ЗБУДНИКИ ПОВІТРЯНО-КРАПЛИННИХ ІНФЕКЦІЙ
Коринебактерії (ДИФТЕРІЯ)
Морфологія. Це зігнуті або прямі тонкі палички завдовжки 1—8 мкм і завширшки 0,3 —0,8 мкм. Вони поліморфні, грампозитивні, мають стовщення на кінцях у вигляді булави, у яких містяться гранули (зерна Бабеша—Ернста, що містять волютин). Наявність цих зерен є диференціально-діагностичною ознакою. Не утворюють спор і капсул, нерухливі, мають фімбрії.У мазках С. diphtheriae, як правило, розміщуються під кутом у вигляді розставлених пальців або літер V, X.
Культивування. Збудник дифтерії — факультативний анаероб. Він росте за температури 37 °С; рН живильного середовища — 7,2 —7,6. Культивується на живильних середовищах з кров'ю або сироваткою.
На кров’яно-телуритовому агарі утворює темні гладенькі блискучі та випуклі колонії. C. diphtheriae gravis на кров'яно-телуритовому агарі утворюють крупні шорсткі (R-форма) розеткоподібні колонії сірого кольору. C. diphtheriae mitis на кров'яно-телуритовому агарі утворюють дрібніші за розміром чорні гладенькі блискучі колонії (S-форма).
Ферментативна активність. Коринебактерії продукують сахаролітичні ферменти, що здатні розщеплювати глюкозу та мальтозу, а деякі з них — крохмаль, декстрин, гліцерин. Коринебактерії не спричинюють зсідання молока, не розщеплюють сечовину, не виділяють індолу, утворюють невелику кількість сірководню, відновлюють нітрати в нітрити, телурит калію відновлюють до металу, унаслідок чого колонії збудника дифтерії набувають чорного або сірого кольору.
Резистентність. Збудники дифтерії стійкі до дії факторів навколишнього середовища. За кімнатної температури вони зберігають життєздатність до 2 міс (на дитячих іграшках — кілька діб, на зсілій сироватці — близько року). Витримують низькі температури та висушування. Під дією температури 60 °С та 1 % розчину фенолу вони гинуть протягом 10 хв. Дезінфекційні розчини (3 % розчин фенолу та сулеми, 10 % розчин пероксиду водню) знешкоджують збудника протягом кількох хвилин.
Джерела інфекції: хворі (частіше зі стертою формою інфекції) і "здорові" бактеріоносії. Шляхи передачі інфекції: повітряно-краплинний, повітряно-пиловий, контактно-побутовий. Фактори передачі інфекції: посуд, книги, іграшки, білизна, харчові продукти (молоко).
Патогенез. За локалізацією патологічного процесу розрізняють такі клінічні форми дифтерії: дифтерія ротової частини глотки, носа, гортані, трахеї та бронхів, рідкісної локалізації (шкіри, очей, вух, статевих органів). Дифтерія рідкісної локалізації майже завжди вторинна.
У формуванні патологічних змін беруть участь екзотоксин і біологічно активні речовини. Збудник дифтерії проникає в слизові оболонки дихальних шляхів, очей, статевих органів (у дівчаток), рідше через шкіру вуха. Там він розмножується, виділяє сильний екзотоксин та інші біологічно активні речовини, які спричинюють запалення, набряк і некроз, унаслідок чого утворюється сіра плівка. Ця плівка містить злущений епітелій, фібрин, лейкоцити та збудників дифтерії. Вона важко знімається. Під час зняття плівки слизова оболонка може кровоточити. Екзотоксин проникає в тканини організму й уражує нервові клітини, що призводить до парезів і паралічу, а також клітини міокарда, паренхіматозні органи. Він зумовлює виражену інтоксикацію. Велику небезпеку становить набряк слизової оболонки гортані та голосових зв'язок, що призводить до асфіксії (круп). Від асфіксії раніше помирало до 60 % хворих. Тому цю хворобу називали "петлею ката". Нетоксигенні штами спричинюють такі ж ураження, але менш важкі.
Імунітет. Розвивається стійкий антитоксичний імунітет, тому не виключає бактеріоносійства. Тривалість носійства ток- сигенних штамів — 2 міс, нетоксигенних — 2 — 3 міс. Антибактеріальний імунітет виражений слабо.
Діагностика. Методи забору матеріалу для дослідження. У хворого на дифтерію в санпропускнику слід узяти мазки з ротової частини глотки та носа для термінової бактеріоскопії на наявність збудника дифтерії; з ротової частини глотки та носа — для посіву на живильні середовища з метою виявлення збудника дифтерії та іншої мікрофлори (менінгокока, стрептокока та збудника ангіни Венсана). Другий забір матеріалу треба зробити вже в палаті (до призначення антибактеріальних препаратів), не пізніше ніж через 2 год після госпіталізації.
Третій забір матеріалу необхідно зробити наступного дня, навіть якщо хворий отримував антибіотики. Другий і третій посіви роблять тільки з метою виявлення збудника дифтерії.
Патологічний матеріал слід брати сухим тампоном на межі ураженої і неураженої ділянок. Під час транспортування патологічного матеріалу в осінньо-зимовий період його обкладають грілками. Лікувальну сироватку можна вводити тільки після забору крові на РПГА. Повторно кров на РПГА беруть у хворого напередодні виписки зі стаціонару — через 7—10 днів після першого забору.
Методи лабораторної діагностики:
бактеріоскопічний — патологічний матеріал наносять на скло та забарвлюють: один мазок — за Грамом, другий — метиленовим синім. Потім їх досліджують під мікроскопом. Попередній результат отримують через 1—2 год;
бактеріологічний — мазки, узяті з носа та ротової частини глотки, засівають на кров'яно-телуритовий агар і доставляють у лабораторію не пізніше ніж через 2 год після забору. Негативні результати досліджень отримують через 2 доби, позитивні — через 3 — 4 доби. Бактеріологічне дослідження відіграє важливу роль у встановленні діагнозу в тих випадках, коли відсутня типова клінічна картина захворювання. Негативний результат лабораторного дослідження за наявності клінічної картини не виключає діагнозу "дифтерія". Виділення нетокси- генного штаму у хворих з клінічною картиною дифтерії, особливо на фоні лікування антибіотиками, необхідно розцінювати як підтвердження діагнозу "дифтерія";
серологічний — РПГА ставлять для визначення антитоксичного імунітету та для підтвердження діагнозу. У більшості хворих на дифтерію в перші 5 днів визначають низький титр антитіл (1:40). У подальшому спостерігається наростання титру антитіл.
Специфічна профілактика. Уводять дифтерійний анатоксин згідно з календарем профілактичних щеплень. Дітей 3-місячного віку імунізують вакциною АКДП триразово з інтервалом ЗО днів. Першу ревакцинацію проводять вакциною АКДП через 1,5 — 2 роки після останнього введення вакцини. Після 2 років уводять вакцину АДП (адсорбований дифтерій- но-правцевий анатоксин) — у віці 6, 11, 14 і 18 років, а потім через кожні 10 років.
Для специфічного лікування використовують протидифтерійну сироватку, яку вводять за методом Безредки. Ця сироватка здатна зв'язувати лише циркулюючий у крові екзотоксин і не діє на токсин, який уже встиг проникнути в клітини організму. Тому сироватку слід уводити якомога раніше.
Мікобактерії (ТУБЕРКУЛЬОЗ)
На туберкульоз хворіють люди, тварини та птахи.
Морфологія.Збудник туберкульозу — це тонкі палички, поліморфні (прямі, зігнуті, колбоподібні, гіллясті, зернисті — зерна Муха), нерухливі, не утворюють спор і капсул. Це грампозитивні мікроорганізми, але через високий вміст ліпідів (40 %) у клітинній стінці вони погано забарвлюються. Тому для виявлення мікобактерій у лабораторії мікропрепарати забарвлюють за методом Ціля—Нільсена.
Культивування.Мікобактерії культивують на спеціальних живильних середовищах (Левенштейна—Йєнсена, кров'яних) в аеробних умовах за температури 37 —38 °С та наявності 5—10% С02 протягом різного терміну (від 8—10 днів до 8 тиж).
На щільних живильних середовищах вони утворюють сухі зморшкуваті колонії кремового кольору, які нагадують цвітну капусту.
На рідких живильних середовищах мікобактерії уворюють грубу плівку.
У хворих іноді виділяють атипові мікобактерії, які здатні спричинювати захворювання легень, лімфатичних вузлів та шкіри. Ці захворювання називаються мікобактеріозами. Атипові мікобактерії утворюють колонії, забарвлені в жовтий або оранжевий колір.
Ферментативні властивості мікобактерій не постійні. Біохімічно вони малоактивні.
Резистентність. Мікобактерії туберкульозу дуже стійкі у навколишньому середовищі, оскільки вони містять багато ліпідів. У висушеному мокротинні ці мікроорганізми можуть зберігатися до 10 міс, у грунті — до 5міс. Під час кип'ятіння мікобактерії гинуть протягом 5 —7 хв. Чутливі до дії сонячного випромінювання. Дезінфекційні речовини знищують цих збудників протягом доби. Патологічний матеріал і посуд для знезараження занурюють у 5 % розчин активованого хлораміну на добу. Мікобактерії стійкі до етилового спирту, кислот, основ.
Джерело інфекції: хворий, рідко — тварина. Туберкульоз — це інфекція, яка дуже поширена серед вел рогатої худоби, курей, індиків. Рідше хворіють свині, дрібна рогата худоба.Шляхи передачі інфекції: повітряно-краплинний, повітряно-пи- ловий, харчовий (молоко), плацентарний.
Патогенез. Збудник туберкульозу уражує будь-який орган, але найчастіше — легені. При проникненні збудника аерогенно в легенях виникає горбок (туберкула), який містить лейкоцити, гігантські клітини, мікобактерії туберкульозу. Це первинне вогнище (вогнище Гона) оточує сполучнотканинна капсула. Завдяки їй збудники туберкульозу не виходять за межі туберкули. Збереженню мікобактерій туберкульозу в макроорганізмі сприяє перетворення їх на L-форму. Ці мікобактерії здатні відновлювати вірулентні властивості та спричинювати захворювання. В ослабленому організмі відбувається некротизація капсули горбка. Мікобактерії виходять за його межі, виділяються з мокротинням і сечею. Процес поширюється на нові ділянки, хвороба загострюється, виникають каверни. Це відкрита форма захворювання. Іноді спостерігається генералізація процесу, який закінчується летально. Туберкульоз — це хронічна інфекція. Вона може бути екзогенного та ендогенного походження. Ендогенна інфекція виникає, як правило, на фоні несприятливих соціальних факторів, а також за наявності в організмі хронічних захворювань, які уражують нервову, ендокринну та інші системи.
Імунітет інфекційний. Він формується за наявності мікобактерій в організмі. У людини є природна резистентність до туберкульозної інфекції. Близько 80 % людей інфіковані на туберкульоз, але хворіють лише 3 — 6 %. Поряд з імунітетом формується алергічний стан, який можна виявити за допомогою туберкуліну.
Діагностика. Матеріал для дослідження. Досліджують різноманітний патологічний матеріал: мокротиння, сечу, плевральну та спинномозкову рідину, промивні води бронхів, шлунка, вміст гнояків, асцитичну рідину органів черевної порожнини, секційний матеріал та ін. У дорослих частіше досліджують мокротиння, сечу, плевральну та спинномозкову рідину, а в дітей з вираженими клінічними проявами хвороби — промивні води бронхів і шлунка (діти ковтають мокротиння). Якщо для аналізу беруть промивні води шлунка, хворий не повинен уживати їжу перед цим (не менш ніж 12 год до забору патологічного матеріалу). Перед забором мокротиння треба почистити зуби, прополоскати рот. Збирати мокротиння можна протягом доби. Його збирають у спеціальну плювальницю з кришкою, яка щільно закривається. Транспортують матеріал у герметично закритих металевих контейнерах, які поміщають у поліетиленовий пакет. У разі необхідності (при транспортуванні на великі відстані) його консервують. Для цього застосовують гліцерин, 10 % розчин натрію фосфату. За високої температури повітря використовують 2 — 3 % розчин борної кислоти. Патологічний матеріал досліджують у лабораторіях відповідних лікувальних закладів (наприклад, у лабораторії протитуберкульозного диспансеру).
Методи лабораторної діагностики туберкульозу:
мікрооскопічний — з патологічного матеріалу готують мікропрепарати, забарвлюють за Цілем — Нільсеном та досліджують під мікроскопом (більш інформативна люмінесцентна мікроскопія);
бактеріологічний — для виділення чистої культури патологічний матеріал обробляють розчином основи (NaOH, Na3P04), що знищує сторонню мікрофлору, потім висівають на живильні середовища. Виділену чисту культуру ідентифікують і визначають чутливість мікроорганізмів до лікувальних препаратів. Для прискореної діагностики застосовують метод мікрокультур Прайса, який дає змогу отримати культуру мікобактерій туберкульозу в коротший термін (через 2 — 3, максимум 7—10 діб);
біологічний — патологічним матеріалом заражають морських свинок і кролів. Морська свинка більш чутлива до М. tuberculosis, а кріль — до М. bovis;
алергічний — внутрішньошкірну туберкулінову пробу Ман- ту застосовують для визначення інфікованості населення мікобактеріями туберкульозу, відбору осіб, які потребують вакцинації (вакциною БЦЖ), оцінки її ефективності та важкості перебігу туберкульозного процесу.
Специфічна профілактика. Уводять вакцину БЦЖ згідно з календарем профілактичних щеплень (новонародженому — на 3-й день життя, ревакцинацію проводять у віці 7 та років).
Лікування проводять антибактеріальними препаратами.
Бордетели (КОКЛЮШ, ПАРАКОКЛЮШ).
Морфологія.Збудник коклюшу має вигляд дрібних нерухливих овальних паличок, які погано забарвлюються звичайними аніліновими барвниками. Збудник паракоклюшу має трохи більші розміри. Обидва мікроорганізми не утворюють спор, нерухливі, грамнегативні. При спеціальному забарвленні видно капсулу.
Культивування.Бордетели — аероби. Вони вимогливі до живильних середовищ. Ростуть на спеціальному середовищі Борде—Жангу (гліцериново-картопляний агар із кров'ю) або на казеїново-вугільному агарі (КВА — напівсинтетичне середовище без крові Середовища готують перед застосуванням. Під час культивування їх треба захистити від висихання (для цього в термостат ставлять посудину з водою.
На КВА бордетели утворюють дрібні, правильної форми, блискучі, сірувато-кремового кольору колонії .В. parapertussis продукують фермент тирозиназу, тому на живильних середовищах, що містять тирозин, вони утворюють колонії коричневого кольору. на кров'яному агарі навколо колоній утворюється зона Т-гемолізу.
У рідкому середовищі утворюють каламуть і осад;
Біохімічна активність бордетел незначна.
Резистентність. Бордетели малостійкі в навколишньому середовищі, вони швидко гинуть за низької температури, при висушуванні та дії сонячного випромінювання; не стійкі до високої температури, дезінфекційних засобів, але малочутливі до антибіотиків. У природних умовах тварини не сприйнятливі до хвороб, збудниками яких є бордетели.
Джерело інфекції — хворий, шлях передачі — повітряно-краплинний.
Патогенез. Збудники коклюшу та паракоклюшу проникають в організм через верхні дихальні шляхи, розмножуються в слизовій оболонці, виділяють токсини. Розвивається катаральне запалення верхніх дихальних шляхів. Токсини діють на ЦНС, подразнюють нервові рецептори слизової оболонки, що зумовлює кашльовий рефлекс. Виникають напади кашлю, що можуть супроводжуватися судомами, блюванням. Подразнення дихального центру зумовлює спазм дрібних бронхів. У перебігу захворювання виділяють 3 періоди; І — катаральний (1 — 2 тиж), найбільш заразний період; II — спазматичного кашлю (2 — 4 тиж); III — період реконвалесценції (2 — 4 тиж).
Імунітет після перенесеного захворювання стійкий і тривалий.
Діагностика.Матеріал для лабораторного дослідження — слиз із носової частини глотки.
Застосовують кілька методів забору патологічного матеріалу.Метод кашльових пластинок. Під час нападу кашлю підносять до рота хворого чашку Петрі з живильним середовищем, тримають її на відстані 8 —10 см протягом 7 — 8 кашльових поштовхів. Задньоглотковий метод. Із задньої стінки глотки беруть слиз за допомогою стерильного тампона, який зігнуто під кутом 120 °. Забір матеріалу проводять натще або через 2 — 3 год після іди. Під час транспортування посіви чи тампони слід обкласти теплими грілками.
Головний метод лабораторної діагностики — бактеріологічний. Посів матеріалу проводять на 2 чашки з живильним середовищем. У разі застосування сухого тампона матеріал висівають негайно на щойно приготовлені підігріті живильні середовища. Серологічний метод діагностики застосовують у пізніх стадіях хвороби, а також при стертих її формах. У сироватці крові хворих визначають антитіла за допомогою РА, РНГА, РЗК та ІФА.
Специфічну профілактику проводять згідно з календарем профілактичних щеплень вакциною АКДП.
Для лікування використовують антибіотики, які ефективні в катаральний період і неефективні в інші періоди захворювання.
ЗБУДНИКИ ЗООНОЗНИХ ІНФЕКЦІЙ
Інфекції, джерелом яких є тварини, називають зоонозними. До них відносять чуму, туляремію, бруцельоз і сибірку. Ці інфекції є одночасно й ОНІ, оскільки їх збудники дуже вірулентні, спричинюють захворювання з важким перебігом.Дослідження збудників ОНІ проводять у спеціальних лабораторіях, які працюють в особливому режимі. Забір патологічного матеріалу та лабораторні дослідження виконують у спеціальних захисних костюмах: комбінезоні, халаті, гумових чоботах, окулярах, гумових рукавичках (2 пари). Користуються рушником, змоченим у дезінфекційному розчині, косинкою, ватно-марлевою пов'язкою, що закриває рот, ніс та підборіддя. Одяг дезінфікують у 5 % розчині лізолу, а окуляри — у 70 % етиловому спирті. Потім одяг автоклавують. Посуд, призначений для забору патологічного матеріалу, повинен бути неушкодженим. В етикетці на посуді слід зазначити всі дані про хворого, час забору та підпис працівника, який проводив забір матеріалу. Посуд закривають пробками та парафінують. Предметне скло підписують до нанесення мазка. Посуд із зібраним матеріалом обгортають серветкою, змоченою 5 % розчином лізолу або карболової кислоти.
|