Президентська республіка. Ця форма правління дещо нагадує дуалістичну монархію, оскільки створювалась за її прикладом. Президентська республіка вперше була встановлена в США в кінці ХVIII ст.. і за основу бралась форма правління колишньої метрополії – Великобританії, яка на той час фактично була дуалістичною монархією.
Основними характерними рисами президентської республіки є:
1. Основним принципом організації та здійснення влади є принцип розподілу влад. Це означає, що в конституційному законодавстві відповідної країни проводиться чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади.
2. Глава держави – президент, обирається без участі парламенту, шляхом прямих виборів або через колонію виборщиків (США), до складу якої не можуть входити члени парламенту.
3. Президент є одночасно главою держави та главою виконавчої влади.
4. Президент формує та очолює свою виконавчу адміністрацію (США, Мексика) або уряд (Перу, Киргизія), які відповідальні лише перед ним, а не перед парламентом. Таким чином, уряд формується на позапарламентській основі. При цьому діє принцип несумісності депутатського мандату та портфеля міністра. В уряді президентської республіки, як правило, відсутня посада прем’єр-міністра.
5. Парламент не може звільнити або відправити у відставку адміністрацію (уряд). Хоча слід зазначити, що в деяких президентських республіках зустрічається посада за «адміністративною» прем’єр –міністра та право парламенту звільняти деяких міністрів.
6. Президент не має права дострокового розпуску парламенту.
Президентська республіка створює сприятливі юридичні умови для концентрації в руках президента величезних повноважень. В свою чергу, відсутність у президента права розпуску парламенту позбавляє уряд можливості застосовувати по відношенню до загальнонаціонального представницького органу погрози дострокових виборів, що є звичайною практикою в парламентарних країнах. Таким чином, в президентській республіці при умові дотримання конституційної законності уряд більш стабільний, а парламент має більше реальні повноваження. Чим в тих країнах, де формально проголошена парламентська система.
Історично президентська республіка вперше була проголошена в США на підставі конституції 1787 року. Північноамериканська форма правління з тих пір отримала розповсюдження в багатьох державах. Але більше всього в Латинській Америці та в державах, що протягом ХХ ст.. звільнились з-під колоніальної залежності.
Однак при фактичній оцінці президентської республіки в тій чи іншій країні завжди слід звертати увагу на особливості політичного режиму в цій країні. В науці конституційного права існує термін «суперпрезидентська республіка». Він застосовується для характеристики особливої різновидності республіканської форми правління, що характеризується концентрацією всіх юридичних і фактичних важелів державної влади в руках президента, який в такому випадку як правило є не лише главою держави, але й главою уряду та лідером правлячої партії. Інколи законодавство зарубіжних країн закріплює за цією вищою посадовою особою необмежене право розпуску парламенту, право запровадження на свій розгляд надзвичайного та інших особливих старів, право видавати декрети, що мають силу закону, одноосібно призначати та звільняти голів місцевих (регіональних) адміністрацій, судів тощо. Таким чином виникає президентсько-монархічна республіка, яка являє собою форму президентського абсолютизму. При такій формі правління практично відсутні конституційні механізми зміщення президента зі своєї посади, не функціонує характерна для «класичної» президентської республіки система «стримок та противаг» у вигляді сильного парламенту та незалежного суду. Мають місце випадки фактичної передачі президентських повноважень від батька до сина у спадок. В наш час ця різновидність республіки існує в Сирії, Азербайджані, КНДР, Туркменістані, Узбекистані, в деяких країнах Африки тощо.
Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формально відмінною особливістю парламентарної республіки є наявність посади прем’єр-міністра. За своєю суттю парламентарна республіка дуже близька до парламентарної монархії, за тим виключенням, що монархію очолює монарх, який володарює за власним правом, а в парламентарній республіці главою держави є обраний президент.
Дана форма правління юридично характеризується наступними ознаками:
1. Глава держави – президент обирається парламентом (або за його активної участі).
2. Президент парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці фактично не впливає на здійснення державної влади. Будь-яка дія президента, включаючи розпуск парламенту та накладання вето, може бути здійснена лише за згодою уряду. Нормативні акти президента набувають юридичної сили тільки після контрасигнації (підпису) їх відповідним міністром або прем’єр-міністром, які і несуть за них відповідальність.
3. Парламент є повновладним органом, який формує уряд.
4. Главою уряду – прем’єр-міністром призначається лідер партії парламентської більшості або лідер партійної коаліції. Він формує уряд на парламентській основі, склад якого, як правило, затверджується парламентом або його нижньою палатою. Участь глави держави – президента – в формуванні уряду номінальна.
5. Уряд несе політичну відповідальність перед парламентом (або його нижньою палатою) і залишається при владі до тих пір, коли він має підтримку парламентської більшості. Тому в парламентарній республіці за умови дотримання конституційної законності правління завжди носить партійний характер, що зовсім не є правилом для президентської республіки.
6. Відповідальність уряду перед парламентом носить солідарний характер. Недовіра до одного члена уряду (особливо до прем’єр-міністра) тягне за собою відставку всього уряду. Однак вотум недовіри в парламентарних республіках урівноважується правом уряду у відповідь на вотум недовіри звернутись до глави держави (президента) з вимогою розпустити парламент або його нижню палату і призначити достроково вибори.
Таким чином, слід мати на увазі, що для парламентарної республіки в значно більшій мірі, ніж для президентської, характерний розрив між юридичним і фактичним становищем всіх вищих органів державної влади: проголошується верховенство парламенту, але фактично він працює під жорстким контролем з боку уряду; встановлюється відповідальність уряду за свою діяльність перед парламентом, але фактично парламент майже завжди може бути розпущений урядом, який втратив його довіру; президент наділяється широкими повноваженнями, але здійснює їх не він, а уряд.
Парламентарна республіка менш розповсюджена форма правління, ніж республіканська президентська. В наш час парламентарними республіками є Італія, ФРН, Австрія, Швейцарія, Ірландія, Ісландія, Греція, Індія, Ізраїль, Ліван, Туреччина та деякі інші.
Змішана (напівпрезидентська) республіка – вперше виникла у Франції за Конституцією 1958 р., яка писалась під тодішнього Президента Французької Республіки Шарля де Голля.
Прихильники змішаної республіканської форми намагаються сумістити ознаки парламентарної та президентської республік та забезпечити розумний баланс влад в системі «президент-уряд-парламент». В центрі цієї системи стоїть глава держави – президент, який наділяється широкими повноваженнями. На прикладі Франції спробуємо розглянути притаманні змішаній (напівпрезидентській) республіці характеристики президентської та парламентської республік.
Риси президентської республіки:
1. Глава держави – президент, як правило, вибирається електоратом на прямих, загальних виборах без участі парламенту.
2. Президент формує уряд на парламентській основі (діє принцип несумісності портфеля міністра та депутатського мандату).
3. Уряд фактично відповідальний перед президентом, а не перед парламентом. Президент здійснює загальне керівництво рештою уряду, у відповідності з конституцією головує на його засіданнях.
4. Голова держави юридично наділяється дійсно широкими повноваженнями, включаючи надзвичайні, в той же час, повноваження парламенту обмежень.
Риси парламентарної республіки:
1. Президент є тільки главою держави, але не главою виконавчої влади. На чолі уряду стоїть прем’єр-міністр.
2. Уряд формально відповідальний перед парламентом або його нижньою палатою.
3. Президент має право достроково розпустити парламент.
Недоліки змішаної форми правління є те, що встановлюється система влади, яка залежить від його особистих якостей. Показовим є той факт, що в більшості країн, де було повалено тоталітарні режими (Португалія, Польща, Болгарія, Румунія, республіки колишньої федеративної Югославії, більшість країн СНД) встановлювалась змішана республіканська форма правління, при якій всенародно обраний президент, часто будучи харизматичним лідером, не втручаючись в політичне управління, направляє політичний курс держави. Глава уряду, який здійснює поточне управління, часто виступає в ролі «хлопчика для биття»: якщо щось йде не так, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом. Тут, вірогідно, відіграють свою роль певні риси національної психології, які склались за довгий період одноосібної влади. Хоча в самій Франції парламент посилює свої повноваження, в той час як вплив Президента дещо слабшає. На це впливає ціла низка рішень органів конституційного контролю – Конституційної Ради, а також стійкі демократичні традиції французького суспільства.
Паралельно з республіканською та монархічною формами правління існують так звані «гібридні форми правління», які неможливо чітко віднести до республіканської чи монархічної форми. Сюди можна віднести так звані монархії з республіканськими елементами (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати). В Малайзії за Конституцією 1957 року глава держави – монарх (його титул Янг Ді-Пертуан Антонг – що це точно означає, можуть зрозуміти лише малазійці) обирається на п’ять років не громадянами і не парламентом, а Радою правителів штатів, до складу якої входять не всі глави штатів, а лише султани (глави) 9 з 13 штатів. Чотири штати мають республіканську форму правління, і тому глави цих штатів участі у виборах глави держави не приймають. Султани обираються на посаду глави держави по черзі і в Раді правителів тому ведеться спеціальний список. Таким чином, Малайзія являє собою своєрідну форму правління – виборну (або ротаційну) монархію.
Елементи виборності існують і в ОАЕ, які являються колективною монархією, яку очолює Рада емірів. Еміри семи еміратів раз на п’ять років обирають голову Ради емірів – президента, який виконує функції глави держави. За характером своїх повноважень він ближче до президента парламентської республіки, чим до монарха абсолютної монархії. По традиції на цю посаду обирається глава найбільшого емірату – Абу-Дабі.
Республіки з монархічними елементами та республіки без деяких республіканських елементів. Раніше вже говорилося про по життєвих президентів. Вперше таку посаду було запроваджено в Югославії для Йосипа Броз Тіто, першого президента Югославії, який очолював боротьбу югославського народу проти фашистських загарбників. В 60-70-х рр. ХХ ст. таку форму було запроваджено в деяких країнах Азії та Африки: Індонезія, Туніс, Уганда, Центрально-Африканська Республіка (тут взагалі президент Бокасса проголосив себе імператором), Екваторіальна Гвінея тощо. В Корейській Народній Демократичній Республіці сина по життєвого президента Кім Ір Сена в 1994 р. було проголошено спадкоємцем і керівником країни. Республіка з монархічними елементами в наші дні особливо розбудовується в деяких країнах СНД
Багатьох республіканських елементів позбавлена форма правління, що створюється в умовах військових режимів (президентсько-мілітарна республіка). Президенти таких республік не обираються населенням чи будь-яким іншим легітимним органом. Вони проголошуються президентами групами своїх спільників по заколоту, які утворюють військову, революційну, тимчасову чи будь-яку іншу раду. Парламент в таких умовах розпускається, конституція цілком або в значній частині відміняється чи призупиняється, управління будується на основі жорсткої ієрархії військових влад.
В науковій літературі зустрічається термін «теократична республіка», яким визначається такий різновид республіки, де головною особою є духовний лідер держави – особа, яка очолює домінуючу релігійну конфесію. Конкретним прикладом може служити Ісламська Республіка Іран, де за Конституцією 1979 р. передбачена посада президента, якого обирають виборці, та керівника держави, яким є вища духовна особа (імам або факір). Керівник Ірана обирається або призначається радою експертів, яка була створена в 1982 р. з представників вищого духовенства країни. Фактично тут існують два глави держави – світський та духовний.
Форма державного устрою – це національно-територіальний поділ держави, що визначає правове становище її складових частин та характер взаємовідносин місцевих органів влади з центральними.
Питання про державний устрій – це питання про те, як організована територія даної держави, з яких частин вона складається і яке їх правове становище.
Необхідно зазначити, що не лише форма правління, але й форма державного залежить від цілої низки соціальних, історичних, національних, географічних та інших умов. При цьому слід зазначити, що в більшості держав відсутній прямий зв’язок між територіальним устроєм та національно-етнічним складом населення. Унітарні держави можуть бути як багатонаціональними, так і етнічно однорідними.
В науці конституційного права виділяють дві основні форми державного устрою – унітарну та федеративну.
Унітарна форма державного устрою є домінуючою в світі. Для держав, які вважаються унітарними (цілісними, простими, єдиними), притаманні такі основні юридичні ознаки:
1. Єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких виключень та обмежень.
2. Єдина система вищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), юрисдикція яких розповсюджується по всій території країни. Функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих органів державної влади та підпорядкованої їм центральної адміністрації ні юридично, ні фактично не обмежені повноваженнями будь-яких регіональних органів.
3. Єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну приналежність. Адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.
4. Єдина система права. Місцеві органи управління зобов’язані застосовувати нормативні акти, які прийняті центральними органами державної влади.
5. Єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами матеріального та процесуального права. Місцеві судові органи є ланками єдиної централізованої судової системи.
6. Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якої політичної самостійності. Місцеві органи управління, що створюються в адміністративно-територіальних одиницях, підпорядковані центральним органам державної влади та центральній адміністрації.
Таким чином, унітаризм передбачає бюрократичну централізацію всього державного апарату. Прийшовши на зміну феодальної роздробленості, унітаризм історично був прогресивним явищем, він обумовлювався потребами єдиного ринку, зручностями при здійсненні державної влади і не пов’язувався з національно-етнічною чи расовою структурою населення.
Притаманна унітарним державам централізація може проявитись в різних формах. В залежності від ступеню та форми контролю з боку центру за місцевою владою виділяють три різновидності унітарних держав: децентралізовані, відносно децентралізовані та централізовані.
До числа децентралізованих можна віднести держави, в яких регіональні органи формуються незалежно від центральних органів, тому юридично відносини між ними будуються на засадах децентралізації (Великобританія, Нова Зеландія, Японія). Відносно децентралізовані – держави з розвинутою адміністративно-територіальною автономію, про які мова буде йти далі (Португалія, Іспанія, Італія). До централізованих відносяться унітарні держави, в яких переважає централізм в державному управлінні і тому підпорядкування регіональних органів центру здійснюється посадовими особами, які призначаються зі столиці (Данія, Казахстан, Норвегія, Узбекистан тощо).
Федеративна держава – це складна, союзна держава. На відміну від унітарної держави, яка складається з адміністративно-територіальних одиниць, складовими частинами федерації (Союзна Республіка Югославія) або державні утворення, які можуть мати різні назви: штаби (США, Індія); землі (Австрія, ФРН); провінції (Канада, Пакистан); кантони (Швейцарія); емірати (ОАЕ) тощо.
В наш час, серед зарубіжних країн існує 24 федеративних держави: шість в Європі (Австрія, Бельгія, Німеччина, Росія, Швейцарія, Югославія), чотири – в Азії (Індія, Малайзія, ОАЕ, Пакистан), сім – в Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Мексика, Нев’є та Сент-Кристофер, США), п’ять – в Африці (Ефіопія, Коморські острови, Нігерія, Танзанія, Судан), три – в Океанії (Австралія, Папуа-Нова Гвінея, Федеративні Штати Мікронезії).
В залежності від особливостей створення, федеративні держави поділяються на договірні та не договірні.
Договірні федерації – це такі союзні держави, які виникли на підставі договору майбутніх суб’єктів федерації, як правило, незалежних держав. До числа договірних федерацій прийнято відносити США, Швейцарію, Малайзію тощо.
В недоговірних федераціях (їх ще називають конституційними) центральна державна влада надає значну самостійність адміністративно-територіальним одиницям і вони перетворюються в суб’єктів федерації. Така перебудова відбувається, як би з доброї волі унітарної влади.
До числа не договірних федерацій можна віднести Бельгію, Канаду, Індію, Пакистан, Нігерію тощо. Суб’єкти таких федерацій, як правило, не мають суверенітету, у них менше прав і більше обов’язків. Це пояснюється тим, що центральна влада, наділяючи суб’єктів правами та повноваженнями, в той же час намагається їх обмежити. Коли ж суб’єкти об’єднуються самі, то в їх інтересах залишити собі більше повноважень і прав.
З точки зору структури розрізняють симетричні та асиметричні федерації. В симетричних федераціях суб’єкти рівноправні між собою за правовим статусом (Німеччина, Австралія, ОАЕ). В асиметричних федераціях (США, Індія, Росія) суб’єкти яких мають різний правовий статус.
Федеративна форма державного устрою має наступні характерні ознаки:
1. Територія федеративної держави в політико-адміністративному відношенні не являє собою єдиного цілого. Вона складається з території об’єктів в федерації. Однак в деяких федераціях є такі територіальні одиниці, які не являються суб’єктами федерації. Так, в США в самостійну одиницю виділено Федеральний округ Колумбія, в межах якого знаходиться столиця держави – Вашингтон.
2. Суб’єкти федерації, як правило, наділяються установчою владою – їм надається право приймати власну конституцію. Це право закріплюється відповідними положеннями загально федеральної (союзною) конституції, яка встановлює також принцип субординації. Згідно з цим принципом конституції суб’єктів федерації повинні відповідати союзним конституціям. Однак дякі федерації не наділяють суб’єктів установчою владою. Так, з 26 штатів Індії тільки штат Джемму та Кашмір має власну конституцію.
3. Суб’єкти федерації наділяються в межах встановленої для них конституції правом видання законодавчих актів. Ці акти, які діють лише на території суб’єкта федерації, повинні відповідати союзному законодавству. Принцип пріоритету загальнофедерального законодавства діє в усіх без виключення федераціях.
4. Суб’єкти федерації можуть мати свою власну правову та судову системи. Верховні суди федерації являються вищими судовими інстанціями для всіх судів країни, включаючи суди суб’єктів федерації та здійснюють конституційний нагляд за законодавством суб’єктів федерації.
5. Існує федеральне громадянство, хоча в деяких випадках формально визнається громадянство суб’єктів федерації. Загальнофедеральне громадянство підкреслює сутність федерації як держави, що об’єднана сильнішою владою. Громадянство суб’єктів федерації носить формальний характер, хоча б в силу того, що «окремо» від загально федерального воно не існує. Система подвійного громадянства фіксується конституціями більшості федеративних країн (США, ФРН, Австрія, Швейцарія тощо). Однак конституції деяких федерацій (Індія, Малайзія, Росія) визнають лиш загально федеральне громадянство.
6. Важливою юридичною ознакою федерації слід вважати двопалатну (бікамеральну) структуру федерального парламенту. На сьогодні однопалатна система існує лише у Венесуелі та Танзанії. Нижня палата розглядається як орган загально федерального представництва та вибирається по територіальним виборчим округам. Верхня палата представляє інтерес суб’єктів федерації. Застосовуються два принципи представництва суб’єктів федерації у верхній палаті: рівного та нерівного представництва. При рівному представництві кожний суб’єкт федерації, незалежно від кількості населення, направляє до верхньої палати однакове число депутатів (в Сенат Конгресу США – по два сенатора від кожного з 50 штатів). Згідно принципу нерівного представництва, норма представництва суб’єктів федерації у верхній палаті встановлюється в залежності від чисельності населення (Австрія, Індія, Канада, Швейцарія, ФРН тощо). Принцип рівного представництва на практиці може призвести до того, що переважаючий вплив у верхніх палатах отримають малонаселені суб’єкти федерації.
За методом формування верхні палати федеральних парламентів поділяються на виборні (США, Мексика, Австрія) та ті, що призначаються (Канада, Росія, ФРН).
Щодо статусу суб’єктів федерації, то слід зазначити, що він дуже близький до статусу суверенної держави, хоча в сучасній конституційній теорії домінуючою є точка зору, що суб’єкти федерації державного суверенітету та права виходу з федерації (сецесії) не мають. Однак в деяких конституціях зустрічається термін «суверенітет», за допомогою якого характеризується правовий статус суб’єктів федерації (Мексика, Швейцарія тощо), хоча це суверенітет розуміється як дещо обмежений.
Слід сказати, що атрибути держави, державно-правові ознаки у суб’єктів федерації досить істотні. Крім раніше названих ознак (система органів влади, конституція, громадянство, власне законодавство та судова система) суб’єкти федерації мають власну державну символіку – герб, прапор, гімн. Ця символіка підкреслює їх самостійність.
Ознакою суверенітету в низці держав є право участі в міжнародних відносинах, а в деяких випадках мати власні представництва в інших державах. Так, канадська провінція Квебек має 50 представництв в різних державах, землі ФРН – 30, штати США – 100. Однак ці представництва виконують економічні та культурні, а не політичні завдання, та створюються лише з дозволу загально федерального міністерства закордонних справ. Крім того, в деяких федераціях їх суб’єкти мають право заключати угоди економічного та культурного характеру між собою, а також з іноземними державами (франкомовна канадська провінція Квебек заключила ряд міжнародних угод з Францією).
При аналізі федералізму одним з найбільш складних питань є юридичне та фактичне розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами.
Існує декілька способів такого розмежування, в основу яких покладається різне співвідношення чотирьох елементів: 1) виключні повноваження федерації; 2) виключні повноваження суб’єктів; 3) спільна компетенція федерації та суб’єктів; 4) залишкові повноваження, які не охоплені жодним з перерахованих елементів. На підставі цих елементів способи розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами можуть бути зведеними до п’яти варіантів.
1. Полягає в тому, що конституція встановлює виключну компетенцію федерації, а всі інші питання віднесено до ведення її суб’єктів (Танзанія, Ефіопія, Югославія). До аргументів ведення федерації зазвичай відноситься оборона, транспорт, пошта, телеграф, зовнішня політика тощо). При даному способі розмежування існує тенденція до розширення повноважень федерації і загалом толкування конституції органами конституційного контролю.
2. Цей спосіб полягає в тому, що встановлюється виключна компетенція суб’єктів федерації, до якої федеральні органи не мають права втручатися (як правило, визначаються питання, по яких федеральні органи не можуть приймати закони). У чистому вигляді цей спосіб майже не застосовується, однак поряд з іншими використовується за конституціями США, Швейцарії та деяких інших країн. Він надає певні гарантії суб’єктам від втручання в сферу їх ведення з боку федеральних органів. Однак, до ведення суб’єктів зазвичай віднесено питання, що не мають принципового значення.
3. За цим способом конституції встановлюють дві сфери компетенції: федерації та її суб’єктів (Аргентина, Канада тощо). Іноді в конституції дається вичерпний перелік питань, що віднесені до обох сфер, а іноді чітко перераховані лише федеральні повноваження, повноваження ж суб’єктів характеризуються в «негативному плані» - говориться про те, які міри федерація не в праві застосовувати по відношенню до її суб’єктів. При застосуванні цього способу важливого значення набуває питання про залишкові повноваження, що не згадуються ні в першому, ні в другому переліку. Тому конституція може містити спеціальне зауваження, згідно з якою не названі в конституції повноваження можуть бути віднесені до компетенції або федерації, або її суб’єктів. В першому випадку це означає величезне розширення повноважень федерації, в другому – надаються додаткові повноваження суб’єктам, зміцняється їх самостійність.
4. Конституції деяких держав визначають три сфери компетенції: компетенцію федерації, її суб’єктів та спільну компетенцію федерації та її суб’єктів. Ця остання сфера в конституціях та конституційній теорії часто має назву співпадаючої або конкуруючої компетенції. Так в спеціальному додатку до Конституції Індії 1949 р. визначено 97 штатів, які віднесено до компетенції федерації, а 66 штатів, які відносяться до компетенції штатів. Багато з цих питань носять комбінований характер і дещо співпадають. Залишкові повноваження віднесено до ведення федерації. В сфері компетенції, що співпадає, діє принцип верховенства федерального права. Суб’єкти можуть видавати закон з даних питань лише при умові, що ці відносини не врегульовані федеральним законом. Трьохчленний спосіб розмежування компетенції досить складний і в деяких інших федеративних державах, крім Індії, не застосовується.
5. Цей спосіб, притаманний конституціям Пакистану, Нігерії та деяких інших країн. Він полягає в тому, що конституція містить перелік лише двох сфер – федеральної та спільної компетенції. Переліки виключних повноважень суб’єктів не існує. Конституція містить загальне формулювання: всі питання, що не ввійшли до вказаних двох переліків (залишкові повноваження), відносяться до виключного ведення суб’єктів федерації, і в цій сфері закон суб’єкта федерації має перевагу. Іншими словами, діє закон суб’єкта, а не федеральний закон. Такий підхід має свої переваги в порівнянні з охарактеризованою вище трьохчленною класифікацією. Він позбавляє переліки компетенції від надмірної «жорсткості» і сприяє зміцненню самостійності суб’єктів федерації в рамках федеральної конституції. В новітніх федеральних конституціях все частіше застосовується саме цей спосіб.
Для здійснення виключних повноважень федерації на території суб’єктів в деяких федераціях створюються територіальні федеральні органи–делегатури (департаменти, управління, відділи) тих міністерств, які займаються питаннями загально федеральної компетенції (наприклад, внутрішніх справ, юстиції, транспорту, інформації тощо). Якщо ці питання віднесено до спільної компетенції федерації та суб’єктів, такі структури зазвичай знаходяться у подвійному підпорядкуванні відповідних органів федерації та її суб’єктів.
Оскільки федеральні конституції та закони мають верховенство, існує федеральний контроль за дотриманням конституції (а також федеральних законів, що прийняті у відповідності з повноваженнями федерації) суб’єктами федерації. Тут можна виділити регулярний та надзвичайний способи контролю.
Регулярний контроль здійснюється перш за все конституційними та іншими судами або іншими органами конституційного контролю. Крім того, діє контроль по лінії виконавчої влади, яка, на відміну від законодавчих органів, створює в суб’єктах федерації свою управлінську вертикаль. Застосовується також фінансовий контроль за правильним використанням федеральних субсидій її суб’єктами.
Разом з тим, в багатьох федераціях існують надзвичайні способи федерального контролю, які отримали узагальнююче визначення «федеральний примус». До них можна віднести: введення надзвичайного стану на території суб’єкта (суб’єктів) федерації, президентське правління в суб’єктах, федеральне управління, інститут федеральної інтервенції (втручання), призупинення власного управління суб’єкта федерації, резервування законів суб’єктів федерації з деяких питань на розгляд глави держави, федеральне законодавче заміщення.
Крайнім способом федерального примусу є військові дії. Вони використовувались при сецесії (спробах виходу зі складу федерації) деяких суб’єктів в США, Швейцарії, Нігерії, Пакистані, Росії. Про можливість застосування федерального примусу говорять конституції США, ФРН та інших країн. Однак, наприклад, в Австрії він не передбачається.
Конфедерація на відміну від федерації, - не союзна держава, а союз держав, що об’єднуються на підставі договору для здійснення спільних політичних цілей і які зобов’язуються узгоджено приймати рішення, в тому числі з питань внутрішньодержавних відносин. Юридично підставою конфедерації є договір, що заклечається державами-союзниками і який не являється основним законом чи конституцією. Члени конфедерації не здійснюють остаточної передачі власного суверенітету, політичної правоздатності на користь союзу.
Зберігаючи власну державність, учасники конфедерації відмовляються від самостійного рішення низки політичних питань. До ведення конфедерації зазвичай передається розгляд питань оборони, фінансової політики, митної справи, спільної участі в міжнародних відносинах. Можлива висока ступінь уніфікації в сфері кредитно-грошової та правової систем, статусу особи та інших інститутів, що регулюються конституційним (державним) правом.
Конфедерація має право приймати рішення для виконання покладених на неї функцій. Однак ці рішення не є законами, а скоріше актами міжнародного, а не національного права.
Для координації спільних дій конфедерація може створювати власні вищі органи. Однак ці органи можуть спілкуватися лише з урядами країн, членів союзу і не мають права безпосередньо звертатись до громадян цих країн. Глава конфедерації наділяється представницькими, координаційними, а не керівними (імперативними) повноваженнями, притаманними багатьом главам держав.
Не викликає сумніву право держав на вихід зі складу конфедерації, який може здійснюватись або за згодою сторін, або в силу простої денонсації державою договору про створення союзу (одностороння відмова від участі в союзі). Сецесія зі складу конфедерації можлива і у випадку закінчення терміну дії союзного договору.
Конфедерація – союз менш тісний та стійкий в порівнянні з федерацією. Історично вони носили тимчасовий характер: перетворювались у федерацію або взагалі розпадались на окремі держави.
Серед найбільш відомих називають конфедерацію Нідерландів, яка існувала з 1579 по 1795 рр.; конфедерацію США з моменту проголошення незалежності до прийняття федеральної конституції (1776-1787 рр.); конфедерацію Швейцарії, що існувала з 1291 по 1798 рр. Остання в 1815 р. була поновлена, однак аналіз сучасної Конституції Швейцарії свідчить, що це класична федерація. Конфедерацією був і Германський союз, який проіснував з 1815 по 1866 рр.
В 60-ті рр. ХХ ст. спробу утворити конфедеративний союз здійснили Єгипет та Сирія. Класичною конфедерацією був союз між двома африканськими країнами – Сенегалом та Гамбією, який отримав назву Сенгамбія і проіснував з 1982 по 1989 рр.
В наш час не має можливості певно стверджувати про існування конфедерації. В 1994 р. було укладено досить незвичайну «Рамочну угоду» про створення Конфедерації між Росією та Герцеговиною (без участі третього суб’єкта Боснійської федерації – Республіки Сербської) та Хорватією. Істотні ознаки конфедеративного союзу мають НАТО та ЄС.
Унія представляє собою спільність держав, як5і очолюються єдиним монархом. Її не можна прирівнювати до конфедерації, оскільки вона завжди об’єднує монархії і виникає не на підставі договору, а в силу приналежності одному монарху права на престол в двох чи більше державах. Учасники унії в повній мірі зберігають свою державність, а суверенітет монарха, який її очолює, збільшується пропорційно кількості держав, які входять до її складу.
Розрізняють два види унії – унію особисту та унію реальну.
Особиста унія встановлюється між державами, в яких умови і порядок престолонаслідування відмінні. Наприклад, в одній державі жінки відсторонюються від участі в наслідуванні трону, а в іншій вони мають право претендувати на престол. Такі унії виникають випадково, в силу того, що одна і та ж сама особа стає одночасно спадкоємцем двох монархів в різних країнах. Так само випадково вони і розпадаються, хоча ця випадковість запрограмована самим характером особистої унії. Рано чи пізно один з нащадків спільного монарха займе престол в одній з країн, тоді як за законом іншої країни його правління не відбудеться. Так в ХІХ ст.. розпались унії між Англією та Ганновером, Голландією та Люксембургом. В Англії королева Вікторія мала всі підстави займати престол, в той же час в Ганновері особи жіночої статі від престолу відсторонювались; Голландію очолила королева Вільгельміна, а в Люксембурзі вона прав на престол не отримала.
В реальних уніях законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець трону в одній країні одночасно є спадкоємцем трону в усіх державах, що складають унію. Розпад реальної унії чи вихід з неї окремої країни відбувається лише в результаті зміни форми правління в одній з держав, ліквідації там монархії. Таким чином на початку ХХ ст. в результаті Першої світової війни розпалась Австро-Угоршина.
Розпад реальної унії можливий також в силу зміни династії в одній з країн. Так Норвегія вийшла зі складу унії зі Швецією в результаті того, що конфлікт між королем і норвезьким парламентом з питань організації консульської служби дав формальні підстави розцінити дії монарха як відмову від виконання своїх функцій. Норвезький парламент прийняв рішення про перехід королівських прав в іншу династію і колишній король зберіг свою владу лише в Швеції. В 1943 р. припинила існування унія між Данією та Ісландією в результаті переходу останньої до республіканської форми правління. В 1975 р. Мальта, ставши республікою, вийшла зі складу унії з Великобританією.
В наш час єдиним прикладом реальної унії є відносини між деякими державами з числа країн-членів Британської Співдружності. До її складу входить загалом 49 держав. Основна їх частина знаходиться в досить близьких політико-економічних відносинах з центром Співдружності – Великобританією. І лише чотирнадцять з них об’єднані ще і в унію під спільною короною.
Автономні утворення у зарубіжних державах. Автономія в конституційному (державному) праві визначається як внутрішнє самоврядування певної частини держави, яка відмінна від інших її частин деякими специфічними особливостями: історичними, культурними, релігійними, побутовими, мовними, географічними, а іноді і національними. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Великобританія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам.
В залежності від різних обставин в науковій літературі використовується три автономії: персональна, корпоративна та територіальна.
Персональна автономія створюється тоді, коли певна етнічна група чи національне меншинство проживають розрізнено (наприклад, в Австрії чи Угорщині) і створюють свої об’єднання, які в основному займаються питаннями культури та побуту, однак в різних формах можуть приймати участь і в політичному житті. Таку форму автономії часто називають культурно-національною.
Корпоративну автономію пов’язують з існуванням певних мовних спільнот, для яких резервується певна частина місць в державному апараті, а держслужбовці інших етнічних груп, які працюють в даній місцевості, повинні знати мову та побут місцевого етносу. Судовий процес та викладання в школі можуть здійснюватись на місцевій мові. Таку форму автономії мають зареєстровані касти та племена в Індії.
Територіальна автономія може бути національно-територіальною (етнотериторіальною), однак може створюватись і за іншими ознаками. В залежності від обсягу повноважень існує дві форми територіальної автономії – політична (її ще називають державною або законодавчою) та адміністративна.
Політична автономія передбачає більш високий статус автономної одиниці. Вона характеризується тим, що її суб’єкти мають практично всі зовнішні ознаки держави: парламент, уряд, громадянство, місцеве законодавство та ряд інших атрибутів, в тому числі і державну символіку.
Іноді політична автономія має конституцію чи спеціальний акт, який виконує її функції. Різні форми політичної автономії існують в багатьох країнах. Це Північна Ірландія, Нормандські острови та острів Мен у Великобританії, Аландські острови в Фінляндії, заселені переважно шведами, Гренландія в Данії, Корсика у Франції, 20 автономних областей в Італії, 17 автономій в Іспанії тощо. В наш час аналіз конституцій таких держав як Італія, Іспанія, Південно-Африканська Республіка, Шрі-Ланка дає змогу говорити про появу нової форми держави, вся територія якої, а не окремі частини, складається з автономних утворень. Звичайно ці держави відносять до унітарних, однак насправді вони мають цілий ряд особливостей, які роблять їх відмінними від складних унітарних держав, що мають автономії в своєму складі, та від федерацій. В літературі такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають як початкову стадію переходу від унітарної держави до федеративної.
Адміністративно-територіальна автономія як правило створюється в зв’язку з особливим географічним положенням територіальної одиниці (острів, віддалена місцевість в горах тощо). Вона не має права видавати свої власні місцеві закони, хоча її представницькі органи видають нормативні акти в межах своїх повноважень. Однак в порівнянні зі звичайними адміністративно-територіальними одиницями, які теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія наділяється більш широкими правами.
Адміністративна автономія існує в меншій кількості країн, чим політична. в Нікарагуа є два округи, населені англомовними індіанськими племенами, в Молдові – два округи, де проживають гагалузи. З 2000 р. адміністративною автономією став Уельс у Великобританії. Існує Автономний край Воєводіна в складі Республіки Сербії – суб’єкті Югославської федерації. Адміністративною автономією користується острів Тобаго в Республіці Трінідад і Тобаго як і багато інших островів в острівних державах. Досить розповсюджена адміністративна автономія в Індії і особливо в Китаї. Тут їх значно більше ста. В Китаї існує три ступені автономії: автономний район, який є найбільшим автономним утворенням (найбільший з них за територією – Тибет), автономні округи (середня ланка) та автономні повіти (низова ланка).
Поряд з різними формами територіальної автономії в деяких країнах використовується культурно-національна автономія, про яку мова йшла вище. Ця форма використовується в Австрії для угорців, словенів, хорватів, чехів та деяких інших розрізнено проживаючих національностей, в Угорщині по відношенню до представників більше 10 різних національних груп, в Скандинавських країнах (Фінляндія, Швеція, Норвегія) – по відношенню перш за все саамів. Саами часто створюють свої виборні ради, які інколи називають саамськими парламентами. Існує міждержавна рада саамів цих країн, яка перш за все регулює питання оленярства (визнає райони та періодичність випасів).
В деяких країнах існують своєрідні напів автономні утворення, наприклад, для народності марунів – нащадків біглих рабів на Ямайці, які користуються деякими додатковими правами. В окремих країнах Африки є міждержавна «кочова автономія» для туарегів – кочових племен. Визначені кордони їх сезонних міграцій, що охоплюють різні держави.
В цілому слід зазначити, що різномаїття форм та кількість автономних утворень в сучасному світі постійно зростає. Разом з тим зустрічаються і конституційні заборони створювати автономні утворення. Так, конституція Болгарії 1991 р. забороняє створювати територіальну автономію в країні, виходячи з того, що їй достатньо місцевого самоврядування.
План семінарського заняття
1. Поняття форми держави та її значення в конституційному (державному) праві зарубіжних країн.
2. Основні форми правління в зарубіжних країнах та їх різновиди:
а) монархія (абсолютна, дуалістична, парламентарна);
б) республіка (президентська, парламентарна);
в) змішані та особливі форми правління.
3. Форми державного устрою зарубіжних країн:
а) унітарна держава;
б) федеративна держава, її ознаки та особливості;
в) конфедерація та унія в зарубіжних країнах.
4. Автономія в зарубіжних країнах та її форми.
Тема 5. Політичний режим та політичні партії в зарубок них країнах.
|