НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах рукопису РОЗГОН ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА Індекс


Скачати 2.85 Mb.
Назва НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах рукопису РОЗГОН ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА Індекс
Сторінка 1/19
Дата 20.03.2013
Розмір 2.85 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19




НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО


На правах рукопису
РОЗГОН ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА

Індекс УДК 347.218.3

МЕЖІ ТА ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник:

Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна,

доктор юридичних наук,

професор, член-кореспондент Академії правових наук України

Харків-2005

ЗМІСТ
ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Юридична природа і види меж та обмежень права власності 10

  1. Загальні засади регулювання відносин власності 10

  2. Сутність меж і обмежень права власності 34

  3. Види меж і обмежень права власності 72


РОЗДІЛ 2. Речові, договірні та корпоративні обмеження права власності 98

  1. Межі та обмеження права власності, обумовлені речовими правовідносинами 98

  2. Межі та обмеження права власності, обумовлені договірними правовідносинами 138

  3. Межі та обмеження права власності, обумовлені корпоративними правовідносинами 159


ВИСНОВКИ 195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 205

ВСТУП
Актуальність теми зумовлена економіко-правовими змінами, що відбуваються за останні часи в Україні. Процес реформування українського законодавства, пов’язаний із гармонізацією публічно-правових та приватноправових засад, насамперед стосується відносин власності. Уявлення про право власності як абсолютне і необмежене право нині неможливе. Про це свідчить не лише введення до нового ЦК України норм про речові права на чуже майно, а й наголошення на властиві йому межі та запровадження різноманітних засобів його обмежень. Розгалужені підходи до встановлення меж та обмежень права власності покликані поєднати здійснення власником своїх повноважень із правами та інтересами інших осіб. Зміни у правовому регулюванні відносин власності за таких умов є неминучим наслідком впливу на нього комплексу правових механізмів, передбачуваних суміжними інститутами договірного, корпоративного, конкурентного, природоресурсового права та багатьох інших. Це викликало необхідність переосмислення як поняття права власності у цілому, так і розуміння таких правових феноменів, як межі та обмеження, що впливають на нього. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні їх сутності та різновидів, застосуванні комплексного підходу до їх аналізу із наданням відповідних рекомендацій щодо вдосконалення цивільного законодавства.

Зазначеним питанням в цивілістичній науці практично не приділялося уваги. Відома праця В.П. Грибанова лише загальним чином стосувалася цих питань та ще й за радянських часів. У монографії сучасного російського дослідника В.П. Камишанського питання меж та обмежень досліджуються, але далеко не повною мірою, а в дисертаційному дослідженні українського вченого О.А. Михайленко (2003 р.) проаналізовано речово-правові обмеження права приватної власності в контексті порівняння давньоримського та сучасного їх правового регулювання. Внаслідок цього цілий спектр вагомих чинників та механізмів, засад та підстав, способів та засобів, покликаних стримувати власника в його абсолютизованих правомочностях, залишився поза межами досліджень в українській цивілістиці, чим і зумовлюється актуальність цієї роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертанткою напрямок дослідження є складовою частиною комплексної цільової програми «Удосконалення правового механізму державного впливу на ринкові відносини (публічно-правові та приватноправові аспекти)» № 0186.0.070869.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування сутності меж та обмежень права власності як правових явищ, виявлення необхідності в їх запровадженні, розроблення науково-теоретичних пропозицій, спрямованих на вдосконалення підходів до правового регулювання відносин власності.

Для досягнення вказаної мети у дисертаційному дослідженні були поставлені такі основні задачі:

  • проаналізувати наукові підходи до понять меж та обмежень права власності;

  • виявити їх вплив на поняття права власності, правомочності власника, їх здійснення та захист;

  • запропонувати систему меж та обмежень права власності, визначити їх види;

  • розкрити різні види обмежень права власності в сфері речових, договірних та корпоративних правовідносин.

Об’єктом дослідження є правове регулювання меж та обмежень права власності й їх прояв у цивільно-правових відносинах, що складаються при здійсненні власником своїх повноважень.

Предметом дослідження є межі та обмеження права власності як правові категорії, їх юридична природа, виявлення характеру та наслідків їх впливу на обсяг повноважень власника і забезпечення відносин власності правовим регулюванням із втіленими в ньому обмежувальними механізмами.

Методи дослідження, що використовувалися в процесі написання дисертаційної роботи: порівняльно-правовий, за допомогою якого простежена послідовність розвитку відносин власності у сучасному українському середовищі на підставі тих теоретичних надбань і практичних механізмів, які випрацьовувалися в інші часи та в інших країнах; діалектичний, який вплинув на погляд на право власності як поступове звуження обсягу можливостей суб’єктів через необхідність врахування природних меж цього права та узгодження дій його носія з правами та інтересами інших власників, суспільства в цілому, нормами моралі; системно-структурний, який надав можливість визначити види меж та обмежень з їх взаємним впливом на відносини власності; логічний метод зумовив послідовність висловлених суджень та умовиводів. Шляхом проведення аналізу та синтезу виявлялися загальні засади правовідносин власності. У процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.

Науково-теоретичною основою дослідження та зроблених у дисертації висновків стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених дореволюційного, радянського та сучасного періодів, які зверталися до питань, що аналізувалися в роботі, зокрема М.М. Агаркова, Б.Б. Черепахіна, Ч.Н. Азімова, С.С. Алексєєва, С.М. Братуся, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, О.С. Йоффе, І.В. Жилінкової, В.П. Камишанського, О.Р. Кібенко, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, Р.А. Майданика, О.О. Михайленко, О.А. Підопригори, І.А. Покровського, К.І. Скловського, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Суханова, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, Л. B. Щенникової та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні нового комплексного дослідження меж та обмежень права власності, в процесі якого вперше сформульовано, обґрунтовано, доведено або додатково аргументовано низку положень та висновків, які виносяться на захист.

1. Наведено нові додаткові аргументи щодо меж та обмежень права власності, які є різними правовими категоріями. Межі є властивістю права власності в об’єктивному розумінні, юридичною характеристикою його статичного стану, яким окреслюється широке коло можливостей власника, але з додержанням певних приписів діяти відповідним чином, що мають загальний характер і діють відносно всіх власників. Обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утриматися від певних дій.

2. Зроблено новий висновок про те, що обмеження права власності існують у подвійному рівні правовідносин: вони втілюються в окремі правовідносини (наприклад, при сервітуті) і цим самим впливають на зміст правовідносин власності, звужуючи його обсяг.

3. Застосовано новий підхід щодо співвідношення понять обмежень та обтяжень права власності, на підставі чого стверджується, що обидва за своєю сутністю є обмеженнями права власності, однак із різною спрямованістю. Будучи додатковим тягарем для власника, обтяження являють собою права інших осіб на його річ (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, права з договорів оренди, найму тощо). Обмеження ж не припускає прав інших осіб на річ власника, але він з їх встановленням не в змозі взагалі здійснити свої правомочності (при накладенні арешту на його майно або забороні відчуження).

4. Зроблено нові висновки щодо напрямків обмежень права власності стосовно володіння, користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і в їх комбінаціях, а також у всіх правомочностях разом. У зв’язку з цим примусове припинення права власності одночасно є його обмеженням, оскільки позбавляє власника можливості на свій розсуд вільно розпоряджатися своїм майном.

5. По-новому охарактеризовано способи встановлення меж та обмежень права власності, якими є заборони, приписи та зобов'язування, що встановлюють обов’язки власника. Вони можуть бути загальними та конкретними, існуючими в правовідносинах між певними особами (при сервітутах та інших речових правах).

6. Вперше запропоновано вирізняти три ступеня стиснення власника: найбільш вагомий, середній та мінімальний.

7. Вперше запропоновано класифікації меж та обмежень права власності. Класифікація меж права власності провадиться залежно від: 1) розуміння самого права власності як природного і як позитивного права; 2) мети їхнього встановлення - в публічному або приватному інтересі; 3) сфери законодавчого регулювання; 4) юридичної чинності приписів; 5) правового режиму права власності; 6) певних об'єктів права власності; 7) суб'єктів, на яких поширюються ці межі.

Обмеження права власності мають класифікуватися залежно від: 1) джерела, яким вони встановлюються; 2) наявності або відсутності волі власника; 3) юридичної чинності приписів; 4) обсягу можливостей власника по здійсненню своїх правомочностей; 5) правовідносин, в яких вони реалізуються.

8. Вперше доводиться необхідність універсального підходу до врегулювання особистих сервітутів як довічних прав, якщо вони встановлюються за волею власника майна (наприклад, у заповіті), а також з інших підстав (внаслідок сімейних стосунків, сервітуту дітей на майно батьків). Обґрунтовується, що застосування такої підстави припинення сервітуту, як «припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту» має стосуватися лише земельних сервітутів. Внаслідок цього запропоновано зміни до Цивільного і Житлового кодексів України, законів «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», «Про іпотеку».

9. Вперше аналізується подвійність обмежень права власника земельної ділянки при встановленні суперфіцію, по-перше, тим, що виникає інше речове право (суперфіцій); по-друге, внаслідок реалізації права на забудову в суб’єкта іншого речового права виникає право власності на цей об’єкт нерухомості.

10. Наведено додаткову аргументацію щодо неприпустимості розгляду найму (оренди) як речового права, оскільки при цьому завжди має місце договір з власником, яким і визначаються права наймача (орендаря). Характер і зміст речових прав визначається безпосередньо законом, і їхнє виникнення нерідко відбувається поза волею власника.

11. Знайшло подальшого розвитку положення про вплив корпоративних прав на право власності певного суб’єкта. Доводиться, що корпоративні правовідносини між акціонером та АТ обмежують обох цих суб’єктів, хоча й стосовно різних об'єктів. При цьому АТ як власник майна обмежується в правах в інтересах акціонерів, а акціонери як власники акцій обмежуються в своїх правах в інтересах інших акціонерів та АТ.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання внесених дисертанткою у результаті дослідження пропозицій та висновків: у законотворчій діяльності - в процесі удосконалення цивільного законодавства, зокрема шляхом внесення змін та доповнень до Житлового кодексу, законів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», «Про іпотеку»; у правозастосовній діяльності – в процесі здійснення та захисту власниками своїх прав; у навчально-методичній роботі – при підготовці та викладанні навчальних дисциплін «Цивільне право» та «Актуальні проблеми цивільного права».

Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано і обговорено на засіданні кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Основні положення дослідження оприлюднювалися також на науково-практичних конференціях, зокрема “Нове законодавство України та питання його застосування» (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 26-27 грудня 2003 р.); “Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 23 квітня 2003 р.); “Еволюція цивільного законодавства” (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 29-30 квітня 2004 р.).

Публікації. Результати дослідження викладені в шести наукових працях, три з них опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у трьох надрукованих тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1

Юридична природа та види меж і обмежень права власності
1.1. Загальні засади регулювання власності
Процеси перебудови українського суспільства, зміни в економіці України, що відбуваються з початку 90-х років минулого сторіччя, значною мірою вплинули на бачення права власності. Становлення нових економічних відносин на ринкових засадах, розвиток підприємництва, проголошення рівноправності усіх власників позначилися на розумінні права власності як найбільш широкого та абсолютного майнового права. Тому з’ясування меж і обмежень права власності нерозривно пов’язане з самим правом власності, правова природа якого й зумовлює певні його межі та можливість встановлення обмежень щодо нього.

Для цієї мети право власності має аналізуватися з огляду різних його ракурсів, а саме як природне і позитивне право. Іноді наголошують також на “соціальному праві”, яке розуміють неоднозначно: і як аналог приватного права, котре свого часу не визнавалося радянською правовою наукою, і як соціальні аспекти регулювання приватних відносин, деякою мірою звужуючи останні, і як такі, що регулюють торговий обіг та деякі суміжні відносини [211] 1.

Як природне право власності притаманне всім людям [215]2, оскільки воно виникає з природи людини, людського розуму [203]3. Ще у Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. було проголошено, що здійснення природних прав людини обмежено лише для забезпечення іншим членам суспільства користування цими ж правами (ст. 4). З позиції природного права подібний підхід розглядається як загальноприйнята норма поведінки, як суть індивідуальної волі, ідея рівних можливостей, рівних стартових умов [203]4. І хоча право власності не є таким природним, як воля і рівність, оскільки воно не дається від природи, а здобувається людиною, його сутність також містить у собі такі аналогічні характеристики, як право на волю і безпеку, що випливає зі ст. 2 Декларації [124]5.

Незмінна вимога природного права полягає в тому, що зовнішня воля особистості завжди була обмежена волею інших осіб тією ж самою мірою, в якій цього вимагає добро [227]6. Природні межі права власності припускають наявність у власника можливості здійснювати будь-які правомірні дії відносно свого майна, однак за винятком тих, у результаті яких заподіювалася б шкода майну інших осіб.

Реалізація права власності відбувається в суспільстві, що також накладає відбиток на нього, викликає необхідність додержання власником певних правил поведінки. До цього зобов'язує нерозривний зв'язок людини і суспільства: тільки в суспільстві, в рамках конкретних соціальних утворень людина реалізується як особистість і перебуває у загальних зв'язках з іншими людьми [182]7. Право власності наповнюється соціальним призначенням, що, на думку С.Н. Братуся, є його «соціальною метою» [21]8. Розвиток суб'єктивного права власності від необмеженого, абсолютного до права обмеженого породило потребу в теоретичних дослідженнях і пошуках нових конструкцій права власності. Найбільшого поширення одержала концепція власності як соціальної функції. Я. Лазар писав, що соціальна функція права власності забезпечується обмеженнями правомочностей власника соціальними інтересами [120] 9.

Звідси виникає логічний зв'язок між соціальним призначенням права і його межами, що цим призначенням зумовлені. Саме тому повсюдно прийнятним є твердження про необхідність здійснення права відповідно до його призначення. Так, на думку О. С. Іоффе, під межами здійснення цивільних прав потрібно розуміти межі, що випливають з їхнього цільового призначення [105]10. Проте не слід зводити межі права тільки до його здійснення відповідно їхньому призначенню, оскільки існує і багато інших критеріїв для встановлення таких меж.

Взаємозв'язок природного права власності і соціальних умов його існування та реалізації є тим чинником, який зумовлює вимоги до меж цього права: 1) морального, 2) звичайного і 3) правового (позитивного) характеру. Останні зафіксовані в законі і мають загальнообов'язковий характер. З їхньою допомогою норма права надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов'язує його утримуватися від певних дій відносно об'єкта права власності. Ці приписи виходять із природності прав всіх власників у суспільстві та необхідності їх гармонізації. Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, при тих значних правомочностях, котрі має власник, можна непокоїтися, що здійснення права, нічим не обмежене, здатне відбитися вельми негативно на інтересах інших членів того ж суспільства, на інтересах самого суспільства [221] 11.

Загальноприйнятою є вимога закону до здійснення права власності в рамках дозволеної поведінки. З цього погляду дозволеною є поведінка з урахуванням таких вимог до неї, як розумність і сумлінність, охорона довкілля, додержання моральних засад суспільства. Саме природне право як моральні і правові ідеї, принципи, ідеали тощо зумовлює правосвідомість особистості, котра, існуючи в суспільстві, повинна враховувати його моральні підвалини як природні правила поведінки, і таке положення є беззастережним [204]12. Ця вимога закріплена в ст. 320 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) [217]13. Особа повинна дотримуватися і звичайних вимог, якими є звичаї як правила поведінки, що не встановлені актами цивільного законодавства, але разом з тим є усталеними у певній сфері цивільних відносин. І хоча звичаї загальнорегулятивної значущості не мають, вони також відіграють певну роль у регулюванні суспільних відносин (ст. 7 ЦК) в тому числі стосовно встановлення меж права власності. Ці межі має кожне право, як і право власності [160] 14.

Вимоги до власників, які вступають між собою у відносини, висуваються й позитивним правом (законом). Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер, тобто існують всупереч волі, свідомості, уявлень і бажань людей [204]15. Позитивне право (юридичні закони), навпаки, є вольовими актами. Однак вони втілюють в юридичні конструкції економічні закони та природні права. З погляду позитивного підходу будь-яка норма надає власникові право або забороняє що-небудь робити, зобов'язує його утримуватися від певних дій щодо його майна або дотримуватися певного порядку здійснення ним своїх прав.

Отже, норма права, передбачаючи волю учасників суспільних відносин, що регулюються нею, встановлює одночасно і межі їх вільної поведінки. Це стосується можливості для суб'єкта свідомо обирати той або інший варіант поведінки та втілювати його в своїх діях, очевидних для інших осіб, ураховуючи їх інтереси та приписи права.

Позитивне право зазвичай розмежовує поняття права власності в об'єктивному та суб'єктивному розуміннях. Виявлення сутності категорій меж і обмежень лежить у першу чергу в площині цих понять.

Правом власності в об'єктивному розумінні є сукупність норм, котрі регулюють суспільні відносини щодо порядку набуття права власності, його здійснення через правомочності щодо володіння, користування та розпоряджання, припинення та захисту [216]16.

В об'єктивному розумінні право власності бачиться по-різному: а) як інститут цивільного права [215; 42]17 18, б) як комплексний інститут [200; 216] 19 20. Остання точка зору видається більш слушною, оскільки норми про право власності містяться як у цивільному, так і в інших галузях законодавства (житловому, земельному, господарському, сімейному, трудовому). Звідси випливає, що межі права власності встановлюються не тільки цивільним, а й іншими галузями законодавства.

Загальне розуміння права власності, як правило, пов'язується з категорією «присвоєння», що, у свою чергу, є виразником сутності власності, й у тому числі в контексті її меж та обмежень. Право власності є юридичним способом розподілу майна в суспільстві шляхом наділення осіб суб'єктивними правами на нього. Наділення осіб майном свідчить про його присвоєння, що є двоїстим явищем: як ставлення людини до природи, що і виступає у певній формі і як відносини між людьми, тобто як суспільно-виробничі відносини [104] 21.

Сутність присвоєння полягає у ставленні до привласненого майна як до свого власного. При цьому присвоєння майна (речі) однією особою, поєднана з необхідністю несення тягаря його утримання, неминуче тягне за собою відсторонення від цього майна (усунення від прав на нього) всіх інших осіб. З цього випливає, що право власності дає можливість визначитися з тим, кому за законом належить майно в результаті присвоєння, і тим самим дає змогу встановити відмежування майна однієї особистості (власника) від майна інших осіб (невласників).

Присвоєння опосередковує розуміння власності як ставлення особистості до належної їй речі як до своєї. Власність спирається на розрізнення «мого» і «твого», що можливо лише за умови, якщо хтось ставиться до речей як до своїх, а хтось — як до чужих [104]22. Тим самим «моє» сполучається з поняттям «для себе», а «чуже» вже є встановленням меж для всіх інших, що дає привід вважати цей подвійний ракурс власності тією причиною, яка зумовлює дії власника та інших осіб. Тоді стає зрозумілим, що право власності («моє») має свої межі, бо власника оточують інші нечисленні власники з таким же самим баченням «мого» відносно вже до свого майна. Але «моє» для кожного може бути таким і реалізуватися як таке лише в тому разі, коли кожен розуміє, що у нього такі ж права, як і в інших щодо своїх об’єктів. І якщо кожен власник поважатиме права інших власників, то тим самим одночасно встановлюються і межі його права, і межі прав інших, таких же, як він, власників, і можливість належної реалізації права кожним з них.

Право власності в суб'єктивному розумінні звичайно тлумачать як юридично закріплену за власником можливість певної поведінки або забезпечену законом міру поведінки власника відносно належного йому майна, сферу зовнішньої волі, що надається власникові нормами об'єктивного права [108]23. Це також свідчить про те, що право власності конкретної особистості не безмежне і навіть ще звужується, ніж право власності в об'єктивному розумінні, оскільки воно походить від останнього. Отже, крім загального твердження про пов'язаність права власності в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях, має місце і безпосередній зв'язок меж та обмежень, закладених у самому їхньому розумінні. При проникненні в сутність кожного з цих понять виразнішим стає і бачення меж та обмежень права власності.

Суб'єктивне право власності містить багато визначень, кожне з яких немає сенсу наводити, тим більш, що, як слушно помітив Г.Ф. Шершеневич, такі визначення безкорисні [223]24, але для мети цього дослідження згрупуємо різні підходи і виділимо ті акценти, на які звертають увагу науковці при його характеристиці. Отже, право власності як право суб’єктивне — це конкретне право особистості, що визначається через такі категорії, як влада [25; 119; 27] 25 26 27; б) воля [6; 108]28 29; в) інтерес [99; 221; 222] 30 31 32; г) розсуд [124]; 33 ґ) міра дозволеної поведінки [34; 22; 199] 34 35 36.

У загальноприйнятому розумінні ці категорії тісно пов'язані як між собою, так і з поняттям меж та обмежень цього права. Так, за В. Далем, право - це дана ким-небудь, або визнана звичаєм влада, сила, воля, воля дії; влада і воля в умовних межах [46] 37. Звідси випливає, що право фіксує владу і волю суб'єкта і обмежує його розсуд, стримує його волю, не дозволяє повною мірою реалізувати його інтерес. Тим самим встановлюються обмеження як для власника щодо його дій з річчю в інтересах інших осіб, так і для останніх – в інтересах власника (неприпустимість посягань на майно власника).

Власник використовує належні йому речі «своєю владою» і в «своєму інтересі», що є видовими характеристиками присвоєння. Категорію «влада» не можна розглядати як винятково публічно-правову тільки через те, що нею насамперед оперує публічне право.

Категорія влади, яка характеризує право власності або так чи інакше виявляється в ньому, означає, що воно спирається: 1) на волю власника і його уявлення про вплив на річ, 2) безпосередньо на закон і 3) на незалежність існування (цього права) від чиєїсь влади на цю річ. Цим право власності відрізняється від зобов'язальних прав, що дають змогу управомоченим особам використовувати речі, але владою, наданою їм власником, тобто похідним чином від влади власника. Термін «своєю владою» вказує на абсолютність (тобто безвідносність) правомочностей у праві власності, на відміну від відносного характеру правомочностей у зобов'язальному праві [161] 38, що, однак, не означає безмежності цієї влади. Як слушно відзначає У. Маттеі, будь-який інститут характеризується межами його дії. У відомих межах власник дійсно є носієм суверенної влади [134]39.

Основна відмінність власника від інших суб'єктів права полягає в тому, що він має самостійну і виняткову владу. В.І. Курдіновский дійшов висновку про те, що право власності є владою лише над своєю, а не над своєю й у відомому ставленні над чужою річчю [119] 40. Влада завжди виявляється в здійсненні дій, спрямованих на реалізацію наданих можливостей, тому необхідно показати, як власник їх використовує, здійснюючи своє суб'єктивне право – право власності.

Стосовно влади власника є численні висловлювання цивілістів. Проблема влади досліджувалася в роботах багатьох учених, наприклад, Ю.А. Дмитрієва [50] 41, В.М. Хвостова [213] 42, Г. Дернбурга [49] 43, що дозволяє припустити розуміння влади з трьох позицій: по-перше, як реальної можливості суб'єкта привести об'єкт владного впливу в який-небудь новий, заздалегідь визначений і запрограмований стан; по-друге, як найбільш повне панування над річчю, котре допускається взагалі об'єктивним правом. Ці позиції є спірними, оскільки право власності як панування над річчю не можна визначити як безмежне. Тому заслуговує на увагу третя позиція - панування власника має свою природну межу там, де припиняється для людини можливість виявляти свою владу. Отже, будь-яка влада, що надається суб'єктивним цивільним правом, має свої межі, якщо такі є необхідними в інтересах інших учасників цивільного обороту. Будь-яка влада, що надається суб'єктивним цивільним правом, не може бути безмежною і вимагає врахування інтересів інших учасників цивільного обороту [214] 44. Як зазначає С.С. Алексєєв, саме в праві свобода людей одержує реальний та об’єктивний характер, невід’ємний від «власного» змісту права, його структури, що завжди існує у певних межах. Це дає змогу відсікти від свободи та активності людини їх крайні, негативні прояви, в першу чергу такі, як свавілля [5] 45.

Поняття влади та волі як певних виразників сутності права власності тісно взаємопов’язані. Це яскраво простежується у виразі Б. Віндшейда про це право як «надане правовим порядком панування волі або вольова влада» [27] 46. Тобто під «владою» слід розуміти здійснення суб'єктом власної «волі».

Щодо волі власника, то слід виходити з того, що всі суб'єктивні права залежать від волі їхніх носіїв діяти певним чином і вимагати від інших певної поведінки, що і становить сутність будь-якого суб'єктивного права. Коріння вольової теорії можна знайти у філософії, починаючи вже з розуміння володіння, що пов’язане з волею особистості і залежить від неї. Так, гегелівський погляд на співставлення права і свободної волі полягає в сприйнятті володіння як фактичного панування особистістю над тілесною річчю, поєднаного з його волею мати річ для себе [33] 47. Право власності як «зміцнене» володіння засноване на праві і тим більше припускає волю особистості на придбання й збереження цього права.

Воля є невід'ємним показником будь-якого права, як об’єктивного, так і суб’єктивного. Об'єктивне (позитивне) право, що є субстратом державної волі (волі законодавця), втілюється волею конкретної особистості в суб'єктивне право, що виникає на основі об’єктивного права та вольових дій особистості. Звідси і висновок про природу меж права власності, закладених волею законодавця в об'єктивному праві і таких, що не піддаються впливу волі власника – носія суб'єктивного права власності. Суб'єктивне право тільки і може виникнути в тих межах, які для нього встановлені волею законодавця. А вже в цих межах суб'єктивне право втілює волю і самостійність осіб, в інтересах яких установлюються відповідні правовідносини, в чому і полягає значення суб'єктивного права в механізмі правового регулювання [6] 48.

Речові права, як і будь-які суб'єктивні права, являють собою сферу волі або влади, забезпечену за суб'єктом нормами об'єктивного права для того, щоб він міг задовольнити певний визнаний правом інтерес [42] 49. Метою набуття суб'єктивного права є можливість задоволення інтересу управомоченого [5] 50. Тому наступним елементом характеристики права власності є інтерес. Найбільш чітко теорія інтересу
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

України КРИМІНІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Науково-практичний...
Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Національна академія правових наук України
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Методичні поради та завдання для самостійної роботи студентів з навчальної дисципліни “Психологія (загальна та юридична)” / Уклад.:...
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст наук, проф. О. В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України);...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Одеська НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ На правах рукопису
Можна говорити про наявність особливого правового часу, пізнання специфіки якого відкриває нові можливості для юриспруденції і має...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичний...
«Господарське право» (відповідно до вимог ECTS) для студентів IV курсу / Уклад. Д. В. Задихайло Ю.Є. Атаманова, Р. П. Бойчук та ін....
Кодекс україни Науково-практичний коментар У двох томах Том 1 За...
Одним із найважливіших напрямів роз­витку України як правової держави є охо­рона громадян та суспільства від кримі­нальних правопорушень...
Національного Університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
Положення Студентського самоврядування Університету (далі Положення), яке спрямоване на врегулювання відносин, пов’язаних з реалізацією...
Київська Русь за часів правління князя Ярослава Мудрого
України. Продовжити роботу з розвитку в школярів умінь самостійно здобувати знання, аналізувати історичні джерела, робити висновки....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка