За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора юридичних наук, доцента М. І. Хавронюка Київ • Юридична думка • 2010


Скачати 34.7 Mb.
Назва За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора юридичних наук, доцента М. І. Хавронюка Київ • Юридична думка • 2010
Сторінка 14/295
Дата 05.04.2013
Розмір 34.7 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   295

її відмову слід визнавати вимушеною, оскільки вона викликана усвідомленням особою неминучості її викриття і реальності притягнення до відповідальності.

Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакінченому злочині, а тому вони можуть бути різними - страх перед покаранням, розкаяння, усвідомлення аморальності своєї поведінки, жалість до потерпілого, співчуття, сором, боягузтво, огида, умовляння інших осіб тощо. Наприклад, добровільною потрібно визнати таку відмову насильника від вчинення розпочатого згвалтування, яка викликана заявою (байдуже - правдивою чи ні) потерпілої особи про те, що вона хвора на СНІД або ве­неричне захворювання, обіцянкою жертви вступити з винним у добровільний стате­вий зв’язок за більш сприятливої обстановки або погрозою потерпілої особи вчинити після зґвалтування самогубство.

Остаточність відмови означає, що особа припиняє розпочатий злочин повністю і безповоротно. У неї відсутній намір продовжити злочин у майбутньому. Стаття 17 може застосовуватися лише за наявності відмови, а не тимчасової перерви розпочатої зло­чинної діяльності або відстрочки виконання задуманого, викликаної очікуванням більш сприятливої обстановки чи прагненням підготувати досконаліші знаряддя або засоби, залучити нових співучасників тощо.

Не визнається добровільною відмова повторити злочинне посягання у разі, коли пер­ша спроба вчинення злочину виявилась невдалою. Наприклад, особа з метою вбивства стріляє у потерпілого, однак смерть останнього з тих чи інших причин не настає (про­мах, осічка, заподіяне ушкодження є несмертельним). Від повторного пострілу особа відмовляється. Не дивлячись на те, що особа відмовляється від доведення злочину кін­ця з власної волі, у момент вчинення першої спроби особа бажала настання суспільно небезпечних наслідків. Звернення у такій ситуації до ст. 17 виключається, оскільки у першому пострілі, який був невдалою спробою позбавити іншу особу життя, вбачають­ся ознаки замаху на вбивство. Відмова від повторення замаху не виключає криміналь­ної відповідальності за вже вчинений замах на злочин, проте може бути врахована при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує його.

Своєчасність означає, що добровільна відмова можлива лише у незакінченому по­сяганні - злочині, момент юридичного закінчення якого не настав, або (варіант) на ста­діях, аналогічних готуванню і замаху. При цьому слід виходити не із суб’єктивного уявлення винного про завершеність злочину, а із кримінально-правової кваліфікації вчиненого (див. п. З коментарю до ст. 13). На стадіях, аналогічних готуванню і незакін­ченому замаху, добровільна відмова набуває, як правило, пасивного характеру і полягає у бездіяльності - в утриманні від подальших дій по створенню умов для вчинення зло­чину або діянь, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину. Можлива й активна форма добровільної відмови, коли особа, наприклад, знищує придбану для вчинення злочину зброю, приводить у непридатність інші заздалегідь пристосовані знаряддя.

У злочинах з матеріальним складом, коли між вчиненням всіх необхідних дій і на­станням суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони є певний проміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії, аналогічній закінченому замаху. У таких випадках особа контролює розвиток причинового зв’язку, може втру­титись у нього і шляхом активних дій нейтралізувати причиновий зв’язок, запобігши тим самим настанню шкідливих наслідків (наприклад, особа підпалює будинок, однак через деякий час повертається і гасить пожежу, особа з метою позбавити життя іншу людину підмішує їй в їжу отруту, однак вчасно дає протиотруту і рятує життя). У цих випадках злочинний результат залежав як від зовнішніх чинників (наприклад, характе­ру протиотрути, стану здоров’я потерпілого, опірності його організму), так і (головним чином) від волі винного, який добровільно використав проміжок часу між закінченням своїх дій і настанням шкоди для попередження останньої.

Кримінально-правова оцінка у подібних ситуаціях залежить від результативності (успішності) активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків. Якщо реальної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони не заподіяно, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою від доведення зло­чину до кінця. У разі, коли заподіяно шкідливі наслідки, менш тяжкі порівняно із пер­вісно запланованими (наприклад, внаслідок застосування протиотрути життя потер­пілого врятоване, але йому завдано тілесні ушкодження), кваліфікація дій винного відбувається з урахуванням фактично спричиненої умисно або через необережність шкоди. Якщо особі не вдалося попередити настання суспільно небезпечних наслідків, вона відповідає за закінчений злочин. При цьому невдалі спроби суб’єкта запобігти шкідливим наслідкам враховуються судом при призначенні покарання як пом’як­шуюча обставина - щире каяття у вчиненому злочині (п. 1 ч. 1 ст. 66).

  1. Особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за поведінку, аналогічну готуванню до злочину або за­мах на нього. Якщо ж фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину, особа за його вчинення повинна притягатись до відповідальності (наприклад, той, хто добровільно відмовився від вчинення вбивства, має відповідати за незаконні дії з вог­непальною чи холодною зброєю, придбаною з метою вчинити вказаний злочин; особа, яка добровільно відмовилася від доведення зґвалтування до кінця, не підлягає відпові­дальності за замах зґвалтування, однак має притягуватися до відповідальності за запо­діяння тілесних ушкоджень).

У вчиненому до добровільної відмови можуть вбачатись ознаки як закінченого, так і незакінченого злочину. Наприклад, якщо спочатку злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі особи, а згодом ця особа знову вчиняє діяння, безпосе­редньо спрямоване на вчинення злочину, однак добровільно відмовляється від дове­дення його до кінця, підстава для застосування ч. 2 ст. 17 має місце.

Якщо має місце сукупність злочинів, ознаки добровільної відмови повинні встанов­люватись окремо щодо кожного злочину, які утворюють таку сукупність.

  1. Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового ка­яття - активної поведінки суб’єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільно небезпечного діян­ня (відшкодування заподіяної шкоди, сприяння розкриттю злочину, з’явлення із зізнан­ням, надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину тощо). Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає, а лише пом’якшує відповідальність на етапі призначення покарання (ст. 66, ст. 69-1). У разі вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необ­ережного злочину середньої тяжкості дійове каяття визнається підставою звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45). Крім цього, в Особливій частині КК містить­ся низка спеціальних заохочувальних норм, які пов’язують звільнення від кримінальної відповідальності з такою активною поведінкою особи, яку є підстави розцінювати як дійове каяття у вчиненому (наприклад, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. З ст. 369).

Якщо добровільна відмова можлива лише при незакінченому посяганні, то дійове каяття має місце і при закінченому злочині. Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом’якшує кримінальну відповідальність і за злочини, вчинені з непрямим умислом і за необережністю. Каяття як пом’якшуюча відповідальність обставина завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може виражатись і у бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація може бути різною, то сам термін «дійове каяття» передбачає, що мотивом цієї посткримінальної поведінки є моральні спонукання. Однакові за своїм змістом дії можуть визнаватись або добровільною відмовою, або дійовим каяттям - залежно від того, чи закінчено злочин.

  1. Про особливості добровільної відмови співучасників див. ст. 31 і коментар до неї.


ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ)

Стаття
Закінченим є замах, при якому суб’єкт зробив усе, що вважав за необхідне, однак злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі (наприклад, особа з метою вбивства стріляє у потерпілого і, вважаючи, що мети досягнуто, залишає його на місці злочину, а згодом життя потерпілого рятується). При незакінченому за­маху винний, хоч і безпосередньо спрямовує свої зусилля на вчинення злочину, не ро­бить всього того, що вважає за необхідне для досягнення злочинного результату, усві­домлює неповноту вчинення своїх дій і необхідність їх продовження (наприклад, вин­ного, який таємно вилучив у квартирі чуже майно, затримують при виході з неї).

За умови рівності всіх інших обставин закінчений замах зазвичай розглядається як більш суспільно небезпечне діяння, ніж незакінчений, що має знаходити відображення при призначенні винному покарання. Поділ замаху на закінчений і незакінчений має значення для вирішення питань, пов’язаних з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця (див. коментар до ст. 17).

Стаття 16. Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини цього Кодек­су, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

  1. Згідно зі ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є наявність у діянні особи складу злочину. Стосовно попередньої злочинної діяльності це положення потребує уточ­нення. Підставою кримінальної відповідальності за готування і замах є склад незакінче­ного злочину, ознаки якого зафіксовані у статтях 14 та 15 і у відповідній нормі Особливої частини КК. Кваліфікація готування і замаху відбувається за двома нормами - за статтею (частиною, пунктом статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин, до якого суб’єкт готувався або на вчинення якого зробив замах, з обов’язковим посиланням на ч. 1 ст. 14, частини 2 або 3 ст. 15. Це посилання є необхід­ним, оскільки всі склади злочинів у диспозиціях норм Особливої частини КК сформульо­вані як закінчені посягання. Оскільки згідно з ч. 2 і ч. З ст. 15 закінчений та незакінче- ний замах може полягати лише у діях, замах на злочин, вчинений шляхом бездіяльнос­ті, має кваліфікуватись за ч. 1 ст. 15 і відповідною нормою Особливої частини КК. Посилання на норму Загальної частини КК повинно міститись перед вказівкою на нор­му Особливої частини КК; якщо винному інкримінується вчинення кількох різних не- закінчених злочинів, посилання на відповідні частини ст. 14 і ст. 15 має бути перед кож­ною із норм Особливої частини. Кожна попередня стадія поглинається наступною і са­мостійної правової оцінки не потребує, а юридичне формулювання обвинувачення має обов’язково включати вказівку на такі поняття, як готування, незакінчений замах або за­кінчений замах. За неконкретизованого або альтернативного умислу готування до злочи­ну або замах на злочин повинні кваліфікуватись із посиланням на ту статтю (частину, пункт статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за найменш небез­печний злочин, що охоплюється зазначеним умислом.

Суспільно небезпечні наслідки, однорідні з тими, які прагнув заподіяти винний, що настали при замаху на злочин, не потребують самостійної кваліфікації навіть у разі, коли вони охоплюються ознаками об’єктивної сторони іншого закінченого злочину. Маються на увазі ситуації, коли шкода заподіюється одним діянням, в межах одного об’єкта (безпосереднього або принаймні родового), а замах на злочин (незакінчений злочин) є більш тяжким, ніж відповідний закінчений злочин. Наприклад, заподіяння під час замаху на вбивство середньої тяжкості тілесного ушкодження кваліфікується лише за статтями 15, 115 без оцінки вчиненого за ст. 122. Фактичне спричинення шкоди здо­ров’ю людини враховується при призначенні покарання за замах на вбивство як замах на більш тяжкий злочин.

Про кваліфікацію замаху на вбивство двох або більше осіб, коли винному вдалося позбавити життя лише одну особу, див. п. 7 коментарю до ст. 115.

2. Покарання за готування до злочину та замах на нього призначається за тією ж статтею КК, що і за закінчений злочин. При цьому, крім загальних засад призначення покарання, обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причи­ни, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). За умови рівності всіх інших обставин незакінчений злочин поступається закінченому діянню за ступе­нем суспільної небезпеки, а готування до злочину - замаху на нього. Частини 2 і З ст. 68 закріплюють принцип не факультативного, а обов’язкового пом’якшення пока­рання за незакінчений злочин, тобто у чинному КК знаходить втілення ідея формалі­зації суддівського розсуду при призначенні покарання за готування і замах (див. та­кож коментар до ст. 68 і ст. 69-1).

Стаття 17. Добровільна відмова при незакінченому злочині

  1. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. к

  2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

  1. Стаття 17 є профілактичною нормою, що надає можливість особі, яка почала вчинення злочину, повернутись у коло законослухняних громадян і уникнути криміна­льної відповідальності за розпочатий злочин. Основне призначення добровільної від­мови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у ст. 17 поведінки. Вважається, що у разі добровільної відмови втрачається суспільна небезпека вчиненого та особи, яка за допомогою бажа­ної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність і таким чином запо­бігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

Через принципову різницю у причинах завершеності (припинення) протиправної поведінки незакінчений злочин і добровільна відмова - це поняття-антиподи. Добро­вільна відмова має відбутись до моменту наявності у поведінці особи як закінченого, так і незакінченого злочину. Головним правовим наслідком добровільної відмови є те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності (див. ч. 1 ст. 31) за розпочату нею реалізацію злочинного наміру. Оскільки у випадку добровільної відмови в діянні особи відсутній склад злочину як такий, то не може бути й мови про звільнення її від кримінальної відповідальності. У випадку добровільної відмови при незакінчено- му посяганні кримінальну справу не може бути порушено, а порушена криміналь­на справа підлягає закриттю за відсутністю в діянні особи складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК).

  1. Відмова, здійснивши яку, особа не підлягає відповідальності за вчинене нею, характеризується такими основними ознаками: 1) добровільність; 2) остаточність;

  1. своєчасність.

Добровільність означає, що особа, яка почала вчинювати злочин і усвідомлює мож­ливість (хоча б і з подоланням певних перешкод) доведення його до кінця, відмовляєть­ся від цього за власною ініціативою. Відмова в плані ст. 17 повинна бути не результа­том нездоланних у конкретній ситуації перешкод, а наслідком вільного волевиявлення суб’єкта, на формування якого можуть вплинути інші особи (наприклад, умовляння близьких чи жертви припинити подальші злочинні дії). Добровільність виключається, якщо рішення припинити подальші злочинні дії прийнято суб’єктом не за своєю волею, а під впливом примусу з боку інших осіб, наприклад, працівників правоохоронних ор­ганів, яким стало відомо про готування даної особи до злочину або про початок його вчинення і які звертаються з вимогою покласти край протиправним діям.

Необхідною ознакою добровільної відмови в силу прямої вказівки законодавця є суб’єктивний критерій -усвідомлення особою можливості доведення злочину до кін­ця. Вирішальним при цьому є відповідне уявлення самого суб’єкта, а не те, чи існувала насправді фактична можливість продовжити або завершити розпочатий злочин. Якщо особа не усвідомлює наявність нездоланних перешкод, її відмову необхідно розглядати як добровільну. У разі, коли обставини, які виникають при вчиненні посягання, повніс­тю не позбавляють особу можливості довести злочин до кінця, але істотно утруднюють зробити це, питання про застосування ст. 15 або ст. 17 треба вирішувати з урахуванням зазначеного суб’єктивного критерію.

Відмова визнається вимушеною, а отже, такою, що не виключає кримінальну відпо­відальність, у разі, коли вона зумовлена неможливістю завершити злочин з причин, які не залежать від волі винного. Так, судова практика не вважає добровільною відмову від зґвалтування, що викликана неможливістю продовжити злочинні дії з незалежних від волі винного обставин (наприклад, насильникові не вдалося подолати опір потерпілої чи він не зміг закінчити злочин з фізіологічних причин).

Питання про добровільність чи вимушеність відмови при незакінченому злочині потрібно вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, зовніш­ніх обставин, які спонукають особу за власною волею припинити злочинну діяльність, стимулюють таку поведінку або ж взагалі позбавляють можливості завершити розпоча­тий злочин. Небезпека затримання внаслідок конкретних несприятливих для особи об­ставин, які виникають у процесі здійснення попередньої злочинної діяльності і пере­шкоджають її закінченню, може означати, що відмова є вимушеною. Наприклад, якщо службова особа у місці очікуваного одержання хабара помічає спостереження пра­цівників міліції і з цієї причини відмовляється від одержання незаконної винагороди,
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   295

Схожі:

За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,...
Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету
За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки...
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії Служби безпеки України, протокол №13 від 23 вересня 2010 року
За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,...
Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка...
Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації...
За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора
Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-1224 від 10 липня 2003 р.)
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора
В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ...
В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук...
Доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри
Колектив авторів: Саніахметова Н. О. — д ю н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132,...
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук
Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушен­ня у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка