ДИПЛОМНА РОБОТА на тему: “Здійснення і захист цивільних прав”


Скачати 1.36 Mb.
Назва ДИПЛОМНА РОБОТА на тему: “Здійснення і захист цивільних прав”
Сторінка 8/13
Дата 14.03.2013
Розмір 1.36 Mb.
Тип Диплом
bibl.com.ua > Право > Диплом
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13



Заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, тобто така, яка не суперечить чинному законодавству і за якою не минув строк позовної давності. Найчастіше вона застосовується для забезпечення виконання кредитних договорів. Можливе забезпечення заставою вимог за договорами купівлі–продажу, оренди, перевезення вантажів тощо.

Об’єктами застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави є майно, яке у відповідності з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 4 Закону України “Про заставу”). Так, предметом застави є: будівлі, споруди, транспортні засоби, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, цінні папери, а також інше майно виробничого і споживчого призначення.

Як окремий предмет застави Закон називає майнові права. Насамперед, це право на користування майном, у тому числі й об’єктами права і інтелектуальної власності, а також права вимоги, які випливають з різних цивільно-правових угод.

Не можуть бути її предметом права, які тісно пов’язані з особою і тому не відчужувані (наприклад, право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю, на одержання аліментів тощо).

Не може бути предметом застави майно, вилучене з цивільного обігу. Законодавство не передбачає заставу землі для забезпечення зобов’язань, в яких кредитором є іноземна фізична або юридична особа, особа без громадянства, а також іноземна держава.

Не можуть бути предметом застави об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавством, а також майнові комлекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, які знаходяться в процесі корпоратизації31.

Заставити майно може його власник або особа, якій той передав такі повноваження.

Майно, яке знаходиться у загальній спільній власності, може бути передане під заставу тільки за згодою всіх співвласників. Однак, закон не передбачає, у якій формі повинна бути виражена така згода. Найчастіше вона мається на увазі.

Проте, для укладення договору застави, який потребує обов’язкового нотарільного посвідчення, така згода має бути виражена у письмовій формі.

Майно, яке занходиться у загальній частковій власності (частка, пай), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (ч. 2 ст. 6 Закону України “Про заставу”). У даному разі йдеться про можливість виділити таке майно у випадку звернення стягнення на її предмет.

Сторонами договору (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи і держава. Для того, щоб бути стороною у такому договорі. Громадянин повинен мати дієздатність, а юридична особа – правоздатність. Держава бере участь у заставних відносинах через уповноважений нею орган. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Підприємство вправі заставити майно, яке належить йому на праві власності або повного господарського віддання. Державні підприємства самостійно здійснюють заставу майна, яке закріплене за ними на праві повного господарського віддання, за винятком цілісного майнового комплексу, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органами, уповноваженими управляти відповідним державним майном.

Законом “Про заставу” встановлено перелік істотних умов договору застави, за відсутності яких він є недійсним.

За загальним правилом, у договорі повинно бути вказане найменування (прізвище, ім’я, по-батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання, опис, оцінка і місцезнаходження заставленого майна (ст. 12 Закону “Про заставу”). За заявою сторін у ньому можуть бути вказані й інші умови.

Існують і спеціальні вимоги до змісту окремих видів договорів. Так, наприклад, договір застави товарів у обігу або у переробці повинен визначати вид товару, його родові ознаки, загальну вартість предмета застави, а також види товарів, якими він може бути замінений (ст. 41 Закону). У договорі застави майнових прав повинно бути вказано особу, яка є боржником щодо законодавця (ч. 2 ст. 49 Закону). Напевно, у цій вимозі йдеться тільки про заставу прав з різних цивільно-правових угод. Інакше було б неможливо використати як предмет застави майнові права на інтелектуальну власність, оскільки такі права звернені до певного кола осіб.

При укладенні договору застави за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін може бути проведена аудиторська перевірка, яка висвітить достовірність та повноту балансу або фінансового стану учасника договору.

Найчастіше договір застави складається як один документ, який підписують сторони. Існує також можливість укладення такого договору шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. Ломбарди оформлюють заставні відносини шляхом видачі заставного білета.

На практиці іноді зустрічаються заставні зобов’язання. Вони мають односторонній характер. Доцільно складати єдиний договір застави, у якому б чітко визначались права, обов’язки і відповідальність сторін.

У разі, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари у обігу або у переробці, договір повинен бути нотаріально посвідченим на підставі відповідних правовстановлюючих документів.

В Російській Федерації, крім вимог щодо додержання нотаріальної форми, передбачається обов’язкова реєстрація таких договорів у відповідних державних органах (наприклад, договір іпотеки підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації під загрозою визнання угоди недійсною)32.

В Україні, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари у обігу або у переробці, заставодавці зобов’язані вести книгу запису застав, у якій повинні реєструватися відомості про такі договори. Із історичних документів відомо, що подібні книги були ще у Древньому Римі. У дореволюційній Росії їх повинні були вести під страхом кримінальної відповідальності всі купці.

Нині Книги записів застав майже не ведуться.

Іще, 31 липня 1998 року мав набрати чинності Державний реєстр застав рухомого майна. Однак, Верховна Рада України ухвалила законопроект про перенесення введення в дію вже чинного закону “Про внесення змін до Закону “Про заставу”, яким передбачалося створення цього реєстру.

Враховуючи важливість цього питання, варто було б передбачити у законодавчому порядку обов’язковість реєстрації договорів застав, для яких передбачена обов’язкова нотаріальна форма, у державних нотаріальних конторах за місцем знаходження заставодавця.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, якщо ж договір підлягає нотарільному посвідченню – з моменту нотаріального посвідчення договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, то право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо така передача була здійснена до укладення договору, то з моменту його укладення.

У разі невиконання заставодавцем забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель набуває права звернення стягнення на її предмет. У разі припинення (реорганізації, ліквідації) юридичної особи заставодавця заставодержатель має право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання. При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов’язання застава зберігається у первинному обсязі.

Якщо вимоги заставодержателя в повному обсязі задовольнила третя особа, то до неї переходить разом з правом вимоги забезпечена нею застава у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ч. 6 ст. 20 Закону “Про заставу” звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду (обласного, арбітражного, третейського), якщо інше не передбачене законом, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів у випадках, передбачених законодавством України. Якщо предметом застави є майнові права, то реалізація його проводиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.

Якщо виручена від продажу предмету застави сума не покриває вимог заставодержателя, він має право на отримання необхідної суми з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством. Таке право заставодержатель реалізує, якщо інший порядок задоволення вимог не передбачений законом або договором.

Якщо від реалізації предмета застави виручена грошова сума, яка перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог, то різниця повертається заставодавцю.

У різі непогашення у встановлений строк позики, забезпеченої заставою майна у ломбарді, останній по закінченні пільгового місячного терміну має право самостійно звернути стягнення на заставлене майно шляхом передачі його організаціям для продажу.

Звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису можливе, якщо договір застави нотаріально посвідчений. Для одержання такого напису необхідно подати нотаріусу договір застави і документи, які підтверджують невиконання заставодавцем забезпеченого заставою зобов’язання.

Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, робиться, як правило, судовим виконавцем шляхом проведення публічних торгів. Якщо останні оголошені такими, що не відбулися, заставодержатель має право зі згоди заставодавця залишити заставлене майно за собою за первісною оцінкою.

Сторони договору застави вправі передбачити у договорі інший порядок реалізації предмета застави (наприклад, вони можуть домовитись, що у разі звернення стягнення на заставлене майно заставодержатель самостійно реалізує предмет застави через аукціон, торгівельну біржу, комісійні магазини тощо).

Право застави припиняється у випадках:

  • припинення забезпеченого заставою зобов’язання;

  • загибелі заставленого майна;

  • придбання заставодержателем права власності на заставлене майно;

  • примусового продажу заставленого майна;

  • закінчення терміну дії права, що складає предмет застави.

В залежності від предмету застави закон виділяє такі засоби забезпечення:

  1. Іпотека – застава землі, нерухомого майна, при якій земля та/або майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, яке пов’язане з землею – будівлі, споруди, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, яке віднесене законодавством до нерухомого.

При іпотеці будівлі або споруди предметом застави разом з нею стає також право на користування земельною ділянкою, на якій знаходятьс яці об’єкти. При зверненні стягнення на предмет застави набувач має право на отримання земельної ділянки згідно з законодавством.

Іпотека майнового комплексу підприємства та його структурного підрозділу, якщо інше не перебачене законом або договором, стосується всього майна, в тому числі основних і обігових фондів, а також інших цінностей, які відображені у самостійному балансі підприємства.

  1. Застава товарів в обігу або переробці. Предметом застави можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При заставі товарів в обігу або переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачеві або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності.

  2. Заклад – застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. За згодою сторін предмет застави може знаходитися у заставодавця під замком і печаткою заставодержателя (тверда застава).

  3. Застава майнових прав – за якою заставодавець може укладати договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов’язаннях, в яких він є кредитором, так і тих , що можуть виникнути в майбутньому.

  4. Застава цінних паперів. Застава векселя чи іншого цінного паперу, якщо законом або договором не передбачене інше, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя і особи, на ім’я якої було видано цінний папір.

Застава цінних паперів на пред’явника регулюється також положеннями про заставу товарів в обігу або переробці. Згідно з Тимчасовим положенням про реєстри акціонерів відкритих акціонерних товариств, які створюються на базі приватизованих підприємств, затвердженого наказом ФДМУ від 4 липня 1995 року № 823, про передачу акцій у заставу обов’язково повідомляється реєстратору акцій33.

Треба відокремлювати заставу цінних паперів і заставу майнових прав на отримання доходу від зазначеного у цінному папері права (відсотків, дивідендів та ін.).

Застава цінних паперів може здійснюватись шляхом передачі їх заставодержателю або в депозит нотаріальної контори або банку.

Застава майна може здійснюватись шляхом передачі товаророзпорядчого документу (коносаменту, складського свідоцтва – варранта і т.ін.) кредитору.

Як зазначалося вище, законодавством визначені об’єкти, які не можуть використовуватись у заставних операціях. Додатково законодавством України передбачена пряма заборона на заставу майна і засобів благодійних організацій (Закон України від 16 вересня 1997 року № 531/97-ВР “Про благодійність та благодійні організації”)34, приватизаційних паперів (Закон України № 2173 ХІІ “Про приватизаційні папери” від 6 березня 1992 року)35.

На товари і продукцію, які знаходяться під заставою, не знижується ціна (“Положення про порядок зниження ціни та реалізації залежаної продукції виробничо-технічного призначення”, затверджене наказом Міністерства економіки і Міністерством фінансів від 10 вересня 1996 року № 120/190)36.

30 квітня 1988 року в “Урядовому кур’єрі” був опублікований Указ Президента України №167/98 “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами і державними цільовими фондами” від 04.03.1998р., який вводить нове поняття “податкова застава” як спосіб забезпечення погашення платником податків податкової заборгованості.

Указом, зокрема, встановлено таке:

  1. платником податків визнається:

  • юридична особа, її філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи;

  • фізична особа–суб’єкт підприємницької діяльності;

  1. податковою заборгованістю визнаються несплачені в установлені терміни суми:

  • податків, зборів (обов’язкових платежів);

  • неоподаткованих платежів до бюджетів і державних цільових фондів;

  • пені, штрафів та інших санкцій, передбачених і застосованих згідно з законодавством у встановленому порядку за несвоєчасну сплату податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неоподаткованих платежів до бюджетів і державних цільових фондів, що підлягають стягненню у безспірному порядку.

Предметом податкової застави згідно зі ст. 2 Указу є майно і майнові права платника податків.

Однак, Указ не дає визначення понять “майно” і “майнові права”. Частиною 1 ст. 10 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1997р. зі змінами і доповненнями визначено, що майно підприємства складають основні фонди й оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. У коло майнових прав можна включити корпоративні права, що належать підприємству, права на об’єкти інтелектуальної власності, права вимоги за укладеними договорами або у зв’язку з відшкодуванням заподіяного збитку тощо.

Не можуть бути предметом податкової застави:

  • майно і майнові права, які згідно з законом не можуть бути предметом застави;

  • основні фонди державного підприємства;

Передана у власність селянського (фермерського) господарства земельна ділянка може бути об’єктом застави лише за зобов’язанням за участю кредитної установи (ст. 25 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”)37.

Майно і майнові права платника податків з дня виникнення податкової заборгованості, згідно ст.2 Указу, знаходиться в податковій заставі. У триденний термін з дня виникнення податкової застави податковий орган повідомляє у письмовій формі платника податків про те, що нележне йому майно і майнові права знаходяться у податковій заставі.

Платник податків, який має податкову заборгованість і чиє майно і майнові права знаходяться у податковій заставі, обмежений у здійсненні права власності стосовно зазначеного майна.

Стаття 6 Указу визначає приорітет вимог податкового органу стосовно майна і майнових прав, що знаходяться у податковій заставі, перед будь-якими вимогами щодо цього майна і майнових прав крім випадків, коли ці права інших осіб виникли і належним чином оформлені до дня виникнення податкової застави. Тобто, податкова застава не порушує прав інших осіб як забезпечених, так і не забезпечених заставою за умови, що до дня виникнення податкової застави вони виникли або були оформлені в установленому законом порядку.

Так, він зобов’язаний повідомити кожного з наступних заставодержателів про податкову заставу, у противному разі він повинен відшкодувати збитки, що виникли в у заставодержателя внаслідок невиконання ним цього зобов’язання (ст. 4 Указу).

Платник податків володіє і користується забезпеченим майном на свій розсуд, при цьому забезпечуючи збереження такого майна (ч. 1 ст. 5 Указу).

Він може відчужувати майно і майнові права, що знаходяться у податковій заставі, тільки з письмової згоди податкового органу. Без такої згоди можуть реалізуватися товари в обігу, якщо вони реалізуються за цінами не нижче звичайних (ч. 2 ст. 5 Указу).

У разі заборони податковим органом здійснення угод про продаж товарів в обігу платник податків може оскаржити таке рішення у вищестоящому податковому органі або в судовому порядку (ч. 4 ст. 5 Указу).

Якщо зазначені в указі заходи не призвели до погашення податкової заборгованості за рахунок коштів платника податків і сум, які йому належить отримати від дебіторів, податковий орган, згідно зі ст. 12 Указу, може звернути стягнення на майно і майнові права платника податків, що знаходяться у податковій заставі:

  • звернення стягнення на рухоме майно платника податків, що знаходится у податковій заставі, і подальша його реалізація відбуваються у порядку, який був визначений Кабінетом Міністрів України;

  • звернення стягнення на нерухоме майно, цінні папери і майнові права платника податків, а також майно і майнові права фізичної особи–суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється в судовому порядку за поданням податкового органу.

У разі повного погашення платником податкової заборгованості у будь-який день до дня реалізації рухомого майна, що знаходиться у податковй заставі, податковий орган ухвалює рішення про припинення податкової застави майна і майнових прав (ч. 4 ст. 12 Указу).

У разі ж погашення платником податкової заборгованості у процесі звернення стягнення на його майно і майнові права, що знаходяться у заставі, у судовому порядку ухвалу про припинення податкової застави виносить суд, у провадженні якого знаходиться справа по відповідному зверненню податкового органу.

З введенням в дію цього Указу виникає потреба у внесенні змін до Закону України “Про заставу”, оскільки Указ суперечить цьому Закону. Зокрема, Указом Президента передбачено, що податкова застава не потребує письмового оформлення, тоді як ст. 13 Закону “Про заставу” передбачає, що договір застави повинен бути укладений в письмовій формі та нотаріально посвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення, як зазначалось вище, тягне за собою недійсність договору та наслідки, передбачені законодавством.

Відповідно до Указу з дня виникнення податкової заборгованості все майно та майнові права платника податку перебувають у податковій заставі, тоді як статтею 16 Закону передбачено, що право застави виникає з моменту укладання договору застави.

Згідно Указу, податковий орган в триденний термін з дня виникнення податкової застави повідомляє платника податків у письмовій формі про податкову заставу належного йому майна та майнових прав. Однак, при цьому не урегульовано питання, як будуть вирішуватися непорозуміння, якщо це повідомлення з будь-яких причин не отримане, а майно вже реалізоване.

Крім того, Указом обмежене право власників щодо визначення першочерговості реалізації заставленого майна та ін.

Все ж, незважаючи на те, що здійснювані податковим органом заходи щодо стягнення з платника податкової заборгованості можуть зачіпати майнові інтереси як самого платника податків, так і третіх осіб, законами України передбачений комплекс заходів щодо захисту їх інтересів. Зокрема, платник податків і його дебітори мають право оскаржити в установленому порядку рішення податкового органу про:

  • знаходження майна і майнових прав платника податків у податковій заставі;

  • припинення операцій по рахунках;

  • вилучення готівки платника податків;

  • стягнення з дебітора сум, які він повинен сплатити платнику податків;

  • звернення стягнення на рухоме майно платника податків.

Якщо зачеплені права третіх осіб, зокрема, їх права (далеко не завжди належним чином оформлені) на майно, яке знаходиться у платника податків у режимі податкової застави і на яке податковим органом звернене стягнення, то третя особа може звернутися на підставі ст. 144 ЦК України з позовом до суду (арбітражного суду) про витребування свого майна.

У відносинах між суб’єктами цивільного права широко застосовується такий спосіб забезпечення як порука. Цивільний кодекс України (ст. 191) визначає договір поруки як договір, за яким одна сторона – поручитель – зобов’язується перед кредиторами іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або в частині.

Згідно з цим договором кредитор за будь-яким зобов’язанням отримує додаткового боржника, з якого він має право стягнути належну йому заборгованість, якщо основний (головний) боржник з якоїсь причини не погасив свого боргу (зобов’язання). Таким чином, договір поруки – це один із способів забезпечення іншого, раніше укладеного між іншими особами, зобов’язання.

Порука – найбільш дійний засіб забезпечення зобов’язання. Це пояснюється тим, що тут перед кредитором в якості відповідальних виступають не боржник, а нові особи, майновий стан яких не викликає сумнівів у кредитора, що не характерно іншим способам забезпечення зобов’язань – неустойці, задатку, заставі (якщо під заставу не передається майно, яке належить не боржнику, а іншим особам, що зустрічається рідко).

Порука може забезпечувати не тільки основне зобов’язання (за відсутності інших погоджень), але й додаткові зобов’язання, які випливають з основного в силу закону або договору, наприклад, сплату відсотків, відшкодування збитків, сплату неустойки.

Важливим елементом поруки є чітке визначення волі поручителя прийняти на себе відповідальність за борги іншої (третьої) особи. Тому, на практиці, порука оформлюється не тільки шляхом формального укладення договору, а й наявністю напису поручителя на розписці головного боржника про прийняття ним на себе відповідальності за належне виконання божником свого зобов’язання, або шляхом видачі кредитору документу про прийняття поруки (лист, телеграма, факс-повідомлення і т.ін.). Порука повинна завжди мати чітку вказівку, якого боргу конкретного боржника вона стосується. Не можна визнати порукою просту рекомендацію або довідку про платоспроможність божника без точного вираження наміру виступити в якості поручителя.

Слід зазначити, що порука – це не вступ в чужий борг. Поручитель – сторона з іншого, окремого зобов’язання, яке не змінює перше, головне зобов’язання, а є лише доповненням до нього. Його зміст відмінний від змісту головного зобов’язання.

Згідно ч. 3 ст. 191 ЦК України договір поруки укладається у письмовій формі. Невиконання цієї вимоги тягне недійсність договору.

Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу, а не вимогу, яка, можливо, з’явиться в майбутньому. Це означає, що якщо основне (головне) зобов’язання визнається недійсним, то і договір поруки (який носить додатковий (акцесорний) характер) вважається недійсним.

При поруці виникає два види зобов’язальних правовідносин: головне між кредитором і боржником і доповнення до нього – між кредитором та поручителем. Саме тому зобов’язання поручителя не може бути більшим за обсягом, ніж зобов’язання головного боржника, однак, воно може бути меншим, стосуючись лише частини боргу. Навіть, якщо поручитель в силу будь-яких причин поручився в обсязі, більшому за основний борг, він буде відповідати перед кредитором головного боржника тільки у розмірі основного боргу. Наряду з цим, поручитель має право на всі заперечення проти вимог кредитора, які випливають із самого зобов’язання головного боржника38.

Згідно ст. 192 ЦК України у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання головний боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачене договором поруки.

Поручитель повинен відповідати перед кредитором головного боржника лише тоді, коли кредитор не може стягнути суму боргу безпосередньо з боржника, або ж не може стягнути її в повному обсязі. У тих випадках, коли поручитель несе з боржником відповідальність солідарно, кредитор має право стягнути всю суму боргу безпосередньо з поручителя без попереднього стягнення з боржника.

Поручителю, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора за цим зобов’язанням, він має право регресу (зворотньої вимоги) до боржника в розмірі виплаченої ним суми.

Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов’язання. Порука також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов’язання не пред’явить позову до поручителя (при несплаті боргу боржником). Якщо строк виконання основного зобов’язання не зазначений або визначений моментом вимоги кредитором боргу, то за відсутності іншої домовленості відповідальність поручителя при несплаті боргу боржником припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки (ст. 194 ЦК України).

Строки, передбачені ст. 194 ЦК України, погашають саме право на стягнення боргу і не можуть подовжуватися судом.

Поручитель, якщо він заперечує проти висунутого до нього позову, має право посилатися на обставини, які вплинули на виконання боржником зобов’язань, що виникли вже після прийняття ним поруки. Він має право також висунути проти позову ті ж заперечення, які міг би пред’явити боржник, включаючи і ті, від яких боржник відмовився.

Боржник, який знає від поручителя про висунутий до нього позов кредитора, повинен приймати участь у справі на стороні поручителя-відповідача.

Якщо боржник від цього зобов’язання ухиляється, то він не має права висунути проти наступного регресного позову до нього поручителя (який став кредитором) ті заперечення, які він мав проти первісного кредитора.

Якщо боржник, виконав основне зобов’язання, але не повідомив про це поручителя (що він повинен зробити), а той, в свою чергу, також виконав це зобов’язання перед кредитором, то поручитель має право вимагати від боржника повернення виконаного ним (поручителем) зобов’язання. Якщо поручитель такої вимоги не висунув, боржник може відповідно до ст. 469 ЦК України вимагати від кредитора необгрунтовано придбану ним суму боргу з наступним поверненням її поручителю.

За одного й того ж боржника може поручитися декілька осіб, уклавши один договір з кредитором, або декілька автономних договорів. Їх відповідальність згідно договору може носити незалежний один від одного характер і кожен з них буде відповідати перед кредитором самостійно. Другий і наступні поручителі при цьому можуть бути звільнені від відповідальності. Якщо ж порука декількох осіб була нероздільною, то вони повинні відповідати перед кредитором солідарно (ст. 192 ЦК України).

При передачі боргу, тобто при появі у головному зобов’язання нового боржника, за якого поручитель не поручався, договір поруки може бути в односторонньому порядку за ініціативою поручителя розірваний без обов’язкового звернення до суду, якщо порука за нового боржника не буде ним прийнята.

Після сплати поручителем боргу, кредитор зобов’язаний надати йому всі документи, які підтверджують вимоги до боржника, передати право застави, якщо нею було забезпечене зобов’язання, та інші права.

Поряд з договором поруки у законодавстві деяких держав знаходить відображення так звана банківська гарантія. Вона полягає в зобов’язанні банку нести майнову відповідальність за несприятливі наслідки, які можуть настати для клієнта внаслідок якоїсь дії або події.

Банківську гарантію, яку діюче законодавство України не знає, але яка достатньо повно регламентується, наприклад, у новому ЦК Росії (статті 368–379), треба відокремлювати від страхування поруки в звичайній страховій компанії України, яка одержала відповіду ліцензію. Така можливість передбачена Інструкцією про порядок видачі … ліцензій на здійснення страхової діяльності …, затвердженої наказом №18/78 Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України та Укрстрахнадзору від 15 червня 1996 року39.

Згідно з Уніфікованими міжнародними правилами по договірним гарантіям (в редакції 1978р.), затверджених Міжнародною торговою палатою, банки можуть видавати гарантії (а під гарантією у Правилах мається на увазі гарантія, порука і т.ін.) таких видів:

  • гарантія (порука) виконання – зобов’язання, яке видає банк на прохання постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити при невиконанні контрагентом умов котракту суму, яка передбачена у гарантії (поруці);

  • гарантія (порука) повернення платежів – зобов’язання, яке видає банк на прохання постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити покупцеві, замовнику суми, авансовані виконавцю та повернуті ним у зв’язку з невиконанням умов котракту;

  • тендерна гарантія (порука) – виплата улаштовувачу торгів сум, які не отримані ним від учасників торгів і т.ін.40

Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується у відносинах між юридичними особами. В той же час, в ст. 196 ЦК України міститься вказівка, що на гарантію поширюються правила статей, які стосуються поруки.

Чинне цивільне законодавство України не містить визначення гарантії. Сутність забезпечувальної дії гарантії полягає у тому, що при невиконанні боржником забезпеченого гарантією зобов’язання, кредитор має право стягнути суму непогашеної заборгованості з гаранта.

При цьому слід зауважити, що договір гарантії не передбачає наявність іншого, основного зобов’язання, він має самостійний, а не додатковий характер.

Гарантом може виступати лише юридична особа або держава. Зокрема, прийнята Постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 1995 року “Про порядок відшкодування збитків державного бюджету, що виникли внаслідок настання гарантійних випадків за іноземними кредиторами, одержаними юридичними особами під гарантію уряду України” встановлює порядок компенсації затрат за позиками, стосовно яких гарантом була держава41.

Як правило, гарантія застосовується для забезпечення належного виконання обов’язків в кредитних договорах. Практично договір гарантії оформлюється видачею установі банку гарантом листа. Факт видачі свідчить про те, що договір здійснено у письмовій формі.

Гарант, на відміну від поручителя, несе субсідіарну відповідальність. Настає вона в разі, якщо боржник не має відповідних коштів для повернення кредитору.

Гарантія як правовий засіб, який становить забезпечувальну функцію, зараз набула особливого значення. Межі використання цієї форми значно розширились, особливо тепер, у період масових неплатежів за договірними зобов’язаннями. Великі фірми, асоціації, корпорації, спілки, які об’єднують декілька підприємств, або інші об’єднання вправі виступати гарантом організації–члена об’єднання при укладенні кредитного договору з банком, наприклад, з постачальницькою, заготівельною та іншими організаціями. Гарант разом з основним боржником відповідає перед кредитором, що посилює впевненість у належному виконання договірного зобов’язання і створює належну правову основу у взаємовідносинах між кредитором і боржником разом з гарантом.

Завдаток як вид забезпечення застосовується у відносинах між громадянами. Під завдатком розуміють грошову суму, що видається однією з договорних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання. Основною формою завдатка є грошова сума.

Сутність зобов’язальної дії завдатку полягає у тому, що певна частина належних контрагенту платежів сплачується наперед і є для кредитора забезпеченням (запорукою) реального виконання зобов’язання.

Правовий вплив завдатка на невиправну сторону проявляється в тому, що якщо за невиконання договору відповідальна сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони, а якщо є винною сторона, яка отримала завдаток, вона зобов’язана сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Суб’єктами у даному правовідношенні виступають задаткодавець, який є боржником, та задаткоотримувач, який є кредитором.

Моментом виникнення договору про завдаток вважається внесення завдатку на основі досягнутої згоди.

Якщо сторона, яка дала завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з урахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс – це певна грошова сума або цінності, які покупець або замовник передає продавцю або виконавцю робіт в рахунок майбутніх платежів за передачу майна, виконання роботи або надання послуг.

Аванс і завдаток мають певну схожість, а саме:

  • вони виконують платіжну функцію, адже грошові суми в обох випадках передаються кредитору в рахунок належних платежів. Разом з тим, вони цим і різняться від звичайних платежів по зобов’язанню, оскільки ці суми вносяться наперед, тобто до виникнення зобов’язання;

  • аванс і завдаток виконують доказову функцію, адже факт їх видачі доводить встановлення зобов’язання і т.ін.

Але суттєва відмінність авансу від завдатку полягає у тому, що аванс не забезпечує виконання передбачених сторонами обов’язків. Він виплачується однією стороною другій стороні не для забезпечення зобов’язання, а в рахунок належних платежів. Тому незалежно від того, яка сторона несе відповідальність за невиконання зобов’язань, той, хто отримав аванс, повинен його повернути.

Завдаток, як правило, не використовується у відносинах між юридичними особами. Але він може бути засобом забезпечення у відносинах між фізичними особами і організаціями. Якщо у договорі прямо не передбачено, що передана сума вважається завдатком, то її слід вважати авансом.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Тема: Об’єкти цивільних прав (6 годин)
Поняття та види об’єктів цивільних прав. Оборотоздатність об’єктів цивільних прав
ДИПЛОМНА РОБОТА На тему: «День вчителя,вечеря на 40 осіб»
Характеристика бенкету
ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА на тему: СПЕЦИФІКА МІЖНАРОДНОГО МАРКЕТИНГУ...

ДИПЛОМНА РОБОТА НА ТЕМУ: “ АНАЛІЗ КРИМІНОГЕННОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ
Фактори, що визначали стан, структуру та динаміку злочинності в 2001 р виглядають наступним чином
«Захист суміжних прав» ЗМІСТ Вступ. Розділ Поняття суміжних прав в Українському законодавстві
Розділ Захист авторського права і суміжних прав у цивільно-правовому порядку
Реферат на тему: „ Конституція України про права і свободи особи ”
Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини й громадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої...
Про соціальний захист ветеранів війни
Виконавчий комітет міської ради повідомляє, що в місті постійно проводиться робота, яка направлена на забезпечення соціального захисту...
Законом України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів"
З метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів...
ДИПЛОМНА РОБОТА на тему: “ Податкова система України та напрями її...
Державне регулювання економіки шляхом використання податкових важелів в наших умовах повинно бути спрямовано на забезпечення та підтримку...
ДИПЛОМНА РОБОТА
Дана робота має на меті вивчення зазначених проблем, а також аналіз деяких лінгвістичних програмних продуктів, спрямованих на автоматизацію...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка