ЗАХИСТУ ПРАВ

Фаміліецентризм

і пріоритет прав дитини,

методологія захисту прав дітей

Аналіз джерел із проблем сім'ї дозволяє уточнити її визначення таким чином: сім'я є особливою соціальною системою (відкритою і закритою водночас), соціальним інститутом, первинним контакт­ним колективом, малою соціаль­ною групою, основним осередком суспільства, найкращою умовою для виховання і розвитку дітей. її ознаками є:

а) шлюбні, подружні, міжпоколінні, кровні (чи внаслідок уси­новлення) зв'язки між членами родини, основою яких є родинні почуття, сімейні цінності та цін­ності особистого життя, почуття безпеки, захищеності, любові, поваги; ці зв'язки є унікальними і більше ніде окрім сім'ї виник­нути не можуть: «батьки-діти», «чоловік-дружина», «дідусь, бабуся-онуки»;

б) спільний побут, проживання і спілкування членів сім'ї;

в) наявність прав і функцій у суспільстві, що зумовлюють ста-тус сім'ї в ньому, її відокрем­леність, автономність і зв'язки з ним;

г) наявність прав і відповідаль­ність перед суспільством за своїх членів;

ґ) наявність внутрішніх про­тиріч і відчуття зовнішніх та со­ціального потенціалу, який дозво­ляє їх подолати;

д) спрямованість на розвиток, динамічність;

є) неповторність та унікаль­ність, зумовлені унікальністю кожного члена сім'ї — особис­тостями та індивідуальностями і стосунками між ними за істо­ричної обумовленості існування форми сім'ї та наявності типо­вих сімейних ролей (батька, ма­тері, дітей, брата, сестри, дідуся, бабусі) за неповторного їх вико­нання в кожній сім'ї;

є) присутність влади та її роз­поділу в сім'ї в залежності від типу сімейних стосунків;

ж) наявність суспільно і вод­ночас особистісно значущої мети життєдіяльності сім'ї: виховання і розвиток дітей, кожного члена
сім'ї;

з) можливість існувати в легітимізованій у суспільстві формі
співжиття — шлюбі та поза ним;

и) суб'єктивність у будь-якій діяльності, яка стосується сім'ї.

Межею, за якою сім'я не може обійтися без допомоги у розв'язанні своїх проблем, є її криза — неможливість вико­нувати свої функції в суспільс­тві, а у випадку загрози життю, здоров'ю і розвитку дітей — не­обхідним є втручання в сім'ю, ос­кільки сім'я вже не може себе самоорганізувати, її соціального по­тенціалу для цього недостатньо.

Фамілієцентризм означає: пріо­ритет інтересів сім'ї над держав­ними та особистими, увагу до її проблем з боку різних фахівців, націленість на збереження ціліс­ності сім'ї. Виходячи з наведених вище визначень сім'ї і фамілієцентризму, можна таким чином окрес­лити зміст і спрямованість діяль­ності суспільних інституцій, фа­хівців різних сфер і рівнів щодо розвитку сім'ї:

• 
  забезпечення умов для ре­алізації сім'єю її прав у суспільс­тві, а членами сім'ї — своїх прав у родині на основі пріоритету інтересів сім'ї, вироблення рі­шень в інтересах сім'ї, правил сі­мейного життя;
  
• 
  формування позитивного об­разу сім'ї та його пропагування в суспільстві, навчання і вихо­вання на ньому як на зразку. Цей позитивний образ має вклю­чати: сімейні та особисті цін­ності, їх співвідношення; права та обов'язки членів родини і не­обхідність життєвих умінь з їх реалізації в інтересах сім'ї; сто­сунки подружні, батьківські, ди­тячі без забарвлення тендерними та іншими соціальними стереоти­пами; зразки усвідомленого і відпо-відального батьківства, родин­них почуттів і шляхів їх форму­вання;
  
• 
  знання і дотримання сімей­них традицій, цілей, пріоритетів та їх узгодження; зразки розподілу влади і відповідальності в сім'ї, стилю сімейних стосунків і ролей членів сім'ї, їх допустимих варіа­цій з точки зору моралі і права;
  
• 
  перегляд існуючого законо­давства, державних рішень, пе­дагогічних парадигм у бік прав, інтересів сім'ї як основної ланки суспільства; фамілієцентричний аналіз усіх напрямів права і державного управління щодо забезпечення пріоритету інтере­сів, прав сім'ї над іншими;
  
• 
  об'єднання зусиль фахівців у інтересах сім'ї, що потребує по­долання розпорошеності в роботі установ щодо сім'ї в різних ві­домствах, має стати основою на­дання послуг сім'ї;
  
• 
  зміна поглядів на сім'ю: вона є суб'єктом свого життя і будь-якої діяльності, втручання щодо себе, хоча традиційно її розглядають як об'єкт впливу, що знімає з сім'ї відповідальність за розв'язання своїх проблем, подолання кризи. Суб'єктність же надає сім'ї мож­ливість найкраще впорядкувати своє життя за допомогою фахів­ців, хоча й наділяє її відповідаль­ністю за користування своїми пра­вами в суспільстві. Суб'єктність забезпечується бажанням сім'ї розв'язати свої проблеми та знан­ням про те, як це робити. Такий підхід означає: 1) відсутність при­мусу щодо сім'ї при збереженні над нею соціального контролю за дотриманням прав її членів, що дозволяє розглядати в цьому випадку сім'ю як об'єкт впливу; 2) повагу до її вибору і рішення; 3) пошук таких методів і форм впливу на неї, які б показували сім'ї її інтереси, переваги, відповідальність, залучали до співпраці, активізували її потенціал;
  
• 
  утвердження в суспільстві і пропагування, державна підтримка і стимулювання сімейного способу життя як основного в суспільстві.
  

Фамілієцентризм має бути імперативом у державі і кожній сім'ї, оскільки:

Окремих законодавчих доку­ментів, спрямованих на підтримку та захист дітей трудових мігран­тів, не існує. Тому доцільно зро­бити короткий огляд деяких за­конів та нормативно-правових ак­тів, які захищають права дитини, зокрема, в сім'ї. Захист прав дітей, забезпечення їх повноцінного розвитку — проблема національного значення, яка повинна розгляда­тися і розв'язуватися в різних кон­текстах: історичному, соціологіч­ному, культурологічному, демог­рафічному, педагогічному і, безу­мовно, — юридичному. Мова йде про закріплення певними зако­нами та іншими нормативно-пра­вовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації життєдіяльності дитини. У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася пос­тупово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XX ст., коли набула роз­витку концепція захисту дітей.

Дитина повинна бути пер­шою серед тих, хто одержує за­хист і допомогу, а також захи­щеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію. Документом, де проголошувалося, що людство зобов'язане дати ді­тям усе найкраще, надійно забез­печити дитинство, яке гарантує становлення в майбутньому пов­нолітніх громадян, стала Конвен­ція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 року.

Україна ратифікувала Кон­венцію в 1991 році та внесла від­повідні зміни до національного за­конодавства.

Конвенція ООН про права ди­тини — не просто декларація, а міжнародна угода, визначаючи яку, кожна країна повинна до­тримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числі шляхом вне­сення доповнень і змін до свого за­конодавства з метою захисту дітей від різного роду посягань.

Згідно з Конвенцією ООН про права дитини (ст. 9), жодна дитина не повинна розлучатися із батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Відомо, що міжнародні до­кументи цінні не самі по собі, а як джерела, на основі яких роз­вивається національне законодавс­тво. Вони мають великий вплив на проведення політики на між­народному, регіональному, а та­кож національному рівнях. З ін­шого боку, національні стратегії різних держав уніфікуються, да­ють можливості для здійснення узгоджених правових та право­охоронних заходів.

Ще одна роль, яку відіграють міжнародні документи, — це ство­рення універсальної системи виз­начень та тлумачення термінів і явищ. Якщо є визначення того чи іншого негативного явища в між­народно-правовому документі, то національні правові акти мають адаптуватися до них.

Саме тому міжнародний при­нцип захисту прав дитини став од­ним з основних принципів націо­нального законодавства України.

Ст. З Конституції України за­тверджує, що людина, її життя й здоров'я, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найви­щою соціальною цінністю.

На підставі положень Консти­туції України і Конвенції ООН про права дитини 26 квітня 2001 року в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональ­ним пріоритетом і з метою забез­печення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, ос­віту, соціальний захист та всебіч­ний розвиток встановлює основні засади державної політики в цій сфері.

Так, в ст. 10 Закону України «Про охорону дитинства» відзна­чається, що кожній дитині гаран­тується право на свободу, осо­бисту недоторканість та захист гідності. Держава здійснює захист дитини від:

• 
  усіх форм фізичного і психіч­ного насильства, образи, недба­лого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють;
  
• 
  втягнення у злочинну діяль­ність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин;
  
• 
  залучення до екстремістсь­ких релігійних психокультових угрупувань та течій, використання її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, при­мушування до проституції, жеб­рацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор тощо.
  

У ст. 12 цього ж Закону виз­начено, що «батьки або особи, які їх заміняють, відповідають за по­рушення прав і обмеження закон­них інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання й ухилення від виконання бать­ківських обов'язків відповідно до закону».
Чинне законодавство

про захист прав дітей

трудових мігрантів
У наш час при живих бать­ках є діти — соціальні сироти, батьки яких позбавлені прав або не виконують батьківських прав стосовно неповнолітньої дитини.
Сімейний кодекс України
Відповідно до ст. З Сімей­ного кодексу України «сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спіль­ним побутом, мають взаємні права та обов'язки».Тобто по­няття сім'ї дається через форму­лювання її ознак. При цьому від­значається, що подружжя є сім'єю і тоді, коли чоловік або дружина через навчання, працю, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми, з інших поважних причин мешкають окремо; також дитина належить до сім'ї батьків, якщо з певних причин з ними не прожи­ває. Сім'ю визнано основним осе­редком суспільства, найкращою умовою для виховання та роз­витку дітей. У кодексі по-новому визначені права членів сім'ї, за­хист яких через створення умов для їх реалізації є метою соціаль­ної роботи.

Права членів сім'ї у Сімейному кодексі відображають міжнародні стандарти прав людини в суспіль­стві з урахуванням особливостей сім'ї та її соціального інституту— шлюбу (вперше законодавчо виз­нані позашлюбні сім'ї) і спрямо­вані на забезпечення виховання і розвитку дитини в сім'ї, охо­рону батьківства і материнства, розвиток подружжя, що є можли­вим за умови реалізації своїх прав і виконання членами сім'ї своїх обов'язків стосовно один одного на основі домовленостей (угоди) щодо правил сімейного життя або захисту прав членів сім'ї через суд, що й реалізує ідею фамілієцентризму в родині. Обов'язки бать­ків щодо виховання й розвитку ди­тини закріплені ст. 150 Сімейного кодексу України, якою батьки зобов'язуються виховувати своїх дітей, проявляти турботу про їхнє здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, навчання. Батьківські права не можуть здій­снюватися всупереч інтересам ді­тей. Забороняються фізичні пока­рання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують люд­ську гідність дитини. Це відносно нова юридична норма в українсь­кому законодавстві. Ст. 152 Сі­мейного кодексу України, що сто­сується питань забезпечення права дитини на належне батьківське ви­ховання, визначено, що це право забезпечується системою держав­ного контролю.

Ст. 164 Сімейного кодексу Ук­раїни, що встановлює підстави для позбавлення батьківських прав, передбачено, що суд може затвер­дити рішення про відібрання ди­тини й передачу її на піклування органів опіки й піклування, якщо залишення дитини в осіб, у яких вона перебуває, небезпечне для неї. Це можливо в тих випадках, коли в родині, де перебуває ди­тина, склалися умови, небезпечні для її фізичного або духовного розвитку, зокрема, якщо з дити­ною жорстоко поводяться, вда­ються до будь-яких видів її екс­плуатації, примушують до жеб­рацтва й бродяжництва.

Сьогодні шлюб передбачає право кожного із членів подружжя на особисту свободу (вибір місця проживання, закінчення Шлюб­них стосунків, відмову від стате­вого зв'язку), повагу до своєї ін­дивідуальності, фізичний і духов­ний розвиток, розподіл обов'язків і спільне вирішення питань життя сім'ї, зміну прізвища. Але в кон­тексті права дитини на батьківське виховання і догляд, право члена подружжя на вибір місця прожи­вання вже йде врозріз з інтере­сами дитини, ускладнює її розви­ток і виховання, перешкоджає ре­алізації її прав. Новим обов'язком сім'ї є обов'язок членів подружжя опікуватися сім'єю (через побу­дову сімейних стосунків на по­чуттях взаємної любові, дружби, взаємодопомоги, відповідальності за свою поведінку).

Таким чином, Сімейний ко­декс України формулює право дитини на належне батьківське виховання та піклування; він на­дає дитині право самостійно звер­татися до суду та інших компетен­тних органів держави — центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, органів опіки та піклу­вання, органів освіти та охорони здоров'я та інших, — у разі пору­шення її прав у сім'ї, насильства та жорстокого поводження.
Підстави для позбавлення батьківських прав
Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який засто­совується до батьків, що не забез­печують належне виховання своїх дітей. Цей засіб може застосовува­тись тільки за рішенням суду.

Основні підстави позбавлення батьківських прав.

1. Відмова батьків забрати ди­тину з пологового будинку або
іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і невияв-лення протягом 6 місяців щодо неї батьківського піклування.

2. Ухилення від вико­нання матір'ю чи батьком своїх обов'язків по вихованню дитини.

Не може бути позбавлена бать­ківських прав особа, яка не вико­нує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, три­валого відрядження, створення пе­решкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина.

3. Жорстоке поводження з ди­тиною. (Яке не визначене прямо в жодному законі України, що викликає великі труднощі в опера-ціоналізації цього поняття та його застосуванні на практиці).

4. Алкоголізм або наркоманія батьків.

5. Експлуатація дитини, при­мушування її до жебракування та бродяжництва.

6. Засудження батька чи ма­тері за вчинення умисного зло­чину щодо дитини.

Справи про позбавлення бать­ківських прав розглядаються за за­явою одного з батьків, опікуна, піклувальника, особи, в сім'ї якої проживає дитина, закладу охо­рони здоров'я або навчального закладу, в якому вона перебуває, органу опіки та піклування, про­курора, а також самої дитини, яка досягла 14 років.