|
|
Скачати 1.83 Mb.
|
Умови набуття і припинення громадянстваФіліація - набуття громадянства по народженню. Воно можливе на основі “права крові" та "права ґрунту”. Право крові означає, що громадянство дитини встановлюється по громадянству його батьків. Право фунту - по місцю народження дитини. "Право фунту" і "право крові" по різному поєднуються в різних державах. В Європі домінує “право крові”, а в американських країнах –“право фунту”. З країни в яких правила філіації дуже суворі. Для набуття громадянства необхідна наявність "права крові" і "права фунту" - Великобританія. Натуралізація - це акт який здійснює держава по заяві особи і цим актом вона включає цю особу в число своїх громадян пр наявності певних умов:
- хороший стан здоров'я (Франція). Оптація (вибір громадянства) - набуття громадянства при розширенні даної держави, коли за жителями регіону що приєднується зберігається їх колишнє громадянство чи надається можливість набути нове. Репатріація - поновлення в громадянстві особи яка колись мала громадянство даної держави але втратила його. Підстави втрати громадянства:
Права, свободи і обов'язки особи та їх класифікаціяЮридичний статус особи виявляється в правах і свободах якими людина реально користується а також в тих обов'язках і заборонах, які накладаються на неї. Право - це можливість особи здійснити конкретну юридичну значиму дію (право участі у виборах). Свобода - це можливість здійснювати всі види юридичне значимої поведінки, за тими винятками і обмеженнями, які обумовлені законом. Різниця між цими поняттями досить умовна. Наука державного права знає багато класифікацій прав і свобод: 1. по способу здійснення і захисту права і свободи поділяються на:
2. по складу суб'єктів того або іншого права чи свободи можна їх поділити на права людини та права громадянина:
Права громадянина визначаються лише за громадянами, вони як правило оформлюють участь особи в політиці та управлінні державою (виборче право). 3. по способу здійснення права і свободи можна класифікувати на:
4. в кожній країні еволюція людської свободи та її правове оформлення проходить декілька основних стадій. Відповідно до цих стадій права і свободи поділяються на покоління Права першого покоління - це право на життя, свобода від зовнішньої, в першу чергу державної свободи та насильства, право власності. Порушенням цих прав держава ризикує перш за все. Всі найдавніші конституційні акти починаючи з Великої Хартії вольностей 1215р. наголошували саме на цих правах і свободах. Однак реалізація прав першого покоління досить сумнівна, якщо в цьому покладатися лише на державу і не контролювати її. Тому, з часом, конституції починають кваліфікувати права і свободи, які дають людині можливість легальне брати участь в захисті та поширенні свободи. Ці права складають друге покоління - виборче право, право на справедливий суд, свобода об'єднань (асоціацій), друку та зборів, а також деякі інші закріплені на той час за політичне активною частиною суспільства. Трете покоління прав пов'язане із застосуванням суспільного багатства, розширенням можливостей держави. До тих пір доки матеріальний добробут малодоступний і вважається привілегією, питання про право на нього не стоїть. Але, коли окремих соціальних верств стає занадто помітним то претензії матеріального та майнового характеру стають досить вірогідними. Свобода профспілок, право на справедливу винагороду, право на житло, свобода від експлуатації (примусової праці), соціальне забезпечення - ось права третього покоління. Слід мати на увазі, що деякі права і свободи не вписуються в жодне із поколінь - свобода совісті. 5. права розрізняють по сферах, в яких вони застосовуються Особисті права і свободи - вони визначають становище особи в суспільстві. Право на життя; свобода і особиста недоторканість, фізична і психічна гідність особи, заборона катування, жорстокості, приниження, тощо; свобода совісті та недоторканості житла, телеграфних та телефонних повідомлень (факс, телефонна пошта); свобода пересування та вибору місця проживання; свобода петицій (якщо в петиціях висуваються політичні вимоги - це право може стати політичним); право на еміграцію, а для громадян - повернення в свою країну. Політичні права пов'язані з участю в суспільно-політичному житті, с формуванням органів держави, з організованим тиском на державну владу. Ці права належать, як правило, лише громадянам: свобода думки, слова, друку; свобода інформації (якщо це стосується політичного життя); свобода об'єднання в політичні партії, профспілкові організації тощо; свобод зборів, мітингів та демонстрацій; право пікетування; право доступу до державної служби; виборче право. Соціально-економічні права. Вони пов'язані із захистом життєвих потреб людей, їх життєзабезпеченням. Більшість людей не може покладатись виключно на власні сили, але вони не повинні бути і утриманцями у держави. Жодне суспільство цього не витримає. Тому, надаючи соціально-економічні права, держава співвідносить їх реалізацію з наявними можливостями. Ці права не можуть захищатися ( в тому числі) в суді, посиланнями на конституцію , а лише на закон який прийнятий на підставі конституції. В деяких випадках держава гарантує соціально-економічні права лише частково. Тому в багатьох конституціях (особливо прийнятих до другої світової війни) соціально-економічні права не згадуються. В деяких країнах положення про соціально-економічні права включені до розділу про директивні принципи політики держави. їх розглядають не як суб'єктивні права, які захищені судом, а лише як орієнтир для діяльності уряду (Іспанія, Індія, Нігерія, Філіппіни). Право власності та її спадкування (положення про право власності переважно у всіх конституціях); право інтелектуальної власності (сучасні конституції); право на працю; свободу праці; право на відпочинок; право на страйк; право на охорону здоров'я; право на здоров'я оточуючих; право на працівників; право працівників на участь в управлінні підприємством через своїх працівників (сучасні конституції); право на освіту і свободу освіти; право на соціальне забезпечення та пенсії; право на житло; свобода творчості. Конституційні обов'язки особиВстановлені конституціями основні обов'язки можуть стосуватись одночасно і людини і громадянина, а можуть зобов'язувати лише громадян: обов'язок дотримуватись конституції і законів; сплачувати податки; зберігати природу та навколишнє середовище. Лише до громадян: військова зобов'язаність ; участь у виборах; громадянин повинен мати основну загальну освіту (детально про права і свободи див. Чиркин В.С. Конституционное право зарубежных стран. - М., 2000. - с.ю. - 94. Гарантії прав і свобод та їх види - питання на самостійну роботу. До Теми 3. Основи конституційно - правового статусу особи в зарубіжних країнах. Правовий статус особи – це дійсне, юридично оформлене становище людини в її взаємовідносинах е державою та іншими суб’єктами. Конституційне право, по-перше безпосередньо регулює статус людини в тій частині яка стосується політичних відносин. По-друге воно встановлює лише основи правового становища людини, залишаючи деталізацію іншим галузям національного права конкретної країни. Конституційно – правовий статус особи явище неоднорідне і має декілька складових: 1.Громадянство або інші різновиди політико-правового зв’язку між людиною і суб’єктами влади. 2.Політична правосуб’єктність. 3.Принципи конституційно – правового регулювання статусу особи. 4.Парава, свободи, обов’язки та заборони, з якими пов’язана юридично-значима поведінка людей. 5.Гарантії прав і свобод людини. Громадянство являє собою юридичний зв’язок між державою і людиною, яка вважається членом партії політичного суспільства. Громадянство можна визначати як комплексні сталі правовідносин за участю людини і держави які визначають правове становище особи, обсяг її правосуб’єктності складаються з прав і свобод, якими особа може користуватися, а також обов’язки сторін по даним правовідносинам. Приналежність до громадянства викликає певні правові наслідки як для особи (громадянина), так і для держави:
Громадянство не обмежується в часі і просторі це постійний, індивідуальний, документально-оформлений юридичний стан особи, який характеризує двосторонній зв’язок між громадянином і державою. Встановлюючи основи правового становища людини в державі, воно одночасно є об’єктом одного з найважливіших її прав. Правом людини є також і зміна громадянства. Основні принципи громадянства в зарубіжних країнах встановлюються, як правило, в конституціях. Детальне регулювання здійснюється звичайними законами. Закони про громадянство регулюють порядок набуття, зміни та припинення громадянства. Переважна більшість людей набуває громадянство за народженням. Цей порядок називається філіацією (від лат. filius- син) та здійснюється на основі двох принципів "права крові" і "права грунту". У правовій доктрині та законодавстві деяких держав набуття громадянства за "правом крові" ще називається набуттям громадянства "за походженням", а за "правом грунту" - "за народженням". В першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Проблеми в такому випадку можуть виникати лише тоді, коли батьки дитини мають різне громадянство. Це питання в більшості країн вирішується лише на підставі письмової згоди батьків. До цього часу дитина залишається особою без громадянства або може набути громадянство за місцем народження. В другому випадку дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків. Право крові домінує в країнах з автономним (корінним) населенням. В країнах де сучасний склад населення формувався за рахунок еміграції, домінуючим є "право грунту" (Північна та Південна Америка). Якщо країна зацікавлена в швидкому зростанні свого населення, вона може ввести обидва правила в повній мірі (Мексика). Частіше всього однак, домінує один з принципів, а другий його доповнює. Так в більшості країн Європи домінуючим є "право крові" . Але фактично всі вони в тій чи іншій мірі, визнають і "право грунту". Наприклад, згідно Федерального закону „Про австрійське громадянство” однозначно домінуючим визнається "право крові". Однак "право грунту" доповнює його лише в одному конкретному випадку - австрійськими громадянами вважаються, поки не доведено зворотнє, діти, знайдені на території Республіки в віці менше шести місяців. Натуралізація (або укорінення в громадянстві) являє собою акт, згідно з яким держава в ключає в число своїх громадян. Рішення про натуралізацію приймають різні органи. В більшості випадків прийняття такого рішення віднесено до компетенції глави держави. В Бельгії натуралізація відбувається за рішенням парламенту, а в США це роблять суди. Натуралізація здійснюється при умові, якщо особа сама звертається до держави з проханням про вступ до громадянства. Законодавство різних країн супроводжує натуралізацію певними умовами. Часто такою умовою є термін проживання на території держави на законних підставах. Цей термін може складати від 5 (Італія, Франція, Швеція) до 30 (Бразилія) років. Для того, щоб отримати громадянство США емігрант повинен витримати іспит з англійської мови, американської історії та політичного устрою. Особи, що претендують на отримання фінського, норвезького, шведського громадянства, повинні мати джерела матеріального забезпечення, житло (Німеччина), "хороший характер" (Великобританія), міцне здоров’я (Франція) тощо. Для певних категорій людей встановлюються пільгові умови натуралізації так ФРН етнічні німці укорінюються в громадянстві за спрощеною процедурою. Оптація - це вибір громадянства в тих випадках, коли змінюється державна приналежність території, на якій проживає певна особа. Наприклад, після референдуму, який проводився в області Саар (1957 рік), що належала Франції, ця область перейшла до складу Німеччини і жителям було надано право оптації. На протязі трьох місяців вони повинні були вирішити питання або залишитись громадянами Франції, або набути громадянство Німеччини. Набуття громадянства шляхом трансферту дуже близьке до набуття його шляхом оптації. Деякі джерела взагалі вживають ці два терміни як тотожні. Трансферт означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв’язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом прав людини процедура трансферту здійснюється після того як буде зроблено офіційне оголошення про державну приналежність території, внаслідок якого населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави тим самим – на зміну громадянства. Поновлення в громадянстві - це отримання громадянства особою, яка його мала, але втратила за різних обставин. Як правило поновлення буває індивідуальним, але в деяких випадках і груповим. Репатріація як спосіб набуття громадянства застосовується в особливих випадках, коли громадянство втрачали великі маси населення в силу історичних обставин. Звичайне поновлення в громадянстві відбувається у випадках, коли громадянство втрачалось не без участі громадянина. При репатріації ж мається на увазі, що громадянин не має до втрати громадянства будь-якого відношення - громадянство втратили його батьки, діди прадіди тощо. Як приклад, можна навести повернення євреїв на свою "історичну батьківщину" в Ізраїль. Втрата громадянства представляє собою розрив зв’язків між громадянином і державою. Вона здійснюється різними способами. Експатріація - вихід з громадянства за власним бажанням. Як правило, вона здійснюється за односторонньою заявою громадянина про відмову від громадянства. Однак законодавство зарубіжних країн обмежує право такого виходу для певних категорій громадян (державні службовці, військовослужбовці, особи, які мають певні зобов’язання перед державою або іншими громадянами. Денатуралізація - примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Вона базується на концепції недостатньої встановленості зв’язку натуралізованого громадянина з його новою батьківщиною. Денатуралізація досить розповсюджене явище в країнах Південної Америки (Аргентина, Бразилія тощо). Денаціоналізація - примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його в порядку філіації. До таких заходів цивілізовані демократичні держави практично не вдаються, або вдаються в крайніх випадках, оскільки денаціоналізація до певної міри протирічить вимогам міжнародного права. При вивченні даної теми слід знати, що правовідносини між особою та державою встановлюються і в тому випадку, якщо ця особа не є громадянином. Це може бути іноземець, особа з подвійним громадянством (біпатрид) або взагалі без громадянства (апатрид). Правовий статус іноземців в демократичних державах мало чим відрізняється від статусу звичайних громадян. Мова йде про всі права, крім політичних. Хоча в усіх країнах Європейського Союзу вони приймають участь у виборах до органів місцевого самоврядування в країні постійного проживання, а в країнах Латинської Америки, на підставі взаємності - і в парламентських виборах. Вони наділяються правом власності, мають змогу отримувати, в тому числі безкоштовно муніципальне житло, мають право на працю, але їх доступ до певних видів робіт обмежений. В деяких країнах вони мають право власності на землю. Для в’їзду в країну з метою проживання іноземці повинні мати дозвіл на реєстрацію в поліції. Підприємці повинні узгоджувати з державними або муніципальними закладами питання прийому іноземців на роботу. Пересування іноземців територією країни може бути обмеженим. Обмеженою є також соціальна допомога іноземцям з боку держави. Правовий статус осіб без громадянства відмінний від статусу звичайних громадян або навіть іноземців, оскільки вони не мають політичних прав ні на території проживання, ні в будь-якому іншому місті. Що стосується сфери цивільних (майнових) прав, то, як правило, обмежень у них немає. На вимогу таких осіб - щоб вони були легалізовані, проживали на території країни на законних підставах. На відміну від іноземців, вони не користуються дипломатичним захистом будь - якої держави, а це породжує для держави у зв’язку з їх перебуванням на її території певні проблеми. Тому в сучасному міжнародному праві панує тенденція до застосування заходів по скороченню та недопущенню стану без громадянства. Особи з подвійним громадянством (біпатриди) підтримують політико-юридичний зв’язок з державами, громадянами яких вони являються, (мають певний обсяг прав та обов’язків). Подвійне громадянство не визнається більшістю країн, тому, що такі особи мають змогу ухилитися від юрисдикції однієї з держав, посилаючись на те , що вони є громадянами іншої країни. Однак, між деякими країнами укладаються спеціальні угоди, які допускають подвійне громадянство, але завжди з певними застереженнями. В деяких випадках подвійне громадянство здійснюється як політична акція. Наприклад, особи єврейської національності, незалежно від місця проживання вважаються громадянами Ізраїлю. У Великобританії громадяни Ірландії визнаються підданими Британської корони в силу історичних традицій, ( хоча Ірландія британців своїми громадянами не визнає). Політична правосуб’єктність громадянина складається з двох основних елементів - політичної правоздатності та політичної дієздатності. Політична правоздатність громадянина - це здатність бути суб’єктом конституційно-правових відносин в повному обсязі, здатність мати права і нести обов’язки, передбачені нормами конституційного права. Іншими словами, це сукупність можливостей, які держава повинна надати громадянину. Реалізація цих можливостей при настанні певних обставин є політичною дієздатністю, яка, таким чином, являє собою здатність громадянина своїми діями викликати юридичні наслідки, передбаченні нормами конституційного права. Суб’єктом як політичної правоздатності, так і політичної дієздатності може бути лише громадянин даної держави. Політична правоздатність є стабільним елементом правосуб’єктності громадян. Стосовно ж політичної дієздатності, то вона є динамічним елементом і залежить від методів владарювання в тій чи іншій країні. Юридичний зміст правосуб’єктності громадянина в державі залежить від кількості та об’єму прав і свобод та інших легальних можливостей, встановлених нормами конституційного права відповідної країни. Законодавство зарубіжних країн знає два основних способи визначення обсягу правосуб’єктності громадянина - позитивний та негативний. При позитивному способі конституція встановлює чи констатує те, що громадянин наділений певними правами, і те, що він може робити в політичній та економічній сфері та, які особисті права він має. При негативному способі норми конституційного права встановлюють лише, те чого громадянин (чи будь-який інший суб’єкт конституційного права) не може робити. Іншими словами, громадянин може робити все, що не заборонено законом. В багатьох конституціях використовуються обидва ці способи для формування прав і свобод, однак негативний спосіб більш характерний для країн англо-саксонської системи права, тоді як позитивний - для правових систем країн континентальної Європи. Правове становище особи в суспільстві в значній мірі залежить від принципових підходів держави до людини. Відмінності в принципах конституційно - правового регулювання статусу особи обумовлені особливостями політичного режиму в країні, національними традиціями, рівнем розвитку людини та суспільства загалом, а також іншими подібними обставинами. Принципи правого регулювання статусу особи - це нормативна формула, яка узагальнює юридичну практику, погляди та поведінку більшості людей, політиків, держави її органів та чиновників по відношенню до прав, свобод і обов’язків людини. При вивченні даної проблеми доцільно звернути увагу на кілька обставин. По-перше, система і зміст конституційних принципів, прав і свобод людини і громадянина неоднакові в різних конституціях. По-друге, далеко не завжди ці принципи явно прослідковуються в тексті конституції, дуже часто вони пропускаються. По-третє, немає жодної країни, яка б неухильно та безальтернативно дотримувалась певного правового принципу, завжди мають місце певні виключення або відхилення. В сучасних демократичних країнах основними принципами конституційно-правового регулювання статусу особи є принцип рівності, природного характеру прав і свобод, юридичного балансу, індивідуальних та спільних (державних) інтересів та принцип верховенства норм міжнародного права в сфері прав людини. Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожного громадянина, не визнаючи привілеїв та не встановлюючи правообмежень в зв’язку з його походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним та майновим становищем, участю в політичних організаціях. Більшість конституцій (особливо старих) вказують на три аспекти принципа рівності: рівність громадян перед законом, рівність незалежно від раси та національності, рівність жінок та чоловіків. Слід розуміти, що абсолютної рівності між людьми досягти не вдалося ще ніколи, нікому і ніде. Люди нерівні за своїми фізичними та психічними можливостями, за рівнем життя, іншими характеристиками, і в цьому відношенні жодне право не в змозі їх звільняти. Конституція надає перш за все рівні права, однакові юридичні, (але не фактичні) можливості користуватись ними, а також встановлює рівні для всіх обов’язки. Встановлюється рівність вихідних можливостей і не більше того. Юридичну рівність не порушує таке явище , як "позитивна дискримінація" - створення пільгових правових умов для соціально - незахищених категорій людей: пристарілих осіб, дітей, інвалідів, представників різних рас, що на протязі довгого часу зазнавали прямої дискримінації, корінних народів, що знаходяться на межі знищення тощо. Якщо держава і закон неоднаково ставляться до різних категорій людей, то діє принцип диференційованого правового регулювання статусу особи. Правову диференціацію не слід ототожнювати з дискримінацією, яка передбачає не просто нерівність, а нерівність несправедливу, не правову. Правова диференціація може базуватись на певних суспільних традиціях, сприйматись як належне та викликати антагонізм в суспільстві не більший, а може навіть менший, ніж формально проголошена рівність. Диференціацію встановлюють в тих випадках, коли політичний режим вимушений підтримувати чи намагається зберегти традиційну станову чи племінну структуру суспільства (трайбалізм); захистити панування привілейованих груп, рас, станів; перебудувати суспільство на принципах солідарності, єдності, майнової рівності, надавати опозиційно-налаштованим суспільним групам та представникам їх партій, політичних рухів лідерів. Принцип природнього походження прав і свобод означає виникнення у кожної людини прав з моменту народження і припинення тільки зі смертю та неприпустимість їх відчуження. Якщо права належать людині від природи, то їх джерелом не можна вважати державу. Особа не зобов’язана державі своєю свободою. З цього витікає, що функція держави полягає, головним чином, в тому, щоб обмежити можливість посягань на свободу особи, а також визначити межі безпечного користування свободою. Однак свобода за тими винятками, які встановила держава, належить людині. Альтернативним принципом юридичного балансу індивідуальних та спільних (державних) інтересів є принцип домінування суспільства та держави над особою. Якщо суспільство, держава, правова традиція визначають свободу людини вищою цінністю, то у них немає підстав вважати свої інтереси беззаперечними в порівнянні зі свободою окремої людини. Більше того, суспільство саме зацікавлене в підтриманні та охороні індивідуальної свободи. Так преамбула Конституції штату Мічіган (США) прямо заявляє що весь народ штату несе відповідальність перед кожним громадянином за те, щоб панувало право. Розбіжності між особою та інтересами суспільства за своєю суттю складають спір між одним носієм прав та багатьма особами, що утворюють суспільство. Якщо цей спір отримує правову форму, то чисельна перевага однієї зі сторін сама по собі не може бути підставою для вирішення справи на її користь. Даний принцип менше проявляється в порівнянні з іншими, однак чітко простежується в судовій практиці та практиці державного управління зарубіжних країн. Наприклад, більшість патріотично налаштованих американців з обуренням сприймають спалення національного прапору. Однак Верховний суд США своїм рішенням визнав це формою протесту проти політики держави та мілітаризму, іншими словами, способом здійснення свободи слова, яку гарантує Конституція США. В зв’язку з цим закони деяких штатів, які встановлювали відповідальність за спалення Американського прапору, були визнані недійсними. Ще один приклад, коли негр Дж. Мередит добився в суді права на зарахування до університету, губернатор Р. Барметт заявив, що штат Міссіпі "не піде на поводу зловмисників". Обурена громадскість не давала Мередиту дорогу в університет і тоді Президент Д.Кеннеді направив у Міссіпі війська для захисту права особи від посягань з боку держави (штату) та суспільства. Принцип верховенства міжнародного права в сфері прав людини став закріплюватись в конституціях зарубіжних країн після Другої Світової війни, оскільки саме з цього часу світова спільнота стала визнавати своєю головною метою захист прав людини. Правовий статус особи визнається в правах, свободах, обов’язках і заборонах, з якими пов’язана юридично - значима поведінка людей. Вони складають основу конституціоналізму, тому що забезпечення свободи особистості - це одна з основних цілей прийняття конституції в правовій демократичній державі . В суб’єктивному юридичному значенні конституційні права і свободи - це визнанні конституцією даної країни найважливіші можливості фізичних осіб для досягнення своїх інтересів у межах встановлених самою конституцією або законами. Перш ніж розглядати деякі класифікації прав і свобод доцільно визначити саме поняття права і свободи. Право - це можливість особи здійснити конкретну юридично значиму дію. Свобода - це можливість здійснити всі види юридично значимої поведінки в певній сфері, за тими виключеннями, які обумовлені законом. Наприклад, правом є можливість участі у виборах в якості виборця чи кандидата на певну посаду. Однією з фундаментальних свобод є свобода совісті. Різниця між правами і свободами досить умовна. Поняття "свобода" в законах, іноді, розкривається через перелік прав, за допомогою яких свободу можна реалізувати. Право власності, наприклад, має властивості свободи, оскільки поведінка особи по відношенню до власного майна обмежується лише деякими заборонами. Постійне розширення кола конституційних прав і свобод вимагає певної їх класифікації, яка полегшила б вивчення проблем, пов’язаних з цим найважливішим інститутом конституційного права. Подібна класифікація може здійснюватись за багатьма підставами. Однак слід мати на увазі, що вона завжди буде носити досить умовний характер, оскільки, одне і те ж саме право або свобода можуть одночасно належати до кількох класифікаційних груп. Сучасна методика науки конституційного права пропонує багато різноманітних класифікацій конституційних прав і свобод. Ми зупинимось лише на основних. 1.Права поділяються на права людини та права громадянина. Права людини - це природні права, які належать в силу народження особі. Зазвичай сюди відносять право на життя, свободу, безпеку, власність, фізичну та психічну недоторканість, особисту та сімейну таємницю тощо. В останні роки сюди прилучають деякі нові права. Наприклад, право на користування досягненнями культури чи право на безпечне оточуюче середовище. Вважається, що ці права державна влада не може дарувати або відчужувати своїми актами або діями. В наш час природні права людини закріпленні в конституціях і стали розвинутими правами. Права громадядина походять із факта громадянства, юридичного зв’язку особи з певною державою. Це право особи як члена політичного співтовариства, вони пов’язані з актами та діями державних органів. До їх числа віднесено, наприклад, виборче право, право на об’єднання (в тому числі в політичній партії), право на участь в управлінні справами держави тощо. Сюди віднесено і деякі соціально-економічні права ( наприклад, на безкоштовне навчання за рахунок держави, на державно - медичне обслуговування). Вони надаються громадянам з врахуванням матеріальних можливостей держави в залежності від рівня розвитку демократії в даній країні, від її традицій та інших обставин. Між правами людини і правами громадянина не завжди можна провести чітку межу. Їх розподіл має переважно філософський, загальнотеоретичний характер. 2.Права і свободи класифікуються також на основні (фундаментальні) та додаткові, які залежать від перших. Основні (фундаментальні) права і свободи визначають сутність правового статусу особи та складають основу конституційного ладу конкретної країни. Їх захист є головним завданням конституції і вона охороняє їх незалежно від політичних обставин. Держава не може обмежити обсяг цих прав, крім випадків, коли вводиться надзвичайний чи інший особливий стан. Перелік фундаментальних прав і свобод міститься в перших конституційних документах і напротязі останніх двох століть він істотно не змінювався. До них можна віднести права на особисту недоторканість, право приватної власності, свобода зборів та асоціацій, призумція невинуватості, виборче право, свобода слова тощо. Права та свободи, які не входять до числа фундаментальних, можна вважати додатковими. Демократична держава, як правило, на себе не бере беззастережний обов’язок їх гарантувати. Так, США не ратифікували Пакт про економічні, соціальні, культурні права 1966р.в частині, що закріплює право на працю. Американська держава не вбачає можливим гарантувати дотримання цього права силою закону та правосуддя. Роботодавців довелось би примушувати до виконання таких обов’язків, які зустріли б явну протидію. Безсумнівно, така позиція має свої переваги, якщо брати до уваги, що в будь-якому суспільстві є частина людей не дуже здатних до праці. За таких обставин гарантована робота знецінює труд, знижує стимул до розвитку професіоналізму. Право на соціальне забезпечення реальне за умови, що у держави досить коштів для виплати пенсій та допомоги малозабезпеченим. Щоб гарантувати громадянам доступ до досягнень культури освіти, безкоштовного медичного забезпечення, державі необхідно мати розгалужену мережу культурних, освітніх та медичних закладів, та кошти на їх утримання або на виплати громадянам відповідних компенсацій. Право на безпечні умови праці здатна витримати лише високорозвинута економіка. Навіть в ст.23 Конституції про права дитини від 20 листопада 1989року яка закріплює право неповноцінних дітей на допомогу з боку держави, зазначається, що таку допомогу держава надає "за умови наявності ресурсів ". Закріплення таких прав залежить від нестійких факторів: від економічного розвитку, податкової політики, структури бюджету, розвитку системи соціальних служб. Очевидно, що стабільною ця група прав бути не може. Спроба деяких держав перекласти відповідальність за реалізацію додаткових прав на роботодавців свідчать про те, що навіть приватний капітал не в змозі зробити ці права стійкими фундаментальними. 3.Права і свободи можуть поділятись на індивідуальні та колективні. В більшості випадків права і свободи людини та громадянина за своїм характером індивідуальні. До колективних прав і свобод можна віднести право на страйк, мітинги та збори, права різного роду меншинств. Звісно, індивідуальне право часто може реалізуватись колективно, однак відмінність його від колективного права в тому, що воно може здійснюватись і захищатись індивідуально, тоді як права колективні за своєю природою індивідуально реалізувати неможливо. Наприклад, право на страйк - колективне, тому що індивідуальний страйк це не страйк. 4.В будь-якій державі еволюція людської свободи та її правове оформлення проходить декілька основних стадій. На кожній з цих стадій утверджується свій комплекс прав. Це дозволяє класифікувати по поколіннях. Перше покоління включає в себе права і свободи, проголошені ще буржуазними революціями XVII-XVIII ст. Сюди можна віднести дві групи прав і свобод. Це громадянські пава і свободи, які у нас прийнято називати особистими та політичні права і свободи. До цього покоління можуть бути віднесенні право на життя, свободу та безпеку особи, недоторканність житла, право на рівність перед законом, виборче право, право на свободу думки та совісті, свободу слова та друку тощо. Права і свободи другого покоління затвердились на початку і особливо в середині XX ст. Під впливом боротьби народів за покращення свого соціально-економічного становища та підвищення культурного статусу. Відповідно це соціально - економічні права та свободи, що гарантують інтереси перш за все найменших працівників (право на працю та пов’язані з ним гарантіі включаючи соціальне забезпечення трудящих), а також права і свободи соціально-культурного характеру, в конституційному гарантуванні яких зацікавленні також переважно наймані працівники (право на освіту, на участь в культурному житті суспільства тощо). Затвердження прав і свобод третього покоління зумовлене загостренням в другій половині XX ст. глобальних проблем людства та розвитку науково - технічного процесу. Сюди слід віднести право на мир, на здорове оточуюче середовище, на стійкий соціальний та економічний розвиток, на інформацію. Слід зазначити деякі з прав і свобод, які відносяться до цього покоління, ще знаходяться на стадії становлення в якості юридично – обов’язкових норм. Класифікація прав і свобод за поколіннями задає певну послідовність політичних та правових реформ в тих державах, які орієнтуються на свободу та ліберальні цінності. Якщо ця послідовність не витримана, якщо реформатори, не забезпечивши особисту безпеку громадян та недоторканність власності, починають гарантувати соціальний захист малозабезпеченим верствам населення та обіцяють добробут, то перспективи на майбутнє цього політичного режиму досить сумнівні. 5. Найбілш поширеною є класифікація прав і свобод за сферами суспільних відносин. За цією ознакою права і свободи можна класифікувати на громадянські, або особисті, політичні, економічні, культурні. Особисті права і свободи громадян відіграють особливу роль і займають перше місце в системі конституційних прав і свобод в силу того, що саме вони визначають становище особи в суспільстві. На міжнародно-правовому рівні та в ряді зарубіжних країн відповідна група прав визначається в якості "громадянських". Основне призначення особистих прав полягає в тому, щоб: - гарантувати життя людини та забезпечити захист від будь-яких форм насилля, жорстокості та приниження людської гідності; - індивідуалізувати громадянина створити для нього умови особистої недоторканості та невтручання в приватне та сімейне життя; - забезпечити свободу та можливість вибору різних варіантів поведінки в сфері національних, моральних, релігійних, та інших відносин , де індивід виступає як біологічна істота. Ця група прав належить кожній людині не залежно від її громадянства національної чи будь-якої іншої приналежності і може бути реалізованою тільки самою людиною. Вона виконує роль своєрідної гарантії захисту приватного життя від правомірних посягань з боку держави. До особистих прав і свобод за звичай відносять наступні: 1) право на життя - перше фундаментальне право людини, без якого всі інші права втрачають свою цінність; юридично це трактується так, що людину можуть позбавити життя лише у виключних випадках за вироком суду з обов’язковою участю присяжних засідателей; 2) право на гідність особи - передбачає, що держава створює для людини такі умови життя, які б не принижували її гідності; це право означає заборону застосування катувань, жорстокого ставлення, а також медичних експериментів без згоди особи; 3) право на свободу та особисту недоторканість - означає, що позбавити людину волі можливо лише на підставі закону та за вироком суду; що арешт чи затримання можуть здійснюватись лише з додержанням цілого ряду формальностей, встановленим законом і тільки на певний термін, який в більшості держав не перевищує 48-72 години; 4) право на недоторканість приватного життя - під яким розуміють листування, телефонні переговори, телеграфні та інші повідомлення, дані медичного, інтимного характеру та іншу інформацію, що стосується виключно конкретної людини і яка здатна у випадку розголошення нанести йому моральні або інші збитки ; 5) право на недоторканість життя означає, що увійти до житла громадянина без його згоди неможливо, крім певних, законом встановлених винятків до числа яких можна віднести проведення обшуку за постановою суду; 6) право на свободу пересування, вибору місця перебування та жительства означає, що особа має право вільно пересуватись територією держави, виїжджати в іншу державу та повертатись назад; 7) свобода совісті - свобода віросповідання або атеїзм. Важливе місце в загальній системі основних юридичних можливостей особи належить політичним правам і свободам. Поряд з особистими правами політичні права належать до першого покоління прав людини. Особливості даних прав: - вони тісно пов’язані з особистими правами, оскільки останні наповнюють їх конкретним змістом (наприклад, свобода маніфестацій неможлива без права кожного індивіда на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування; в той же час політичні права виступають гарантією та умовою реалізації окремих громадянських прав і свобод; - на відміну особистих прав, які можуть належати кожній людині як біосоціальній істоті, політичні права, як правило, належать тільки громадянам (підданим) конкретної держави; - вони безпосередньо пов’язані з організацією та здійсненням державної влади, характеризують становище особи в капіталістичних відносинах і наділенні специфічним змістом; - вони являються засобом залучення кожного громадянина до народовладдя на рівні участі в реалізації як державної влади так і місцевого самоврядування. До цієї групи прав і свобод, як правило, відносять наступні права і свободи: 1) свобода слова, думки, друку - власне все це, хоча і в інших конституційних формулюваннях означає свободу вираження поглядів публічно за суспільно-значимими питаннями; йдеться про право на інформацію, на свободу отримання та розповсюдження інформації; 2) право на об’єднання в політичні партії та рухи , професійні організації, соціально-економічні, культурні та інші товариства; 3) право на проведення публічних заходів (свобода зборів, мітингів, демонстрацій, пікетування); 4) право на участь в суспільно-політичному житті, в управлінні з правами держави (виборче право, право на рівний доступ до державної служби тощо); 5) свобода індивідуальних або колективних звернень громадян до органів держави та посадових осіб. Особливістю економічних, соціальних та культурних прав і свобод є: - єдність матеріального ( економічного і соціально-культурного) змісту; - часто вони виступають як право гарантії в силу того, що забезпечують реалізацію інших прав і свобод; - вимагають більш детальної конкретизації в поточному (трудовому, житловому, цивільному тощо) законодавстві. До цієї групи прав і свобод відносяться: 1) право приватної власності та її спадкування, яке забезпечується всіма засобами юридичного захисту від посягань збоку приватних осіб чи органів самої держави (разом з тим, в законодавстві Італії, ФРН та деяких інших держав закріплена можливість втручання приватної власності в інтересах суспільства, конституційних нормах Франції та Мексики допускається націоналізація окремих галузей господарства тощо); 2) права на підприємницьку діяльність - воно дозволяє займатись будь - якою підприємницькою комерційною діяльністю, якщо вона не заборонена законодавчими нормами; 3) право на працю і свободу праці в деяких зарубіжних країнах допускається примусова праця, яка можлива за вироком суду або в умовах війни; 4) право на відпочинок - воно включає щотижневі вихідні дні, які оплачуються роботодавцем, щорічні оплачувані відпустки та загальнонаціональні святкові неробочі дні; 5) право на страйк – на колективне припинення роботи з висуненням ряду вимог, що адресовані роботодавцю; 6) право на охорону здоров’я та медичну допомогу, які залежать від системи охорони здоров’я в кожній конкретній країні; 7) право на освіту та свобода освіти; 8) право на соціальне забезпечення; 9) свобода літературної, художньої наукової та інших видів творчості, право на охорону інтелектуальної власності; 10) право на участь в культурному житті, на користування здобутками культури та мистецтва. Конституційні обов’язки. Встановлені конституціями основні обов’язки можуть відноситись одночасно і до людини, і громадянина, а можуть зобов’язувати лише громадянина. До першої групи відносяться обов’язки: дотримуватись конституції і законів держави сплачувати податки. Всі особи, що проживають на території держави зобов’язані берегти природу та навколишнє середовище, дбайливо ставитись до природних багатств. Там де армія професійна іноді чоловіки відповідно віку в обов’язковому порядку призиваються на альтернативну службу. Поряд з оголошенням свободи праці і навіть права на працю, деякі конституції декларують обов’язок працювати. Так в Конституції Іспанії записано: "Всі іспанці зобов’язані працювати і мають право на працю..."Досить широке розповсюдження в конституціях зарубіжних країн отримало зобов’язання піклуватись про дітей навіть, якщо вони народжені позашлюбом. Громадянин в зарубіжних країнах може нести і додаткові обов’язки. Одним з таких обов’язків є захист батьківщини. В цілому ряді країн існує загальна військова повинність для громадян. В деяких конституціях говориться про обов’язок громадянина бути вірним державі. Існує практика зобов’язання громадян мати основну загальну освіту та приймати участь у виборах. В державах тоталітарного соціалізму конституції встановлюють також інші обов’язки (дотримуватися громадського порядку, охороняти честь батьківщини, зберігати державну таємницю, кріпити єдність національностей тощо). Але більшість з них, по суті мають моральний характер. Гарантіі конституційних прав і свобод - це способи, що забезпечують реалізацію і захист прав та свобод людини та громадянина. Вони поділяються на дві великі групи - міжнародно-правові та внутрішньо-державні. Міжнародно - правові гарантії закріплені в комплексі глобальних і регіональних міжнародних конвенцій та забезпечуються діяльністю міжнародних об’єднань та їх органів. Ще XIX ст. приймали міжнародні акти, спрямовані на захист прав людини (заборона работоргівлі, захист негрів, військових контрактів тощо), але проблема врегулювання даного питання стала нагальною після Другої Світової війни, коли починає запроваджуватися міжнародна система захисту прав людини, яка в сучасних умовах здійснюється в рамках ООН та її спеціалізованих установ, регіональна у рамках міжамериканської, європейської та африканської систем. В своїй діяльності вони керуються статусом ООН, загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про права людини, Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Якщо особа вичерпала всі неофіційні правові засоби захисту свого права, вона може звернутися в Європейський суд з прав людини, який у разі встановлення факту порушення права накладає на винну державу значну матеріальну відповідальність. Внутрішньо-державні гарантії - це способи забезпечення реалізації прав і свобод їх захист , що надається даною конкретною державою. |
|
Навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030401... Призначення курсу «Загальна історія держави та права». Предмет історії держави і права зарубіжних країн. Методологія науки та курсу.... |
1. Предмет та методологія історії держави і права зарубіжних країн... Предметом ІГПЗС є держава і право зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення та розвитку в певній послідовності, на основі виявлення... |
|
Тема ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права |
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни „ Історія держави і права... Робоча навчальна програма з дисципліни „Історія держави і права зарубіжних країн”. / Укладач: проф. Скрипникова Л. В |
|
Законодавства, їх система Поняття цивільного права як галузі права. Предмет та метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин |
Закон як джерело конституційного права в зарубіжних країнах: поняття та класифікація ... |
|
Конспект з курсу «Цивільне право України» Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система |
№ ПОНЯТТЯ ТА СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Предмет цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Поняття, види та ознаки особистих немайнових та майнових відносин |
|
«Предмет, метод, принципи і система земельного права України» Поняття і основні ознаки земельного права України як галузі права, галузі науки і навчальної дисципліни |
Евтушенко С. Г. История государства и права зарубежных стран: Краткий... Самостійна робота з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» охоплює три основні напрямки |