|
|
Скачати 1.89 Mb.
|
Європаа) Міжнародно-правові акти, документи: Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східноєвропейські); Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.); Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.); Підсумковий документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989 р.); Хартія основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989 р.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.); Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.). Московської (1991 р.); Заключний документ Гельсінської наради держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.). б) Міжнародні органи: Європейський суд з прав людини; Комісар Ради Європи з прав людини. Америкаа) Міжнародно-правові акти, документи: Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад ЗО держав, у квітні 1948 р.); Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини. Африка а) Міжнародно-правові акти, документи: Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.). б) Міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів. Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення. 5. Основні тенденції розвитку прав людини До таких тенденцій належать: - все ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права; - дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища; - розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей; - збільшення «каталога» прав людини (як результат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »; - зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини. Внаслідок того, що після Другої світової війни .права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі: - універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав; - поширення примату, верховенства норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини; - об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах; - утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка; - підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини. Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, організована 00Н у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь делегації на чолі з міністрами закордонних справ майже 140 держав, у тому числі й України. Зазначені тенденції, гадаємо, повинні враховуватись при загальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних законодавчих пропозицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні. 6. Основні права дитини Люди у віці до 18 років за міжнародно-правовими критеріями є неповнолітні і тому належать до категорії «дітей» (ст. І Конвенції про права дитини, прийнятої 00Н у 1989 р.; за 10 років до того 00Н проголосила Декларацію прав дитини). Для цієї категорії суб'єктів значна частина основних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав повнолітніх (дорослих) осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Та, окрім цього, дітям належать і особливі, «додаткові» можливості, які зафіксовані зазначеною Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяють серед прав: фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, неприпустимість таких кримінальних покарань, як смертна кара і довічне тюремне ув'язнення; особистісних — права на знання своїх батьків і не розлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання; культурних — право на відповідні ігри і розважальні заходи; економічних — право не бути залученим до роботи до досягнення певного віку; політичних — права не призиватись на державну військову службу до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жорстокого поводження, експлуатації та розбещення. Спеціальним органом всесвітнього співтовариства із спостереження та контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдналась до неї у 1991 р.), є Комітет 00Н з прав дитини. 7. Загальносоціальні обов'язки людини Із загально соціальними правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природно пов'язуються її соціальні обов'язки, зобов'язання. Загальносоціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, що об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації., народу, його соціальних верств і всього людства. Видова класифікація загально соціальних обов'язків людини переважно відповідає згаданій класифікації її основних прав. Тому серед таких обов'язків можна зазначити: фізичні (наприклад, утримування і захист своїх неповнолітніх дітей); особистісні (наприклад, поважати честь, гідність, сумління, думки і погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей); культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії людства); економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби); політичні (наприклад, протистояти насильству, вдаватися тільки до мирних засобів задоволення своїх політичних інтересів). Тема 2 Права нації (народу) і права людини Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свідченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумовлені етнонаціональними суперечностями. Практична значущість цієї проблеми спричиняється, зокрема, й тим, що зараз у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини (в європейських державах їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Україні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, самоутвердження багатьох націй, народів діалектичне сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціональним складом громадян. Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку, будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації належать; а з іншого — порушення прав людини часто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) може відбуватися саме через її національність... 1. Основні права нації (народу) Основні права нації (народу) — це певні можливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів). Розуміння прав нації передусім залежить від того, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокрема, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонайменше три інтерпретації зазначеного поняття, а саме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської). У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідношення прав людини і прав нації (народу). Нині нерідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечити першочергове задоволення? Видається, що таким чином поставлене запитання є дещо некоректним, «механічним». Як уже відзначалось, одним із неодмінних складників загальносоціальних прав людини є можливість зберігати, виявляти, реалізовувати й розвивати свою національну самобутність. Тому забезпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпеченням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в цілому дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права. Викладена інтерпретація співвідношення зазначених різновидів загально соціальних прав відображає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення). Показово, що у Загальній декларації прав людини не оминаються такі поняття, як «воля народу» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права людини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад. Декларація 00Н про право на розвиток). 2. Види основних прав націй Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи: фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволення життєво необхідних матеріальних потреб (наприклад, права на соціальну безпеку, національний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечення життєво необхідного рівня матеріального добробуту нації); етнічні права — можливості збереження, виявлення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (наприклад, права на культивування своєї мови, особливостей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе); культурні права — можливості зберігати, виявляти, розвивати і захищати здобутки національної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших народів (право на збереження пам'яток національної історії та культури); економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальними ресурсами на своїй території); політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного конституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з іншими етнічними — як державними, так і бездержавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо). Право на існування та право на самовизначення — насамперед політичне (тобто на державну самоорганізацію), але й також економічне, соціальне, духовне, культурне — належать до найважливіших, визначальних прав нації (народу). Під час демонтажу Союзу РСР український народ використав право на самовизначення, коли вирішив в особі свого вищого представницького органу законодавчої влади — Верховної Ради України — проголосити державний суверенітет і утворити незалежну, самостійну державу Україна. Посилання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.). Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп, що проживають в державі) було закріплено у Декларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.). 3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації До таких засобів належать: а) міжнародно-правові акти, документи; б) міжнародні (міждержавні) органи, організації, структури. Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональні» (зокрема, континентальні). Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти: Статут Організації Об'єднаних Націй (п. 2 ст. 1); Міжнародна Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.); Резолюція 00Н «Право народів і націй на самовизначення» (1952 р.); Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.); Резолюція 00Н «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.); Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Ст. І (1966 р.); Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.); Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту 00Н (1970 р.); Декларація про права народів на мир (1984 р.); Декларація про право на розвиток (1986 р.). б) Міжнародні органи: Комітет 00Н з прав людини; Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації. Регіональні засоби Африка а) Міжнародні акти, документи: Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.). б) Міжнародні органи: — Африканська комісія з прав людини і народів. Європа а) Міжнародні акти, документи: Заключний акт НБСЄ (1975 р.); Документ Копенгагенської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.); Паризька хартія для нової Європи (1990 р.); Документ Гельсінської зустрічі держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.); Декларація про агресивний націоналізм, шовінізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.). б) Міжнародні органи: Рада Європи; Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент); Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ); Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ. 4. Специфічні права національних меншин Практична значущість цього питання зумовлюється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини (в європейських державах, як уже зазначалося вище, їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 відсотків, у США — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загально соціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій державі (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормальне, мирне існування народів відповідних країн. Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статусною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні права нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення). Але, по-перше, усі ці права в умовах інонаціонального оточення набувають дещо специфічного виразу (в першу чергу, вимагають запровадження спеціальних механізмів забезпечення), а по-друге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтовариства, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав: фізичних — право на проживання в місцях традиційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення; етнічних та культурних — право на не асиміляцію; економічних — право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі; політичних — права на участь у прийнятті державних рішень, які зачіпають інтереси даної меншини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискримінацію — як у формальному відношенні, так і з точки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження й обмеження. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на забезпечення і захист специфічних прав національних меншин. Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти, документи: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 27); Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.). 6) Міжнародні органи: Комітет 00Н з прав людини; Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації. Регіональні засоби |
| 1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Основні права людини і громадянина. Міжнародні стандарти в галузі прав людини Основні права людини – гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства... |
| Гуцуляк Олег Борисович Явище сучасного неоязичництва: сутність та прояви Бога як внутрішнього світу людини. Аналогічне явище має місце у протестантизмі (рух “Люди Ісуса”) тощо |
Розд і л I ОСНОВНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ УЧНІВ ШКОЛИ Стаття 1 Стаття Усі учні є вільні та рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними |
| Питання на іспит з конституційного права Система конституційних прав і свобод людини і громадянина. Основні способи закріплення прав і свобод людини та громадянина |
49 Права, свободи та обов'язки людини і громадянина Права людини це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних... |
| Урок з етики у 6 класі на тему: Вчитель: Тарасевич Ніна Миколаївна Мета: розкрити поняття „ права людини”, „ права дитини”, „Обов'язки людини і громадянина України” |
Права і свободи людини Загальної декларації прав людини, Конвенції ООН про права дитини, висловлювати власні судження про значення прав людини і дитини |
| 1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
Година спілкування (5 клас). Права та обов ’ язки дитини. Поняття гідності. Мета Мета: поглибити знання учнів про основні права дитини, ознайомити з деякими нормативно-правовими актами щодо прав людини (Конституцією... |