1.3. Правовий час як атрибут правової реальності
Методологічне значення темпорального виміру правової реальності обумовлене тим, що право, як і будь-який соціальний феномен, має нерозривний зв’язок із часом у різних його формах. Необхідність дослідження таких зв’язків проявляється у всій системі юриспруденції, у тому числі в філософії права й соціології права. При цьому відчувається потреба у створенні системи категорій і понять, які послужили б методологічною основою при дослідженні питань часу у правовій реальності.
Буття постає у вигляді різноманіття форм і типів реальності, історично доступної людині [208, с. 235]. Однією з них є правова реальність, яка не являє собою якоїсь субстанціональної частини реальності, а є способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, людського буття. Цей спосіб уявляється реально існуючим внаслідок його високої значимості, оскільки за його відсутності розпадається сам людський світ [229, с. 170].
Правову реальність як особливе буття не варто ані ототожнювати з емпіричною реальністю, ані виводити з неї, ані зводити до неї. Для створення такого світу права, який надбудовується над емпіричною реальністю, юриспруденція, на думку Є. В. Спекторського, використовує цілу низку “презумпцій, конструкцій і фікцій, досить далеких від емпіричної дійсності [Цит. за: 136, с. 151-152]”.
Не справедливу думку В. А. Бачиніна, правова реальність виступає у двох основних формах – об’єктивній і суб’єктивній. У першому випадку це правові відносини і соціальні інститути та організації, що їх обслуговують, а в другому – сфера правосвідомості з її нормами та цінностями [52, с. 118]. Видатний радянський і український правознавець М. П. Орзіх у роботі “Особистість і право” зазначає, що об’єктивним феноменом право “виступає тільки гносеологічно: як явище, що існує поза і незалежно від свідомості суб’єкта, що пізнає, в якості “соціальної реальності”…, “юридичного буття”… “об’єктивної реальності”…, “специфічної соціальної реальності”… Цим вичерпується об’єктивність права [164, с. 117]”. Про те ж пише і М. М. Цимбалюк, який стверджує, що реальність права неможливо віднести ні до суб’єктивної реальності (оскільки вона володіє зовнішніми опредмеченими формами), ні до об’єктивної реальності (оскільки вона має ідеальний характер). На думку вченого, “справа в тому, що право конституюється через взаємодію цих реальностей, отже не зводиться ні до однієї із сторін цієї взаємодії. Деонтологічний світ є каналом зв’язку між “світом належного” і “світом сущого [236, с. 23]”.
Переходячи до питання про визначення правової реальності, варто сказати, що у філософській і теоретико-правовій літературі наводиться досить велика кількість таких визначень. Зокрема, під правовою реальністю мають на увазі:
юридичну надбудову або юридичну структуру суспільства, яка включає в себе усі без винятку правові явища, інститути й установи, у тому числі правові норми, правову культуру й ідеологію, правосвідомість, правовідносини, правову практику, правову психологію тощо (М. М. Марченко) [140, с. 30];
багаторівневий комплекс правових засобів (явищ і процесів), які функціонують в усіх їх структурних зв’язках із соціальною сферою держави, сукупність усіх форм юридичного буття суспільства. Правова реальність розглядається як антропологічна основа і простір права, що самоорганізується в систему (О. Ф. Скакун) [199, с. 327-328];
сукупність наявних у суспільстві правових явищ та породжених ними суспільних наслідків, процесів і тенденцій, які існують і функціонують у формі цілісної єдності й взаємодії правової активності, правового спадку і правової культури (А. Ф. Крижанівський) [128, с. 13];
особливий зріз суспільної реальності, що поєднує у собі всі правові явища – як матеріальні, так і ідеальні (О. В. Крєт) [125, с. 11].
Незважаючи на різноманіття підходів до визначення правової реальності, серед них можна вивести певну єдність: по-перше, правова реальність уявляється як форма буття права; по-друге, вона володіє й об’єктивними і суб’єктивними властивостями; по-третє, вона характеризується багаторівневістю, оскільки включає найрізноманітніші правові явища, що належать як до матеріального, так і до ідеального світу.
Таким чином, правова реальність може розглядатися як особливий автономний світ права із своїми тенденціями, логікою функціонування й розвитку, що включає самостійні різновиди буття права: нормативну (інституціональну) реальність, реальність правосвідомості, реальність правової поведінки [136, с. 147-148; 162, с. 276].
Правова реальність, за словами С. І. Максимова, складається з таких рівнів (форм буття права): 1) світу ідей (ідея права); 2) світу знакових форм (правові норми і закони); 3) світу взаємодії між соціальними суб’єктами (правове життя). Кожен із цих рівнів, відповідно, має специфічні часові характеристики [135, с. 7].
Необхідно зробити зауваження стосовно третього рівня правової реальності – світу взаємодії між соціальними суб’єктами, що ототожнюється філософом із правовим життям. Таке ототожнення видається не зовсім вірним і це обумовлено тим, що в теорії права у ході дискусії, яка триває протягом останнього десятиліття, вже склалося визначення поняття “правове життя”. О. В. Малько розуміє під нею “сукупність всіх форм юридичного буття суспільства, яка виражається у правових актах та інших проявах права (у тому числі й негативних) та характеризує специфіку й рівень існуючої юридичної дійсності, відношення суб’єктів до права і ступінь задоволення їхніх інтересів [163, с. 122]”. Із цього визначення очевидно, що світ взаємодії між соціальними суб’єктами не еквівалентний правовому життю, а лише входить до нього як один з елементів.
Поряд із тим, в юриспруденції використовується термін “правова активність”, що позначає “процес руху правових цінностей від державно-правової дійсності до особистості, їхнє закріплення у її свідомості й поведінці і зворотний процес, виражений у прояві правових цінностей у соціальній дійсності [207, с. 40]”. Правова активність одних суб’єктів правовідносин викликає відповідну реакцію інших, тобто між різними суб’єктами виникає певна взаємодія – правове спілкування. На цій підставі для позначення світу взаємодії між соціальними суб’єктами більш прийнятним ввижається вживання поняття “правове спілкування”, яке має розглядатися в контексті історико-правової й соціальної дійсності.
Отже, можна погодитися з виокремленням зазначеної трирівневої структури правової реальності, замінивши, однак, назву “правове життя” на назву “правове спілкування”, яка більш придатна для позначення світу взаємодій між соціальними суб’єктами, який мається на увазі. Можливим є використання й іншої тріади: правосвідомість – позитивне право – правовідносини, що також досить точно віддзеркалює багатошаровість (але не розшарування) права.
Поряд із цим, варто вказати на наявність проблеми можливої неузгодженості цих трьох різновидів правової реальності [162, с. 71], внаслідок чого правові ідеї, законодавство і правова поведінка виявляються незбалансованими, а право в цілому втрачає левову частку від здатності до впорядкування.
Попри все те, не можна не зазначити, що правова реальність і для юриста, і для обивателя має поставати як щось ціле, монолітне, де ця монолітність забезпечується внутрішньою єдністю і погодженістю між вищезгаданими пластами правової реальності, а ідея права буде пов’язана із правовим життям настільки ж тісно, як і елементарні частки, що складають атом. За справедливим зауваженням О. В. Петрова “Будь-яка емпірична правова реальність за зовнішньою багатоликістю і динамічністю виявляє незмінний стрижень; містить у собі те необхідне, що робить її, де б і коли б вона не існувала, самототожною, рівною, адекватною самій собі [169, с. 73]”.
У зв’язку з такою внутрішньою єдністю напрошується висновок про необхідність використання категорії “правовий час”, яка відбивала б темпоральні характеристики правової реальності. Така категорія набула останнім часом розвитку на дисертаційному рівні у філософсько-правових і теоретично-правових роботах українських і зарубіжних (у першу чергу – російських) вчених.
Так, російська дослідниця І. В. Волк визначає правовий час як особливу функціональну категорію юридичної науки, яка відбиває процес безперервних змін юридичного життя, у ході якого виникають і зникають правовідносини, юридичні норми та правові акти, які впливають на становлення та розвиток юридичної науки й практики. Серед основних особливостей правового часу називаються тривалість, своєчасність, безперервність, ритмічність, повторюваність, одночасність, послідовність, датування, момент і юридичний строк [67, с. 6].
У дисертаційному дослідженні Т. Л. Тенілової правовий час визначений як “особлива функціональна категорія юридичної науки, що виражає виникнення, тривалість і завершення правових дій, процесів, норм, подій і послідовність зміни їхніх станів”; а серед його основних властивостей названі тривалість, послідовність, одночасність, момент часу, повторність, переривчастість, безперервність, інтенсивність, ритмічність [211, с. 7].
Трохи інше визначення наводиться в роботі українського юриста О. В. Пушняка, який розглядає правовий час як особливу форму соціального часу, яка не збігається з фізичним часом і являє собою “систему часових параметрів (тривалість, послідовність, ритм, темп) існування, тобто розвитку і функціонування певного юридичного об’єкта [184, с. 6]”.
Докладне дослідження правового часу дозволило О. В. Пушняку виділити такі особливості правового часу, як об’єктивність; обумовленість процесами, що відбуваються у правовій системі, в основі яких лежить юридична діяльність; упорядкованість; одномірність; односпрямованість і незворотність; конструктивна спрямованість; відносна зворотність; неоднорідність, багатовимірність; системність часових проявів юридичної дійсності; нерівномірність; єдність переривності та безперервності; накопичувальна властивість [184, с. 7-8]. Конкретизація правового часу може здійснюватися за допомогою понять тривалості, послідовності, ритму, темпу, що сутнісно пов’язані з категорією становлення, яка розцінюється як основа темпоральності [184, с. 8].
У спробі надати власне визначення правового часу необхідно звернути увагу на таке:
1. Правова реальність має розглядатися як така, що перебуває у певному середовищі – просторово-часовому континуумі (або, користуючись термінологією М. М. Бахтіна, – хронотопі), який складається із правового простору та правового часу (по суті, про те ж говорить і французький теоретик права Ж.-Л. Бержель: “юридичний феномен розвивається й еволюціонує у часовому, географічному та соціальному контексті і не може розглядатися у відриві від нього [54, с. 194]”). Тут можна говорити про об’єктивність часу як середовища існування права, оскільки він є зовнішньою характеристикою правової реальності: остання розгортається у ньому і може піддаватися вимірюванню за його допомогою.
2. Час може проявлятися у трьох формах – як реальний (будучи зовнішньою характеристикою реальності, яка розгортається у ньому і вимірюється за його допомогою), перцептуальний (психологічний, що є відбиттям об’єктивного часу у свідомості суб’єкта) і концептуальний (за допомогою якого створюються абстрактні моделі, які є способом наукового пізнання реального й перцептуального часу).
Виокремлення зазначених форм часу пов’язане з наявністю у правового часу онтологічних і гносеологічних характеристик. Онтологічна сторона феномена часу пов’язана з об’єктивним часом, гносеологічна ж – із суб’єктивним.
Дослідник проблеми соціального часу В.П. Яковлєв зазначає, що суб’єктивний час є віддзеркаленням об’єктивного, реального часу у свідомості і може бути феноменом як індивідуальної, так і суспільної свідомості [255, с. 51]. При цьому, гносеологічно виокремлюються науково-теоретичний, понятійний рівень свідомості, осмислення часових властивостей і відносин (концептуальний час) і рівень чуттєво-емоційного переживання часу (перцептуальний час) [255, с. 52].
Досить точно про співвідношення цих форм часу висловився відомий радянський темпоролог А. М. Мостепаненко: “перцептуальний простір і час… суть умови співіснування та зміни відчуттів та інших психічних актів суб’єкта. В реальному просторі локалізовані фізичні об’єкти, а в перцептуальному – наші відчуття… При описі явищ природи ми обираємо такий концептуальний простір, який найкраще відповідає особливостям нашого перцептуального простору і часу і у зв’язку з цим є для нас найбільш зручним [148, с. 31, 35]”.
3. Крім очевидного впливу часу на правову реальність варто вказати й на намагання людини маніпулювати часом за допомогою права. Як вірно зазначає П.М. Рабінович, право регулює не час як такий, а темпоральні параметри діяльності, будучи одним із засобів освоєння часу [185, с. 19]. Серед способів такого впливу – введення державою еталонів часу, перехід на “зимовий” і “літній” час, встановлення строків і визначення їхньої тривалості тощо.
Цілковито очевидно, що такій категорії як “правовий час” неможливо надати універсального визначення, але все ж таки можна запропонувати таке його трактування: правовий час – це особливий різновид соціального часу, що є складовою частиною правового хронотопу і невід’ємним атрибутом правової реальності. Амбівалентний характер відносин правового часу і права полягає в тому, що право змінюється у часі і під впливом часу і, разом із тим, намагається впливати на його прояви за допомогою своїх регулятивних можливостей [156, с. 20].
Український теоретик права А. Ф. Крижанівський вірно зазначає, що час у правовій сфері не завжди проявляє себе як однорідне поняття [127, с. 192]; звідси видно, що цілісність правового часу не означає його цілковитої гомогенності – воно є неймовірно багатогранним і має багато пластів.
Правовий час, будучи цілісною категорією, проявляється в різних формах буття права як реальний (об’єктивний, зовнішній до правових явищ), концептуальний (у юридичній науці, нормотворчості) і перцептуальний (у правовому спілкуванні). При цьому, не можна сказати, що певному рівневі правової реальності відповідає конкретна форма правового часу – скоріше можна стверджувати, що така форма залежить від об’єкта й обставин.
Важливим є питання про властивості часу: ввижається, що спроби навести єдиний перелік всіх властивостей правового часу не мають сенсу. Можна говорити про властивості окремих форм правового часу, причому ці властивості можуть бути характерними більш, ніж для однієї з них; але надавати будь-якій із цих рис статусу універсальної для правового часу взагалі – неможливо. Причина цього криється в розбіжностях між об’єктивним і суб’єктивним світом.
На особливу увагу заслуговує питання про темпоральний вимір ідеальної складової правової реальності. Як зазначає С. І. Максимов, початок буття ідеї права у часі не може бути визначений: це – надчасове буття ідеального плану, тому твердження про те, що ідея передує праву, слід розуміти винятково в логічному, а не в історичному розумінні. Однак, норми позитивного права мають свій початок у часі, тому про них можна сказати: коли була прийнята та або інша норма права; встановити час, коли норму може бути скасовано [136, с. 181]. Динамічний характер правового спілкування вже сам по собі свідчить про розгортання його у часі.
Цікавою із цього приводу є думка В. В. Дудченко, згідно з якою співвідношення ідеї права і часу можна виразити в такий спосіб: “істина про право стара і добре відома; але вона вічно нова в переживанні нових поколінь [88, с. 22]”. Варто додати: ідея права в переживанні нових поколінь не просто залишається вічно новою, її віддзеркалення у свідомості нових і нових поколінь не залишається одвіку однаковим – воно трансформується, пристосовуючись до змін, які відбуваються у соціальному житті, культурній сфері тощо.
Невиявність або відсутність початкового моменту буття в ідеї права, таким чином, дозволяє говорити про її надчасовість, але не означає позачасового характеру цієї ідеї. Час ідеї права абсолютний, статичний: сама по собі вона залишається незмінною, однак у нових історичних умовах у неї відкриваються нові грані, нові прояви, міняються форми вираження.
Категорія абсолютного (“вічного”) часу бере початок у статичній концепції часу і тепер розуміється як “інтуїція свідомості, яка являє собою необхідний елемент категоріального бачення миру [167, с. 8]”. Це означає, що час нерозривно пов’язаний із рухом, але в людській свідомості, яка містить витоки ідеї права, остання є вічною, незмінною й абсолютною ідеєю.
Позитивне право мусить розглядатися в контексті реального часу, але велике значення тут має й концептуальний час, за допомогою якого юристами-теоретиками, а потім і законодавцем створюються певні конструкції, які використовуються пізніше у практичній діяльності. Відповідно, взаємодія правового часу і позитивного права може бути розглянута у двох аспектах: 1) дія права у часі; 2) регулювання правом темпоральних параметрів діяльності.
Реальний правовий час, як уже було зазначено, є об’єктивною характеристикою правових явищ; “середовищем” права. Об’єктивність обумовлена дійсним, об’єктивним існуванням правової реальності у різних її проявах: наприклад, ознаками об’єктивно існуючих явищ володіють джерела права і юридичні факти, які можна зафіксувати і вимірити за допомогою астрономічного часу. Цікаво, що самі правові явища мають антропний характер, але розташовуються у часовому середовищі незалежно від волі людини: вони не можуть бути звернені назад, не можуть бути вилучені із часу (видаватися за такі, що ніколи не існували).
Реальний час, як правило, вимірюється звичайними календарними величинами, а календарний час, на думку Г. І. Петрова (єдиного, як зазначає П. М. Рабінович, радянського вченого, що досліджував часові категорії, використовувані у правовому регулюванні [185, с. 19-20]), використовується в системі шести категорій: датування, тривалості, повторюваності, одночасності, послідовності й наступності [170, с. 47]. Варто помітити, що ці категорії можуть бути з успіхом використані не лише тоді, коли мова йде про позитивне право, але й при розмові про правове спілкування; інакше кажучи – це взагалі характеристики правового життя.
Датування – це позначення місця у календарній часовій шкалі [171, с. 47], за допомогою чого вказується на момент затвердження нормативного або індивідуального акта відповідними органами; на час, коли відбулася та або інша подія. Для датування використовують поняття астрономічного часу: роки, місяці, доби; а також похідні від них: століття, п’ятилітки, тижні, декади, години, хвилини, секунди, дробові частки секунд тощо. Датування може бути названо первинною категорією, оскільки за його допомогою фіксуються події минулого, теперішнього і майбутнього (планування), виміряється їхня тривалість, визначаються відносини послідовності або одночасності.
Тривалістю називається часова протяжність (строк) від початку дії, події до її завершення, досягнення конкретного результату. Тривалість необхідна для знаходження часових меж дії нормативно-правового акта (причому вона може бути як визначеною, так і невизначеною); установлення юридично значимих фактів (досягнення віку, набуття трудового стажу або цензу осілості, сплив строку).
Повторюваність виражається в періодичності застосування форм державної й суспільної діяльності і полягає у визначенні часових інтервалів між управлінськими діями, подіями. Повторність, не обумовлена конкретними строками, називається регулярністю або систематичністю [171, с. 50]. Категорія повторюваності використовується при встановленні періодичності скликання представницьких органів і формування органів виконавчої влади, плануванні тієї чи іншої діяльності, ефективному розподілі робочого часу і часу відпочинку, а також при кваліфікації правопорушень, об’єктивна сторона складу яких включає такі елементи як систематичність і повторюваність.
Одночасність є необхідною в процесі будь-якої спільної управлінської роботи для встановлення збігу в часі дій або подій [171, с. 50]. Категорія одночасності в законодавстві використовується переважно опосередковано (оскільки сама вона, як правило, не згадується) і мається на увазі в таких випадках: 1) коли мова йде про поєднання посад або його заборону (одночасність зайняття декількох штатних посад); 2) при кваліфікації правопорушення, одним з елементів об’єктивної сторони якого є час його здійснення (наприклад, установлюється одночасність діяння таким темпоральним обставинам, як нічний час, воєнний час та ін.); 3) при визначенні своєчасності явки на роботу (установлюється одночасність моменту прибуття на роботу (службу) моменту, установленому в правилах внутрішнього розпорядку, уставі або іншому документі) тощо.
Послідовність використовується для визначення зв’язків між попередніми й наступними управлінськими діями, подіями. Вона обумовлена причинно-наслідковими зв’язками явищ у природі й суспільстві. Г. І. Петров зазначає, що вимога часової послідовності в регулюванні управління суспільством означає: 1) визнання неминучості поетапного розвитку суспільних процесів; 2) доцільність на кожному етапі розвитку частин і цілого виокремлювати основне, вирішальне, на чому варто зосередити головну увагу і засоби; 3) необхідність охопити повністю завдання й функції управління відповідно до компетенції органу соціального управління [171, с. 50]. Говорячи про управлінську діяльність, вчений приділяє особливу увагу стадійності управлінського циклу, яка складається з окремих взаємозалежних етапів, розташованих у певному порядку. У цьому зв’язку не можна обійти стороною питання про юридичний процес, будь-який різновид якого (конституційний, цивільний, кримінальний та ін.) уявляється як діяльність, яка складається з ряду стадій, жорстко закріплених на часовій шкалі у певній послідовності.
Категорії одночасності й послідовності дозволяють співвідносити юридично значимі події у часі, для чого використовують вислови “не раніше, ніж”, “одночасно”, “з моменту” тощо.
В якості специфічної форми часової послідовності Г. І. Петров розглядає зворотну дію нормативного акта [171, с. 49]; однак більш справедливо називати її виключенням із загального правила про послідовність; фікцією, створеною для вирішення певних завдань за допомогою правових засобів; отже ретроактивність відноситься до категорій концептуального, але не реального часу.
Часовою послідовністю породжується наступність, тобто використання досвіду минулого для сьогодення і майбутнього [170, с. 51]. Наступність тлумачиться в академічному словнику української мови як “перехід чого-небудь від попереднього до наступного [202, с. 208]”, тобто наступність розгортається саме у часі. Тому справедливою є критика Ю. М. Оборотовим точки зору Г. В. Швєкова, який розглядає наступність у праві по двох напрямках: по вертикалі (у часі) і по горизонталі (у просторі): “ввижається, що поняття “наступність” може бути віднесено тільки до першого напрямку. Другий напрямок, тобто засвоєння цінностей з інших культур – це вже порушення наступності … і має спеціальне найменування – правова акультурація [162, с. 107]”.
Говорячи про правове регулювання темпоральних параметрів діяльності, П. М. Рабінович зараховує до них тривалість, швидкість, своєчасність та ін. [185, с. 19-21], причому особлива увага приділяється саме останній характеристиці. Здається, цю властивість можна додати до низки основних темпоральних категорій юриспруденції, наведеної Г. І. Петровим, зазначивши, однак, що своєчасність не може бути названа характеристикою реального часу, оскільки вона завжди виникає в людській свідомості і належить до сфери перцептуального часу.
Своєчасність, яка розуміється як зв’язок темпоральної закономірності об’єктивного розвитку подій із закономірністю тривання особистісного часу (К. О. Абульханова-Славська) [185, с. 22], піддається П. М. Рабіновичем відповідній “специфікації” стосовно діяльності суб’єктів правового регулювання [185, с. 22]. Таким чином, розрізняються два таких прояви своєчасності, як своєчасність правотворчості і своєчасність правозастосувальної (і правореалізаційної) діяльності. Перша використовується для встановлення обов’язку правотворчих органів настільки оперативно вносити зміни до чинного законодавства, щоб воно відповідало обставинам, у яких буде реалізовуватися [185, с. 22-25]. Друга найчастіше закріплюється як прямий юридичний обов’язок відповідних суб’єктів, причому така своєчасність обмежується формально-визначеним календарним строком [185, с. 25-26].
Категорія своєчасності вбачається не об’єктивною характеристикою правового часу, а юридичною конструкцією, за допомогою якої задається темп людській діяльності. Поняття своєчасності з’явилося в законодавстві як відповідь на потребу в обліку перцептуального часу: суб’єкту надається можливість визначати темпоральні межі своєї діяльності, виходячи із власних уявлень про час, хоча іноді закон все ж таки обмежує суб’єкта права максимальним строком. Так, цивільне процесуальне законодавство пропонує суду розглядати справи в розумний строк, але обмежує останній двома місяцями з моменту відкриття провадження у справі, а по справах про поновлення на роботі і про стягнення аліментів – одним місяцем [9, ст. 157].
Концептуальний правовий час пов’язаний, у першу чергу, не з психікою, а з розумом, оскільки є результатом умоглядних побудов, плодом логічних висновків. Ця форма часу, як і перцептуальний час, породжується людською свідомістю, однак виникає не всупереч волі суб’єкта, як реакція на зовнішній подразник, а як результат цілеспрямованої інтелектуальної діяльності. Концептуальний час можна назвати похідним від реального і від перцептуального часу: він застосовується для регулювання вищезгаданих темпоральних параметрів діяльності, використовуючи при цьому не тільки об’єктивні властивості часу, але й категорії психологічного часу (наприклад, вже розглянута категорія своєчасності).
Одна з найважливіших особливостей концептуального правового часу полягає в тому, що він законодавчо проголошує деякі основні властивості реального часу (безперервність і незворотність), але за допомогою правових фікцій робить ці властивості не універсальними, а всього лише зразковими – вони набувають значення не аксіом, а спростовних правових презумпцій. Ця особливість концептуального часу, таким чином, може бути охарактеризованою як фіктивність. Законодавець передбачає випадки, коли строки можуть припинятися; закону надається зворотна дія; мало того – такі факти, які реально існували, юридично вважаються такими, що ніколи не існували. Так, приватноправовому договору може надаватися зворотна дія, тому що “сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення [8, ст. 631]”; судимість після її погашення або зняття у встановленому законом порядку вважається вже неіснуючою [6, ст.ст. 80, 81].
Концептуальний час має здатність упорядковувати людську діяльність: за допомогою таких категорій реального часу, як момент часу, тривалість, послідовність, одночасність тощо створюються моделі належної, бажаної або можливої поведінки. Наприклад, Президент України вступає на пост не пізніше, ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту принесення присяги народу [1, ст. 104]; відкриття спадщини відбувається тільки після смерті спадкодавця або оголошення його померлим [8, ст. 1220].
Серед безлічі темпоральних понять, використовуваних у правовому регулюванні, особливу увагу привертають строки (у тому числі – давності), віднесені В. М. Горшеньовим до нетипових нормативних приписів [73, с. 116]. Строки можуть вимірюватися в хронометричному (через визначення тривалості) або хронологічному (шляхом зазначення моментів часу) порядку; у зв’язку із цим, ст. 251 ЦК України розрізняє серед строків відповідно “строк” і “термін” [8, ст. 251]. Іншими словами, під “строком” мається на увазі певний період у часі, а під “терміном” – певний момент часу. Строки можуть отримувати чітку фіксацію, тобто бути формально-визначеними, або ж існувати у вигляді оціночних понять [187, с. 12-13], інтерпретація яких здійснюється суб’єктами правовідносин залежно від ситуації.
У найбільш широкому значенні час використовується у сфері правового спілкування. Цей рівень правової реальності може розглядатися не тільки в рамках календарного часу, але й через призму категорій історичного (соціально-історичного) й індивідуального (психофізичного) часу.
Правове спілкування може розглядатися як найбільш багатоаспектний, рівень правової реальності й найважливіша складова правового життя. Тут у “знятому” вигляді присутні ідеальний і нормативний світи, тому ряд іманентних їм властивостей переноситься й на правове спілкування: тут є й уявлення про абсолютний час ідеї права, і здатність до обліку та вимірювання часу за допомогою його фізичних властивостей, і темпоральні конструкції законодавця. Але на цьому рівні додається ще одна важлива форма правового часу – перцептуальний час. Він нерозривно пов’язаний із людською психікою; із властивою будь-якій людині (за рідкісними винятками) здатністю давати оцінки, виходячи із власного відчуття часу.
При розгляді правового спілкування необхідно назвати декілька важливих властивостей правового часу у цьому пласті правової реальності: безперервність, незворотність, нелінійність, полілінійність і нерівномірність. Важливо зазначити, що перші чотири властивості належать до реального, об’єктивного часу, тобто не залежать від людської волі; а останнє – є суб’єктивним, оскільки здійснюється у свідомості спостерігача (одиночного або колективного) і чималою мірою залежить від психологічних характеристик суб’єкта.
Безперервність пов’язана з поступовістю розвитку, відсутністю “стрибків”, які є всього лише ілюзіями, що виникають у свідомості стороннього спостерігача. Безперервність правового розвитку пов’язана з проблемою наступності у праві, і зберігається завдяки наявності правової традиції, повна відмова від якої тягне кризу правової системи (або навіть її крах). Саме правова традиція є цементуючим правову систему елементом, але не можна відкидати і значення новел: зв’язок між традиціями й новаціями забезпечує змістовну наступність культурно-історичного досвіду, збереження й розвиток неминущого змісту культури [162 , с. 79].
Незворотність обумовлена постійним накопиченням інформації, що дозволяє говорити про неможливість повернутися на вже пройдений етап розвитку. Природно, не виключається можливість “кроку назад”, але такий крок можна побачити лише з позицій суб’єктивного часу і він, у жодному разі, не буде поверненням у вихідне положення через наявність накопиченого досвіду і знання.
Синергетична парадигма, до якої усе частіше удаються і в соціальних науках, дозволяє виділити ще одну вкрай важливу властивість правового часу – його нелінійність, яка розуміється харківським фізиком професором Л. Ф. Чорногором як універсальна і фундаментальна властивість світу [242]. Правова реальність, будучи відкритою системою, контактує із зовнішнім світом; цим обумовлюється можливість накопичення досвіду і знань, а це, у свою чергу, робить її розвиток незворотним. У той же час, відзначається здатність такої системи до самоорганізації, чергування хаосу й порядку: “у результаті спрацьовування численних прямих і зворотних, позитивних і негативних зв’язків між підсистемами розвиток системи відбувається самоорганізовано. Такій системі не можна (не має сенсу) нав’язувати свій “план розвитку”. Ось чому часто будь-які нововведення, реформи, революції бувають настільки шкідливими [242]”.
Із нелінійності випливає, що час правового спілкування є полілінійним (поліваріантним): розвиток має певні детермінанти, але іноді вирішального значення набувають випадкові фактори, які відіграють роль біфуркацій, тому майбутнє не може бути спрогнозоване як щось однозначне й неминуче – можна лише робити припущення із більшим або меншим ступенем імовірності.
Нерівномірність набуває форм анізотропності й неоднорідності. Перша являє собою неоднаковість перебігу часу в різних системах, друга ж пов’язана з нерівномірністю протікання процесів на різних етапах розвитку однієї й тієї ж системи. На спеціальну увагу заслуговує категорія темпу (швидкості, щільності) часу, що підлягає розгляду в контексті неоднорідності часу. Так, у період докорінних соціальних перетворень хід часу різко прискорюється і правові процеси починають розвиватися в незвичному для спостерігачів темпі [206, с. 190].
|