Захарченко П. П. З 38 Історія держави та права України: Навч посіб для дист навч
|
|
Скачати 2.93 Mb.
|
|
боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили: а) магнати — власники великих земельних латифундій, наділені маєтками за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. їм дозволялося ма ти військові підрозділи, які направлялися до об'єднаного литовського війська в разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних воїнів, Радзивіли — 628 тощо; б) шляхта — середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні наділи за особисту військову службу. Якщо в XIV-XV ст. шляхтичем міг стати представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у вій ськових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмеже ний, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений; в) "путні бояри" або "панцерні слуги"— це проміжна верства між шлях тою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну) службу кур'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа по трапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням Люблінської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою; - духовенство — поділялося на римо-католицьке і православне. За привілеєм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді. Становище 51 православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади; селянство поділялося на: а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли поки нути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від способу сплати поділялися на:
б) напіввільне селянство — "закупи" або "непохоже", що не мали права ві льно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання взятого кредиту — ставали вільними. В іншому випадку — рабами; в) невільники До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у влас ності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував "місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати сві- ) справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національно Огчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте мали певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітковий чинш. Джерела права. До найважливіших литовсько-руських пам'яток можна віднести звичаєве право, "Руську правду", а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загальноземські та обласні: - загальноземські привілеї. їх зміст полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенство. Найвідомішими серед цієї групи джерел є: 52 а) Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одру жуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви; б) Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права пра вославних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засі даннях пани-ради, шляхетських з'їздах чи сеймиках; в) Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській арис тократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового вироку; г) Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й укра їнську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і пови нностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духо венству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільни ків. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства. З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву "уставні грамоти" або обласні привілеї. У другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика,_затверджений 1468 року у Вільно. В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли відображення ряд норм, очевидно, запозичених з "Руської Правди". Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріали князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних. Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, південно-руськими князівствами. Найвизначнішою пам'яткою права означеного періоду, безумовно, є Литовський статут у трьох редакціях 1529, 1568, 1588 років. Якщо перша редакція 1529 року захищала права земельної аристократії і селян, то друга — розширяла 53 шляхетські вольності, одночасно обмежуючи права селянської верстви. Апогеєм розширення шляхетських прав стала третя редакція Литовського статуту. Вона заклала підвалини процесу закріпачення широких верств селянства. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь у зв'язку з приєднанням цих територій у 1569 році до польської корони. На цих землях діючою була II редакція Литовського статуту, який за регіоном свого найбільшого поширення отримав назву Волинського статуту. Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Під цим кутом слід розглядати видання "уставів" та "ухвал", здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї групи правових памяток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Си-гізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин. Серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській державі виділялося так зване німецьке або магдебурзьке право, детальніше про яке йшлося в попередньому розділі і йтиметься в наступному. Суд та його компетенція. II Литовським статутом було фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм. За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського. Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розглядав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій". Однак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому розглядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошарків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з'являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності. Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара. Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на селян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродеьких судів перебували жителі міст, що володіли магдебурзьким правом. Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомендованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїздом на місце спору. Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення. Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський. Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний — посадова особа, котра збирала необхідні для суду докази, виїзджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком. Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Литовським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польським, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал — вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві. Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року. Судовий процес. Попередні слідчі дії проводилися возним. У присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Висновки возного заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього вносили до іншої книги, що в народі отримала назву "чорної". Потерпілий міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Родичі чи сторонні особи мали право викупити злочинця від покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти. У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов'язані були доставити обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до відповідальності, але без застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповідальність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям. Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потерпілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочинця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі. Кримінальне право. "Кривда", "виступ" або "гріх" — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину. Литовський статут в його трьох редакціях виділяє наступні види злочинів:
валася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей3. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут виділяє й інші форми насильницького позбавлення людини життя, такі як вбивство пана своїм слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку возили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася вто-пленням у мішку, до якого поміщали домашніх тварин — кота, собаку, курку, а також вужа;
Серед майнових злочинів Статут розрізняв: а) крадіжку. Покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинен ня злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкоду вати завдані збитки, повернути вкрадене, то застосовувалася смертна кара; б) пограбування обкладалося лише різноманітними штрафами;  Ясинский М.Н. Лункий трибунал, как высшая судебная инстанция для Волынского, Брацлавского и Киевского воеводств в последней четверти XVI в. — К., 1899-1900. — С. 12-28. |
Схожі:
|
Формування особистості дитини Помчалова О. Г Навч посіб для вищ навч закл. / Валентина Тарасун, Ганна Хворова; Ін-т спец педагогіки АПН України. – К.: Наук світ, 2004. – 98,... |
Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навч посіб Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навч посіб. – К.: Знання, 2006. – 407 с. (ст. 257-290) |
|
Григорія Сковороди "ПОГОДЖЕНО" Робоча програма складена на основі: Блуда А. А. Практична підготовка вчителя історії в пед навч закладах України: Етапи і особливості.—К.,... |
Л. Е. Акпинар; Республ вищ навч закл. "Кримський інжен педагог ун-т". К. Слово, 2014. 288 с Акпинар, Лємара Енверівна. Інтерактивні технології навчання в початковій школі : навч посіб для студ вищ навч закл. / Л. Е. Акпинар;... |
|
Основи інформаційного права України: Навч посіб. B. C. Цимбалюк,... |
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с |
|
Шквір В. Д., Загородній А. Г., Височан О. С. Інформаційні системи... Література: Шквір В. Д., Загородній А. Г., Височан О. С. Інформаційні системи і технології в обліку: Навч посіб. 3-тє вид., перероб.... |
Реферат На тему: СВIДОК У КРИМIНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВI Тертишник В. М. Кримінальне-процесуальне право України : Навч. Посіб. К.: Юрінком інтер, 1999. 576 с |
|
Хриков Є. М. Х95 Управління навчальним закладом: Навч посіб Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-751 від 24 березня 2006р.) |
Петрушенко В. Л. Філософія : Навч посіб для студ вищ закл освіти I-IV рівнів акредитації Проблеми людини і науки в західноєвропейській філософії ХVII ст Емпіризм та раціоналізм |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua