За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора юридичних наук, доцента М. І. Хавронюка Київ • Юридична думка • 2010

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   295

5. Одним із логічних висновків, що випливає із ч. 2 ст. 1, є вимога застосування кримінальної відповідальності та покарання лише за ті діяння, які на момент їх вчинен­ня вже були визначені КК як злочини. Таким чином, у кримінальному праві реалізу­ються положення ч. 2 ст. 58 Конституції України, згідно з яким «ніхто не може відпові­дати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення», а також загальновизнаний принцип кримінального права nulum crimen poena sine lege (немає ані злочину, ані покарання без вказівки на це в законі).

Конституція України.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. (ст. 5).

Стаття 2. Підстава кримінальної відповідальності

1. 
   Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодек­сом.
   
2. 
   Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути під­дана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
   
3. 
   Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.
   

1. 
   На відміну від КК 1960 р., у тексті чинного КК прямо закріплюється положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно не­безпечного діяння, яке містить склад злочину.
   

Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином.

Для вирішення багатьох питань застосування кримінального закону, кваліфікації зло­чинів, а також з навчальною метою наукою кримінального права визначено риси, прита­манні складові будь-якого конкретного злочину. На цій основі будується узагальнена аб­страктна модель складу злочину. Ця модель, хоча вона й є науково-теоретичною, має водночас важливе практичне значення - вона вказує на обов’язкові (універсальні) елементи складу будь-якого злочину. Такими елементами є: 1) об’єкт злочину; 2) об’єктивна сто­рона злочину; 3) суб’єктивна сторона злочину; 4) суб’єкт злочину.

Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії (бездіяльність) особи, поведінка якої оцінюється у даному конкретному випадку, не є злочином. Кожен із елементів складається, як показано нижче, із певних ознак.

У конкретних статтях (частинах статей) КК описуються не елементи складу злочи­ну взагалі, а елементи складу того чи іншого конкретного злочину. Відповідно, опис елементів складу кожного злочину конкретизується шляхом опису конкретних ознак, із яких складаються ці елементи. Так, якщо йдеться про розбій - злочин, передбачений ст. 187,- то об’єктивна сторона його складу має вигляд дій, які є нападом на потерпіло­го і застосуванням щодо нього насильства, небезпечного для його життя та здоров’я, або погрози таким насильством.

Законодавець, формулюючи ознаки конкретного злочину, може передбачити наяв­ність не тільки основних елементів, а й додаткових (у т. ч. факультативних) ознак. Ці додаткові ознаки можуть включатись до складу певного елемента складу злочину або ж бути ознаками всього складу і знаходитися поза його елементами (наприклад, предмет). Для ст. 187 додатковою ознакою, яка є частиною суб’єктивної сторони, буде мета заво- лодіння чужим майном. Окрім цього, для констатації вчинення деяких злочинів (на­приклад, злочину, передбаченого ч. 2 або 3 ст. 187) необхідно встановити і кваліфікую­чі ознаки складу, вказані законодавцем у відповідних нормах.

У КК склад злочину завжди викладається як склад конкретного злочину, і так само конкретно передбачаються ознаки складу. Такий склад конкретного злочину іноді іме­нується юридичним складом злочину.

Однак не завжди в одній статті Особливої частини КК вказуються всі ознаки відпо­відного складу злочину, оскільки це може бути нераціональним, зокрема, з точки зору законодавчої техніки. Наприклад, у тексті статті може не бути спеціальної вказівки що­до суб’єкта злочину, досить часто немає прямої вказівки і на форму вини. У низці ста­тей Особливої частини КК застосовуються поняття, зміст яких розкрито законодавцем у Загальній частині. Тому для встановлення повного комплексу і змісту ознак того чи іншого складу злочину необхідно враховувати не тільки зміст конкретної норми Особ­ливої частини КК, а й положення його Загальної частини.

Вчинення суспільно небезпечного діяння потребує правової оцінки з боку компе­тентних правоохоронних органів з точки зору дотримання КК. Якщо буде встановле­но, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то вчинене вважається злочином і вирішується питання про притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Юридичну оцінку діяння з точки зору відповідності його ознакам конкретного злочину називають кваліфікацією злочинів. У тих випадках, коли процес кваліфікації завершився встано­вленням наявності у конкретному діянні ознак конкретного складу злочину, такий склад іменують фактичним складом злочину.

2. 
   Аналіз окремих норм КК свідчить, що сформульовані у них склади конкретних злочинів можна поділити на: 1) основний; 2) склад злочину з обтяжуючими обставина­ми (кваліфікований склад злочину); 3) склад злочину з пом’якшуючими обставинами (привілейований склад злочину).
   

Основний склад злочину не містить ані обтяжуючих, ані пом’якшуючих обставин. У нормі про відповідний злочин законодавець передбачає не посилене чи знижене, а нормальне, «стандартне» покарання за нього. У статтях, які мають кілька частин, основ­ний склад, як правило, викладається у першій частині статті.

Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки основно­го складу злочину і, крім цього, вказівку на певні обставини, які законодавець вважає такими, що обтяжують відповідальність за вчинення цього злочину. Вчинене діяння підпадає під цей склад злочину лише за наявності всіх ознак основного складу і зазна­чених у нормі обтяжуючих (кваліфікуючих) обставин. У зв’язку з цим за злочини, які передбачені нормою про кваліфікований склад, встановлюється більш суворе покаран­ня. Інколи виокремлюють і особливо кваліфіковані склади злочинів. Ними вважаються склади, які зазвичай формулюються у третій чи наступних частинах відповідної статті КК і в яких за наявності певних обтяжуючих обставин передбачається ще більш суворе покарання, ніж в нормі, яка описує просто кваліфікований склад злочину.

Склад злочину з пом Актуючими обставинами. Такі склади злочинів містяться в окремих частинах відповідних статей або окремих статтях Особливої частини КК. На­приклад, ст. 115 передбачає відповідальність за умисне вбивство, а статті 116 та 117 — за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом’якшують відповідальність. У нормі про привілейований склад злочину передбачається більш м’яке покарання, ніж в нормі про основний склад відповідного злочину.

З.Об’ єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

У кримінальному праві розрізняють загальний, родовий та безпосередній об’єкти злочину. Під загальним об’єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин та соціальних благ, що охороняються кримінальним законом. Родовий об’єкт - це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Розміщення злочинів у розділах в Особливій частині КК провадиться, як правило, саме за родовим об’єктом. Безпосередній об’єкт - це комплекс суспільних відносин чи певне соціальне благо, на які безпосередньо посягає той чи інший конкрет­ний злочин. Як родовий об’єкт є частиною загального, так і безпосередній - частина родового об’єкта, хоча іноді (як, наприклад, у більшості статей КК про злочини проти власності) родовий та безпосередній об’єкти можуть збігатися.

У кримінальному праві виокремлюють основний та додатковий безпосередні об’єкти. Основний безпосередній об’єкт - це об’єкт, проти якого головним чином, насамперед спрямовано злочин, а додатковий - це об’єкт, шкода якому спричинюється у зв’язку з посяганням на основний. Наприклад, при розбої (ст. 187) основним безпосереднім об’єктом є право власності, а додатковим - життя чи здоров’я особи. Наявність додатко­вого безпосереднього об’єкта нерідко дає можливість відмежувати один злочин від іншо­го, правильно кваліфікувати вчинене діяння. Безпосередній додатковий об’єкт може бути обов’язковим та факультативним: в останньому випадку шкода або загроза для такого (факультативного) об’єкта за конкретних обставин вчинення злочину може виникнути, а може і не виникнути. Прикладом є ст. 296, яка передбачає відповідальність за хуліганство - злочин проти громадського порядку, при вчиненні якого може бути, а може і не бути за­подіяна шкода здоров’ю потерпілого.

4. 
   Об’єкт злочину необхідно відрізняти від предмета злочину.
   

Предмет злочину - це матеріальний предмет або нематеріальний об’єкт, що має ін­телектуальну чи майнову цінність, з приводу якого або шляхом дії щодо якого вчинюєть­ся злочин.

Предмет є факультативною ознакою складу злочину. В описах більшості злочинів, передбачених статтями КК, предмет злочину не згадується.

Від предмета злочину слід відрізняти знаряддя і засоби вчинення злочину, які є озна­ками об’єктивної сторони злочину. Потерпілий - особа, якій злочином завдано фізичної, матеріальної чи моральної шкоди, також не може розглядатись як предмет злочину.

5. 
   Об’єктивна сторона злочину - це зовнішній акт суспільно небезпечного пося­гання на охоронюваний законом об’єкт, яким цьому об’єкту заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння.
   

Основними ознаками об’єктивної сторони злочину є: 1) суспільно небезпечне (зло­чинне) діяння; 2) його наслідки; 3) причиновий зв’язок між діянням і наслідками. Наслідки та причиновий зв’язок не є обов’язковими ознаками об’єктивної сторони злочи­ну. У КК вміщено чимало статей, у яких обов’язкове настання певних наслідків зло­чинного діяння не передбачається. Сформульовані у таких статтях склади злочинів на­зивають формальними, а склади, де наслідки є обов’язковою ознакою,- матеріальними.

Злочинне діяння - це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об’єктові злочину.

Злочинна дія завжди є вчинком, виявом активності особи. Як правило, під дією розу­міють тілесні рухи. Проте іноді закон як дію розуміє і слова (наприклад, статті 129, 295).

У кримінальному законі трапляються ситуації, коли злочинним діянням визнається одна фізична дія, і ситуації, коли таким діянням вважається певний комплекс із кількох дій. Дії, вчинені шляхом застосування складних технічних засобів (вибухового при­строю з годинниковим механізмом, зброї з механізмом, який спрацьовує від певних дій жертви, тощо), або з використанням тварини, особи, яка не є суб’єктом злочину чи від­повідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене (наприклад, малолітнього), вважаються вчиненими тим, хто скористався цими засобами, тваринами або спрямував (змусив діяти) зазначених осіб.

Дія повинна мати свідомий характер, бути невимушеною. У випадках, коли особа вчинила дію не зі своєї волі, вона не підлягає відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це характерно для випадків: а) вчинення рефлекторних чи інших мимо­вільних дій; б) вчинення дії під впливом непереборної сили, під якою розуміється вплив природних, технічних чи інших незалежних від суб’єкта факторів (наприклад, автомобільна аварія сталася внаслідок конструктивних вад автомобіля або неякісності його вузлів, про які водій не знав); в) вчинення дії під фізичним примусом, який позбав­ляє особу можливості діяти правомірно (ст. 40).

Злочинна бездіяльність - це пасивна поведінка, яка полягає у невиконанні або не­належному виконанні обов’язку діяти, покладеного на відповідну особу законодав­ством, трудовими (службовими) обов’язками, обумовленого її попередньою поведінкою або загальновизнаними морально-етичними правилами. Проте навіть у тих випадках, коли особа не виконала покладеного на неї обов’язку вчинити певні дії, її бездіяльність буде злочинною лише у разі, коли її прямо визнає такою відповідна стаття КК.

Наслідки злочину - реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об’єкті, що охоро­няється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здо­ров’я, позбавлення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психо­логічна, інша шкода) характер.

У статтях КК, як правило, прямо вказується лише на матеріальні наслідки злочинного діяння. Проте загроза настання нематеріальних суспільно небезпечних наслідків нерідко є мотивом для крйміналізації дій шляхом прийняття кримінально-правових норм з фор­мальними складами: тут наслідки прямо не вказуються у статті, але мається на увазі, що вони завжди або дуже часто виникають у разі вчинення відповідного діяння.

Причиновий зв’язок між діянням та його суспільно небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке інкримінується винній особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Тому випадковий причиновий зв’язок не дає підстав конста­тувати наявність об’єктивної сторони злочину, а отже, свідчить про відсутність складу злочину.

Необхідний причиновий зв’язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння: 1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип сопсіісіо зіпе

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   295

При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua