|
|
Скачати 1.1 Mb.
|
Питання:1. Поняття „джерело міграційного права”. 2. Система джерел національного міграційного права: поняття та особливості. 3. Проблеми систематизації національного міграційного законодавства. 1. Важлива умова ефективної реалізації положень міграційного права України полягає в тому, що його норми повинні мати своє зовнішнє вираження. У національній і зарубіжній юридичній літературі „зовнішнє вираження” в одних випадках називають формою чи формами права, в інших – джерелами або одночасно і формами, й джерелами. Оскільки не надається принципового значення незначним змістовим відмінностям, поняття „форма міграційного права України” розглядатиметься як синонім поняття „джерела міграційного права України”. Джерело міграційного права – це правотворчий акт, який містить декілька чи навіть одне правило поведінки у сфері міграції. Джерела міграційного права України мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Міграційному праву України не властива, як, наприклад, цивільному чи кримінальному, наявність самостійного процесуального права. Матеріальні і процесуальні норми об’єднуються в одному міграційному акті, що зумовлюється вимогами законодавчої техніки. Так, у Законі України „Про біженців” процесуальні норми зосереджені передусім у розділі III „Надання, втрата і позбавлення статусу біженця”. Співвідношення матеріальних та процесуальних норм у джерелах міграційного права України є неоднаковим. В одних актах переважають норми матеріального права, які закріплюють, зокрема, правовий статус біженця. В інших випадках – встановлення процедури, наприклад, надання чи позбавлення статусу біженця. На формування джерел міграційного права України впливають такі чинники: множинність міграційних відносин; різноманітність їх об’єктів, що обумовлює різні види правових приписів. Згідно положень статей 85, 91 Конституції України, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти, а за ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України видає укази та розпорядження. Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження (частина перша статті 117 Конституції України). Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади приймають нормативно-правові акти, які відповідно до частини третьої статті 117 Конституції України підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Згідно зі статтями 124, 150 Основного Закону суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд України ухвалюють рішення. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим приймають постанови та рішення (стаття 136 Конституції України). Стаття 144 Конституції України надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення. При цьому з перерахованих актів джерелами міграційного права України є лише ті, які містять міграційно-правові норми. Актом міжнародного визнання України як демократичної держави стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн — членів Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України у 1997 році Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Відповідно до статті 9 Конституції України з моменту ратифікації та набрання чинності для України зазначені Конвенція та Протоколи до неї стали частиною національного законодавства. Для гарантування реалізації закріплених Конвенцією та Протоколами прав і свобод людини передбачено запровадження особливого механізму міжнародного захисту – постійно діючий Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється і на Українську державу. Рішення цього Суду становлять систему прецедентного права Європейського суду з прав людини. Таким чином, система правових актів, які є джерелами міграційного права України, охоплює Конституцію України, закони, постанови Верховної Ради України, міжнародні договори України, Рішення Конституційного Суду України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, судові прецеденти тощо. В ієрархії правових актів особливе місце належить Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. У пункті 10 частини першої статті 92 Конституції України закріплено, що виключно законами України, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом визначаються засади регулювання, зокрема, міграційних процесів. Пункт 8 частини другої цієї ж статті відсилає до встановлення лише законами України міграційного режиму, який відмінний від загального. Закон, який приймається на основі Конституції України і повинен відповідати їй, має найвищу юридичну силу. Всі інші нормативно-правові акти мають відповідати Конституції та законам України і видаються на основі й на їх виконання. Нормативно-правові акти у сфері міграції фізичних осіб можна класифікувати за їх дією в часі та просторі. Дія у часі визначається часом набрання ними чинності та моментом, коли їх дія припиняється. Відповідно до частини п’ятої статті 94 Конституції України закон у сфері міграції фізичних осіб набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Інші правові акти Верховної Ради України та нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. Акти Верховної Ради України та Президента України про призначення на посади й звільнення з посад відповідно до законодавства набирають чинності з моменту їх прийняття. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в установленому законом порядку. Згідно ч. 1 ст. 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти мають бути доведені до відома населення. Якщо цього не буде зроблено або буде порушено порядок такого доведення, то такі нормативно-правові акти не вважаються введеними в дію, є нечинними і не породжують жодних юридичних наслідків. Офіційними друкованими виданнями відповідно до законодавства України є: журнали – „Відомості Верховної Ради України”, „Офіційний вісник України”; газети – „Голос України”, „Урядовий кур’єр”. Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Указом Президента України „Про Єдиний державний реєстр нормативних актів” від 27 червня 1996 року офіційне оприлюднення нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, нормативних актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України, здійснюється після внесення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. За дією у просторі нормативно-правові акти з питань міграції поділяються на загальнодержавні, місцеві (діють на території Автономної Республіки Крим, інших адміністративно-територіальних одиниць), локальні. 2. Аналізуючи джерела міграційного права, не можна не звернути увагу на таку їхню характерну особливість, як подвійність. З одного боку, цими джерелами виступають міжнародні угоди, звичаї, судові рішення, а з іншого - норми законодавства, звичаї та судова практика окремих держав. Тому в конституціях національного права, інших нормативних актах, як правило, закріплюється юридична сила норм Основного Закону держави та актів, прийнятих на їхній основі, а також міжнародних договорів. Ієрархія юридичної сили правових норм зафіксована у конституціях багатьох держав світу. Деякі держави у своїх конституціях визнають міжнародне право частиною внутрішнього національного права. Такий підхід ґрунтується на концепції сумісності і, відповідно, взаємодії міжнародного і національного прав. Країни, правові системи яких „відкриті” для безпосереднього застосування норм міжнародного права, традиційно називаються монічними. Серед таких країн – США, які вперше у світі в Конституції 1787 року зазначили, що „всі договори, які укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є вищими законами країни, і судді кожного штату зобов’язані їх виконувати”. Проте чимало країн вважають, що норми міжнародного права можуть застосовуватися всередині держави лише за умови їхнього трансформування у внутрішнє національне право відповідним внутрішнім нормативним актом. Такий підхід і такі національні правові системи традиційно називаються дуалістичними. Більшість українських правознавців вважають, що Україна належить до такої групи держав. Це знайшло своє підтвердження і у національному міграційному праві. Так Закон України „Про біженців” повністю відповідає духові і букві Конвенції ООН 1951 року про статус біженців та Протоколу до неї 1967 року. Проте останнім часом український законодавець допустив певний відхід від концепції дуалізму. Так, у Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймаються закони та інші нормативно-правові акти, а чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. У Законі України „Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України. Міжнародні договори. Безліч прикладів регулювання міграційних процесів у договірній формі зафіксовано історією: договори Київської Русі і Візантії, Вестфальський мир 1648 року, а у наш час Шенгенська угода 1985 року, Маастрихтський договір 1992 року, Амстердамський договір 1997 року, які регулюють міграційні правовідносини у рамках Європейського Союзу. Серед міжнародних договорів виділяються універсальні чи загальні, наприклад Загальна декларація прав людини; Європейська конвенція з прав людини та специфічні, як Конвенція про статус біженців 1951 року; Конвенція МОП № 97 про трудівників-мігрантів 1949 року. Звичаї були впливовим чинником у стародавні часи. Інститут притулку, який супроводжує людське суспільство на всіх етапах його розвитку, виникає і розвивається саме у середовищі звичаєвих норм. У правових системах загального права (Британія, США) звичаєві норми діють і понині. У нас і у країнах континентального права звичаєві норми не визнаються джерелом права. Судова практика. Міжнародна судова практика здійснюється трьома головними судами міжнародного рівня: Міжнародним Судом у Гаазі, Європейським Судом з прав людини у Страсбурзі та Європейським Судом у Люксембурзі. Найефективнішою, з точки зору міжнародного міграційного права, є діяльність (нормотворчість) Європейського Суду з прав людини. Він регулярно приймає рішення щодо порушення країнами своїх зобов’язань за міжнародним правом у галузі прав людини, закріпленим Європейською конвенцією з прав людини. Кількісний склад суддів визначається кількістю членів Ради Європи. На відміну від роботи Міжнародного Суду, який має право приймати заяви лише від держав, інтенсивність Європейського Суду з прав людини постійно зростає, що пояснюється можливістю доступу приватних осіб до європейської правозахисної системи. За умови, коли Суд встановлює, що внутрішнє право не відповідає Європейській конвенції з прав людини, то згідно з міжнародним правом держава зобов’язана його змінити. Серед рішень Суду є й такі, що конкретно стосуються міграційної сфери. Внутрішнє законодавство. Як правило, основні принципові положення про свободу пересування, питання статусу громадян, іноземців зафіксовані у конституціях. Законами ж врегульовуються суспільні відносини, зміна статусу особи (іноземця, пошукача притулку, трудового мігранта, біженця) та відповідні умови й процедури в міграційних процесах. Міжнародне міграційне право застосовує для регулювання процесів переміщення людей як загальні, так і регіональні міжнародні документи. Серед загальних міжнародних правових актів варто назвати: Загальну декларацію прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року; Конвенцію про біженців 1951 року. Серед регіональних правових документів: у Африці - Конвенція Організації Африканської Єдності 1969 року з конкретних аспектів проблем біженців; у Європі - Європейська конвенція з прав людини 1950 року та відповідні Протоколи; Угода між урядами держав Економічного Союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини і Французької Республіки про поступову відміну контролю на спільних кордонах від 14 червня 1985 року (Шенгенська Угода 1985 року); Конвенція, яка визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих у одній з держав-членів Європейських співтовариств від 15 червня 1990 року (Дублінська Конвенція 1990 року); Договір про створення Європейського союзу від 7 лютого 1992 року (Маастрихтський договір 1992 року); Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський союз. договорів, які заснували європейські співтовариства, і низку пов’язаних з ними актів (Амстердамський договір 1997 року). Певні регіональні відмінності, що ґрунтуються на власних традиціях, має Латинська Америка - Договір Монтевідео 1889 року з міжнародного кримінального права, Каракаські конвенції 1954 року та Центральна Америка - Картахенська декларація про біженців, 1984 року. Національне (внутрішньодержавне) міграційне право більшості держав світу регулює міграційні процеси з урахуванням загальновизнаних принципів та норм традиційного міжнародного міграційного права. Проте скрізь є певні регіональні відмінності й особливості, що враховані і врегульовуються відповідними регіональними чи національними правовими системами. Таким чином систему джерел міграційного права складають: Конституція України, кодекси та закони України, підзаконні нормативно-правові акти та міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому порядку Верховною Радою України. Становлення України як незалежної держави, її геополітичне становище, нинішні масштаби й тенденції до зростання різнопланових міграційних потоків обумовлюють актуальність та необхідність розвитку національного міграційного права з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів. Особливого значення набувають питання вдосконалення процедури ратифікації міжнародних актів. Загалом ратифікація це затвердження вищим органом державної влади (монархом, президентом, парламентом; в Україні – Верховною Радою) міжнародного договору. Процес ратифікації складається є таких стадій: попереднє схвалення, сама ратифікація та обмін ратифікаційними грамотами (міжнародно-правовий документ, що підтверджує ратифікацію міжнародного договору уповноваженим органом держави). Процедури перших двох стадій закріплюються в різних країнах неоднаково і регулюються нормами конституційного права. 3. Вирішення проблем систематизації міграційного законодавства України здійснюється за допомогою загальновідомих способів: кодифікації, інкорпорації та консолідації. Найбільш вживаним і перспективним способом систематизації є кодифікація, що відповідає концептуальним положенням адміністративної реформи, та міжнародній практиці. Складність систематизації міграційного законодавства України пов’язана з досить непростим, а головне – нестабільним характером формування міграційної правової системи, а також з багаторівневою структурою системи міграційного законодавства України. Зокрема, до міграційної правової системи крім сукупності юридичних засобів, інституційних органів, що функціонують в її межах, належать міграційна ідеологія, міграційна правосвідомість, міграційна правова культура, міграційно-правова практика тощо. Зазначені та інші чинники за умов знаходження України на перехідному етапі розвитку мають істотні національні особливості, а на їх зміст помітно впливають зміни у загальній правовій політиці нашої держави, у тому числі міжнародної. У свою чергу, й система міграційного законодавства України як сукупність нормативно-правових актів (законів, міжнародних договорів України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України), котрі регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері міграції, внаслідок політичної та економічної нестабільності відчуває перманентних змін не лише у кількісному, але й у якісному аспекті. Виходом із ситуації, що склалася, більшість керівників держави та фахівців вважають прийняття Міграційного кодексу України, а також створення Державної міграційної служби України, що дозволить внести належну упорядкованість у процеси систематизації міграційного законодавства. Крім того, істотний вплив на вироблення національної міграційної політики, вдосконалення міграційного законодавства, а, відповідно, й поліпшення його систематизації здійснюють науково-дослідницькі організації та установи різного рівня, зокрема регіональні дослідницькі мережі. Завдяки підтримці ЮНЕСКО нині функціонують кілька регіональних мереж дослідників міграції. Азійсько-Тихоокеанська Мережа Дослідників Міграції (АРМКІУ) заснована у 1995 році, об’єднала дослідників і науковців 11 країн регіону: Австралії, Китаю, Фіджі, Індонезії, Японії, Кореї, Малайзії, Нової Зеландії, Сінгапуру і Таїланду. У 1998 року була створена Мережа Дослідників Міграції в Африці (МОМКА), утворено кілька тематичних дослідницьких напрямів і відповідно груп експертів нової Центральної і Східно-Європейської Мережі Дослідження Міграції. Учасниками цієї мережі є й дослідники з країн СНД (серед них і з України) та Балтії. В Україні дослідження міграційної політики та права проводять: Благодійний фонд „Міграція”; Відділ громадянства Секретаріату Президента України; Державний комітет у справах національностей та міграції; Інститут держави і права НАН України; Інститут соціології НАН України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Одеський державний університет; Міжнародна організація з міграції (представництво в Україні); Науково-дослідний Центр проблем зайнятості населення та ринку праці НАН України і Мінпраці України; Національний інститут стратегічних досліджень; Національний інститут українсько-російських відносин; Програма „Центр плюралізму” при Інституті демократії ім. Пилипа Орлика; Український незалежний центр політичних досліджень; Рада по вивченню продуктивних сил НАН України; Український Центр Прав Людини Української Правничої Фундації; Центр вивчення проблем народонаселення при Національному університеті „Києво-Могилянська Академія”; Центр Досліджень Проблем Міграції. Тема 4.1. Лекція № 4 „Правовий статус окремих суб’єктів міграційних процесів” (тези) |
|
Лекція № Конституційне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна |
Конспекти до курсу «Професійна етика» Тема Професійна етика як навчальна... Тема Професійна етика як навчальна дисципліна і як засіб регулювання професійної діяльності |
|
Лекція ГЛОБАЛІCТИКА ЯК НАУКА Глобалістика: особливості та предмет дослідження Отже, це комплексна наукова дисципліна, що вивчає походження, прояви і шляхи вирішення глобальних проблем, а також взаємодію екологічних,... |
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №6. СІМЕЙНЕ ПРАВО Трофанчук Г.І. Римське приватне право: Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с |
|
Лекція №5 Тема : Цитологія наука про будову і функції клітин Мета: навчальна: розглянути основні методи цитологічних досліджень та загальний план будови клітин, сформувати поняття про основні... |
ЗАТВЕРДЖУЮ Вивчення дисциплін заплановано у 5-ому семестрі на 3-ому курсі. Загальна кіль-кість годин/кредитів ECTS: дисципліна І – 126 5, дисципліна... |
|
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №7. РЕЧОВЕ ПРАВО Римское частное право: Учебник под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М. Новый юрист, 1997. – 512с |
ЛЕКЦІЯ 1 ТЕМА Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості |
|
Документознавство як наукова і навчальна дисципліна. Історіографія... ... |
Лекція №1 Тема: Система інтелектуальної власності Альтшулер Г. С. Найти идею. Введение в теорію решения изобретательских задач. Новосибирск: Наука, 1986, 209с |