Правління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській Русі і його роль в етнополітичному та етнокультурному розвитку суспільства Київська Русь

Правління Володимира 1 Великого. Поширення християнства в Київській Русі і його роль в етнополітичному та етнокультурному розвитку суспільства Київська Русь після прийняття християнства: економіка соціально-політичний устрій, зовнішня політика Київська Русь в умовах політичної роздробленості. Боротьба з кочовиками. Монгольське завоювання руських князівств Причини роздроблення Русі. Політичний лад князівств. У XII ст. могутня ранньофеодальна Давньоруська держава роздробилася на окремі самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську землі, князівства Ростово-Суздальське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Тмутараканське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицьке і Волинське. Основними причинами роздроблення Київської Русі були дальший розвиток феодальних відносин, піднесення продуктивних сил, особливо зростання міського ремесла, феодального землеволодіння, а на цій основі — зміцнення місцевої землевласницької знаті, посилення і відособлення окремих князівств, економічна самостійність і політична відокремленість яких ґрунтувалися на натуральному господарстві. Державна влада в князівствах, що відірвалися від Києва, була зосереджена в руках феодалів, які користувалися правом власності на землі, правом одержувати додатковий продукт від залежних селян, тобто експлуатувати їх, стежити за виконанням ними державних повинностей і навіть судити їх. Увесь апарат влади й управління будувався за принципом феодального васалітету. На чолі кожного князівства стояв старший князь, що називався великим і був носієм верховної влади. Кожне князівство мало свій політичний центр — найбільше місто. Велике князівство або земля поділялося на менші князівства або князівські волості, які складалися з сільських волостей, або погостів, що об'єднували по кілька сіл. Сюди для управління великий князь призначав (з менших князів, бояр, дружинників) посадників, тисяцьких, вірників, тіунів, що перебували у васальній залежності від старшого князя. Великий князь і вся феодальна знать, які жили за рахунок експлуатації залежного від них населення, розширювали і зміцнювали державний апарат, адміністрацію, яка тримала в покорі пригноблені народні маси. Соціально-економічні відносини. Відособлення окремих земель і роздроблення Русі, хоч і мало свої негативні сторони, зумовлюючи, зокрема, часті усобиці і ослабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками, загалом були закономірним етапом у поступальному розвитку феодального способу виробництва. Для періоду роздробленості, що був початковим етапом розвинутого феодалізму, характерний значний розвиток продуктивних сил. У сільському господарстві дедалі ширше почали переходити від перелогу й підсіки до трипілля, застосовувати як добриво гній, освоювали для посівів дедалі більше нових земель. Удосконалювалися знаряддя сільськогосподарської праці, зокрема щодалі більше почали використовувати плуг з лемешем і відвальною полицею, що відвертав скиби землі, завдяки чому вона краще оброблялась. Посівна площа розширювалася, зростали врожайність, продуктивність господарства. Одночасно з цим феодали посилювали наступ на сільську общину, за рахунок якої вони збільшували свої земельні володіння. Значного поширення набули вотчини — спадкові володіння — і володіння, які князь давав своїм вільним слугам — боярам і дружинникам — в нагороду за службу. У період роздробленості основною формою експлуатації залежного населення була рента продуктами, що передбачала більш високу культуру безпосереднього виробника і, отже, більш високий ступінь розвитку його праці і суспільства взагалі. Це сприяло піднесенню міст, посиленню товарного виробництва. Поряд з цим дедалі більшого поширення набувала відробіткова рента. Розвивалося ремесло, поглиблювалася його диференціація, розширювалися місцеві ринки. Кількість міст на Русі, за даними літописів, на XIII ст. зросла до – 300. У містах склалася міська верхівка — «мужі градські» — купці і заможні городяни, які експлуатували міську бідноту. Загострювалася класова боротьба селян і міської бідноти проти феодалів. Ця боротьба виливалася в різні форми: втечі, псування панського інвентарю, підпали й пограбування дворів феодалів, убивства експлуататорів, відкриті повстання. Феодальна роздробленість призвела до послаблення зв'язків між окремими частинами Русі. Але в народі жила ідея єдності всієї Руської землі, що яскраво відображено в літературі того часу, зокрема в «Слові о полку Ігоровім». Із зростанням у надрах натурального господарства товарно-грошових відносин, посиленням у рамках окремих князівств і територій економічних, політичних і культурних зв'язків зародилася і почала міцніти, на противагу роздробленості, тенденція до політичної централізації і об'єднання земель. Найактивніше проти роздробленості за міцну князівську владу виступали дрібні і середні феодали-дружинники, торговельно-реміснича верхівка міст. Формування української народності в XII — XIII ст. Етнонім «Україна». У XII — XIII ст., у час роздроблення Русі на окремі самостійні князівства, продовжувався процес формування української народності. Територією формування української народності були землі Південно-Західної Русі — Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина. Провідну роль у складанні української народності, як і в усьому її житті, відігравала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина), головним центром якої залишався Київ. На цих територіях продовжували існувати землі-князівства, в яких розвивалася економіка і культура та між якими розвивалися економічні й культурні зв'язки. А на західному терені Південно-Західної Русі кілька століть існувала велика етнічно українська держава — Галицько-Волинське князівство. У цей же час на основі взаємодії південно-західних східнослов'янських племен формувалася далі українська мова. У фольклорних і писемних пам'ятках XII — XIII ст., зокрема в «Слові о полку Ігоровім», Київському і Галицько-Волинському літописах та інших, філологи знаходять фонетичні, граматичні й лексичні риси, які з часом стануть притаманними українській мові. Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала мати назву Русь. Народ називав себе Русею, людьми руськими, русинами, а свою мову — руською. Разом з тим у XII ст. з'явився термін Україна, який стане етнонімом наших земель. У писемних джерелах вперше назва «Україна» зустрічається під 1187 роком у Київському літописі, очевидно, в розумінні край, країна, Південна Русь. Літописець пише, що в зв'язку із загибеллю князя Володимира Глібовича у битві з половцями на півдні Переяславщини «плакашася по нем вси переяславцы... о нем же Украйна много постона». Під 1189 р. той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю. Літописець пише, що князь Ростислав приїхав «ко Украине Галицкой». Галицько-волинський літописець сповіщає, що в 1213 р. князь Данило Галицький з братом Васильком відібрав у польських і угорських загарбників «Берестий, Угровеск, Верещин, и Столпе, и Комов, и всю Украину», тобто північно-західні землі Галичини й Волині. Отже, уже наприкінці XII — на початку XIII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» пошириться на всі етнічні українські землі. Князівства середнього Подніпров'я. Серед князівств важливе місце належало Ростово-Суздальському, бо саме тут, на північному сході, утворився пізніше центр майбутнього об'єднання Русі. За князювання Юрія Долгорукого під 1147 р. вперше в літописах згадується Москва, якій судилося в майбутньому стати центром Російської держави. На півночі наймогутнішою була Новгородська земля, яка стала феодальною республікою. Велику роль в її управлінні відігравало віче, яким керували бояри. Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське — наприкінці XII — у першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зовнішній торгівлі, зокрема шляхом «з варяг у греки», часткового відпливу населення на захід і північ значною мірою послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я, особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців, продовжували розвиватися землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами. Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань. Частими були напади на Київщину половців. Проте перед монголо-татарською навалою в 1240 р. політичне значення Києва настільки підупало, що він не мав навіть своїх князів. Києвом правив воєвода галицького князя Данила Дмитро. Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста — Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича — Ольговичі. Чернігово-сіверські князі у першій половині XIII ст. вели боротьбу не тільки за Київ, а навіть і за Галич. Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА Перші завойовницькі походи монголо-татар. Битва на р. Калці. У монгольських племен, які жили в Центральній Азії наприкінці XII — на початку XIII ст., завершувався розклад первісного, родового ладу і на базі великого скотарського господарства і власності на пасовища розвивався ранній феодалізм. Хаа Демучин який у 1206 р. став Чінгісханом (великим ханом), розгорнув широку завойовницьку політику і підпорядкував своїй владі Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Незважаючи на відчайдушний опір народів Середньої Азії, монголо-татарські орди розгромили Хорезмську державу, підкорили Північний Іран і, обійшовши з півдня Каспійське море, через Закавказзя вторглися на Північний Кавказ. У причорноморських степах монголо-татари зіткнулися з половцями й розбили їх. На заклик половецького хана Котяна руські князі Мстислав Удалий, який тоді княжив у Галичині, Данило Романович, що князював на Волині, князі київські, чернігівські, смоленські зі своїми військами спільно з .шведами виступили проти татар. Битва 1223 р. на р. Калці. яка впадає в Азовське море, була вирішальною. Руські війська не мали єдиного командування, князі діяли не узгоджено, половці не витримали натиску і почали тікати. Хоча руські воїни билися хоробро, внаслідок усього цього вони зазнали поразки. Лише частині руського війська й князів удалося відступити, інших татари перебили або взяли в полон. Полонених князів татари підклали під дошки і сіли на них зверху обідати, і так скінчили князі своє життя. Навала Батия та завоювання монголо-татарами руських земель. Героїчний опір Русі. Після цього татарські хани поставили собі за мету завоювання Східної Європи. У 1236 р. з верхів'їв Іртиша і західного Алтаю в похід вирушило півторасоттисячне військо під командуванням онука Чінгісхана Батия. Того ж року монголо-татари захопили Камську Болгарію, а протягом 1237—1238 pp. спустошили Північно-Східну Русь. Незважаючи на хоробрість і героїзм населення, розрізнені війська князів не могли спинити просування монголо-татар. Вщент були зруйновані Рязань, Коломна, Москва, Владимир, Суздаль, Ярославль, Твер, Торжок. Весною 1238 р. монголо-татарські полчища рушили на Новгород, але, ослаблені попередніми боями, а також через бездоріжжя, весняну повінь, повернули на південь. У Чернігівському князівстві сім тижнів витримували облогу монголо-татар жителі невеликого м. Козельська, за що татари прозвали його «злим містом». Вийшовши в південні степи, військо Батия рушило за Волгу. У 1239 р. монголо-татарські орди, розгромивши половців, почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Одна частина військ оволоділа «копьем» і «избила» Переяслав, інша обложила в «силе тяжце» Чернігів. Військо на чолі з князем Мстиславом Глібовичем монголо-татари розбили, захопили й спалили місто. Восени 1240 р. величезне військо Батия підійшло до Києва і оточило його. Як пише літописець, облягла Київ «сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні в місто ввійти. ї не можна було чути в місті один одного від скрипіння возів, ревіння верблюдів, від звуків труб і органів, від іржання стад кінських і від крику та галасу незчисленної кількості людей». Батий приставив до міських стін багато пороків (таранів), які били безперестанно в стіни вдень і вночі, а городяни мужньо боролися, і багато було мертвих, і лилася кров, як вода. Пороки пробили стіни, і татари увірвалися в місто, але кияни кинулися їм назустріч, і почалася страшенна січа, коли від безлічі стріл не було видно неба. На вечір городяни, якими керував воєвода Дмитро, були переможені, але за ніч вони побудували навколо Десятинної церкви другий город. Наступного дня був лютий бій, від ваги людей завалилися хори й стіни церковні. 7 грудня 1240 р. татари взяли Київ і зруйнували його. Після взяття Києва монголо-татари рушили на Волинь і в Галичину. Вони обманом захопили і зруйнували м. Колодяжин, взяли Кам'янець (на р. Случ), Ізяслав (на р. Горинь) , але Кременець і Данилів взяти не змогли і обійшли їх. Потім «взя и копьем и избии не щадя» Володимир, а також Галич, и «иньш грады многы, им же несть числа». Завдавши руйнувань галицьким і волинським землям, монголо-татари рушили далі на захід і вдерлися в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Але героїчний опір руського народу послабив сили Батия. Великих втрат зазнавали монголо-татари і внаслідок опору народних мас у польських, чеських, угорських, словацьких землях. Дуже ослаблені, війська Батия в 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги Батий заснував свою державу Золоту Орду із столицею в м. Сараї. Отже, західноєвропейські народи, вся західноєвропейська цивілізація були врятовані від монголо-татарського гноблення передусім завдяки героїчній боротьбі народів Руської землі, а також інших слов'янських народів. Мужній опір Русі монголо-татарській навалі мав також велике загальноєвропейське, міжнародне значення. Золотоординське іго Подніпров'я під владою монголо-татар. Завоювавши руські землі, ординці зруйнували тисячі міст і сіл, взяли в полон і вивезли велику кількість населення, особливо ремісників, підірвали продуктивні сили Русі. Як писав сучасник, архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, що з 1274 р. став єпископом володимирським, внаслідок навали Батия були зруйновані божі церкви, осквернений церковний посуд, потоптане було все святе, святителі стали поживою для мечів, тіла преподобних монахів кинуті були на харч птицям; кров батьків і братії нашої, як вода велика, землю напоїла; князів наших, воєвод зникла могутність, дуже багато братів і дітей наших у полон забрано було; села наші деревом позаростали, і велич наша покорилася, краса наша загинула, багатство наше іншим на користь пішло, плоди праці нашої язичники успадкували, земля наша перейшла у володіння іноплемінників. Руські землі потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Князі мусили їхати до хана на поклон. і одержували від нього ярлики (грамоти), на князювання. За це вони мали сплачувати данину, підносити ханові багаті дари і за його наказом виступати у похід із своїми військами. На руське населення накладалися данина («вихід», «данина неминуча»), різні платежі й повинності. Особливо тяжким золотоординське іго було для простих людей — селян і міської бідноти, які зазнавали подвійного гніту й експлуатації: своїх, руських феодалів, князів та бояр і татарських ханів. Головним засобом, за допомогою якого монголо-татарські хани намагалися утримати руський народ у покорі, були масові вбивства і грабування. Однак руський народ вів боротьбу за своє визволення. У 1259 р. спалахнуло повстання в Новгороді. У 1262 р. повстало населення Ростова, Владимира, Суздаля, Ярославля та інших міст Північ-но-Східної Русі. Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівське і Переяславське — під час навали Батия зазнали величезних втрат. Міста були зруйновані і пограбовані, частина населення перебита чи виведена в полон, а частина втекла в безпечніші місця — на північ чи в Галичину. Люди, що залишилися, зазнавали нестерпного гніту й принижень. З середини ХШ ст. Києвом правили або татарські баскаки, або князі — безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центру Русі. Митрополит з Києва переїхав до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви. Чернігово-Сіверським князівством продовжували управляти за «ярликами» ординських ханів місцеві князі. Воно дробилося на дедалі більшу кількість князівств. Через великі спустошення, заподіяні ординцями, Чернігів втратив значення головного міста Чернігово-Сіверщини. Політичним центром стає Брянськ, розташований на північний схід від Чернігова. Розташоване найдалі на півдні князівство Середнього Подніпров'я — Переяславське — після навали Батия зовсім не згадується в історичних джерелах. Галицько-Волинське князівство після навали Батия. Боротьба проти золотоординського іга Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля Бели IV, сам угорський король і польські феодали. Угорські рицарські війська, очолювані Ростиславом і угорським воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з польських князів, а також дружини галицьких бояр виступили проти Данила. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська Данила розгромили ворогів. Сам угорський бан Фільній («гордий Філя», як його називає літописець) потрапив у полон до Данила, де його було страчено. Ростислав утік на захід. Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля. Наприкінці 1240 — на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське Турово-Пінське князівство. Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників. Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254—1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський). Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців. Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів населення. У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока». Галицько-Волинське князівство. Територія, населення, соціально-економічний розвиток, політичний устрій і зовнішня політика

Схожі: