Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district, Sumy region, into wealthy peasant family with 180 desiatynas of land before revolution, 20


Скачати 321.25 Kb.
НазваKyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district, Sumy region, into wealthy peasant family with 180 desiatynas of land before revolution, 20
Сторінка1/3
Дата02.04.2013
Розмір321.25 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2   3
Case History SW65
Kyrylo Shtan’ko, b. March 29, 1913, Shtan’kiv khutir, Romny district, Sumy region, into wealthy peasant family with 180 desiatynas of land before revolution, 20 desiatynas of which was pond. Narrator’s father, a Petliurist officer, and grandfather were shot by the Cheka in 1922. narrator describes a food-supply/pacification detachment headed by “Fitil’ov”, i.e., the Ukrainian writer Mykola Khvyl’ovyi. All but 10 desiatynas of land was confiscated in 1922 and narrator’s mother was arrested and tortured once or twice a year thereafter, the activists demanding gold from her, until 1928. narrator stresses that the activists were mainly Ukrainians, i.e., the local criminal element. In December 1929 all 13 families on the khutir were deculakized. Narrator was arrested but escaped to Mariupil’, where he was again arrested in October 1931 and sent to Nothern Urals, ultimately escaping and changing name. He lost his mother and 4 brothers in the famine. On exile, narrator has pseudonymously published an account as A. Romen, “Ukrainians Sent to the Urals for Physical Extermination” and “Physical Destruction in the Tajga”, in The Black Deeds of the Kremlin: A White Book, ed. S. Pidhainy (Toronto-Detroit, 1953-1955), II, pp.186-189, 190-191, аs well as a Ukrainian-language account, Poliuvannia za Liudynoiu , published in1945.
Пит: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.

Від.: Кирило Штанько.

Пит.: А де Ви народилися, чи можете сказати?

Від.: Україна, хутір Штаньків, Роменський район, Роменська округа на Україні. Область —тепер, вона була Полтавська, але зараз в Сумська.

Пит.: В якому році Ви народилися?

Від.: МагсН 29-го, в 1913-му році, там же, Штаньків хутір.

Пит.: А чим займалися Ваші батьки?

Від.: Це були господарі.

Пит.: Скільки десятин землі мали Ваші батьки?

Від.: Ми мали 180 десятин, але з неї було ставу 20 десятин, ставок, плотика —там і похоронені дідусь і тато, забиті в 1922-му році.

Пит.: А скільки землі Ви мали до революції?

Від.: Оце ж ми мали до революції.

Пит.: Я знаю, що Ви були дуже молоді, але що Ви можете сказати про революцію в Вашій околиці?

Від.: Революція —це в зорганізована підпільною комуністичною організацією за царських часів і революціонерами. Значить, були більшість тих, що не працювали, тих — от так, як в Америці сьогодні —скільки є тисяч у в'язницях злочинців. До того всякі, що не хотіли працювати. Оцей елемент пішов на заклик, хто побудував ту революцію під царського, після царського, або в час царського панування Росії. Отже, вони пішли на службу, як той довірений елемент, на якому закінчилася революція успіхом.

Пит.: А в Ваших околицях хто переміг там на хуторі?

Від.: Приїхали Крампяк, Куропятник, Завгородній і інші чекісти, які знищили й покотом забили на подвір'ї батька і дідуся. Кричали: — „Бей!”

Пит.: Коли?

Від.: В 1922-му році. Вони кричали: — „Бей жолтоголобувых гадов!" І отже, перед всією родиною забили вони обох.

Пит.: А хто вони були —більшовики, чи партизани, чи хто?

Від.: Ні, це були українці, які боролися проти комунізму, належали, як тато й дідусь, до Української Національної Ради, до Українського війська в той час, які обороняли українську державу.

Пит.: А що Ваш батько думав про тодішню політику, чи він був за Петлюру?

Від.: Він же служив у Петлюри офіцером і также дідусь був симпатик до визволення в тодішній час Української незалежної держави.

Пит.: А після того, як вони вбили Вашого батька й діда, як Ви жили?

Від.: Конфіскували землю, все конфіскували.

Пит.: В 1922-муроці.

Від.: Но, в 1928-му році землю конфіскували, частину раніше, частину раніше — оставили якихсь 10 десятин.

Пит.: А як було в 22-му році, коли забили батька й діда, як Ви жили?

Від.: Мама мала наша шість хлопців. Аж до 29-го року, щороку, а може два рази на рік, арештовували маму, вимагали, щоб вона віддала золото. Вона віддала, що могла, що мала, але вони не вірили, приходили до хати, до будинку, розламували ліжка, стріляли в образи —образи падали, вони розламували на куски й шукали там золота. І його не знайшли, бо мама віддала, що мала. І вже в 28-му році, приблизно, маму як заарештували востаннє, давили пальці, побили голову, уже мама як прийшла, то ми не впізнали маму, бо все кров'ю взялося волосся і засохло так, і пальці були передавлені дверми —і то все питали за те, щоб вона віддала золото. Часто мама так, як ото в тій книжці, та книжка поможе вам більше, може, як я, бо то на те, щоб її перечитати, треба дві години, але я рекомендую її перечитати, бо вона е під заголовком .Анатолій Ромен," а правдиве прізвище —Кирило Штанько. То часто мама схвачувалася, плакала й казала: —Що я далі маю робити? Збита, ограблена й маю шестеро дітей. І в 29-му році приїхала бригада, так звана „червона бригада, поставила маму до стіни й стріляли кругом голови, кругом голови стріляли, щоб вона віддала те, що вона мала, ті речі, де в заховані речі, гроші які золоті, чи срібло, чи щось. А вона не могла вже нічого сказати, бо не мала. Мати падала, мліла і біля неї діти всі кричали несамовито. Коли ця „червона бригада" виїжджала, я схватив одежу, ліпшу одежу, й через вікно у сад утікав, але я зробив слід по снігу й ці червоні Чекісти —по сліду оці — Завгородній, спеціально оцей Завгородній, який догнав мене — ударив у голову прикладом, зброєю і я впав, розбита голова була —в мене є отут шрам від того побиття. Розули мене, оту одежу взяли й босого привезли до хати назад, там, де все конфісковано, на фіри наладовано все, й п'яні витягували все, що заховане було. Мама приготовлялася, це було, перед Різдвяними святами, на Свят-Вечір, це в 29-му році було, то там було ковбаса захована, солонина, ну й хліб там був спечений, але то було мало — їх приїхало якихсь 30 людей і ні один не був росіянин, а всі були українці, всі були отой елемент, який пішов на службу, заклик Леніна. Пограбувавши те все, маму вигнали, забили двері й вікна, викинули малих дітей, моїх братів, у сніг, у сніг! Маму вишотовхали ногами в двері, мама пішла, потягла за собою рядочок тих дітей — і невідомо куди. Скрізь розпорядження оцих комуністів — оцих Крамп'яка, Завгодорнього, Куров'ятника — скрізь „не допустити ніде в хату її/ з тими дітьми, тобто, щоб вона згинула прямо отак дебудь. Пройшла вона декілька кілометрів там до хуторів, якісь розжалілися хтось, пустили її — день, чи два вона побула, але вони боялися, знову казали до матері, щоб вона десь ішла, бо їм неможна, вони боїться цього. Але мене, як старшого сина, заарештували. Ці червоні чекісти заарештували, як старшого сина в родині й так я попав їм у руки. При чому, вони знайшли зброю в нас на подвір'ї — рушниця, набої там, пістоль, чи пістолів два було там —і це конфіскували, і підозрівали, що я маю цю зброю. І я її бачив, але я не знав, що вона там захована, я знав, що в зброя, але я не знав де вона там захована. Але вони казали, що це я мав її вживати, чи як то, закидали, що я контрреволюціонер проти цієї комуністичної навали. Втік я з рук їхніх там же, в хутір Барихристівка. Значить то така примітивна, станичитй такий ; або в'язниця, яка звичайна хата була, організована для того, щоб там тримать таких, кого затримали. Але я ноччю втік звідтіля, втік на станцію Ромни і там мені тьотя помогла сісти на потяг. Але я був уже побитий ними, дуже тяжко побитий, залитий кров'ю, але обмитий був і мені помогли сісти в потяг, у вагон, і я поїхав на південний захід.

Пит.: Ви були найстарші?

Від.: Найстарший син я був у всій родині. Мені як погано було й десь, поминаючи — станція за Лохвицею, станція Ромодан, ніби за Ромоданом — яв напрямку їхав Маріюполя. Квиток мій був до Маріюполя, взятий тьотьою моєю. І з вагона мене, як встановився там на якомусь полустанку —забрали поліцаї і довезли до госггіталя. І я пробув у госпіталі, щось 10 чи 11 днів, чи щось більше, не пригадую точно. Коли я став виздоровляти, проходили ці НКВДисти, питали, доктор мене тримав і став питати: —Як ти себе почуваєш.

Я став почувати себе ліпше й випустили мене звідти.

Пит.: Чи Ви мали якусь посвідку?

Від.: Ні, не було нічого в мене, нічого не було. Тільки були в мене якісь папірці, значить, ім'я мов там було. І копи я приїхав в Маріюпіль, то я вже дістав собі такі бланки, папірець такий з печаткою якогось індустріяльного виробництва там, мов фабрики, чи заводе, чи що, де я робив, хто я е. І я там писав, що я в бідняк, бідний ; чоловік. Отак, бо неможна було показувати хто я е, бо це було переслідувано, як ; „чужоклясовий елемент." Але я вступив у школу, бо хотів вчитися, я хотів жити, як молодий чоловік.

Пит.: А перед тим Ви ходили до школи?

Від.: я перед тим ходив також до школи.

Пит.: Де? На Вашому хуторі?

Від.: Це—місто Ромни, це було 12 кілометрів від Штанькового хутора.

Пит.: А перед тим як довго Ви ходили до школи?

Від.: Ну то я ж ходив з 23-го аж до 29-го років.

Пит.: А чи то була українська школа, чи російська?

Від.: Вона була перше українська; перші кляси мої, а вже четверта і п'ята кляси це вже були прямо російські, російщували вже, висміювали навіть. Якщо ви скажете “панчохи," то каже:—,Эй, хохол. Ну, знаєте, значить ці слова були в ненависті; помалу витворювали в людей ненавість до тієї мови. Пит.: А хто вчив у школі? Від.: Були й росіяни, але рідко було. Але в мене не був росіянин, був Шпенюх він, був польського походження цей Шпенкж і це вже був у 5-ій клясі цей Шпенюк. І був ще один —ну вже зараз не пригадую прізвища, а тільки цього Шпенюка я знаю, бо за ці часи І можна забути це все. Пит.: А чи була церква в Вашому селі? Від.: Розбита церква. Розбита церква, викинуто все, спалено все. Пит.: В якому році це було? Від.: Це приблизно, думаю, в 25-му, 26-му році все винесли. Зі школи приведені учні учителями, все в церкві —хоругви, хрести —все що там було винесено на подвір'я, все там запалено.

Пит.: Чи це була Автокефальна церква, чи ще російська?

Від.: Уже була Автокефальна церква в той час, так.

Пит.: І вже була по-українському, не по старо-слов'янському?

Від.: Ні, вже було по-українському.

Пит.: Чи люди спротивлялися тому, що робилося?

Від.: Спротив, так, спротив був, але він нічого не значив. Але загони Фітілева карали деякі такі прояви так, як я вам казав попереді, так як це було в трикутнику Суми-Харків і Полтава. У тих селах, аж до Гадяча сюди, були все повстання, селянські повстання без зброї, але які ці „фітілевці" розгромлювали, били, розстрілювали безпощадно. Оце, що я пам'ятаю про ці часи.

Пит.: А що Ви можете сказати про НЕП, як Вам жилося при НЕПові?

Від.: При НЕПові жилося так: заохочували нас, щоб ми знайшли гроші, як заховані в кого були й закупили новітній сільсько-господарський реманент. От, наприкалд, були такі люди, що в них забрали землю, всю одібрали, дали йому там 10 десятин землі, тільки йому не дали там, а дали десь за кілометрів 15 чи 20, а не тут біля його, де його земля була. Ну, отже, це було маленьке, але якби так було, то ще можна було жити. Але НЕП зроблений для того, що людина, що мала яке золото заховане, то вона вже оприлюднена, то вона купила трактор і привезла, і він уже тим трактором працював для когось і заробляв, хоч в нього землі не було, це був такий прогрес, це був інстинкт того „куркуля," того ненависного, як вони називають, що він мав вихід із становища, він умів поставитися, він умів як запродукувати тому бідному чоловікові харчі якби дешевше, якби дешевше люди старалися продукувать продукти. Ні один пролетар, ні один бідний не вмер з голоду за тих часів, коли були ці .Багачі," на яких вони мстяться і сьогодні. От і сьогодні, наприклад. Наприклад, тут є один Білань, то він говорить до мене по телефону. — Пане добродію, що то має бути за держава як українська, коли то „Бендерія" хоче мати владу? — Ні то не “Бендерія," то є націоналістичне почуття хоче буть, керувати державою, не партія комуністична чи якась партія. І наша партія не може бути така. — Б якщо така буде держава, то хай буде Миколка-дурачок, то була булка п'ятачок. Чуєте? А я кажу тому добродію: — А хто ж тому Миколі приробив булку, що він за п'ятачок продав? То він повісив слухавку й досі не обзивається до мене.

Пит.: А Ви жили на хуторі, правда?

Від.: Так, хутір, Штаньків хутір.

Пит.: А хто належав до партії на Вашому хуторі?

Від.: Там не було таких близько, але був такий хутір великий і вже село —Байрак —то ті, що прийшли з в'язниць, конокради, ну всякі злодії, то там було два брати такі —Боже, забуваю прізвища —Герали! То вони викрадали коні десятками роками поперід, передавали тут —і отакі прийшли до влади. То їм вже не треба було красти ночами, а вони крали днем —приходили, грабували й що хотіли те й робили. От таке. Я думаю, що ті професори не знали й не знатимуть про те —ото й біда наша, що вони не знають там таких речей.

Пит.: А хто був головою сільради?

Від.: Там було багато. Там був такий —як оцього прізвище, от я забуваю, що це помер не так давно — Сердюк. Сердюк був голова, це я добре пригадую — Сердюк, Дмитро —і ще це я пам'ятаю —Дмитро Сердюк. Але там були й до того й після того другі. Оце як нап'етися та поб'стися з жінкою, ну то його вгамують там, бо він же мав „червону шмату,' він каже, що він в ревлюшонер; то він посидить там, доби йому дадуть, щоб він отверезився і випускають знову. Ну, а як він отверезився, вже зі жінкою не б'ється, то на другий, чи на третій день він знову голова сільради. Ото, такий був провід отої системи терористичної, знову такий, як і був. Ото, значить, я ще раз вам повторяю, що ті, що крали ноччю, то вже їм красти не треба було, а вони були головами сільрад і головами районів і так далі.

Пит.: А вони всі були місцеві люди?

Від.: Місцеві люди. Ні одного росіянина я не бачив. Це не тому, що я симпатик їм, але я не хочу карати націю ніколи. Бо присутність була в комуні, в комуні був і жид, і росіянин, і українець. Яке я маю право обороняти чи одного, чи другого?

Пит.: А яку частину урожаю брала держава до колективізації? Чи то було забагато, чи як?

Від.: А, до колективізаці? Чи пригадуєш які оплати там були? Чи одну треттю, чи як? Ну а так приблизно, на себто одну треттю. Значить, щоб це сказати правдиво, то це тяжко, але то так приблизно. Я не фахівець сільсько-господарської системи, бо вже ,з Івана я зробився Урхан, значить, із селянина я зробивсь робітник, і службовець, і що хочете (reference to the Ukrainian opera “Zaporozhets’ za Dunaiem” – rditor’s note).

Пит.: А коли почалася колективізація в Вашій околиці?

Від.: У 28-му, в 28-му році вже почалася колективізація, в 29-му вже сильніше, в 30-му ще сильніше. За ці три роки вже вони зробили те, що їм треба було, уярмили кріпацтво —нове кріпацтво.

Пит.: А чи люди противилися колективізації, чи вирізали худобу?

Від.: А, так! І це було, і це —вирізали худобу, але ж вони ходили й шукали, відбирали те м'ясо й кричали, що то куркулі це роблять і не давали дихати, бо „це куркулі провокують." Слухайте! Ну оце таке було. Приїжджали продотряди, очолені Фітільовим, так їх і називали —фітільовці. Оце ж сьогодні радіом було про Хвильового, він носить це прізвище, росіянин, так що оті фітільовці в той час, в колективізацію, повністю учасники були, отак як Гришко оцей сьогодні єсть тут на еміграції — цей висилався з цим же загоном, по селах, під час колективізації.

Отже, вислали того чоловіка на боротьбу з куркульством заганяти в колгоспи український нарід. Оце ж цей самий пан, пан Гришко. Гришко — він покинув свою дружину там, у Радянському Союзі, евакував за Урал. У нього тесть і теща —це старі чекісти ще з тих 17-их років —і вони евакувалися, а він був директор завода в Гадячі, місто Гадяч, то він евакував дружину свою, доньку свою, маленьку дитину, тестя і тещу за Урал, також нефтебазу туди, а сам пішов до червоної армії. Пізніше він попав в полон і сестра шукала його, забрала з полону, й так він не поїхав уже нікуди й остався в Полтаві, а з Полтави вже, так як боявся, бо він підписував військовий квиток, тому що, як він здався, або здається, то він мусить умерти в військовому, квитки він підписав, що він останню кулю, останній набой, він повинен у себе кинути. Він цього не зробив, а пішов у полон, а з полону тоді уже побоявся, приїхав сюди. І оце він в „політични емігрант”.
  1   2   3

Схожі:

Odarka Okopna, b. February 2, 1919 in Vovkivtsi, a khutir in Romny...
А прийшов голод, їсти не було що позабирали все, то вже в 1932-му році, я не пам'ятаю якого дня, але в грудні місяці, то за той місяць...
Anonymous female narrator, b. 1916, Korchivka, Cherniakhiv district,...
Від.: Мав 13 дітей, вісім десятин. Це такий був фармер. Але мій тато наймав в других
Anonymous female narrator, b. 1908 in Chorbivka, a village of 300...
Від.: Я не скажу вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю
Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district,...
Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області
Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka,...
...
Evdokiia Shkvarchenko (Skvar), b. 1908, Budenivka, a village of about...
Від.: От район —Бурочанський. Значить, село Будень, Вільшанськой області, Харківської губернії, Вільшанськрї області, район Дергачі....
Village council), Amvrosiivka district, Donets'k region, into a relatively...
Він був і також Кривдишевського район і Чистяківський був район і Голодаївського був район, а потім вже по кінці вже став там російського...
Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and...
Бід.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому
Oleksander Honcharenko, b. 1913 in Smila, now a district center in...

Anonymous female narrator, b. 1926 in the village of Novi Stupky,...
Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я пам'ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було кому...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка