|
|
Скачати 4.19 Mb.
|
|
її ГРОМАДЯН Представництво інтересів третьої держави та її громадян належить до тих функцій, які щораз частіше трапляються у дипломатичній практиці держав. Згідно з нормами дипломатичного права, дипломатичне представництво після відповідної нотифікації приймаючій державі та за її згодою може виконувати в державі перебування функцію захисту третьої держави та її громадян. Віденська конвенція 1961 р. також передбачає можливість виконання таких дій у випадку розірвання дипломатичних відносин, а також коли дипломатичне представництво третьої держави за певних обставин тимчасово відкликане. Зокрема, це стосується підстав "припинення" дипломатичних відносин. Отже, положення Віденської конвенції створюють сприятливі можливості для тих держав, які переважно не мають власних представництв в інших державах з економічних причин. Насамперед це стосується держав "третього світу". У випадку розірвання або завершення дипломатичних відносин представництво інтересів третьої держави може включати, крім захисту інтересів держави та її громадян, також опіку над приміщеннями колишнього дипломатичного представництва, майном та архівами, що є в них. Виконання цієї функції на користь третьої держави має здійснюватись у межах норм міжнародного права і за згодою держави перебування. Остання, до речі, може в будь-який час відмовити акредитуючій державі у випадку неналежного виконання з її боку вказаної функції. Приймаюча держава може дати згоду на використання приміщення та автомобілів для членів дипломатичного представництва, яке здійснює опіку. Вона може погодитись на відкриття "Секції з питань інтересів" держави, яка користується таким заступництвом. У таких секціях нерідко працюють представники МЗС держави, інтереси якої вони представляють. Вони виконують деякі консульські функції, наприклад, видачу візи. Згідно з існуючою практикою, витрати на виконання опіки здійснюються за рахунок держави, інтереси якої представляють. Контрольні запитання
РОЗДІЛ 5 ДИПЛОМАТИЧНІ ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ
і дипломатичного кур'єра
5.1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРИВІЛЕЇВ ТА ІМУНІТЕТІВ Одним із найскладніших питань, що безпосередньо пов'язані з дипломатичними імунітетами та привілеями, є проблема їх теоретичного обґрунтування та необхідності надання. Теоретичне обґрунтування значною мірою відбивається на статусі дипломатичних представництв у будь-якій державі, оскільки суттєво впливає на державно-правове регулювання статусу, на реалізацію імунітетів та привілеїв. Потреба в цьому існувала давно, а тому, залежно від укладення існуючих міжнародних відносин, вона вимагала щораз ширшого правового закріплення. У стародавні часи, коли дипломатичні привілеї стосувалися головним чином особистої недоторканності посла, розв'язання цієї проблеми забезпечувалося за допомогою релігійних уявлень про святість послів, яким відводилося чільне місце поряд з державницьким підходом до цього питання. Але існуюча тоді практика міждержавних відносин вимагала, щоб привілеї отримали своє юридичне закріплення. Особливо це стало актуальним, коли посольства перетворились із тимчасових (ad hoc) на постійно діючі представництва держав. Для успішного виконання своїх функцій послу було явно недостатньо лише особистої недоторканності. Такий правовий режим мав поширюватись і на приміщення та осіб, які його супроводжували, пошту, засоби пересування тощо. Використовуючи готові правові конструкції, закладені ще у нормах класичного римського права, відомі юристи прагнули будь-яким чином обґрунтувати правовий статус, привілеї та імунітети посольства і його персоналу. Наприкінці XVI і впродовж XVII—XVIII ст. з'явились три класичні теорії дипломатичного імунітету, які не завжди однаково трактувалися різними авторами, часто перепліталися між собою, але водночас являли собою цілісні юридичні конструкції, що були домінуючими в дотриманні в практиці більшості держав у минулому і збереглися mutatis mutandis також у доктрині й у практиці надалі. Сюди належать теорія екстериторіальності, теорія представницького характеру посла і теорія дипломатичних функцій. Під впливом часу всі вони зазнали певних змін, але основні постулати, закладені в їх основі, залишились незмінними. Зазначимо, що це питання має не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки між привілеями та імунітетами існує певна відмінність. З цього приводу у міжнародно-правовій літературі існували різні погляди і тлумачення. Хоча у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. не містяться визначення імунітету і привілею, можна провести між ними досить чітку різницю. Привілеї та імунітети тісно взаємозв'язані з імунітетом держави, який виникає на основі принципу суверенної рівності держав та їх взаємної незалежності. Юрисдикцій-ний імунітет з боку приймаючої держави є важливим принципом міждержавних відносин та інститутом міжнародного права. Зі змісту Віденської конвенції про дипломатичні зносини випливає, що акредитуючій державі надаються імунітети та привілеї, якими користуються дипломатичні представництва, що виражають її інтереси в державі перебування. Цей принцип відображає еволюційний процес у своєму розвитку від теорії екстериторіальності до представницької теорії і завершується теорією функціональної необхідності. Теорія екстериторіальності висунута і до певної міри розвинута голландським ученим Г. Гроцієм. Через деякий період стала широко застосовуватися в юридичній літературі та у практиці держав. Ця теорія виникла в період бурхливого розвитку абсолютизму і мала на меті захист влади монарха (як глави держави) у його внутрішньодержавних і зовнішніх відносинах. Монарх у цей історичний період уособлював суверенітет держави. А тому вважалось, що посли представляли особу монарха, підпорядковувались лише його владі (суверену) і, таким чином, вилучались з-під юрисдикції приймаючої держави. Г. Гроцій розглядав поняття екстериторіальності радше як спосіб юридичного вираження дипломатичних привілеїв, а не як їх безпосереднє обґрунтування. Дещо пізніше поняття екстериторіальності перетворюється із допоміжної юридичної формули на самостійний правовий принцип, який деякі автори (X. Вольф, Ф. Ф. Мартене) використовують для безпосереднього обґрунтування дипломатичних привілеїв. У своїй основі ця теорія не раз була виправданням при наданні права притулку в дипломатичних приміщеннях та здійснення юрисдикції послом над своїм персоналом. Термін "екстериторіальність" був введений у науковий обіг дещо пізніше. Вперше слово exterritoriatitas було вжите 1749 p. X. Вольфом, який писав свої дослідження латинською мовою, а в кінці XVIII ст. Ф. Ф. Мартене використовує французькою (l'exterritorialité) і (die Exterritorialitdt) німецькою мовами. У другій половині XIX ст. відбувається своєрідний "перегляд" цієї теорії під впливом двох обставин: по-перше, на Віденському конгресі 1815 р. був прийнятий регламент, у якому закріплювалися основні привілеї, імунітети дипломатичного представництва загалом та його персоналу (включаючи його главу); по-друге, підвпливом революційних зрушень у Європі розширюється законодавча регламентація особистих і майнових прав громадян. На початку XX ст. поняття екстериторіальності вже не розглядалося судами та іншими правозастосовними органами як основний юридичний принцип, що використовується для обґрунтування дипломатичних імунітетів та привілеїв. Сьогодні переважна більшість юристів-міжнарод-ників відмовилась від теорії екстериторіальності. Відомий дослідник цієї проблеми Д. Б. Левін у своїй праці "Дипломатичний імунітет" узагальнив усі критичні погляди, наявні в спеціальній літературі з цього питання, і дійшов таких висновків:
Незважаючи на переконливість усіх аргументів, наведених у спеціальній літературі, термін "екстериторіальність" досить часто застосовується для позначення кола дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів завдяки його всеохоплюючому термінологічному значенню. Представницька теорія виникла в той період, коли ідея міжнародної ієрархії була замінена появою нового принципу міжнародного права — принципу суверенітету. Виразами цього суверенітету виступали володарі держав, які вважались суб'єктами міжнародного права, а відносини між ними відповідно трактувались як міжнародні (міждержавні). Існуючий на той час реальний стан відносин був закладений у формулюванні, зробленому королем Франції Людо-віком XIV: "Держава — це я". У взаємовідносинах між ними застосовувався ще старий принцип періоду Середньовіччя par in parem imperium non habet (рівний перед рівним не має переваги). Паралельно ще більше зміцнювалось уявлення про те, що посол уособлює своєю персоною і престиж свого володаря. Саме поєднання цих двох переконань і були покладені в основу представницької теорії дипломатичного імунітету, а точніше теорії представницького характеру посла, яка мала доводити не лише суто церемоніальні привілеї послів, але й їх імунітет від дій місцевої влади та юрисдикції. Упродовж XVII—XVIII ст., а також на початку XIX ст., переважна більшість авторів, які досліджували питання посольського права, розглядали представницький характер посла як необхідну підставу дипломатичних привілеїв. Цю теорію свого часу, в різних модифікаціях, підтримували Г. Гроцій, К. Бінкерсгук, Е. Ваттель та ін. При цьому варто зазначити, що теорія представницького характеру не зазнавала жодних заперечень з приводу церемоніальних привілеїв посла і, водночас, потребувала ще додаткової юридичної аргументації для застосування її на практиці. Особливо це стосувалося адміністративної та кримінальної юрисдикції. З виникненням республік посол почав представляти вже не особу глави держави, а суверенну державу. Членів дипломатичної місії відповідно перестали розглядати як особистий супровід глави місії; вони перетворились на державних службовців, що працюють в одному з центральних органів державного управління. Отже, в цей період право на свободу дипломатичних зносин належить суверенній державі та реалізується через її органи. По суті, в основі імунітетів та привілеїв лежить право на міжнародне представництво, яке випливає із суверенітету держав, що є стрижнем представницької теорії. Відповідно дипломатичні представники не могли перебувати під суверенітетом іншої держави і вилучалися з-під юрисдикції держави перебування. Це положення закріплене в низці міжнародних документів, прийнятих державами у плані кодифікації дипломатичного та консульського права. Зокрема, у тексті Гаванської конвенції про дипломатичних чиновників 1928 р. зазначено: "Дипломатичні чиновники у жодному випадку не представляють главу держави, а лише свої уряди". Як і кожна теорія, представницька теорія мала свої недоліки, які не зовсім відповідали реальному стану речей. По-перше, історично імунітет володаря був запроваджений значно пізніше, ніж імунітет посла, а тому він не може бути для нього основою; по-друге, згідно з Віденським регламентом 1815 р. "представницьким характером" наділяються лише посли, легати і нунції, відповідно ця теорія не дає обґрунтування імунітету дипломатичних представників інших рангів; по-третє, за своїм змістом вона поширювалась лише на ті дії дипломатичного представника, які мали офіційний характер, хоча дуже багато спірних питань завжди виникало зі сфери відносин і дій, що стосувалися неофіційного характеру. Функціональна теорія. У завершальній формі вона описана в дослідженнях С. Пуфендорфа, Б. Ваттеля та інших відомих юристів-міжнародників і є дзеркальним відображенням тих тенденцій, що позначилися на той час у системі дипломатичних відносин, а саме тенденцій до обмеження привілеїв та імунітетів. У другій половині XIX ст. ця теорія утримує першість порівняно з іншими теоріями, які обґрунтовували дипломатичні привілеї та імунітети. Відомий російський учений П. Казанський, проводячи обґрунтування щодо дипломатичних привілеїв, зазначав: "Переваги, якими наділяється посланник, викликані одним переконанням: пе ітресііакіг 1е§аі;іо. Далі забезпечення за посланником вільного представництва його держави вони, власне, не повинні поширюватися, а тлумачити їх потрібно звідси обмежено". До таких прав він зараховував: а) посилену особисту охорону; б) неземельність; в) почесні права [5, с. 204]. Автори, які підтримують функціональну теорію, вважають підставою дипломатичного імунітету його необхідність для виконання дипломатичних функцій. Інші автори, погоджуючись із теорією дипломатичних функцій, водночас не відмовляються від поняття екстериторіальності. До останніх зараховуємо П. Казанського, Ф. Мартенса, Л. Оппенгейма, Ф. Ліста та ін. Крім цього, одні представники теорії дипломатичних функцій вважали, що імунітет від юрисдикції має поширюватися лише на офіційні дії дипломатичних представників, оскільки повна незалежність у сфері офіційних дій необхідна для виконання ними своїх функцій. Інші вважали, що підпорядкування місцевій юрисдикції навіть стосовно приватних дій може зашкодити виконанню дипломатом своїх функцій. При цьому суть полягала навіть не в тому, чи є ці дії дипломатичного агента офіційними, чи приватними, а в тому, чи підпорядкування місцевій юрисдикції не завадить виконанню ним дипломатичних функцій. Отже, функціональна теорія сама по собі не в змозі дати беззаперечне юридичне обґрунтування підстав для дипломатичного імунітету, оскільки її завданням є теоретичне доведення поняття дипломатичного імунітету та необхідності його надання. У преамбулі Віденської конвенції 1961 р. зазначено, що "привілеї та імунітети надаються не для вигод окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів, що представляють держави". Під час дискусії з питань про обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів представники багатьох країн, особливо невеликих, домагалися того, щоб функціональна теорія була визнана єдиним обґрунтуванням. Зокрема, делегація Мексики запропонувала статтю, в якій було сказано: "Дипломатичні привілеї та імунітети надаються в інтересах функцій, що здійснюються особами, які ними користуються, а не в інтересах самих цих осіб". Таку ж позицію відстоювали представники Бразилії, Іспанії, Японії, Норвегії, Великобританії, Туреччини, Індії, США, Колумбії, Пакистану тощо. Представники делегації колишнього СРСР на Віденській конференції 1961 р. виступили проти того, щоб як обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів у Конвенції був закріплений лише принцип функціональної необхідності. Вони вважали, що немає потреби включати у Конвенцію аналогічні положення, але оскільки більшість висловлюється за його включення, відповідно не можна обмежуватися принципом функціональної необхідності, позаяк цього недостатньо для повного обґрунтування привілеїв та імунітетів. Із цим запереченням варто погодитись, якщо вважати, що факт надання дипломатичних привілеїв та імунітетів і їх обсяг зумовлений специфікою виконання дипломатичних функцій. Інакше важко пояснити, чому такі ж привілеї та імунітети визнаються за вищими посадовими особами міжнародних організацій, хоча насправді їх функції дещо відрізняються від функцій дипломатів. Принцип залежності обсягу привілеїв та імунітетів від характеру виконуваних функцій (the principle of functional immunity) відображений у підготовчих роботах у Комісії ООН з міжнародного права при виробленні статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Треба зазначити, що на функціональній необхідності ґрунтується досить обмежене коло імунітетів співробітників міжнародних організацій. При цьому імунітет від юрисдикції держави перебування надається таким співробітникам лише стосовно їх дій, що вчиняються при виконанні службових обов'язків (розділ 18 Конвенції про привілеї та імунітети ООН, розділ 18 Угоди про привілеї та імунітети МАГАТЕ). Що стосується таких важливих імунітетів, як недоторканність особи і недоторканність житла, вони їм узагалі не надаються. Дискусії під час Віденської конференції завершились тим, що прихильникам принципу функціональної необхідності не вдалося домогтися його закріплення в Конвенції як єдиного принципу, що є в основі дипломатичних привілеїв імунітетів. Як обґрунтування дипломатичних привілеїв імунітетів у Віденській конвенції про дипломатичні зносини закріплені два принципи: принцип функціональної необхідності та принцип представницького характеру посольств і місій. Висновки, що випливають зі змісту перелічених вище теорій дипломатичних імунітетів та привілеїв, допускають широку можливість суб'єктивних тлумачень і не можуть бути чітко пов'язані з існуючими нормами дипломатичного права, що регламентують правовий статус дипломатичних представництв за кордоном. Сьогодні, з позицій більш ніж 40-річної давності з часу прийняття Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., положення якої чітко визначають правовий статус як дипломатичного представництва, так і його персоналу, ці теорії дипломатичного імунітету, в яких простежуються етапи розвитку міжнародного права загалом та його основної галузі — дипломатичного права, зокрема, мають здебільшого історичне значення. |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
|
Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання... |
|
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни... |
|
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право |
Реферат На тему: Земельне право Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |