Висновок:
Чотири роки Україна живе за новою Конституцією, яка визначає нашу молоду державу як суверенну, незалежну, соціальну, правову. За цими дефініціями — велика відповідальність усіх нас, громадян України, а найперше — представників і носіїв владних прерогатив, адже дотримання конституційних норм є показник зрілості держави і народу, їх здатності не лише "скирдувати" закони, а жити за ними, зробити законність стилем державного управління.
Великий Піфагор, звичайно, був правий, коли закликав народи намагатися передовсім мати гарні звичаї, аніж закони: звичаї є найпершими законами. Очевидно, тут криється багато пояснень того факту, що більшість народів і держав світу мають гарні конституції, засновані на загальнолюдських цінностях, сповідують ринкову економіку, а — живуть усе-таки по-різному.
Наша вистраждана Конституція, пологи якої стимулювали хто як міг аж до появи президентського указу про референдум щодо прийняття її, у батьки-засновники до якої набивалися багато державних мужів, так само як зараз багато хто з них бачить в ній значні недоліки й упущення, визнавалася експертами з освіченої Європи як цілком повнокровний Основний Закон, адекватний сучасним процесам розвитку держави, демократичного суспільства. Проте запитайте зараз у першого стрічного, а чи прочитав він хоча б раз текст Конституції України, і отримаєте здебільшого негативну відповідь. І справа не в низькому загальноосвітньому рівні, а в переконанні громадян, що закони писані не для них, що легше обійти закон, ніж скористатися ним.
Доречно тут послатися на результати травневого опитування населення, проведеного фахівцями Українського інституту соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг". На запитання, чи готові ви особисто взяти участь в акціях соціального протесту, переважна більшість респондентів заявили, що ніколи б не взяли участі навіть у законних мітингах і демонстраціях (51%), законних страйках (57%), (брали в них участь відповідно 5 і 2 відсотки). Тут можна говорити і про вияви суспільної апатії, зневіри у можливість впливу низів на верхи, проте варто замислитися і над тим, що громадяни навіть за умов постійного падіння рівня життя не вважають для себе можливим скористатися конституційним правом, бо не впевнені щодо його ефективності.
Так само як не впевнені і щодо ефективності механізму застосування конституційних норм — надто щедро він змащений корупційним мастилом. Пригадується, не так давно на квітневому засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України були оприлюднені дані про участь депутатів Верховної Ради у бізнесовій діяльності. Загалом 364 народних депутати, стверджується у доповідній Державної податкової адміністрації, мають офіційний дохід від комерційних структур і мають відношення до господарсько-фінансової діяльності понад трьох тисяч підприємств різних форм власності. Звичайно, сам факт оприлюднення такої інформації можна розцінювати як спробу політизації моменту, тиску на депутатів з боку виконавчої влади в період проведення референдуму. Проте диму без вогню не буває, і справжня співпраця законодавців з виконавчою владою проходить не в сесійному залі, а в кулуарах, коли лобіюються інтереси власних підприємств, які до всього ще й мають бути дійними коровами для партійних потреб.
За статистикою судової практики застосування антикорупційного законодавства, яку наводить кандидат юридичних наук, заслужений юрист М. Мельник, переважна більшість притягнутих за посадові зловживання — це представники виконавчої влади, причому нижчого, і як виняток — середнього рівня. Найвищим корупціонером у нас оголошено П. Лазаренка, але лише після того, як він опинився поза межами української юрисдикції.
В Україні впродовж останніх років, вперто збільшується чисельність працівників центральних органів виконавчої влади та їхніх місцевих структур (від 145 тис. у 1994 р. до 180 тис. у 1999 p.), причому це без урахування чисельності місцевих держадміністрацій. Відповідно протягом 1996—1999 p.p. за даними Рахункової палати частка витрат на утримання бюрократичного апарату зросла з 1,5% до 3,1% усіх видатків Держбюджету.
Коефіцієнт корисної дії державної машини загальновідомий, одним із виявів цього є погіршення рівня життя в Україні. Необхідність адміністративної реформи прямо походить з конституційних основ державного устрою, власне є продовженням конституційної реформи.
На останньому засіданні Кабінету Міністрів перший віце-прем'єр Юрій Єхануров доповів, що перший етап адміністративної реформи завершено, вкорочено понад 17 тис. урядових службовців, на 167 осіб зменшено кількість заступників міністрів та керівників інших центральних відомств.
Президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер обстоює думку про те, що "обмежуватися лише трансформацією державної машини — означає прирікати адміністративну реформу на невдачу. Необхідно, щоб усі елементи політичного ланцюжка були "зрілими і працювали на єдину мету, здійснюючи вплив суспільства на державну машину".
Конституція і є тим самим задокументованим договором про співіснування громадян і влади, суспільства і держави, про засоби взаємодії усіх цих чинників. Існує маса рецептів з історичного досвіду, як найбільш ефективно користуватися цим арсеналом юридичних або політичних засобів у житті держави, але кожна держава має пройти свій шлях пізнання.
Список використаної літератури:
Конституція України
Нова конституція України /огляд, коментарі і текст основного закону/ - Київ.: Наукова думка, 1997
А.М. Колодій, В.В Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.В. Медведчук “Основи конституційного ладу України” – Київ.: “Либідь”, 1997.
О. Глущенко, В. Кампо “Конституція України” /17 уроків з курсу/ - Київ.: МП “Леся”, 1997 р.
Абетка української політики /довідник/ (керівник авторського колективу Микола Томенко) - Київ.: “Смолоскип”, 1998
Хто є хто в Україні? /Київське наукове товариство ім. Петра Могили/ - Київ.: К.І.С., 1997.
Періодичні видання:
Газета “Закон і бізнес, №27 (449) (1-7 липня 2000 року)
Газета “Урядовий кур'єр, №115 (1797) (27 червня 2000 року)
Газета “Юридичний вісник України”, №25 (261) (22-28 червня 2000 року)
Тижневик “ПіК /політика і культура/”, №24 (59) (30 червня – 6 липня 2000 року)
Журнал “Віче”, №1 (січень 1998)
Журнал “Політика і час”, №4 (квітень 1997)
|