Завдання на самостійну роботу
Розглянути найбільш типові приклади організації органів влади та управління в суб'єктах федерації (США, Індія, Бразилія, Швейцарія, ФРН).
Регіоналістська держава, конфедерація, унія, співдружність.
Адміністративна автономія в державі.
Тема 4 Форма держави в зарубіжних країнах
Важливе значення для юридичної теорії взагалі і для теорії конституційного права зокрема має поняття форми держави. Під формою держави прийнято розуміти сукупність основних структуроутворюючих ознак організації та діяльності державної влади. Ця категорія відповідає на питання – хто і як править в суспільстві, як організовані та діють в ньому державно-владні інститути, як об’єднане населення на даній території, яким чином воно пов’язане через різноманітні територіальні та політичні утворення з державою в цілому, як, і за допомогою яких методів та прийомів здійснюється політична влада. Від форми держави в значній мірі залежить суспільно-політичне життя, стійкість та стабільність державних інститутів. Крім того, у наші дні термін «форма держави» також слугує доктринальним цілям, зокрема класифікаціям держави.
Форма держави передбачає єдність трьох основних сторін організації державної влади: форми правління, форми державного устрою та політичного (державного) режиму.
Історична практика свідчить, що в межах одного типу держави зустрічається різноманіття її форм. Це зумовлено цілим рядом причин. Головними серед них можна назвати наступні:
1. Історична традиція розвитку національної державності. Так, стійкість монархічних форм правління в таких державах, як Великобританія, Швеція, Японія в значній мірі пояснюється тим, що монархія в цих державах існувала на протязі багатьох століть.
2. Історичними особливостями становлення національної державності. Наприклад, прийняття федеративної форми державного устрою такими країнами, як США, ФРН, Швейцарія, Аргентина, Мексика пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.
3. Національним складом населення даної країни. Саме ця обставина зумовила встановлення федерації в таких багатонаціональних державах, як, наприклад, Індія чи Бельгія.
4. Вибір тієї чи іншої державної форми в молодих країнах, що звільнились від колоніальної залежності, в значній мірі залежав від впливу метрополії. Не дивно, що в багатьох колишніх колоніях монархічної Великобританії (Тринідад і Тобако, Ямайка, на ранніх стадіях в Індії та Пакистані) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, в той же час, як колишні колонії республіканської Франції в своїй більшості стали республіками (Кот д’Івуар, Бенін, Буркіна-Фасо, Габон, Мавританія). Іноді метрополія нав’язує колишній колонії певну державну форму. Так Великобританія нав’язала Малайзії федеративну форму державного устрою.
5. Істотно впливають на вибір форми держави в конкретній країні такі фактори як рівень культури громадян (як загальнолюдської, так і політико-правової), рівень соціально-економічного розвитку країни, її міжнародне становище та характер взаємовідносин з сусідами.
Все це свідчить про те, що форма правління, форма державного устрою, політичний режим країни не народжуються стихійно, а в значній мірі зумовлені цілим рядом важливих факторів та обставин.
Форма правління – це організація верховної влади, що характеризується її формальним джерелом та принципами взаємовідносин між вищими (центральними) органами державної влади (глава держави, парламент, уряд) і населенням.
Таким чином, форма правління відповідає на питання про те, як організована верховна суверенна державна влада, які органи її здійснюють і які принципи взаємовідносин між ними.
Головною, визначальною ознакою форми правління є правовий статус глави держави (виборний та змінюваний в республіці, спадковий – в монархічній державі).
Для сучасних держав характерні дві форми правління: монархія та республіка.
Монархія – це така форма правління, при якій верховна державна влада юридично належить одній особі, яка займає свою посаду у встановленому порядку престолонаслідування та по життєво.
В сучасному світі монархії становлять приблизно шосту частину загальної кількості країн світу. Однак розповсюджені монархії по континентам світу далеко нерівномірно. В Європі нараховується 10 монархій: Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція.
На Американському континенті також 10 монархій: Канада, Антигуа і Бар буда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Крістофер і Невіс, Сент-Лусія, Ямайка. В Австралії і Океанії 6 монархій: Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові острови, Тонга, Тувалу. В Азії – 13 монархій: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Камбоджа, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд та Японія. І лише 3 монархії в Африці: Лесото, Свазіленд та Марокко.
Ряд специфічних рис має монархічна форма правління в країнах, що входять до Співдружності, яку очолює Великобританія. 351 країна Співдружності – 15 знаходяться у відносинах особистої унії з Великобританією і власних монархів не мають (Австралія, Нова Зеландія, Канада, Барбадос, Ямайка тощо). Англійська королева є королевою кожної з цих країн. Однак в її відсутність функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається королевою за поданням уряду відповідної країни з числа її громадян.
Загальна тенденція сучасності свідчить про поступовий перехід від Монархічної форми правління до більш демократичної республіканської. В другій половині ХХ ст. монархія була ліквідована в Болгарії, Італії, Румунії, Греції, Афганістані, Ірані та деяких інших країнах. Однак є випадки і поновлення монархії (в Іспанії після смерті диктатора генерала Франко).
Хоча монарх – глава держави, однак не завжди йому належить верховна влада, не завжди він реально править країною. Верховна влада вмонархіях інколи здійснюється системою вищих органів, що включає главу держави, парламент, уряд, а іноді навіть неформальні структури (сімейна рада, вище духовенство, в деяких мусульманських країнах рада оли-шура при монарху, особливо якщо вона приймає одноосібні рішення). Тому при вивченні конституційного права зарубіжних країн не обмежуються констатацією факту монархії, а розрізняють певні її види: абсолютну, дуалістичну та парламентську (конституційну).
Абсолютна монархія. В наш час форма абсолютної монархії є рудиментарною і в «чистому» вигляді не зустрічається. Ця форма правління була характерною для феодальної формації.
В умовах абсолютної монархії принцип представницького правління не використовується. Абсолютною є монархія, в якій глава держави єдиний суб’єкт суверенітету. Інших носіїв права на владу в цих державах немає.
Політична влада не може бути предметом спорів та політичної боротьби, оскільки питання про владу однозначно вирішено формою правління. Тому в цих країнах відсутні або заборонені політичні партії. Крім того, піддані, в принципі, не повинні мати політичних прав, оскільки наявність таких прав дає їм можливість претендувати на те, що не може належати нікому іншому, крім монарха. Монарх є вищою законодавчою та судовою інстанцією, керує діяльністю уряду. Міністри мають статус слуг монарха і зобов’язані йому безумовно підкорятись. Монарх не обов’язково входить до структури уряду і є його офіційним главою. Зазвичай призначають «першого слугу» в складі уряду – прем’єр, візир тощо. Однак є випадки, коли монарх сам очолює уряд, а можливо і інші міністерства. Так в Омані султан одночасно є прем’єр-міністром, міністром оборони, фінансів та верховним головнокомандувачем.
На сьогодні напівабсолютні монархії існують в країнах Перської затоки – Бахрейні, Катарі, Кувейті, ОАЕ, Саудівській Аравії, Омані. Всі ці держави формально є конституційними. Тут монархами були октроїрувані лоби, що звичайно мають назву конституцій або основних законів. Їх дія часто призупиняється і більшість з них фіксують, що вся влада в країні походить від монарха (однак є положення про владу Аллаха і народа) і над ними стоїть Коран. В цих країнах є парламенти. Однак вони носять консультативний характер (в Катарі парламент так і називається – Консультативні збори) і монархи мають право на власний розсуд їх розпускати. В Об’єднаних Арабських Еміратах члени парламенту (Національних зборів) призначаються емірами семи еміратів (Радою емірів), а парламент діє в якості дорадчого органу навіть не при Раді емірів, а при уряді, який також призначається емірами. Таким чином, хоча в названій групі країн є як конституції, так і парламенти, вони насправді не обмежують владу монархів.
Особливе значення в системі управління в існуючих нині абсолютних монархіях відіграє сімейна рада та мусульманська релігія. Сімейна рада – неформальний, але досить впливовий орган, який складається з членів правлячої сім’ї, близьких родичів монарха та деяких особливо авторитетних знавців Корану. В Саудівській Аравії сімейна рада може відсторонювати короля від влади і призначати на його місце нового з цієї ж сім’ї (не обов’язково сина). Всі члени сімейної ради отримують від держави ренту. Король – одночасно вища духовна особа – імам, а іслам – державна релігія.
Сучасні абсолютні монархії розташовані в регіоні Перської затоки завдяки використанню нафтових ресурсів змогли забезпечити економічне процвітання своїх країн.
Дуалістична монархія – перехідна форма правління від абсолютної до обмеженої (конституційної) монархії, при якій повноваження глави держави до певної міри обмежені. Влада розподілена між двома центрами – монархом і парламентом. Дуалістична монархія – нестійка форма правління, оскільки кожний з існуючих центрів влади намагається отримати всю її повноту. Приклади «класичної» дуалістичної монархії навести непросто в силу того, що дуалізм може коливатись як в одну, так і в іншу сторону. Спостерігачі та експерти стверджують, що в країні існує дуалістична монархія, в той же час як самі жителі переконані, що монархія абсолютна. З певними застеріганнями в сучасному світі до числа дуалістичних монархій можна віднести Йорданію, Марокко та Непал.
Законодавча влада в дуалістичній монархії належить парламенту, який обирається підданими, або їх частиною. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередню, або через ним же призначений уряд. Судова влада належить монарху, однак може бути більш-менш незалежною.
Розподіл влад при даній формі правління має обмежений характер. Хоча закони приймаються парламентом, монарх має право абсолютного вето, без його згоди закон в силу не вступить. Крім того, монарх може видавати надзвичайні укази, які за своєю юридичною силою в деяких випадках навіть вищі за закони, а головне, може розпускати парламент, змінюючи фактично дуалістичну монархію на абсолютну. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 році наступні парламентські вибори відбулись в 1989 році.
Уряд за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, а не перед парламентом. Останній має можливість впливати на діяльність уряду лише використовуючи своє право приймати державний бюджет країни. Однак така можливість з’являється лише один раз на рік. Крім того, йдучи на конфлікт з урядом, парламент йде фактично на конфлікт з монархом, тим самим наражаючись на небезпеку розпуску.
Парламентарна монархія. Ця форма правління притаманна високорозвиненим державам, де перехід від феодальних відносин до капіталістичних відбувався поступово, а не супроводжувався докорінним зламом колишніх інститутів державної влади (Великобританія, Японія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Швеція тощо). Тут ми можемо чітко прослідковувати принцип розподілу влад при визнанні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою. Тут ми маємо таку юридичну форму, яка забезпечує правління двох суверенів – народу і монарха, закріплюючи основні політичні повноваження за народно-представницьким органом (парламентом), а формально – юридичні за монархом.
В парламентській монархії – відсутній дуалізм влади. Тут діє формула, згідно з якою монарх «царює, але не править». Його влада обмежена не лише в сфері законодавства, але й в сфері державного управління та контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначати главу уряду та міністрів, але робить він це у відповідності з пропозиціями лідерів партійних фракцій, які мають більшість голосів в парламенті (або в його нижній палаті). Формально міністри вважаються слугами монарха, а сам уряд – урядом монарха. Однак ні уряд, ні окремі міністри відповідальності (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не несуть. В силу діючого тут принципу парламентарі уму уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду останній йде у відставку або звертається до монарха з проханням розпустити парламент та призначити позачергові вибори.
В парламентарній монархії монарх зазвичай позбавлений будь-яких дискреційних повноважень (повноважень розсуд). Всі акти, які виходять від монарха, набувають юридичної сили лише за умови, якщо вони контрасигнуються (сорішаються підписом) прем’єр-міністром або відповідним міністром. Тим самим вони приймають на себе відповідальність за цей акт монарха, бо сам монарх, в силу свого правового статусу, таку відповідальність нести не може (у Великобританії діє аренум «Король не може бути неправий»).
Формально законодавчим органом є не парламент і не монарх, а особлива конструкція, сформульована англійцями як «Король в парламенті». Це означає, що прийняття законів віднесено до спільної компетенції монарха та представницького органу. Юридично це виражається в тому, що будь-який закон не може бути прийнятим, «поки сесія парламенту не відкрита королевою», що всякий парламентський акт набуває юридичної сили тільки після його підписання монархом. Разом з тим санкція монарха на прийняття парламентських рішень – акт формальний. Монарх або не має права накладати вето на рішення парламенту (Японія, Швеція), або вже століттями не використовує цю прерогативу (Великобританія, Норвегія).
На відміну від дуалістичної монархії, в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів займає уряд, який не лише здійснює повноваження та прерогативи монарха, але й контролює та направляє всю діяльність парламенту.
Таким чином, ми бачимо, що в сучасних розвинутих країнах монархія не відіграє істотної ролі в здійсненні державного керівництва суспільством. Виникає питання: чому державна влада зберігає цей непотрібний та досить витратний для державного бюджету інститут».
Аналіз політичної практики сучасних монархічних держав свідчить, що монарх, не дивлячись на те, що він позбавлений реальної влади, виконує в суспільстві досить важливі функції. По-перше – він є символом нації. По-друге, монархія зберігається як резервний політичний заклад, який може бути використаний в умовах політичних криз. Монархи, будучи позбавленими реальної державної влади, зберігають так звані «сплячі» повноваження, які можуть «прокидатись» в потрібний момент. Наприклад, в 60-ті роки ХХ ст.. у Великобританії було декілька випадків, коли симпатії виборців ділились навпіл. Жодна політична партія не мала смоги сформувати уряд. Тоді королева Єлизавета ІІ, використавши свої «сплячі повноваження», призначила прем’єр-міністром Гарольда Макміллана. В 1981 році в Іспанії завжди рішучим діям короля Хуана Карлоса, який використав свої повноваження верховного головнокомандувача, вдалось уникнути захоплення влади військовими.
Республіка – форма правління, при якій всі вищі форми державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими органами (парламентами). Характерною ознакою республіки є наявність обраною на певний термін глави держави – як правило, президента, влада якого юридично похідна від виборців або від представницького органу.
Республіканська форма правління найбільш демократична, оскільки виключає існування будь-якого державного органу, наділеного владними повноваженнями, формально не пов’язаного відповідальністю перед народом. Однак це не виключає можливості існування викривлених різновидів республіки, що характеризуються релегітимністю влади. Наприклад, коли в країні відбувається переворот, в результаті якого на чолі держави стає одноосібний диктатор (він може називатись як завгодно) чи група диктаторів (хунта, політбюро тощо), форма правління офіційно може проголошуватись чи залишатись республіканською, однак її демократична сутність вихолощується. Це відбувається і в тому випадку, коли законно обрана або призначена посадова особа (президент, прем’єр-міністр тощо) захоплює повноваження, які не належать йому за конституцією, або відмовляється залишити свою посаду по закінченню строку повноважень. Іншими словами, коли відбувається узурпація влади.
В межах республіканської форми правління прийнято розрізняти президентську, парламентську республіки та республіку змішаного типу.
|