Поняття і зміст права власності на природні ресурси
Поняття власності на природні ресурси слід розглядати як еко¬номічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну зе¬мельну територію чи ділянку як належну роду, племені чи окремо¬му індивіду. Отже, головною ознакою власності на природні ресур¬си в економічному аспекті є присвоєння конкретної земельної те¬риторії чи ділянки з усіма розташованими на них природними ре¬сурсами відповідно первісним соціумом чи одним із членів суспільства. Таким чином, власність на природні ресурси як еко¬номічна категорія являє собою систему суспільно-економічних відносин із приводу присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у даному суспільстві способом вироб-ництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил.
Як юридична категорія власність на природні ресурси є продук¬том переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона являє собою результат закріплення право¬вими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресур¬сами особами, які юридично визнані власниками відповідних ба¬гатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресурси.
Право власності на природні ресурси — це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об'єктів визначеним законом суб'єктам цього права.
Розрізняють право власності на природні ресурси в об'єктивно¬му і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо. Правовими норма¬ми, які складають зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються коло суб'єктів, що можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок набуття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а та¬кож права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів.
У суб'єктивному розумінні право власності на природні ресур¬си являє собою сукупність правомочностей власника по во¬лодінню, користуванню та розпорядженню відповідними об'єкта¬ми навколишнього природного середовища. Правомочності по во¬лодінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами існують лише в рамках правовідносин власності на земельні ділян¬ки, водойми, лісові угіддя тощо, які в свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, вод¬ного об'єкта, ділянки лісу і т.п.
Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права влас¬ності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене ко¬ло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушу¬ють права власника чи перешкоджають йому у здійсненні право¬мочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазна¬ченим об'єктом природи.
Водночас право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шко¬ди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на природні ресурси визначаються ко¬лом покладених законодавством на власників відповідних природ¬них об'єктів обов'язків щодо раціонального використання та охо¬рони навколишнього природного середовища.
Конституцією України встановлено, що реалізація права влас¬ності на землю та інші природні ресурси здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Основним Законом закріплений примат повноважень Верховної Ради України як єдиного законо¬давчого органу в правовому регулюванні екологічних відносин, передусім відносин земельної власності. Коституційні положення щодо права власності на землю, води, ліси, надра та інші природні ресурси деталізуються в Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, Кодексі України про надра та інших природоресурсних законах, які є основними законодавчими актами в системі еко¬логічного законодавства нашої держави.
Законодавство України визнає більшість розташованих на тери¬торії країни природних ресурсів об'єктом права власності, однак встановлює для них різний власнісний статус. Більшість природ¬них ресурсів, які перебувають у природному стані, є об'єктом пра¬ва власності держави (українського народу) і не підлягають прива¬тизації. До природних ресурсів, які не підлягають приватизації і можуть перебувати тільки в державній власності, належать води, корисні копалини тощо.
Водночас у рамках проведення в нашій країні земельної рефор¬ми здійснюється приватизація землі. Земельним кодексом України закріплені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна, яка охоплює власність фізичних і недер¬жавних юридичних осіб. Приватизація земель зумовила не¬обхідність приватизації в обмежених обсягах і деяких інших тісно пов'язаних із землею природних ресурсів, зокрема лісів та вод. Так, під час передачі у приватну власність земельних ділянок сільсько¬господарського призначення разом з ними у приватну власність передаються і невеликі замкнені ділянки земель лісового (до 5 гек¬тарів) та водного (до 3 гектарів) фондів. Право власності на землю та інші природні ресурси, які передаються у приватну власність, на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним.
Питання 21 Форми власності на природні ресурси
До початку 1990-х років основою природоресурсного права на¬шої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.
Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні і земельної реформи як важливого напряму еко¬номічної реформи економіки країни. З 1992 р., коли набрала чин¬ності редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала кон¬цепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулата¬ми цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з поз-бавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введен¬ня в земельне законодавство інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення; 3) на¬дання селянинові — виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби вироб¬ництва.
Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраст-руктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в то¬му числі на землю.
Саме такий підхід до структури форм земельної власності знай¬шов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Консти¬туції зазначено, що право власності на землю набувається і ре¬алізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності те¬риторіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чи¬ном, в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює дер¬жавну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб. Інститут права колективної власності на землю, введений у зако-нодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільсько¬господарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність.
Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явили¬ся цементуючі юридичні засади для формування нової системи зе¬мельного законодавства України. Ними є закріплена Конституцією система права власності загалом і на землю зокрема.
Поділ права власності на форми і види був однією з визначаль¬них рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності — за¬гальнонародна соціалістична власність та особиста власність гро¬мадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми — державну (загальнонародну) власність; власність кол¬госпів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної си¬стеми не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі то¬го періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. З запровадженням елементів ринко-74
вого регулювання виробничих відносин почала проявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичного погляду становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності1.
Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового інсти-туту, що була реалізована в Конституції України (1996 р.), а також у нових Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені за-конодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності, з одного боку, та правом приватної власності — з іншого як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує просто право власності, об'єктами якого є земля та інше майно. Право власності за своїм змістом є єдиним. Саме за таким принципом будується цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України відбулася імпле-ментація цього принципу і в земельне законодавство нашої країни.
Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на землю та інші природні ресурси. Відповідно до вищевикладено-го в земельному законодавстві України закріплені дві основні фор-ми земельної власності — суспільна (публічна) та приватна. Крім того, в складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та кому-нальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та при-ватну власність юридичних осіб.
Основним завданням суспільної (публічної) власності на при-родні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та
інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — те¬риторіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на такі ресурси приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередко¬вується виключно суспільною (публічною) власністю на землю. Як свідчить досвід інших, насамперед економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. І навпаки, приватна власність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема, інтересів у підвищенні ефективності приватно¬го сектору як у сільському господарстві, так і в інших галузях еко¬номіки. Тому в остаточному підсумку приватна власність на при¬родні ресурси також слугує суспільству, в якому реалізуються принципи ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко проявляється в по¬ложеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності пе¬ред законом (ст. 13).
Питання 22 Суб'єкти права власності на природні ресурси
Основні поресурсові законодавчі акти не передбачають можли¬вості приватизації і відповідних природних об'єктів. Ті з них, які були прийняті до набуття чинності Конституцією України, вклю¬чаючи Водний, Лісовий кодекси, Кодекс законів про надра, містять положення про виключне право власності держави (наро¬ду України) на відповідні природні ресурси. Поресурсові закони, прийняті після набуття чинності новим Основним Законом країни, наприклад Закон «Про тваринний світ» тощо, містять положення про можливість перебування відповідних об'єктів природи як у державній, так і в комунальній власності. Так, згідно зі ст. 6 Зако¬ну «Про тваринний світ» об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права відповідно державної або комунальної власності.
Виняток із загального підходу до регулювання відносин влас-ності на природні ресурси містить Земельний Кодекс (ЗК) Украї¬ни. Відповідно до закріплених Конституцією України форм зе¬мельної власності суб'єктами права власності на природні ресурси в нашій країні ЗК визнає державу, територіальні громади сіл, се¬лищ і міст, юридичних осіб та громадян. Крім цього, в окремих ви¬падках суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бу¬ти іноземні держави та міжнародні організації.
Правовий статус кожного з видів суб'єктів права власності на природні ресурси має певні особливості. Вони пов'язані з належ-ністю суб'єктів до публічної чи приватної сфери суспільних відно¬син, видами природних ресурсів як об'єктами права власності та порядком реалізації правомочностей їх власників.
Суб'єкти права державної власності на землю та інші природні ре-сурси. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава. Однак держава являє собою складний механізм реалізації влади в суспільстві й характеризується наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші функції держави. Відповідно до здійсню¬ваних функцій органи державної влади поділяються на органи зако¬нодавчої, виконавчої та судової влади. Здійснення правомочностей власника природних ресурсів, які перебувають у державній влас¬ності, покладено, як правило, на органи державної виконавчої вла¬ди, а в деяких випадках — і на органи місцевого самоврядування.
Що стосується права державної власності на землю, то згідно зі ст. 84 ЗК воно набувається і реалізується державою в особі Кабіне¬ту Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних дер¬жавних адміністрацій відповідно до закону. Отже, суб'єктами пра¬ва державної власності є Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольсь¬ка міські, а також районні державні адміністрації.
Слід підкреслити, що зазначені органи становлять єдину систе¬му органів державної виконавчої влади, які перебувають в ієрархічному підпорядкуванні. Вищим органом державної виконав¬чої влади в Україні є Кабінет Міністрів України. Отже, уряд має право здійснювати функції суб'єкта права державної власності що-
до будь-яких земель, які перебувають у державній власності. Про¬те в цьому немає потреби, оскільки Кабінет Міністрів України вирішує найбільш важливі державні питання, віднесені до компе-тенції органів виконавчої влади. Тому ЗК України розмежував їх компетенцію щодо здійснення правомочностей суб'єкта права дер-жавної власності на землю. Так, згідно зі статтями 122 та 149 ЗК районні державні адміністрації на їх території розпоряджаються шляхом надання в постійне користування юридичним особам зе-мельні ділянки державної власності та вилучення у них цих земель¬них ділянок, які перебувають у постійному користуванні, держав¬ної власності у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарсь-кого використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою ст. 122 та частиною дев'ятою ст. 149; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслугову-ванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім цього, район-ні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації мають право розпоряджатися землями державної власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124), у власність громадян (ст. 118) та про-дажу юридичним особам (ст. 128).
Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності в постійне користування та в оренду в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків надання земель у постійне користування на підставі рішення районної державної адміні-страції та Кабінету Міністрів України. Київська та Севастопольсь¬ка міські державні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності в постійне користування та в оренду в межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, коли таке надання здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Рада міністрів Автономної Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної власності в постійне користування та в оренду в межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) зна-чення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків надання зе-мель у постійне користування на підставі рішення районної дер-жавної адміністрації та Кабінету Міністрів України.
Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається земельни¬ми ділянками із земель державної власності шляхом надання їх у постійне користування та оренду у випадках, коли такі землі: а) яв¬ляють собою ріллю чи багаторічні насадження та вилучаються із постійного користування для несільськогосподарських потреб; б) вкриті лісами першої групи площею понад 10 гектарів і вилуча¬ються для інших потреб; в) є земельними ділянками природоохо¬ронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та вилучаються для інших потреб (ст. 149 ЗК).
Крім цього, лише Кабінет Міністрів України, за погодженням із Верховною Радою України, має право розпоряджатися земельними ділянками особливо цінних земель, що перебувають у державній власності, шляхом вилучення та надання їх для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередач та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного при¬значення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією (ст. 150 ЗК).
Що стосується об'єктів права державної власності на землю, то ЗК України містить презумпцію перебування земель у державній власності. Згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Одним із напрямів земельної реформи, яка проводиться в Україні, є приватизація земель державної власності та їх передача в комунальну власність. Отже, кількість земель, що перебувають у державній власності, у процесі проведення земельної реформи зменшується.
Однак ЗК України визначений перелік земель, які не підляга¬ють передачі в комунальну та приватну власність. Згідно зі ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть переда¬ватись у комунальну власність, належать: а) землі атомної енерге¬тики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних діля¬нок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житло¬вого призначення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами за¬гальнодержавного значення; г) земельні ділянки, які використову¬ються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Пре-зидента України, Кабінету Міністрів України, інших органів дер¬жавної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивно¬го забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єкта¬ми державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що ма¬ють особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім земельних ділянок лісового фонду загальною площею до 5 гектарів, якщо такі ділянки знаходяться у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств (ст. 56 ЗК); д) землі водного фонду, крім замкнених природних водойм загальною пло¬щею до 3 гектарів (ст. 59 ЗК); є) земельні ділянки, які використо¬вуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Пре¬зидента України, Кабінету Міністрів України, інших органів дер¬жавної влади, Національної академії наук України, державних га¬лузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та бе¬зумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Проте зазначені землі державної власності не є такими, що вза¬галі не можуть передаватися у комунальну чи приватну власність. Якщо на підставі прийнятих відповідно до закону органами дер¬жавної виконавчої влади рішень цільове призначення таких земель зміниться, то не виключається можливість передачі таких земель у власність територіальних громад чи навіть їх приватизація. Напри¬клад, якщо на земельній ділянці зони відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднен¬ня внаслідок Чорнобильської катастрофи, рівень такого забруднен¬ня знизиться до допустимого для проживання людей рівня, то та¬ка земельна ділянка може бути приватизована.
Дещо інший суб'єктний склад реалізації права державної влас¬ності на водні об'єкти передбачений Водним кодексом України. Так, згідно з його ст. 6 води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і
місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам дер¬жавної виконавчої влади.
Аналогічно вирішене питання про суб'єктний склад права дер¬жавної власності на лісові ресурси у Лісовому кодексі України. Статтею 6 кодексу передбачено, що усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Вона делегує відповідним радам свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим кодексом та іншими актами законодавства.
Таким чином, із зазначених законодавчих актів випливає, що держава здійснює свої функції не через один, а через низку дер-жавних органів, які належать до законодавчої та виконавчої гілок влади, а також до органів місцевого самоврядування. Відповідно до системи адміністративно-територіального устрою зазначені органи поділяються на загальнодержавні, обласні та районні. Враховуючи специфіку природних ресурсів як об'єкта права власності держави, який характеризується «розпорошеністю», розташуванням на різних частинах території країни, жоден з органів держави об'єктивно не може бути монопольним суб'єктом права власності держави на будь-який природний ресурс.
Таким чином, відображення в зазначених законодавчих актах структури суб'єктів права власності держави на землю видається непослідовним. Зазначена суперечність у правовій регламентації відносин державної власності була предметом розгляду в юри¬дичній літературі. С. І. Пересунько, який досліджував цю пробле¬матику, вважає, що недоліки в правовій регламентації відносин власності держави на землю зумовлені її недослідженістю. На йо¬го думку, суперечність у визначенні суб'єкта права власності дер¬жави на природні ресурси може бути подолана шляхом розмежу¬вання понять «суб'єкти права власності» та «суб'єкти здійснення права власності». При цьому перше поняття має характеризувати особу, яка є власником, друге — особу, яка не є власником, але наділена власником або законом повноваженнями здійснювати по¬вноваження власника1.
Враховуючи зазначені реалії, інститут права власності держави «сконструйований» у природоресурсовому законодавстві за схемою «власник природних ресурсів — держава, суб'єкти права власності держави на природні ресурси — відповідні органи держави чи ор¬гани місцевого самоврядування».
На нашу думку, теоретичне обгрунтування категорії «суб'єкт здійснення права власності» та введення її у практику законодав-чого регулювання відносин державної власності на природні ресур¬си дало б змогу побудувати внутрішньо узгоджену систему інститу¬ту права власності держави на ці ресурси, в рамках якої повнова¬ження держави — власника землі здійснювалися б відповідними державними органами.
Суб'єкти права комунальної власності на землю та інші природні ресурси. Суб'єктами права комунальної власності на землю та інші природні ресурси є територіальні громади сіл, селищ та міст. Тери¬торіальна громада села, селища чи міста являє собою сукупність жителів відповідного населеного пункту. Згідно з Конституцією України (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється територі¬альною громадою як безпосередньо (наприклад, шляхом прийнят¬тя рішення на сходці жителів села), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Однак законодавчі акти, які передбачають перебування відповідних природних ресурсів у комунальній власності (ЗК та Закон «Про тваринний світ»), не містять норм щодо здійснення такого повноваження, як розпорядження природними ресурсами комунальної власності безпосередньо територіальною громадою. Здійснення повноважень суб'єкта права комунальної власності на зазначені природні ресурси покладене на органи місцевого само-врядування — сільські, селищні та міські ради. Ради є суб'єктами права комунальної власності на відповідні природні ресурси і здійснюють розпорядження ними шляхом відчуження на підставі цивільно-правових угод, передачі в постійне користування та оренду.
Найбільш повно питання права комунальної власності врегу-льовані у ЗК. Згідно зі ст. 83 ЗК у комунальній власності перебу¬вають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Отже, земельні ділянки як об'єкт права комунальної власності можуть знаходитись як у межах, так і за межами населених пунктів. Суб'єктами права комунальної власності на земельні ділянки за межами населених пунктів також є відповідні сільські, селищні та міські ради.
Законодавчі акти, що набрали чинності до прийняття до вве-дення в 1996 р. Конституції України, не передбачають можливості перебування природних ресурсів у комунальній власності. Зокре¬ма, до них належать Лісовий та Водний кодекси. Однак прийняті вже після набуття чинності Основним Законом країни правові ак¬ти з питань регулювання земельних відносин передбачають мож¬ливість виникнення права комунальної власності й на зазначені природні ресурси. Так, Закон України «Про розмежування земель Державної та комунальної власності» (2004 р.) визначає землі дер¬жавної власності, які не можуть передаватися в комунальну власність. Згідно зі ст. 6 закону при розмежуванні земель державноі та комунальної власності не можуть передаватися до земель ко¬мунальної власності такі землі, як: землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення відповідно до законодав¬ства України, а також землі під береговими смугами водних шляхів, водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони об'єктів водного фонду загальнодержавного значення за межами населених пунктів; землі лісового фонду за межами населених пунктів. А це в свою чергу означає, що якщо такі землі державної власності мають не загальнодержавне, а місцеве значення або ж перебувають у межах населених пунктів, то вони можуть передаватися з державної в комунальну власність.
Суб'єкти права приватної власності на землю та інші природш ре-сурси. Суб'єктами права приватної власності на землю є громадя¬ни та юридичні особи. За загальним правилом, громадянин може визнаватися суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси, якщо він має цивільну правоздатність. Поняття цивільної правоздатності фізичної особи визначене Цивільним кодексом (ЦК) України. Згідно зі ст. 25 ЦК цивільною правоздатністю виз¬нається здатність мати цивільні права та обов'язки. До таких прав і обов'язків належать і права та обов'язки власника земельної ділянки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у мо¬мент її народження. Отже, вже після народження фізична особа може стати власником земельної ділянки тощо.
Однак наявність у фізичної особи лише земельної правоздат-ності дає їй можливість стати власником земельної ділянки «пасив¬ним» чином. Це означає, що фізична особа може набути право власності на землю, наприклад, шляхом успадкування. Однак така особа не може стати власником земельної ділянки на підставі до¬говору купівлі-продажу, оскільки набуття права власності на зем¬лю на підставі купівлі-продажу потребує вчинення активних дій, які охоплюються цивільною дієздатністю. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО ЦК України). Таким чином, цивільну дієздатність має фі¬зична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керуватиними. Лише за наявності цивільної дієздатності фізична особа мо¬же набути право власності шляхом власних активних дій — укла¬дення договору купівлі-продажу, міни тощо.
Що стосується набуття та реалізації права власності на землю, то такі дії може вчиняти фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття) або вступила в шлюб (ст. 34 ЦК).
Земельний кодекс України за обсягом наданих прав на землю поділяє фізичних осіб на громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Найбільш повним обсягом прав щодо на¬буття землі у власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які Земельний кодекс України доз¬воляє передавати у власність громадян. Іноземні громадяни та осо¬би без громадянства як суб'єкти права власності на землю не ма¬ють права набувати у власність землі сільськогосподарського при¬значення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті ними у спадщину, протягом року підлягають відчуженню. А з зе¬мель несільськогосподарського призначення іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати лише землі, на яких роз¬ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві при¬ватної власності (ст. 81 ЗК). Отже, іноземні громадяни та особи без громадянства є суб'єктами права власності лише на земельні ділян¬ки, на яких розташована будівля, споруда чи інша нерухомість. До таких земель належать земельні ділянки, призначені для житлово¬го, дачного та гаражного будівництва, а також землі промисло¬вості, транспорту, зв'язку тощо.
Юридичні особи як суб'єкти права приватної власності на зем¬лю мають право набувати земельні ділянки у власність для здійс¬нення статутної діяльності. Цивільний кодекс України (ст. 81) поді-ляє юридичних осіб на два види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. До юридичних осіб публічно¬го права належать юридичні особи, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Авто¬номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Юридичними особами приватного права вважаються юридичні осо¬би, створені громадянами та/або юридичними особами приватного права. Суб'єктами права приватної власності на землю є юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права можуть володіти землею на праві постійного користування та оренди.
Крім цього, юридичні особи як суб'єкти права власності на зем¬лю поділяються на юридичних осіб України та іноземних юридич¬них осіб. За загальним правилом, юридичними особами України вважаються юридичні особи, створені (зареєстровані) в Україні відповідно до її законодавства. Однак з цього правила є винятки. Згідно зі ст. 117 Господарського кодексу (ГК) України, якщо за¬сновниками (учасниками) створеної в Україні відповідно до її за¬конодавства юридичної особи є лише іноземці (іноземні громадя¬ни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи), то така юридична особа вважається іноземною. А спільні підприємства, за¬сновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогоспо-дарського призначення у випадках та в порядку, встановлених ЗК України для іноземних юридичних осіб (ст. 82).
Поділ юридичних осіб як суб'єктів права власності на вітчиз-няні та іноземні має важливе значення. Юридичні особи України мають право набувати у власність всі види земель, які можуть зна¬ходитись у приватній власності, крім земельних ділянок, які нада¬ються для задоволення особистих потреб громадян. До останніх належать: земельні ділянки, призначені для індивідуального жит¬лового, дачного і гаражного будівництва та ведення особистого се¬лянського господарства.
Земельна правосуб'єктність іноземних юридичних осіб є значно вужчою. Так, згідно зі ст. 82 ЗК України набуття ними у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення не допус¬кається, за винятком випадків отримання їх у спадщину. Однак землі сільськогосподарського призначення, отримані іноземними юридичними особами в спадщину, підлягають відчуженню протя¬гом одного року. Що стосується земель несільськогосподарського призначення, то іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на такі землі лише з метою здійснення інвестиційної діяльності: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.
Що стосується можливості набуття у приватну власність інших, крім землі, природних ресурсів, то вони, по-перше, поки що істот¬но обмежені чинними законодавчими актами та, по-друге, тісно пов'язані з набуттям у приватну власність земельних ділянок, на
яких розташовані відповідні природні ресурси. Так, згідно зі ст. 56 ЗК землі лісового фонду можуть перебувати не тільки у державній та комунальній, а й у приватній власності. Однак цією ж статтею передбачено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади мо¬жуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені зе¬мельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів, якщо вони перебувають у складі угідь фермерських та інших гос¬подарств. Крім того, громадяни і юридичні особи мають право на¬бувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктив¬них угідь для заліснення, тобто для вирощування лісу, який пере¬буватиме у приватній власності зазначених осіб. Землі водного фонду також можуть перебувати у державній, комунальній та при¬ватній власності. Однак, як передбачено ст. 59 ЗК, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або ор¬ганів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів.
|