Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень


Скачати 2.92 Mb.
Назва Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних і правових вчень
Сторінка 4/34
Дата 14.03.2013
Розмір 2.92 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

3. Розвиток державно-правових концепцій у Стародавньому Римі



Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.

Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здобуток народу.

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан[1].

У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій неминучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50— 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній (121—180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди — розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди — рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видатних юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.

Зусиллями римських юристів було створено нову науку — юриспруденцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.

Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права І справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.

Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".

Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку — школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Схожі:

Тарас Андрусяк ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ
АНТИЧНОГО РИМУ 35 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ІДЕЇ ХРИСТИЯНСТВА 43 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 50 ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ...
Питання на іспит предмету Історія правових і політичних вчень
Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації
Реферат На тему: СВIДОК У КРИМIНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВI
Тертишник В. М. Кримінальне-процесуальне право України : Навч. Посіб. К.: Юрінком інтер, 1999. 576 с
Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д. В. Боброва,...
Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової....
Історія політичних і правових вчень як самостійна юридична навчальна...
Цей матеріал повинен послужити формуванню власного юридичного світогляду кожного майбутнього юриста. Світогляду, базовим в якому...
Демський Е. Ф. Адміністративне процесуальне право: Навчальний посібник...

1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень"
Предмет іст ек вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це...
АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ
Навчально-методичний комплекс вивчення курсу «ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО»
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії...
України, членів Кирило-Мефодіївського братства, М. Драгоманова, Українська правова і політична думка в другій половині ХVIII – першій...
До Закону України
Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. В18 Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка