ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття із гуманітарної підготовки з особовим 1-го караулу ПДПЧ -36 Тема


Скачати 282.99 Kb.
НазваПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття із гуманітарної підготовки з особовим 1-го караулу ПДПЧ -36 Тема
Дата03.04.2013
Розмір282.99 Kb.
ТипПлан-конспект
bibl.com.ua > Військова справа > План-конспект
ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник ПДПЧ-36

капітан сл. цив. зах.
В.В. Ніколайчук

_____” ___________ 2011 р.

ПЛАН-КОНСПЕКТ

проведення заняття із гуманітарної підготовки

з особовим 1-го караулу ПДПЧ –36
Тема № 4.33 Внесок українського народу в перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 р.р.)
Навчальна мета: Довести та ознайомити особовий склад з внеском українського народу в перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 р.р.)
Час: 0,5 годин
Місце проведення: учбовий клас.
Навчально-матеріальне забезпечення: план-конспект.
Література: 1.Бойко О.Д. Історія України. – Київ; Академія, 1999.

2.Деревянкин Т. Великая Отечественная война : цена Победы //

Экономика Украины. – 2000. - № 5. – с. 52-58.

3.Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні 1941-

1945 рр. //Укр.іст.журн. – 1990. - № 3. – С. 88-95.

Порядок проведення заняття:
1. Організаційний момент - __3____ хв.

перевірка присутніх;

оголошення теми і мети заняття, питань, які мають вивчатися.
2. Контроль знань - ___2____ хв.

перевірка засвоєння раніше пройденого матеріалу.
3. Викладення матеріалу теми - ___20___ хв.

Питання, які вивчатимуться:

3.1. Українське питання в політиці європейських держав напередодні та на початку війни.
3.2. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Партизанський і підпільний рух на українській землі.
3.3. Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини.



Питання та їх короткий зміст


Методичні вказівки

1. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Партизанський і підпільний рух на українській землі.

22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка тривала 1418 днів і ночей і забрала життя понад 27 млн. радянських людей, в тому числі більше 8 млн. українців.
На початок війни фашистська армія налічувала 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Італія, Румунія, Угорщина і Словакія. Війна з боку фашистської Німеччини та її сателітів проти СРСР була загарбницькою. З боку ж Радянського Союзу справедливою, вітчизняною. В ній СРСР захищав не лише свою територію, а й інтереси всього прогресивного людства.
Велика Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану “блискавичної війни” і створення умов для корінного перелому. Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.
Відповідно до гітлерівського плану “Барбароса” війна з СРСР повинна була закінчитись за 6-8 тижнів. Проти України була зосереджена група армії “Південь”, в яку входило 13 корпусів і 57 дивізій.
До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибину вторгнення на головних напрямках 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій були розгромлені, а ще 72 дивізії втратили 50% і більше особового складу – це 3/5 військ, що знаходились у західних військових округах. Уже 16 липня Гітлер поставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших, де було навіть призначено губернаторів.
Основними причинами поразок Червоної Армії у початковий період війни були: раптовіть фашистського нападу; різний ступінь моральної готовності до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії; масові репресії кінця 30-х рр. проти армійського командного складу; некомпетентність вищого воєнно-стратегічного керівництва.
Український напрямок для Гітлера був одним із ключових, і це чітко виявилося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 вересня 1941 року фюрер припинив наступ на Москву і переорієнтував головні удари на Ленінград і Київ, підкреслюючи, що наступ на столицю України – “безпосереднє стратегічне завдання”.
Така зміна акцентів була зумовлена цілим комплексом чинників: економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі 48,9%; лише Харкові за півроку виготовлялось стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни); воєнними – окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунським нафтовим свердловинам”; морально-політичними – взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, зміцнити впевненість фашистських військ і посилити настрої поразки у Червоній Армії.

На території України групі німецьких армій “Південь” протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. На цьому напрямку ворог мав лише незначну кількісну перевагу у живій силі (1:1,4), але значно меньше мав техніки. В радянських військових частинах було в 1,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази – танків і в 2,4

рази літаків. Але навіть за таких сприятливих для Червоної Армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалось. Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлеровці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України. Внаслідок прорахунків радянського командування в кільце оточення потрапили дві радянські армії - 660 тис. чоловік, де 60 тис. складали командири. Не дивлячись на ці катастрофічні наслідки, оборона Києва мала велике стратегічне значення: до осені затримала наступ ворога на центральному напрямку.
Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси, що тривала 73 дні, та битва за Кримський півостров на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.
До осені 1941 року становище в Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.
Після перемоги під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 р.) в СРСР була проведана нова мобілізація, що дало можливість сформувати майже 400 нових дивізій. За вказівкою Сталіна на початку 1942 року було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених операцій за визволення Донбасу та Харкова. Наступальна операція в районі Харкова (травень 1942 р.) спочатку розвивалась успішно, але в результаті допущених помилок, нестачі досвіду, німецьке командування зуміло оточити три армії і захопити в полон 240 тис. червоноармійців і командирів.
У травні-червні 1942 року фашистським загарбникам вдалось завдати серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м.Керч. У ворожому полоні опинилося близько 200 тисяч радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушканські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, очікуючи повернення Червоної Армії. На початку липня 1942 року, блоковані ворогом із суші, моря та повітря після 250-денної оборони, за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.
Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.
Таким чином, за рік тяжких боїв була втрачена по суті вся територія України. Але знекровлені радянські воїни, які були поставлені у неймовірно скрутне становище, мужньо і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Завдаючи постійних ударів ворогові, вони тримались до останнього, створюючи передумови перелому в ході війни. Нині відомо, що на українській землі у перший рік війни вермахт втратив більше одного мілійона чоловік. Радянські воїни, які воювали за Україну, внесли гідний вклад у зрив плану німецького “бліцкригу”.
Коли гітлерівські війська захопили Україну, Гітлер на прохання румунського диктатора – генерала Антонеску дозволив “навічно” включити до складу Румунії Чернівецьку й Ізмаїльську області. У серпні 1941 року гайуляйтер Франк за згодою фюрера приєднав до підвладного йому польського генерал-губернаторства так званий “дистрикт Галичина”, куди увійшли території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей. У тому ж місяці представники вермахту й Антонеску підписали в Бендерах угоду, за якою Одеська, Миколаївська і частково Вінницька області, що склали так звану Трансністрію, передавалися під протекторат румунського королівства.
12 центральних областей республіки склали рейхкомісаріат “Україна”, який було передано в безпосередню опіку так званого східного міністерства. Очолював його сумновідомий А.Розенберг. Чернігівська, Сумська, Харківська, Донецька і Луганська
області, на території яких в кінці 1941- першій половині 1942 рр. проходила лінія фронту, залишалися в юрисдикції вермахту й відділялися від інших територій зоною якнайсуворішого режиму.
Ось так, розчленувавши Україну, розмежувавши її кордони гітлерівці сподівалися назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору. Жорстокий окупаційний режим – “новий порядок” – позбавляв населення українських земель будь-яких громадянських прав. Грабувалися і нищилися матеріальні і культурні цінності. Ешелонами відправлявся до Німеччини український чорнозем. З музеїв вивезли 40 тис. найбільш цінних творів мистецтва. 2,4 млн. чоловік було депортовано на примусові роботи. Місцеве населення підлягало витісненню в північні райони або знищенню. Так, протягом 103 тижнів окупації Києва у Бабиному Яру було розстріляно більше 200 тис. чоловік. Серед них були євреї, українці, росіяни, поляки, цигани та представники інших народів. Бабин Яр став однією із найбільших інтернаціональних могил. У червні 1943 р. перестало існувати Львівське гетто, де було страчено 130 тис. чоловік.
Всього на території України діяли 180 таборів смерті, де було страчено 1366 тис. радянських військовополонених. У республіці відомо не менше 250 місць масових розстрілів українського населення. “Фабрики смерті” діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Кіровограді та в інших містах. Масовим злочинам гітлерівців на українській землі не було меж. Одним із перших було знищено селище Яців, що під Черніговим. Людей було зігнано у велику клуню й спалено. Восени 1941 року на Полтавщині були повністю спалені села Обухівка, Олефіровка, Панасівка, Соколівка. За час окупації в Чернігівській області знищено 23 села. На згарище перетворили окупанти велике село Козари, а 4268 його жителів розстріляли. За час окупації значно скоротилось населення України.
16 вересня 1942 року у ставці “Хагевальд” під Житомиром були оголошені схвалені фюрером “нові принципи” німецької політики на Сході та архітаємний план “Ост”. В ньому щодо України говорилося, що за 30 років вона перетвориться на територію для утворення нової арійської імперії “Остготія” – як пам’ять про напівлегендарну Остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гуннами.
Після офіційного проголошення генерального плану “Ост” у практиці нацистського геноциду визначилися нові зловісні аспекти. Поряд із масовими екзекуціями стали дедалі частіше застосовуватися “виселення” українців із зазделегідь визначенних районів. Навесні 1943 року цю акцію розпочав житомирський генерал-комісаріат. Особливо інтенсивно здійснювалося “виселення” українців вздовж запланованої нацистами шосейної магістралі “Г – Г” - Гамбург-Готенланд (Готенланд - так вони перейменували Крим), обіч якої розташувалися вельможні східні ставки Гітлера (“Верфольф”), Гимлера (“Хегевальд”) і Герінга (“Форотенштадт”). Сюди ж почали прибувати ешелони з тірольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська І Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилось “велике переселення нордичної раси”.
Як уже підкреслювалося, Червона Армія на початковому етапі війни знаходилась у тяжкому становищі. З одного боку, відчувалися тактичні переваги ворога, а з іншого – давався взнаки низький рівень боєздатності радянських військ і керівництва ними. Вже в перші дні війни була розроблена программа мобілізації всіх сил держави на боротьбу з ворогом. Програма була викладена в директиві Раднаркому й ЦК ВКП(б) “Партійним і радянським організаціям прифронтових областей” від 29 червня 1941 року. Вона охоплювала широке коло теоретичних, політичних, організаційно-технічних та ідеологічних питань. В директиві вимагалося від радянських, партійних і громадських організацій: підкорити всі сили й ресурси інтересам ведення війни; перебудувати роботу радянського тилу; перевести народне господарство на воєнні рейки; розвивати партизанський рух у тилу ворога.
Виконуючи цю директиву, захищаючи життя і свободу своєї Вітчизни, український народ разом з іншими народами СРСР вніс значний вклад в розгром гітлерівської Німеччини. Зокрема у створення матеріально-технічного фундаменту перемоги, в трудове подвижництво. Вже у 1941 році разом з евакуацією 550 підприємств з України на схід
виїхали 3,5 млн. громадян республіки. Вони включилися в роботу оборонних підприємств, наукових установ, сільсько-господарське виробництво в РСФСР, Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії та інших союзних республіках. Було зібрано багато металевого брухту, коштів на будівництво танкових колон, літаків, теплих речей для фронту, тощо. Тільки у фонд оборони українці зібрали близько 2 млрд.крб.
Значний вклад у зміцнення боєздатності Червоної Армії внесли вчені, що працювали в евакуйованих установах. Завдяки запровадженню на танкових заводах Уралу швидкого автоматичного зварювання, запропонованого колективом інституту електрозварювання під керівництвом академіка Є.Патона, значно зросло виробництво найкращих на той час танків Т-34 та КВ, інших видів бойової техніки. Свій вклад у виробництво необхідної для фронту зброї вніс і колектив ХДПУ (в роки війни ХЕТІ, ХММІ і ХХТІ). Так, наприклад, майстерні ХЕТІ перейшли від виробництва осцилографів і електровимірювальної апаратури до виробництва електрообладнання для танків. Навчально-експериментальний завод ХММІ, виконуючи завдання відділу Наркомтяжмашу СРСР, організував і освоїв випуск верстатів-автоматів для авіаційної промисловості і деяких видів озброєнь. Завод виготовляв приціли до 50-міліметрових мінометів. За пропозицією інженера С.А.Воробьева поділки на лімбах замість ручної нарізки почали виробляти шляхом хімічного травлення, що привело до значного зростання продуктивності праці. Уже в перші дні війни доценти В.І.Атрощенко і К.А.Бєлов розробили спосіб виготовлення хімічних запалювачів для протитанкових пляшок і запалювальних ампул. В жовтня 1941 року вищеназвані інститути були евакуйовані до Узбекистану та Свердловської області, де множили свій внесок у справу перемоги.
Багато тисяч поранених воїнів було повернено до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з видатними вченими України О.Богомольцем, М.Стражеском, В.Філатовим та інш.
Мобілізації зусиль українського народу на розгром ворога сприяли письменники, поети та митці П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський, К.Данькевич, М.Глущенко і багато інших. Своє мистецтво несли воїнам та працівникам тилу 103 театри, що поновили свою роботу після звільнення України.
Величезною допомогою діючій армії стала партизанська і підпільна боротьбі в тилу ворога. Вже на середину 1942 р. на окупованій території України діяло 760 партизанських загонів і значна кількість підпільних організацій. Керівництвом бойовою діяльністью їх велику роль відігравала створена система штабів на чолі з Центральним штабом партизанського руху. Очолював його перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П.К.Пономаренко. Значну воєнну і організаційну роботу проводив і Український штаб партизанського руху керований Т.А.Строкачем. В Україні діяли 17 великих партизанських з’єднань і 160 партизанських загонів. Однією з форм партизанської боротьби було проведення рейдів. Рейди під керівництвом С.А.Ковпака, М.І.Наумова, О.Ф.Федорова, О.М.Сабурова та інших сприяли розгортанню і активізації всенародної боротьби в інших окупованих районах, допомагали забезпечити успіх бойових дій радянських військ. За роки війни партизани вбили або взяли в полон 1,5 млн. ворожих солдатів і офіцерів, пустили під укіс 21 тис. поїздів, знищили 2300 танків, 1100 літаків, тощо. На території Харківщини діяли партизанські загони та диверсійні групи загальною кількістю 3581 чоловік. За 23 місяці боротьби вони вбили 23 тис. гітлерівців, розгромили 4 штаби ворога, пустили під укіс 21 ешелон з військами і технікою, знищили 88 паровозів та 777 вагонів, 260 автомашин, підірвали 24 залізничних і шосейних мости, захопили багато зброї та боєприпасів. Керовані підпільними обкомами партії і комсомолу у Харкові і області постійно відбувався саботаж робітників, селян та інтелігенції.
Подібну роботу проводили підпільники й в інших областях. Так, в Донбасі було зірвано видобуток вугілля для гітлерівської Німеччини. Використовувалися такі засоби саботажу як: завали шурфів шахт, штреків і лав, що були придатні для експлуатації, заниження продуктивністі праці, не виходили на роботу, затягували строки ремонту механізмів, без яких неможливо було відновити роботу шахт. Інженерно-технічні працівники вносили путанину в технічні розрахунки, переконували гітлерівців в легкому відновленні найбільш пошкоджених шахт, що приводило до марних витрат значних сил і коштів. В результаті цього німці домаглися лише 1,5% обсягу довоєнного видобутку вугілля і були вимушені завозити його з Німеччини. Документи свідчать, що до 1 січня 1944 року фашистами на Україну було завезено кам’яного вугілля і коксу 861.878 тонн.
Боротьба шахтарів велась у смертельно тяжких умовах. Люди ризикували не лише здоров’ям, а і своїм життям. Так, наприклад, за затягування сроків ремонту механізмів, пошкодження обладнання шахт Краснодону гітлерівці живцем закопали 32 чоловіки. Серед них Валько – зав. шахтою № 11, Бесчасний – секретар партійної організації; Шевцов – шахтар шахти “Урало-Кавказ” та ін.
Така ж невдача очикувала гітлерівців і на металургійних підприємствах. Замість запланованих 1 млн. вони отримали лише 35 тис. т. металу.
Яскравою сторінкою всенародної боротьби за зрив економічних планів Німеччини був провал німців у використанні суднобудівних і судноремонтних заводів та портів півдня України (м.Миколаїв і Одеса). Німці встановили на заводах суворий режим. Інспектори, спостерігаючи за роботою цехів, виявляли саботажників і направляли їх на покарання до поліції або гестапо. Часто це закінчувалось відправкою до концтаборів. Жорстокі заходи дали можливість гітлерівцям налагодити роботу лише окремих цехів суднобудівних заводів, тільки частково організувати виробництво господарського інвентаря, ремонт залізничних вагонів, будівництво понтонів, тощо.
Саботаж робітників мав місце і на окремих невеликих заводах України, де вироблялось харчування, збруя для коней, одяг для солдатів і офіцерів, чавунні печі для землянок, ліжка для госпіталей та інш. Наприклад, у м.Рівне, з осени 1941 року підпільна організація фабрики, яка виготовляла валянки, прийняла рішення: працювати “добросовісно”, випускати продукцію в заданому обсягу, але в шерсть добавляти сіль сірчаної кислоти. При зіткненні з вологою шерсть роз’їдалась і валянки тут же розпадались. Подібне мало місце в м. Ніжині Підпільники під керівництвом Я.П.Батюка випустили більше 9 тис. комплектів збруї для коней, яка була оброблена спеціальними хімічними речовинами, що у вологому стані роз’їдали і саму збрую і шкіру коней. Це виводило їх з ладу на тривалий час.
Таким чином, координація дій і материіальна підтримка з Великої землі,підтримка населення і знання народними месниками місцевості, сприяла тому, що партизанський та підпільний рух надавав великої допомоги Червоній армії, зміцнював у людей, що знаходилися під окупацією, віру у перемогу над ворогом.
У роки Великої Вітчизняної війни на Україні, в основному в її західних регіонах, діяла й Українська повстанська армія (УПА) як військова структура організації українських націоналістів (ОУН). Остання була створена у Відні у 1929 р. Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Євген Коновалець та його соратники. Напротязі довоєнного існування Організація українських націоналістів мала гострі внутрішні суперечності, які в решті решт призвели до її розколу. У лютому 1940 року у Кракові, в опозиції до політики і методів діяльності ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника, був створений революційний центр ОУН на чолі з Степаном Бандерою, затверджений у квітні 1941 р. великим збором. Від того часу ОУН разділилась на прихильників А.Мельника (“мельниківці”) та С.Бандери (“бандерівці”). Цей поділ поглиблювався, набирав драматичних виявів, справа доходила до братовбивчої боротьби.
Напад фашистської Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з ентузіазмом. Вони розглядали це як багатообіцяючу можливість створення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали єдиного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців користь від ОУН полягала в тому, щоб вона стала основною диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку українські націоналісти не мали наміру бути тільки знаряддям німецької політики. Вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. У відносинах Німеччини з ОУН були й інші складнощі. Серед німців існувала розбіжність поглядів на Організацію українських націоналістів: військова розвідка (абвер) виступала за співробітництво, а партійне керівництво фашистської партії на чолі з Мартіном Борманом розцюнювало її як несерйозного політичного чинника.
І все ж в результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецький армії було створено українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Воно мало близько 600 солдатів, переважно налаштованих

пробандерівськи. “Легіон українських націоналістів” мав два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери.
Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між ОУН і німцями вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці “Нахтігалю”) пішла на зухвалий крок, вирішивши без узгодження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. створення Української сувереної держави у щойно захопленому Львові. На посаду прем’єр-міністра було призначено близького соратника Бандери Ярослава Стецька.
“Нахтігаль” разом з німцями уже в перший тиждень окупації Львова брав участь у знищенні понад 5000 його жителів – поляків, українців, євреїв, росіян. Проте “державну” діяльність українських націоналістів в Берліні не схвалили. Гітлер вважав “гру в самостійність” зайвою. 5 липня 1941 р. за цю непогоджену ініціативу С.Бандера і Я.Стецько були заарештовані.
Провал спроби бандерівців встановити свою владу негайно використали мельниківці. 7 липня 1941 р. А.Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому просив створити власний уряд. Однак йому навіть не відповили. Створена в Києві, під час його окупації, мельниківська “Українська Народна Рада” в листопаді 1941 р. теж припинила свою діяльність. Вона, як і “уряд” Я.Стецька, була не потрібна гітлерівцям. Адже вони розглядали Україну як багату колонію, постачальницю продовольства, сировини та дешевої рабської сили.
Роздратовані спробою ОУН-Б проголосити Українську державу, гитлерівці заарештували не тільки багатьох бандерівців, але й мельниківців (всього біля 40 провідних членів, в тому числі і поетесу Олену Телігу).
3 вересня 1941 р. націоналісти змушені були піти в підпілля. Стало очевидним, що їх нетривалий “медовий місяць” із фашистською Німеччиною закінчився. З цього часу ОУН починає боротись як проти більшовиків, так і проти німців.
Перші партизанські загони українських націоналістів були створені на Поліссі та Волині. Спочатку вони не були пов’язані з ОУН. Коли ж Німеччина напала на СРСР відомий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою “Поліська Січ” (пізніше перейменовану на “Українську повстанську армію”, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками.
У 1942 р. члени ОУН-М та ОУН-Б, що переховувались від переслідувань гітлерівців, створили на Волині кілька невеликих партизанських загонів. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок створенню регулярної української армії. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Т.Боровця та ОУН-М, назвавши їх УПА. Її головнокомандувачем було призначено Романа Шухевича. Як стверджує відомий історик української діаспори О.Субтельний, найбільшої чисельності УПА досягла в 1943 – на початку 1944 рр., коли в ній налічувалось 30-40 тис. чоловік (Деякі сучасні відомі історики, наприклад, О.Д.Бойко вважає, що чисельність членів УПА становила близько 100 тис. осіб).
УПА повинна була вирішувати два завдання: захищати місцеве населення від німецьких репресій, та готувати себе до ролі “народної армії” після вигнання німців з України.
Прихід на початку 1944 року у західні регіони України Червоної армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими радянськими військами. У свій час ОУН вважала, що війна виснажить і більшовиків, і нацистів. Саме ці сподівання і спонукали боротьбу ОУН-УПА як проти німців, так і проти Червоної армії.
Після вигнання німців з території України (жовтень 1944 р.) дії ОУН-УПА були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р. вояками УПА був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські
війська організували блокаду партизанських територій, засилали агентів до УПА, вбивали її командирів. Боротьба виявилась запеклою і довготривалою. Вона закінчилась вже післі війни на початку 50-х років.
Таким чином, розглядаючи діяльність ОУН-УПА, треба зробити висновок: з одного боку, це світла сторінка боротьби українського народу проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення незалежної української держави; з іншого боку, діяльність УПА принесла немало горя власному народу, зокрема проти тієї його частини, яка не підтримувала поглядів ОУН-УПА. На совісті цього формування також і кров багатьох невинних жертв місцевого польського, єврейського та російського населення.
Наявність двох, хоч і нерівнозначних за масштабами та ефективністю, сил руху Опору (з перевагою на боці комуністичної) була особливістю українського театру партизанських дій. До цього треба віднести факт розколу української нації ідеологічною барикадою. Але є підстави наголосити і на тому, що об’єднувало українців: абсолютна більшість населення республіки не сприйняла націонал-соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагались її нав’язати, зайняла, зрештою, однозначно ворожу позицію щодо окупантів. Це створювало сприятливі умови для розгорання всеукраїнського руху Опору, який у 1943 році досяг найбільшого розмаху. В першу чергу активізувалась партизанська боротьба. А протипартизанські заходи німців приносили їм мінімальний успіх. Більше від них страждало мирне місцеве населення. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. Для охорони тилу Німеччина вимушена була тримати 10% своєї регулярної армії. Окупаційна адміністрація втратила контроль над територією України. Партизанські формування на цей час вже не тільки багато в чому нагадували частини регулярної армії, а й координували з нею бойові дії. Це був справжній другий фронт Великої Вітчизняної війни.

2. Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини.

Корінний перелом у Великій Вітчизняній війні приніс українським землям визволення від німецько-фашистських загарбників.

Початком звільнення території України від окупантів стала Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу радянських військ було звільнено перший український населений пункт – с. Півнівку Ворошиловградської області. До лютого 1943 р. ворога було вигнано із значної частини Донбасу і Харківщини. 23 серпня 1943 року був визволений Харків. Велику роль в очищенні української землі від фашистської скверни відіграло форсування Дніпра (вересень-листопад 1943 р.) 6 листопада 1943 р. радянські війська оволоділи столицею України - Києвом. Правобережна Україна була звільнена від гітлерівців в ході Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій (січень-лютий 1944 р.). В травні 1944 року було визволено Крим, а 27 червня 1944 р. – місто Львів.
На початку жовтня 1944 року територія України в межах кордонів червня 1941 р. була повністю звільнена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вигнали ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословаччиною було підписано договір про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.
Для звільнення української землі з січня 1943 по жовтень 1944 року було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. 680 діб тривала безпрецедентна битва за визволення України. Українська земля захлиналася кров’ю – і своєю, і ворожою. Середньодобові втрати, коли бої досягали найбільшого напруження, становили 68 тис. чоловік.
Радянські воїни при звільненні України покрили себе невмирующою славою. Вони здійснили тисячі подвигів, ризикуючи, а часто і віддаючи своє життя в ім’я її свободи. Так, наприклад, під час боїв за Житомирщину подвиг героїв Бреста повторили блоковані в кар’єрах Коростеня радянські воїни. До останнього подиху в палаючому Т-34 захищав станцію Чоповичі екіпаж лейтенанта В.Вейсера. Небувалий випадок стався з екіпажем танку 112-ї танкової бригади під командуванням В.Єрмолаєва. У бою поблизу с. Заньки Радомишленського району Житомирської області його машина підбила шість ворожих танків, зокрема два “тигри”. Але інший німецький танк підбив Т-34. Тоді командир повів палаючу машину на таран “тигра” - загинув весь екіпаж. Всі вони посмертно були удостоєнні звання Героя Радянського Союзу.

На завершальному етапі визволення України в Корсунь-Шевченківській, Кримській, Ясько-Кишенівській операції подвиг повітряного тарану М.Гастелло повторили 52 льотчики-українці; а подвиг О.Матросова, який під час атаки закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту і тим вирішив успіх переможного наступу, повторили 25 українських воїнів. Воїни-українці брали активну участь і в боях за визволення інших країн і здійснення повного розгрому фашистської Німеччини. Так, лише при штурмі Берліна звання Героя Радянського Союзу отримали 108 українців із 589 радянських солдат і офіцерів, які були удостоєні цієї награди за Берлінську операцію.
Визволення українських земель супроводжувалося відновленням на місцях органів радянської влади. Складні і суперечливі стосунки партійно-радянської влади з населенням вступили у нову стадію. З одного боку, абсолютна більшість людей, що настраждались під фашистським ярмом, з радістю і вдячністю зустріли Червону армію, щиро вважаючи її своєю визволителькою. Та при цьому повернення Радянської влади нерідко викликало почуття не тільки радості, а і страху. Багато мислячих людей, переживши окупацію, починали розуміти суть не тільки гітлерівського, а й сталінського тоталітаризму. Населення чекало і надіялось на серйозні соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя. Проте його надії не справдилися. Тоталітарна система знову розпочала репресії. Людей почали звинувачувати у дезертирстві, навмисному небажанні евакуюватися в 1941 році і т.ін.
Репресії розпочалися і щодо національних меншин як покарання за “нелояльність” до Радянської влади. В Україні почались масові департації. В травні 1944 року таку акцію було проведено в Криму, звідки було виселено 165 тис. кримських татар, 14,7 тис. греків, 13,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів.
У звільнених від гітлерівців районах негайно розпочалося відродження економіки, транспорту, утсанов зв’язку. На це була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 21 серпня 1943 року “Про невідкладні заходи по відновленню господарства в районах, звільнених від німецької окупації”. Уже в ході визволення перших українських територій військові частини розпочали відбудову і відродження підприємств, транспорту, сільського господарства і закладів культури. Так, наприклад, у Харкові військові підрозділи дорожньої служби, вже за 12 днів після визволення міста відремонтували і побудували 14 мостів. У Києві за два тижні військовими будівельниками був споруджений низьководний залізничний міст через Дніпро довжиною 1059 м. Лише з грудня 1942 по грудень 1944 року військовими та цивільним населенням в Україні було відновлено 21 тис. км. залізничних шляхів, 615 мостів, 28,5 тис. км.ліній зв’язку, 260 суден піднято з дна Дніпра і 227 з них було відремонтовано; відновлено роботу і побудовано 29 аеропортів і 295 посадкових майданчиків. Все це давало змогу підтримувати наступ Червоної армії та відроджувати економіку звільнених від фашистів районів республіки.
Безцінний внесок у відновлення мирного життя в Україні внесли інженерні війська та сформовані з юнаків допризивного віку осоавіахімівські команди. У 1943-1945 рр. вони знешкодили мінні поля на площі 550 тис. кв. км., очистили від смертоносної зброї більш як 47 тис. населених пунктів, що складало 90% території України.
При розмінуванні території Харківської області особливо відзначився 16-літній Віктор Зембов із села Волохов Яр Балаклійського району. Навесні 1944 року він очистив від мін близько 200 га. сільськогосподарських угідь, знищив 500 боєприпасів і тим самим забезпечив своєчасне проведення сівби.
Основу відновлення народного господарства України складали промисловість, транспорт і зв’язок. За два роки трудящими України з допомогою братніх республік було введено в експлуатацію 123 великих і 506 середніх та малих шахт, розпочалося будівництво 50 нових шахт по видобутку коксового вугілля. Успішно відроджувалась нафтова і енергетична промисловість. Великих успіхів досягли металурги, машинобудівники, хіміки і будівельники, які протягом 1943-1945 рр. відродили 14 домен, 35 мартенівських печей, 38 прокатних та трубних станів, два бессемерівські конвертори, 95 великих машинобудівних підприємств і 80 хімічних заводів.
У – Харкові в 1944-1945 рр. було відроджено і збудовано нових 495 промислових підприємств, 30 тис.кв.м. житла, відновили роботу 28 вузів, 33 технікуми, 30 науково-дослідницьких інститутів. Запрацювали водопровід, трамвайний і тролейбусний
транспорти. Прикладом трудової звитяги в цей час були передовики промисловості А.Д.Кедя, М.Н.Афонін, Л.Т.Голоколосов, Б.Я.Калюжний, Є.Д.Рубан та інші.
Значна увага приділялась відновленню економіки західної України. В грудні 1944 року для оперативного керівництва цим процесом була створена Рада допомоги західним областям. В результаті прийнятих заходів тут за короткий термін було відроджено і стало працювати 1700 підприємств і 500 промислових артілей.
Тяжкою працею піднімалося з руїн сільське господарство. Всі радянські республіки допомогали Україні відродити колгоспи, радгоспи і МТС. Вони надали Україні більше 11 тис. тракторів, семи тисяч вантажних автомобілів, більше тисячі комбайнів, 311 тис. коней, 284 тис. голів великої рогатої худоби.
Разом із звільненням земель на них повертався і морально-психологічний пресинг сталінської бюрократичної системи. Особливої недовіри у партійних органів викликали люди інтелектуальної праці. Представники творчої інтелігенції, які оспівували патріотизм, огульно звинувачувалися в українському буржуазному націоналізмі, а ті, хто орієнтувався на інтернаціоналістські сюжети, - в космополітизмі. Так у життя творчої інтелігенції надовго входили страх і невпевненість.
Вигнання фашистів з території західних регіонів України не принесло справжнього миру її народові. Наступаюча Червона армія зіткнулась з Українською повстанською армією. Хоч радянські війська прийняли на цю територію з гаслами свободи, соціалізму, інтернаціоналізму, проте в пам’яті широких верств населення західноукраїнського регіону виникали картини примусової радянизації, репресій, депортацій 1939-1941 рр.
Українська повстанська армія в цей час зосередилась на збройній боротьбі проти Червоної армії та НКВС. За даними НКВС УРСР за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р., було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН-УПА. В свою чергу повстанці здійснили 6148 операцій. По суті в тилу Червоної армії на західноукраїнських землях розгорнулася справжня партизанська війна.
Курс ОУН-УПА на масовий опір Радянській владі дорого обійшовся західноукраїнському населенню. Він дав підстави потужній машині беріївських каральних органів широко використати репресивні дії. На їх тлі меркло те добре, що робилося для західних регіонів. Дійсно ця територія була визнана пріоритетниою і на її розвиток виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак ці процеси гальмувалися порушенням законності з боку оганів влади, примусовою колективізацією селянських господарств.
І все ж визволення України від фашистських загарбників має виняткове значення для історичної долі нашої держави, оскільки вигнання гітлерівців означало її відродження і повернення з небуття.
Україна як суб’єкт державного права перестала існувати, коли її території захопили німецькі фашисти. Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування була потрібна тільки така Україна як невичерпний постачальник “продовольства і сировини, німецька Індія”. Гітлер розглядав її територію і як зручний плацдарм для подальшого просування на схід. Тому фашистське керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру дій.
Але не тільки Гітлер тримався за Україну двома руками. Український геостратегічний фактор у глобальних розрахунках Сталіна також посідав важливе місце – і як найважливіший театр воєнних дій, і як наріжний камінь усього військово-промислового комплексу.
Саме залежність воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів обумовила вкрай безкомпромісний, гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через те Україна неймовірно й потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва.
Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. З нею пов’язані основні події на 4,5 – тисячному радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у
системі фронтів Другої світової війни (у 1941-1945 рр. тут знаходилось від 56 до 76% загальної кількості дивізій вермахту, причому 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій).
Саме на українській землі більше всього тривали активні бойові дії, велися такі великомаштабні операції 1941 року, як танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне, Київська та Одеська операції, бої у 1942 році під Харковом. На території республіки відбулися і найбільш успішні наступальні операції у другій половині 1943 - 1944 роках : Донбаська, форсування Дніпра, Нікопольсько-Криворізька, Кримська, Львовсько-Сандомирська, Корсунь-Шевченківська битви, подолання гірських масивів Карпат.
Війна на території України не припинялася ні на годину з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Запеклі бої й битви відбулися в більш ніж у 100 населених пунктах України.
На території України була проведена майже половина стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях на території республіки взяло участь 54 армії збройних Сил СРСР. Дії регулярних військ поєднувались зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, яка розпочалась на грунті несприйняття ідеології фашизму українським народом. В роки війни виділилось три течії цієї боротьби: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємствах та в установах.
Червона Армія з її багатонаціональним складом вирішувала долю України на полях битв. А в тилу, поряд з іншими народами, створювали матеріально-технічний потенціал перемоги евакуйовані українські підприємства та колективи наукових закладів.
На фронтах, піднімаючи бойовий дух, працювали письменники, поети і митці, журналісти і фотокореспонденти, прославляючи безсмертні подвиги радянських, в тому числі й українських воїнів.
Розглядаючи історію України періоду Другої світової війни, слід відзначити і такий сумний факт : українське суспільство ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним, його розколола незрима ідеологічна барикада, причому цей розкол поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивались західна та східна гілки української нації. Розділивши гірку долю інших роз’єднаних націй, українці нерідко воювали в збройних силах супротивних країн. Певна їх частина у формуваннях Української повстанської армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість синів та дочок України у складі Збройних сил СРСР билася за саме існування України як такої, за врятування українського етносу.
Намагаючись переосмислити історичне минуле, приходимо до розуміння того, що період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому й суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і в національно-патріотичній формах, сприяли усвідомленню його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, зміцнили її престиж в СРСР та за кордоном. Причому це відбулось в умовах жорсткої централізації унітарної держави.



Прочитати

Дати під запис

Дати під запис




4. Закріплення вивченого матеріалу - ___3____ хв.

Питання для закріплення:

1. Українське питання в політиці європейських держав напередодні та на початку війни.
2. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Партизанський і підпільний рух на українській землі.
3. Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини.

5. Підведення підсумків - ___2___ хв.:

вказати на питання, які вимагають підвищеної уваги;

оголосити оцінки;

відповісти на запитання.

План-конспект склав :

Начальник 1-го караулу ПДПЧ-36

ст. лейтенант служби ц.з. Ю.Ф. Георгієв

Схожі:

ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з гуманітарної підготовки з...
Тема №7 “Екологічні проблеми в сучасному світі й Україні. Надзвичайні ситуації природного та техногенного характеру. Заходи щодо...
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим...
Навчальна мета: Вивчити з особовим складом українські народні звичаї та традиції
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з працівниками...
Тема №6 “Службовий етикет і культура поведінки працівника МНС України на службі та у побуті
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з психологічної підготовки з особовим...
Тема Соціально-психологічні причини травматизму і загибелі людей на пожежах
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з психологічної підготовки з особовим...
Навчальна мета: Вивчити з особовим складом види конфліктів з метою їх попередження
ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення заняття з психологічної підготовки з особовим...
Тема 10. Психологічні особливості діяльності пожежних під час виконання функціональних обов'язків
ПЛАН КОНСПЕК Т для проведення заняття із гуманітарної підготовки...
Тема 2: Сучасна суспільно-політична та соціально-економічна ситуація в Україні. Програма дій Президента україни та Уряду з розбудови...
ПЛАН КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим...
...
ПЛАН КОНСПЕКТ проведення заняття з гуманітарної підготовки з особовим...
...
ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з особовим складом 1-го караулу...
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка