КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО


Скачати 4.19 Mb.
Назва КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО
Сторінка 5/22
Дата 13.03.2013
Розмір 4.19 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Глава дипломатичного представництва України пред­ставляє військового аташе главі держави перебування, міністру закордонних справ та міністру оборони. Надалі ата­ше діє самостійно через відділ зовнішніх зносин Міністер­ства оборони держави перебування.

Крім цього, за спеціальними угодами між зацікавлени­ми державами передбачається діяльність військових місій. Маючи військово-політичний характер, вони здійснюють контроль за виконанням умов міжнародного договору і як органи держави можуть бути постійними або тимчасовими. Вони можуть діяти самостійно як підрозділ спеціального військового представництва акредитуючої держави або вхо­дити до складу міжнародних органів, що складаються із представників різних держав.

У післявоєнний період такі місії діяли на території різ­них держав. Наприклад, військові місії діяли в Кореї, здій­снюючи контроль з 1953 p., в Індокитаї, забезпечуючи ви­конання умов договору про припинення військових дій, який був підписаний у Женеві у 1954 р. Особливо часто здій­снення спеціальних військових місій, які отримали назву МААГ (Military Assistance Advisory Groups), практикували Сполучені Штати Америки.

Військові місії як спеціальні органи держав користують­ся відповідними змінами (mutatis mutandis) до дипломатич­них привілеїв та імунітетів. Вони передбачені відповідно до спеціальних угод між зацікавленими державами або міжна­родного звичаєвого права. Загалом до військової місії, яка має тимчасовий характер, може застосовуватися Конвенція про спеціальні місії 1969 p., якщо на це є згода зацікавле­ної держави.

4. Постійні представництва. Особливу групу суб'єктів, які здійснюють дипломатичну діяльність, утворюють по­стійні представництва держав при міжнародних організаці­ях та делегації на конференціях. Цей різновид діяльності інколи називають "конференційною" або "багатосторонньою дипломатією". Після Другої світової війни цей різновид дипломатії набув особливого розвитку. Постійні представ­ництва держав при міжнародних організаціях є одним з най­важливіших закордонних органів держави. За значенням і організаційною структурою вони наближені до диплома­тичних представництв. Це, фактично, постійне дипломатич­не представництво, акредитоване при відповідній міжна­родній організації з метою реалізації специфічних функцій, що пов'язані з участю держави у цій міжнародній організа­ції. Залежно від характеру міжнародної організації таке представництво користується відповідними змінами (muta­tis mutandis) із дипломатичних привілеїв та імунітетів. Головним міжнародно-правовим документом, який регла­ментує діяльність постійних представників і постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях, є Віденська кон­венція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.

Реалізацію права держави-члена щодо заснування по­стійного представництва при організації мають забезпечу­вати як сама організація, так і держава, на території якої розташована штаб-квартира організації або її відділення.

5. Торговельно-економічні місії. Одне з головних питань сучасної дипломатії полягає в тому, щоб з'ясувати, яку роль у ній відіграють економічні проблеми, торгівля, фінанси та інформація про нові технології. У процесі становлення дип­ломатії одне з чільних місць посідала дипломатія. У старо­давній грецькій міфології Гермес, бог торгівлі та прибутку, був покровителем послів. Тоді дипломатію розуміли інакше, включаючи до її методів і обман. На думку британців, їх дипломатія бере свій початок з консульської служби, осно­ви якої були закладені у купецькій хартії 1303 р. Англійські дипломати стверджують, що дипломатія як професія зобо­в'язана, передусім, торгівлі, оскільки вона дала відповід­ний поштовх для перетворення її із непрофесійної дипло­матії на професійну [17, с. 116].

Враховуючи ту обставину, що зі зростанням ролі дипло­матії вона набула політичного характеру, дипломати поча­ли ухилятися від питань, які стосувалися торгових відно­син. Вони вважали, що представляють державу, а не ок­ремих промисловців, а тому їм немає потреби займатися питаннями торгівлі.

Але поступово, починаючи з середини XIX ст., питання торгівлі в діяльності посольств посідає важливе місце, не­зважаючи на значний і тривалий опір дипломатів.

Відомий англійський учений з питань дипломатії Е. Кларк зробив несподіваний висновок про те, що для сприяння торгівлі потрібні інші дипломати, які відрізняються від сьогоднішніх: "Посольській дипломатичній службі, — за­значає він, — потрібні особи, так би мовити, іншої віри, тому що торгівля — це не справа людей, які сидять за сто­лом і пишуть доповіді, чим займаються дипломати" [15, с. 152].

Серед перших держав, які стали на шлях "комерціалі­зації" дипломатії після Другої світової війни, були СІЛА. Прикладом є відомий план державного секретаря США під назвою "план Маршалла". Надалі курс на "торгову дипло­матію" підтримали Німеччина, Англія та Японія.

Реалізація цього напряму в дипломатії призвела до укла­дення значної кількості міжнародних економічних угод (зокрема, утворення Міжнародного валютного фонду, Між­народного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, Європейського банку реконструк­ції і розвитку).

Після розпаду Радянського Союзу держави, які стали повноправними суб'єктами міжнародного права, почали налагоджувати діяльність своїх дипломатичних представ­ництв. Важливе місце в цьому процесі належало еконо­мічній дипломатії. Серед першочергових завдань при підго­товці спеціалістів-міжнародників у діяльності Інституту міжнародних відносин Київського національного універси­тету імені Тараса Шевченка, факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Іва­на Франка було звернено особливу увагу на економічну під­готовку майбутніх фахівців. Наслідком цього стала поява навчального посібника "Комерційна дипломатія: торговель­на політика і право" (Львів, 2005), підготовленого колекти­вом авторів факультету міжнародних відносин.

Згідно з Указом Президента України від ЗО квітня 1994 р., було затверджено Положення про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном. Торговельно-економічна місія підпорядковуєть­ся главі дипломатичного представництва України за кордо­ном, який здійснює контроль за її роботою.

Основними завданнями торговельно-економічної місії є:

— захист економічних інтересів України, у тому числі у сфері оподаткування та прав суб'єктів підприємницької діяльності України у державі перебування;

  • сприяння розвитку торговельно-економічних зв'язків України, залученню іноземних інвестицій у пріоритетні сфери економіки України і виконанню міжнародних дого­ворів України, укладених з державою перебування;

  • інформування Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Міністерства закордонних справ України та інших органів виконавчої влади України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держа­ва перебування, стосовно товарів, експортованих з України;

  • підготовка висновків щодо діяльності імпорту товарів та послуг, залучення кредитів із держави перебування, ви­ходячи із запропонованих державою цін, тарифів, кредит­них ставок тощо.

Торговельно-економічну місію очолює керівник торго­вельно-економічної місії, який за посадою є радником-по-сланником або радником закордонної дипломатичної уста­нови України. Керівник торговельно-економічної місії за посадою є членом української частини Спільної міжурядо­вої комісії з питань економічного співробітництва з держа­вою перебування, яка утворюється за відповідним міжна­родним договором України.

Керівник торговельно-економічної місії та його заступ­ник (заступники) є членами дипломатичного персоналу. Інші співробітники торговельно-економічної місії — члена­ми адміністративно-технічного або обслуговуючого персона­лу закордонної установи України.

Керівники торговельно-економічної місії призначають­ся на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки, погодженим з Міністерством закордонних справ України. Кандидатура на посаду керівника торговельно-економічної місії поперед­ньо погоджується в установленому порядку з Президентом України. Заступник керівника торговельно-економічної мі­сії призначається на посаду та звільняється з посади міні­стром економіки за погодженням з Міністерством закор­донних справ України. Інші співробітники торговельно-економічної місії призначаються міністром економіки України.

6. Особи, які не наділені службовими повноваженнями в рамках держави або міжнародної організації. Очевидно, що неслужбові особи не можуть представляти державу або міжнародну організацію в дипломатичному процесі, за ви­нятком випадків наділення їх спеціальними повноважен­нями. Факт наділення їх відповідними повноваженнями дозволяє прирівняти їх до службових осіб під час виконан­ня дипломатичних функцій. Однак, представляючи інтере­си певних груп, такі особи чинять відповідний вплив на прийняття владних рішень у дипломатичному процесі, не будучи наділеними службовими повноваженнями. До осіб, які не володіють службовими повноваженнями, але беруть участь у дипломатичному процесі, належать керівники полі­тичних партій і рухів, лідери груп тиску.


Глава держави, глава уряду та міністр закордонних справ виконують дипломатичні функції без спеціальних повнова­жень ex officio. Інші особи можуть представляти державу лише в тому випадку, якщо вони є належним чином упов­новажені. Держава може відхилити зобов'язання, покладені на них, на тій підставі, що відповідна угода підписана осо­бою, яка не була наділена повноваженнями діяти від імені держави. Документами, що підтверджують повноваження представника держави, є вірчі грамоти. Хоча може бути і мовчазна згода про визнання цієї особи як повноважного представника держави. Офіційні документи, що підтвер­джують факт надання особі повноважень, є підставою її представницьких функцій.
Контрольні запитання

  1. Якими повноваженнями у сфері дипломати наділе­ний Президент України за нормами Конституції України 1996 р.?

  2. Що є правовою основою діяльності Міністерства за­кордонних справ України?

  3. Які форми і методи використовує парламент Украї­ни у процесі реалізації зовнішньополітичної функції?

  4. Які підрозділи існують у структурі МЗС України?

5.Як розуміти фразу: "МЗС координує діяльність усіх міністерств і відомств у сфері зовнішніх відносин"?

Розділ 3

Встановлення дипломатичних відносин


3.1Юридичні підстави встановлення дипломатичних відносин

3.2Відкриття дипломатичного представництва

3.3Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва

3.4Персонал дипломатичного представництва

3.5 Припинення дипломатичної місії
3.1 Юридичні підстави встановлення дипломатичних зносин
Дипломатичні відносини є складовою частиною зовніш­ньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомо­гою спеціально створених для цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними відносинами пев­ні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, на­приклад, журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій. Оскільки такі міжнародні контак­ти не мають офіційного характеру, вони, відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків, тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні передумови, а саме: на­явність юридичних і фактичних передумов.

Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принци­пами міжнародного права, означає її входження у міжна­родне співтовариство як рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародно­го права.

Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосто­ронній процес, то відповідною важливою умовою є бажан­ня інших держав їх підтримувати. У цьому випадку значу­щою передумовою виступає взаємна згода.

Міжнародно-правова процедура встановлення диплома­тичних зносин охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне визнання, обмін дипломатич­ними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами.

Перша проблема, з якою стикаються новоутворені дер­жави, — дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення знач­ної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Ла­тинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми міжна­родного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН.

Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в пері­од "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого про­тистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються. На думку індій­ського юриста-міжнародника П. Мукарджі, визнання не повинно залежати від задоволення будь-яких політичних чи економічних умов з боку держави, яка визнає, що "по­дібні угоди підривають роль права в міжнародному співто­варистві" [18, с. 43].

Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання).

Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У такому випадку по­дібний акт означає визнання за цим урядом права представ­ляти відповідну державу на міжнародній арені. Наслідка­ми такого визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени 00Н та інші міжнародні організації.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді дек­ларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюні­ке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сто­рони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективного органу. Прикладом є низка постанов Президії Верховної Ради Укра­їни від 26 серпня 1991 р. про визнання державної незалеж­ності Литовської Республіки, Латвійської Республіки та Естонської Республіки і проведення відповідних переговорів щодо підписання з ними Угоди про встановлення диплома­тичних відносин. А вже в наступних постановах від 11 груд­ня 1991 р. про визнання державної незалежності Респуб­ліки Словенії та Хорватії Президія Верховної Ради України вирішила встановити з ними дипломатичні відносини в пов­ному обсязі [13, с. 62—63, 67—68].

Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиня­ється певний акт, який можливий лише за умови визнан­ня. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних відно­син з Міністерством закордонних справ країни перебуван­ня. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не озна­чає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти.

Для прийому нової держави як члена міжнародної орга­нізації не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається переважно на двосторонньо­му рівні. Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипло­матичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був скеро­ваний у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Ве­ликобританія не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраї­лю de jure, а лише de facto. Аналогічною була позиція СІЛА у 1919 р. стосовно Фінляндії.

Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні).

Хоча розв'язання питання про встановлення диплома­тичних відносин з тією чи іншою державою є прерогативою кожної суверенної держави, потрібно враховувати важ­ливість розвитку дружніх відносин з усіма державами, що є однією з головних цілей Організації Об'єднаних Націй.

Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами.

Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних відносин проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних представництв за кордоном. При проведенні таких переговорів сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, якими вони будуть пред­ставлені, а також про строк набуття чинності досягнутої угоди.

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода або ідентичні ноти, якими обмінюються представники сто­рін, що вели переговори.

Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за вза­ємною згодою". Таким чином, Конвенція виходить зі "зго­ди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундамен­тальне право кожної держави скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, також прийма­ти їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активній, так і в пасивній формі. З цього права випливають і обов'язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змуше­на відряджати чи приймати постійні дипломатичні пред­ставництва, проте вона також не має права відмовити у прийнятті дипломатичних представників. Більше того, вона не може наполягати на тому, щоб інша країна відмо­вилась від встановлення дипломатичних відносин із будь-якою іншою державою.

З огляду на це, історія дипломатичних відносин фіксує випадки грубого порушення норм дипломатичного права в період існування двох протилежних соціально-економіч­них систем. Це стосувалося Куби та інших держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичні представництва.

Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипло­матичних відносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, в якій зазна­чено важливість підтримання розвитку "дружніх відносин між державами в суспільному ладі".

Це означає, що держави вперше за всю історію існуван­ня дипломатичного, звичаєвого та кодифікаційного, загаль­ного чи регіонального права погодились із новою функцією дипломатичних представництв, яка полягає в обов'язку останніх сприяти заохоченню "дружніх відносин між акре­дитуючою державою і державою перебування".

Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах, оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні, а також законні інтере­си громадян.

Взаємна згода обох держав випливає із принципу суве­ренної рівності держав і враховує досвід минулого, коли високорозвинуті держави примушували інших держав до­пускати на свою територію іноземні представництва.

У XIX ст. Китай і Японія довший час заперечували про­ти допуску іноземних дипломатичних місій і контакту з ни­ми як з простими іноземцями. У результаті неодноразового застосування збройної сили проти Китайської імперії, аж до захоплення Пекіна, у 1860 р. західні держави нав'язали Китаю конвенцію, згідно з якою вони забезпечили собі пра­во відкривати в цьому місті постійні дипломатичні пред­ставництва. Однак китайський імператор відмовлявся прий­мати іноземних представників особисто. Тоді Англія, Фран­ція, СПІА та інші держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудієнцію (1873 р.). Така ж ситуація повто­рилася у 1891 р., коли деякі західні держави хотіли отри­мати аудієнцію для дипломатичного корпусу. Китайський уряд і після 1860 р. довший час продовжував утримуватися від відряджання своїх постійних дипломатичних місій в ін­ші держави [4, с. 787—796].

У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави домовляються про обмін дипломатичними пред­ставництвами не у вигляді посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і СПІА мали одночасно у Вашингтоні та Пекіні т. зв. групи зв'язку. Це свідчило про неповноцінність відносин між цими державами внаслі­док того, що Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською владою на Тайвані й мали там посольство.

Отже, домовленість держав про встановлення диплома­тичних відносин та обміну дипломатичними представниц­твами є необхідною основою для досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як призначення окре­мих категорій персоналу представництв, надання їм приві­леїв та імунітетів, передбачених Віденською конвенцією 1961 р.
3.2 Відкриття дипломатичного представництва

Дипломатичне представництво закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поді­ляють на постійні й тимчасові. На постійній основі створю­ють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представ­ництвами держави використовують і тимчасові диплома­тичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, на­зивається посольством, а очолюване посланником чи повіре­ним у справах
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах...
Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову?
А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право
Закон України «Про зайнятість населення»
Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї...
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН
За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання...
1. Поняття права та його ознаки
Таке регулювання і охорона суспільних від­носин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне...
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности)
Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу...
Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми...
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни...

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право
Реферат На тему: Земельне право
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка