1. Авторитаризм: визначення, суттєві риси


Скачати 2.09 Mb.
Назва 1. Авторитаризм: визначення, суттєві риси
Сторінка 1/16
Дата 13.03.2013
Розмір 2.09 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
1.Авторитаризм: визначення, суттєві риси

2. Базові типи політичної культури за Алмондом та Верба: Патріархальний, підданства,активістській

3.Взаємовідносини держави та громадянського суспільства за різних політичних режимів

4.Виборча система сучасної України

5.Визначення тоталітарного режиму, його характеристики

6.Генеза та еволюція поняття «геополітика»; науковий напрям та елементи політичної практики

7.Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику

8.Головні функції політичних систем

9. головні характеристики традиційних політичних систем

10. Громадянське суспільство: сутність та структурні елементи

11.Демократичні політичні режими

12. джерела легітимності влади

13. засоби боротьби з тероризмом

14. зміст системного підходу до вивчення політики

15.історичні форми демократії

16. класовий і загально соціальний підходи до визначення сутності держави

17. критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи

18. легальність та легітимність політичної влади

19. методи вирішення політичних конфліктів

20. модернізація: поняття та теорії модернізації

21. обєднання громадян: різновиди, методи на владу

22.ознаки та основні функції держави

23.основні елементи політичної культури

24.основні концепції походження держави: телеологічна, патріархальна, договірна, класова, психологічна, органічна, іригаційна, теорія завоювання

25. Основні риси модернізованих політичних систем

26.Основні теоретичні моделі політичних систем(Истон,Алмонд, дойч)

27. основні теорії виникнення тоталітаризму

28. Основні теоріх влади(реляціонистські, системні, біхевіористські)

29. Основні форми правління скакун

30.Основні функції політики

31. Партії в уКраїні: партійний спектр України

32. Політична еліта України, політичне лідерство в Україні: стан та особливості розвитку

33. Політична етика: визначення та зміст

34. Політична ідеологія, поняття та типологія

35.Політична поведінка особи, фактори, що її визначають

36.Політична психологія: визначення, зміст, головні проблеми закладка http://referatu.net.ua/referats/23/7095

37 Політичний процес: зміст, суб’єкти політичного процесу семинар

38.Політичний режим: визначення та сенс поняття

39. пОняття «обєднання громадян», «громадська оганізація», «»громадські обєднання» визначення в законод та науці

40 поняття еліти. Поняття політичної еліти. Поняття політичного лідерства. Типи еліт

41. Поняття пануючої еліти. Структура пануючої еліти.

42.Поняття політичного конфлікту. Причини виникнення політичних конфліктів

43. поняття та ознаки партії

44. поняття та типи політичної участі

45. предмет політології

46.Принципи правової держави

47. Причини виникнення держави

48.Причини та умови виникнення тероризму

49. Проблеми політично еліти в науці: внески у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, МАкіавелі

50.Ресурси політично влади; різновиди та типологія

51. Реформа, революція, переворот, трансформація: сенс понять і їх взаємовідношення

52. Рівні політичної культури: занальний( культура суспільства), груповий, індивідуальний

53. Різноманітні форми авторитаризму

54. Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі

55. Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика

56. Способи рекрутування в еліту: антрепренеська система і система гільдій

57. Стилі лідерства. Визначення та типологія

58 Структура політичної партії

59 структура політичної влади

60. Структурні компоненти політичної системи

61. Субєкти політичної влади: соціальні, інституціональні та функціональні

62 Субєкти та об’єкти політики

63 .Суспільно-політичні рухи: визначення, особливості діяльності та існування

64 Сутність виборчої системи і типологія виборів

65. Сутність демократії: цінності, інститути, процедури

66. Сутність політики: основні теоретичні підходи( субстанціональний, інституціональний, соціологічний,телеологічний, конфліктний , консенсуальний)

67. сутність системного підходу до дослідження політичної сфери

68 Сутність соціальної держави

69. Сутність, структура, рівні політичної свідомості

70 Сучасний правий радикалізм. Прояви, витоки, перспективи розвитку

71Теоретичні та емпіричні методи політологічних досліджень

72 Теорії демократії( колективістські теорії, ліберальні та елітарні концепції, плюралістична теорія, ідентитарні та конкурентні теорії, теорія партисіпаторної демократії)

73.Теорії еліт( Моска, ПАрето, Михельс). Теорії лідерства.

74. Теорії лідерства: теорії рис, визначальної ролі послідовників, ситуаційна, синтетична +семинар

75. Тероризм як чинник сучасної політики

76 Типи виборчих систем у світовій практиці: мажоритарна система відносної чи абсолютної більшості, пропорційна та змішана. Достоїнства та недоліки кожної = вопр 64

77 Типи партійних систем, їх характеристики = вопрос 9

78Типи політичної культури : фрагментарна і інтегрована, тоталітарна, авторитарна і демократична культури

79 Типологія легітимності політичної влади

80Типологія партій. Перспективи розвитку партій різних типів. семинары

81Типологія політичних конфліктів

82. Типологія політичних систем= вопрос 9

83. Форми демократії: їхні сильні та слабкі сторони

84. Форми державного устрою скакун

85. Форми тоталітарних режимів

86. Функції політичних партій

87. Функції політичного лідера

88. Функції політичної влади

89. Функції політичної еліти

90. Характерні риси багатопартійності в Україні


  1. Авторитаризм.

Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:

1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.

2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.

3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.

5. Можливість втручання армії в політичний процес.

б. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.

6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.

7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Отже, авторитаризм — це політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві. Авторитарні режими досить поширені і різноманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

1. Абсолютистська монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ), в якій монарх наділений необмеженою владою. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом і підзвітний тільки йому.

2. Теократичний авторитарний режим (Іран), характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани.

3. Військово-бюрократична диктатура (Греція за правління "чорних полковників", Аргентина, Бразилія), що встановлюється внаслідок військових переворотів.

4. Персональна тиранія, різновидом якої є султанізм. При такому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат (Сомалі — Барре, Гаїті — Дювальє, Уганда — Аміна, Нікарагуа — Сомоса).

Отже, аналізуючи основні риси і різновиди авторитаризму, можна дійти висновку, що, з одного боку, в своєму розвитку він може трансформуватись у жорстку диктатуру і навіть у тоталітарний режим, а з іншого боку, за режиму авторитаризму можуть бути започатковані основи громадянського суспільства, демократії. Наприклад, у країнах Південно-Східної Азії (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси ДЛЯ розв'язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечити громадський порядок, не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів. Якби авторитаризм автоматично приводив до демократії і процвітання, то більшість країн Африки, Латинської Америки були б процвітаючими демократіями. Для переходу до демократії потрібен ряд інших умов, таких як: наявність відповідної політичної культури, історичних традицій, соціального середовища тощо.

2.Базові типи політичної культури за Алмондом та Верба: Патріархальний, підданства,активістській

Найвідомішою в сучасній політології єтипологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.

Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

3.Взаємовідносини держави та громадянського суспільства за різних політичних режимів

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів -- демократичний, авторитарний і тоталітарний -- є різними способами цієї взаємодії.

Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними.

Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації.

За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи -- приватної власності -- і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.

Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності.

За формальної наявності основних ознак правової держави -- конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи -- в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві.

А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч-би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.

Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.

Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони -- правова держава і громадянське суспільство -- взаємно передбачають одне одного.

4.Виборча система сучасної України

Задля визначення шляхів удосконалення існуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі та сильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.

Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах - мажоритарна, при виборах народних депутатів України - змішана.

У цьому зв'язку необхідно зазначити, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і в чинному Законі України “Про вибори народних депутатів України”.

Змішана система виборів народних депутатів України, що встановлена, має такі особливості: по-перше, застосовується принцип так званого «паралельного комбінування», тобто і за мажоритарною системою відносної більшості, і за пропорційною системою обирається однакова кількість народних депутатів України – 225, по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний виборчий округ, по-третє, використовується принцип «жорстких» списків, коли до виборчого бюлетеня заноситься лише 5 перших прізвищ кандидатів у депутати, і виборець віддає свій голос за той чи інший виборчий список партії, виборчого блоку партій у цілому, по-четверте, при застосуванні пропорційної виборчої системи використовується відповідний «загороджувальний бар'єр», тобто для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів, партія (блок) повинна набрати не менше ніж 4% голосів виборців від тих, які взяли участь у голосуванні.

Застосування змішаної виборчої системи при обранні складу парламенту України має на меті мінімізацію недоліків як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем[13].

Так, мажоритарна система досить результативна і проста у застосуванні. У той же час вона не завжди адекватно відображає у складі парламенту політичний спектр суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів виборців, а це має своїм наслідком послаблення представництва в парламенті іноді значної кількості виборців.

Пропорційна система також має ряд недоліків: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори – до виборчих списків партій ймовірно можуть бути включені маловідомі, некомпетентні, непопулярні політики, яких, так би мовити, «витягає» за собою перша п'ятірка кандидатів, по-друге, обтяжливою обставиною запровадження пропорційної системи є досить складний порядок підрахунку голосів виборців.

Разом з тим пропорційна система стимулює розвиток багатопартійності, оскільки при її запровадженні виборець обирає політичну платформу і програму майбутньої діяльності політичних партій і блоків[14].

Використання «загороджувального бар'єра» не суперечить Конституції України. Розглядаючи справу про вибори народних депутатів України, Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1 рп/98 відзначив, що позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України. 4 – відсотковий загороджувальний бар'єр, який стримує фрагментацію парламенту. Однак, використання загороджувального бар’єра веде до недопредставленості у парламенті значної частини електорату, адже більшість партій не можуть його подолати, і подані за них голоси не враховуються при розподілі місць у парламенті.

Застосування змішаної системи, з одного боку, сприяє політичній структурованості суспільства та парламенту, формуванню сильних політичних партій та їх коаліцій, з іншого – саме ця система дозволяє зберегти певний зв'язок між депутатами та виборцями відповідного округу, регіону.

Розподіл мандатів за нинішньої виборчої системи відбувається наступним чином. Пропорційна система передбачає, що депутатські мандати розподіляються між політичними партіями пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій, з урахуванням загороджувального бар'єра (або виборчого порога).

Загороджувальний бар'єр, як відомо – це правило, згідно з яким політичні партії, виборчі списки яких не отримали встановленого відсотка голосів виборців, відсторонюються від участі у розподілі депутатських мандатів. Відповідно до частини 2 статті 76 цього Закону України “Про вибори народних депутатів України” загороджувальний бар'єр при виборах народних депутатів України за пропорційною системою становить чотири відсотки. Це означає, що до участі у розподілі депутатських мандатів допускаються лише ті кандидати у депутати, які включені до виборчих списків партій, що отримали чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Як вже зазначалося вище, для пропорційного розподілу депутатських мандатів у світовій практиці найчастіше застосовується метод виборчої квоти (виборчого метра) та метод дільника. Відповідно до частини 5 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України” для встановлення результатів виборів народних депутатів України у багатомандатному окрузі застосовується метод виборчої квоти, що вимагає дотримання такої послідовності дій:

І. Спочатку обчислюється виборча квота.

Виборча квота (або виборчий метр), тобто мінімальна кількість голосів виборців, необхідна для обрання одного депутата. У різних державах, як зазначалося нижче, застосовуються різні способи обчислення виборчої квоти (наприклад, методи Т. Хейра, Друпа, Гогенбах-Бішопа тощо).

У частині 5 статті 76 Закону України “Про вибори народних депутатів України” передбачено, що для обчислення виборчої квоти має застосовуватися метод Т. Хейра. Стосовно виборів народних депутатів України за пропорційною системою ця формула набуває такого вигляду:

q0=V : 225.

При цьому V - це сумарна кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій, що подолали чотиривідсотковий загороджувальний бар'єр. Тобто голоси виборців, подані за виборчі списки партій, що не подолали загороджувального бар'єра, взагалі не враховуються при розподілі депутатських мандатів.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар'єр, у першому наближенні. Для цього застосовується формула:

К. М. П. = К. Г. П.: В. К.,

де К. М. П.- кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати відповідної партії, К. Г. П.- кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї партії.

Перше наближення практично ніколи не дозволяє повністю розподілити всі депутатські мандати, оскільки завжди (чи майже завжди) після ділення залишаються дробові залишки.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар'єр, у другому наближенні, шляхом врахування дробових залишків, не розподілених у першому наближенні.

При цьому діє правило найбільшого залишку: по одному додатковому депутатському мандату отримують партії, кандидати у депутати від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення у першому наближенні (частина 7 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України”). У разі, якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців.

Розподіл депутатських мандатів всередині виборчого списку політичної партії (блоку) здійснюється в порядку черговості таким чином: обраними депутатами від партій (блоків) вважаються ті кандидати у депутати, порядковий номер яких у виборчому списку партії (блоку) менший або дорівнює кількості мандатів, отриманих виборчим списком цієї партії (блоку).

За мажоритарною виборчою системою мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість у своєму виборчому окрузі.

Отже, позитивним моментом у виборчій системі є те, що виборці мають більші можливості вибору, ніж за багатьох інших систем. Цей фактор має місце через наявність у голосуючих одразу двох голосів.

До позитивного елементу виборчої системи слід віднести і те, що при виборах обирається майже повний склад парламенту. Тільки у наступних випадках вибори визнаються недійсними: у разі суттєвих порушень виборчого закону; якщо два або більше кандидатів наберуть найбільшу і водночас однакову кількість голосів; якщо в одномандатному окрузі вибудуть з голосування всі кандидати; в разі, хоча цього і не зазначено в законі, коли жодна з партій не подолає 4% бар’єр.

Щодо механізму нарізки одномандатних округів, що закладений у виборчому законі, то в загальних рисах він враховує позитивний досвід держав світу, однак запроваджене максимально допустиме відхилення кількості виборців в окрузі від середньої по країні (10%) є занадто великим і потребує зменшення.

Слід звернути увагу і на квоту, що запроваджена виборчим законом у зв'язку із застосуванням пропорційного елементу виборів. Це проста квота. За такої значної, як в Україні, величини загальнодержавного округу (225 мандатів) її специфічні властивості проявлятися не будуть і на розподіл місць у парламенті практично не впливатимуть. Однак, ця квота, як і всі інші, залишає нерозділеною невелику частину місць, а тому потребує застосування додаткової процедури. Запроваджений метод найбільших залишків, хоч і не є ідеально пропорційним, все ж з тієї самої причини майже не вплине на пропорційність розподілу мандатів.

Виборчий закон України встановивши змішану "незв'язану" виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки як мажоритарної так і пропорційної систем[15]. Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечить пропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладів Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібрала у різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити про пропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікацію політики в Україні завдяки уніномінальній мажоритарній системі, бо більшість кандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям.

Недолік ми вбачаємо і у великому розміри виборчого бюлетеня для голосування за партійні списки, який вимагає затрат значних коштів, що для України є актуальною проблемою сьогодні.

5.Тоталітарний режим

Термін "тоталітаризм" (від лат. "totaliter" — цілковито, повністю) було введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50—60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витокитоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха і 36. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 p.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.\

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Отже, тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливим за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:

1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації': руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя, посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).

2. Виникнення тоталітаризму пов'язують з масовізацією суспільного життя, виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).

3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії таких мислителів якПлатон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін та ін. їх моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії, в свою чергу, є тоталітарними і ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої жорстоко карається.

4. Суб'єктивні умови тоталітаризму — масові соціальні фрустрації, які виникли внаслідок порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті таких змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи" (Ф. Достоєвський "Міф про Великого Інквізитора" з "Братів Карамазових", Е. Фромм "Втеча від свободи").

б. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення "нового світу" або "нового світового порядку". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20—30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.

6.Генеза та еволюція поняття «геополітика»;

Саме Челлен ввів в науковий обіг поняття "геополітика", яку він визначав як доктрину, що розглядає державу як географічне, або просторове явище. Геополітику він відрізняв від політичної географії, яка, в його уявленні, є наукою про місце проживання людських співтовариств в їх зв’язку з рештою елементів Землі.

Геополітика — це різновид зовнішньої політики, визначуваний територіальною близькістю партнерів (суперників) і що створює поле сполучення між інтересами суміжних країн.

Наука геополітики (геополітична теорія) досліджує зв"язки між просторовими і функціонально-політичними характеристиками тих або інших регіонів миру. Роль геополітики в сучасному світі різко зросла з ряду причин. Ймовірно, стратегічне визначення міжнародної політичної ситуації дає нам образ миру, що розвивається від примусового уніформізма старої біополярної моделі (уніформізма, що нав"язується двома наддержавами) до майбутньої якісно новій інтеграції, шлях до якої лежить через проміжний етап більш менш тривалої диверсифікації етносів, що намагаються досягти ідентичності через відособлення. Тому замість керованого з двох центрів світу ми бачимо регіональне різноманіття, що посилюється і слабо кероване. Політична наука, тривалий час зосереджена на проблемах універсальної безпеки, визначуваної відносинами між двома світовими блоками, сьогодні ще не готова відповісти на питання, як поєднуються універсальна і регіональна безпека. Саме це є однією з найважливіших проблем геополітики. Філософію політики в зв"язку з цим займає питання про природу суперетнічної єдності в тому або іншому регіоні земної кулі. Що скріпляє разом різні етноси, яке співвідношення сильних (економічних, військово-політичних) і тонких соціокультурних взаємодій, разом створюючих єдність геополітичного поля? Річ у тому, що геополітичні зрушення, чреваті серйозною дестабілізацією, можуть відбуватися значно раніше військово-політичних, визначуваних сильними взаємодіями. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Між ними і формальними можуть встановлюватися відносини відповідності, додаткової або альтернативності. Необхідно згадати про закони нееквівалентного міжкультурного обміну, що зумовлюють протистояння культур-донорів, що поставляють інформацію, а разом з нею — певні цінності і норми, і культур-реципієнтів, більше всмоктуючих чужу інформацію, чим пред"являють свою. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Держави, що представляють перший різновид, як правило ратують за фрідрідерськую політику "відкритих просторів", тоді як представники іншого різновиду нерідко вимушені компенсувати свою слабкість на ринку культурного обміну протекціоністськими заходами, ідеологічним контролем, більш закритим типом громадської організації. Це веде до цілого ряду наслідків, часто спостережуваних в геополітиці. Саме: слабкіші поводяться часом і агресивніше; для них геополітика — засіб компенсувати свою соціокультурну слабкість заходами ізоляціонізму, блокової регіональної політики (яка об"єднує слабких проти сильного) і т.п.

Таким чином, для одних країн геополітика є засобом реалізації і закріплення їх соціокультурних переваг в якості центрів тяжіння для своїх менш розвинених і благополучних сусідів; для інших вона — засіб компенсації своїх слабкостів перед обличчам культури гегемона, що нерідко спричиняє за собою політику "жорсткого стилю", ізоляционістські -оборонного або навіть агресивно-наступального характеру (що, наприклад, продемонстрував бідний Ірак по відношенню до процвітаючого Кувейту). Агресивність слабких — один з парадоксів геополітики, який ще недостатньо осмислений в сучасній політичній літературі.

1. Геополітика як родове поняття в своїй генезі тісно пов’язане з природознавчими і суспільно-гуманітарними науками. Геополітика це не окрема наука, а система наук, до якої входять географія, історія, демографія, стратегія, етнографія, релігієзнавство, екологія та інші науки. Геополітика не просто визначає залежність політичних рішень і їх наслідків від стану розвитку країни та її географічного місця в світі, це - об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних чинників, які дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.

2. Геополітика як наука має свої основні поняття ("теорія геополітики", "геополітична ситуація", "геополітична реальність", "геополітичне розташування", "геополітичний інтерес", "геополітичний конфлікт", "геополітична свідомість", "національний інтерес" тощо). Історія геополітичного пізнання є історією формування, розвитку і змін концептуальних систем картин геополітичної реальності, які відбуваються в залежності від змін способів вирішення основної проблеми геополітики – генези і розвитку геополітичних інтересів. У сучасному геополітичному пізнанні виділяють дві протилежні концептуальні системи: історичну (концепції еволюції цивілізацій, балансу сил, євразійства) і логічну, тобто з точки зору результату (концепції моно, - дво, - багатополюсного світу. Органічне їх поєднання бачиться основною і найбільш перспективною тенденцією розвитку сучасного геополітичного пізнання.

3. Географічне становище України в узагальненнях вітчизняних і європейських аналітиків є смислозначимим для розв’язання загальноєвропейських проблем. Практично всі західні теоретики геополітики були єдині в бажанні бачити Україну важливою складовою європейського геополітичного простору. В українській історії виразно простежується зміна геополітичної орієнтації держави залежно від конкретних політичних реалій. Цей досвід є евристичним для вироблення сучасної геополітичної доктрини України.

4. Виключне географічне становище, потужний потенціал, стабільність внутрішнього стану тощо додають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи. Цьому перешкоджає ряд внутрішніх і зовнішніх чинників: відносна незавершеність реформ політичної системи, економічна та фінансова залежність, складна міжконфесійна ситуація, регіональні відцентрові тенденції, ідеологічне протистояння, відсутність консенсусу по основоположним питанням подальшого розвитку, прямий та опосередкований тиск провідних держав світу на політику України, політичні бар’єри між Україною і європейськими сусідами, енергетична залежність, вплив іноземних релігійних центрів на релігійні конфесії в Україні тощо.

5. Ключова роль при визначенні геополітичних пріоритетів належить внутрішньому чиннику стану суспільства: збалансованість політичної системи, соціальна ефективність економіки, соціальна злагода і громадянський мир, забезпечення основних прав людини, свободи преси, законність і правопорядок. Геополітичними константами, що визначають національні інтереси держави є: центральне географічне розташування на Європейському континенті; рівнина, рівномірно заселена територія зі сприятливими для землеробства кліматом та ґрунтом; достатньо високий рівень індустріального розвитку; наявність магістральних трубопроводів "Схід-Захід"; мережа шосейних доріг "Північ-Південь" та на Захід; розвинуте комунікаційне господарство у портах чорноморського басейну.

6. Геополітичні пріоритети України ґрунтуються на принципах визначальності національних інтересів держави і потреби забезпечення прав і свобод громадян. До геополітичних інтересів України відноситься : 1) відродження європейської ідентичності; 2) "політика активного нейтралітету"; 3) зміцнення і розвиток стратегічного партнерства з індустріально-розвиненими країнами; 4) трансформація геополітичної залежності від Росії у рівноправні стосунки; 5) активна і динамічна регіональна політика; 6) включення в систему європейської безпеки та архітектоніку провідних європейських структур та організацій.

7.Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику

2.1. Проблеми, що виникають у сфері взаємодії природи і суспільства

За походженням, характером і способом розв’язання глобальні проблеми класифікуються на декілька видів.

До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них слід виділити надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, раціональне природокористування і збереження природного навколишнього середовища, раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору. Вони спричинені закономірностями розвитку світових продуктивних сил, що створює можливості для зростання масштабів господарської діяльності, потребує все більшої кількості світового видобутку сировини, використання прісної води, вирубування лісів, збільшення навантаження на природний потенціал сільського господарства. Це сприяє задоволенню потреб людини в засобах існування, зростанню старих виробничих потреб та виникненню нових, [7, с.439].

Характерною рисою цих проблем та їх переростання у глобальні є те, що споживання відновлюваних і невідновлюваних ресурсів досягло величезних масштабів, зростає високими темпами, і реально постає загроза їх вичерпання. З 1970 по 1995 pp. XX ст. спожито майже 35% усіх природних ресурсів планети, а з 90-х швидкість їх виснаження збільшилася до 3% на рік. Щодо використання енергетичних ресурсів, прогнозується, що енерговиробництво зростатиме високими темпами впродовж найближчих 75 років до досягнення енергетикою теплового бар’єра, а потім залишиться на такому ж рівні. За такої умови всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років, [Error: Reference source not found, с.265, 266]. Виникла ситуація, коли досить гостро проявляється суперечність між потребами суспільства в енергетичних та інших невідновлюваних природних ресурсах і можливостями природи задовольнити ці потреби людства.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Найбільш суттєві мої работи

Тема: Характер
Мета: Розкрити поняття «характер». Аналізувати риси характеру. Виховувати в собі позитивні риси характеру
Основні принципи та організаційні засади проведення
У цьому визначенні поняття звернено увагу на мету тренінгової роботи як такої, але не зазначені характерні риси тренінгів, які вирізняють...
План Ноосфера. Сучасні риси ноосфери. Поняття про екологічну кризу....
Мета роботи: вивчити сучасні риси ноосфери, причини розвитку першої та другої глобальної екологічної кризи
КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ навчальних досягнень учнів 10-11 класів за профілем трудового навчання
Допускає суттєві помилки під час перевірки теоретичних знань, в організації робочого місця, планування проектувальних дій, в прийомах...
На надання послуг з доступу до мережі Інтернет
Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в особі директора Безкровного В. Ю., що діє на підставі Статуту, і містить...
Тема Теоретичні відомості
Засвоєння визначення поняття серйозна, легка музика, естрада, токата; закріплення визначення понять стиль, фуга, поліфонія
3. Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність...
Тема Голонасінні. Пристосувальні риси будови і життєдіяльності. Різноманітність голонасінних рослин
ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛА, ПОДІЛ ЧИСЕЛ ТА ЇХНІ ОЗНАКИ, ВИЗНАЧЕННЯ ЧИСЛЕННЯ...

Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають...
Урок в 9 класі з теми Характер. Риси характеру. Фактори, що впливають на формування характеру
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка