КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО


Скачати 4.19 Mb.
Назва КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО
Сторінка 3/22
Дата 13.03.2013
Розмір 4.19 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константино­поль у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.

Наступним кроком на шляху становлення дипломатич­них відносин треба вважати укладення у 873 р. між імпера­тором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом до­говору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньо­руської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'ян­ська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кав­казу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політи­ки багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.

Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була, передусім, скерова­на на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини нала­годилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі папи Інокентія IV.

Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і па­дінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстисла­вовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу.

Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодаль­ної роздробленості, потрапили переважно під владу Вели­кого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний пе­ріод не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблен­ня конфліктів на українських землях значною мірою зумо­вило появу козацтва.

Офіційними представниками Запорізької Січі виступа­ли кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладали­ся на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універ­сали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовніш­ню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.

Особливо активними були дипломатичні відносини Укра­їни під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-україн­ського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали ре­зультатом домовленостей між українською делегацією та ро­сійським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'яза­ти ці проблеми згодом. Спроби російського царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Висту­паючи як глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими держа­вами, але й укладав міжнародні договори, які закріплюва­ли відповідні права та обов'язки, не повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані пос­ли Швеції, Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Воло­щини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність Укра­їни.

Характерною рисою української дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких посольств для вироблення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосувалися статусу держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від кожного полку. Інколи такі посольства налічу­вали до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не розголошу­вався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам).

Однак після смерті Богдана Хмельницького Москва гру­бо втручається в українські справи, що призводить у кінце­вому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті, поклав кінець незалежній Укра­їнській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував, і напри­кінці XVIII ст. вона була ліквідована.

Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія про­йшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі не­вдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реаліза­цію головного напряму Богдана Хмельницького на створен­ня незалежної Української держави.

Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони лік­відували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джере­лом суверенних прав націй став народ.

Усе це стало прикладом для наслідування новими націо­нально-визвольними рухами, що поширювалися на почат­ку XIX ст. по всій Європі.

У період "Весни народів" український народ здобув не­оціненний досвід політичного самовизначення і пошуку со­юзників для свого майбутнього державотворення.

Початок XX ст. ознаменував особливе загострення супе­речностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дип­ломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеч­чини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.

Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю істо­ричну спробу встановлення власної державності, суверен­ності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існу­вання Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних від­носин, а розглядало її як автономію Росії.

Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Цен­тральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визна­ли незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжна­родного права Україні так і не вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками.

У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Загалом Українська держава вста­новила дипломатичні відносини з 12 країнами і відкрила за кордоном 50 консульств різного класу. Для прискорення цього процесу навесні 1918 р. почали діяти 10-тижневі кур­си консульських працівників для осіб з вищою юридичною та економічною освітою.

Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України її дипломатична діяльність послаблюється і нерідко приносить негативні результати. Із Польщею, яка погоди­лася визнати самостійність УНР, довелося укладати угоду від 21 квітня 1920 p., яка позбавляла нашу державу захід­ноукраїнських земель (Галичини та Волині). Невдалим, зокрема, виявилося клопотання уряду УНР про прийняття України до Ліги Націй, яке остання відхилила 17 грудня 1920 р.

ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прий­няли декларацію і підписали договір про створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повно­важень представництва в міжнародних відносинах оголо­шення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні представ­ництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну за­кордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на етніч­них землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені.

Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним по­штовхом до створення простору для виявлення демократич­них тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союз­ним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзно-респуб­ліканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Проте, незважаючи на незначні функції, які виконував Наркомат Закордонних Справ України у цей час, саме його існування відігравало значну політичну роль на шляху до суверенної української державності.

Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основ­них суперечливих питань, українська делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїн­ських земель і західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Украї­на взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення західноукраїнських земель до УРСР.

У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається по­стійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньо­політичної діяльності України у післявоєнні роки.

Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки. Зокрема, при­четність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її авторитет. Це також був своєрід­ний прорив української дипломатії на якісний рівень. Укра­їнська дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливі­ший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові — незалежній і самостійній державі.

На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979 рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших органів міжнародних організацій.

Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет Украї­ни. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалеж­ності України українська дипломатія продовжила справж­ню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широ­ке офіційне визнання України державами світу і встанов­лення дипломатичних відносин. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встано­вити дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91 держава визнала її незалежність, із 27 було вста­новлено дипломатичні відносини.

За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі. Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом відбувалося б так швидко, як щодо України.

Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко визначив фундаментальні загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких формулювалися принци­пи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

Одним з головних завдань української дипломатії було утвердження й розвиток України як незалежної демокра­тичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном.

У процесі реалізації своєї дипломатії Україна вважає себе, порівняно з усіма колишніми радянськими республі­ками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких пере­ваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-пра-вонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.

Дипломатія України у другій половині 90-х років XX ст. спрямована на розширення і розвиток інтеграції нашої дер­жави з європейськими структурами та забезпечення ваго­мої підтримки з боку США. А тому цілком очевидно, що саме Україна першою з країн СНД підписала Угоду про парт­нерство і співробітництво з Європейським Союзом.

У процесі здійснення дипломатичної діяльності Україна керується принципами примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного права.

Завершуючи питання про основні етапи розвитку україн­ської дипломатії, потрібно зазначити, що за останні 15 років зроблені суттєві зрушення у напрямі виведення української зовнішньої політики за межі протокольно-бюрократичної дипломатії, здатної лише на прийняття порожніх політич­них декларацій, і поставлено її на рейки політичного прак­тицизму та економічної доцільності.
1.4. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА
Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зов­нішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціо­нує як певна цілісна система норм. Але оскільки диплома­тична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяль­ності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтриман­ня та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і су­спільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на по­вазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді.

Дипломатичне право є частиною загального міжнарод­ного права, яке складається із системи норм, зокрема і зви­чаєвих норм, що визначають основи представництва дер­жав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, орга­нізацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлю­ють правове положення постійних дипломатичних представ­ництв і їх членів, спеціальних місій та представників і де­легацій держав у міжнародних організаціях і на міжнарод­них конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипло­матичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з пи­тань, які охоплюють інтереси значної кількості держав.

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, мето­ди і принципи організації дипломатичної діяльності кож­ного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нор­мами міжнародного (дипломатичного) права, але й норма­ми внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатично­го права на території кожної держави.

Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право"- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи­тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і за­кордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх пред­ставників при іноземних державах та міжнародних органі­заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна­ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основ­ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома­тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер­жава. Міжнародне представництво при цьому здійснюєть­ся в різних державах неоднаково.

Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадови­ми особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній органі­зації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції.

Насправді норми сучасного міжнародного права не мі­стять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипло­матичними представниками вважається проявом недобро­зичливості стосовно інших держав, у певний час така відмо­ва у деяких державах призводила до збройного конфлікту.

У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні.

Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єкт-ність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на між­народній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США — з 1787 p., Мекси­ка — з 1857 p., Канада — з 1867 p., Бразилія — з 1891 p., Австралія — з 1901 p., Індія — з 1947 p., ФРН — з 1949 p., Ефіопія — з 1952 р. та Нігерія — з 1960 р.

У Панамериканській конвенції про права й обов'язки держав закріплено, що у федеративних державах лише фе­дерація виступає як єдиний суб'єкт і користується правом представництва. Це правило застосовується навіть у тих дер­жавах, які формально визнають суверенітет своїх штатів (наприклад, Аргентина, Венесуела і Мексика). У Консти­туції США взагалі немає положення про суверенітет членів федерації, хоча судова практика та окремі законодавчі акти інколи вказують на суверенітет штатів.

В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньо­му Радянському Союзі. Як відомо, у 1922—1923 pp. рес­публіки добровільно погодились про централізацію пред­ставництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право засну­вати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учас­никами установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Па­ризької мирної конференції 1946 р. та інших представниць­ких форумів.

Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потріб­но вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Під час Другої світо­вої війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бель­гійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіоп­ський, грецький, югославський, чеський, польський і фран­цузький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня 1941 р. і 12 листопада 1944 p., у яких підтвердив диплома­тичний статус представників, яких відряджають і прийма­ють ці уряди.

Згідно з теорією міжнародного права, "уряд у вигнанні" може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в то­му випадку, якщо територія цієї держави захоплена іно­земною державою, й уряд унаслідок цього вимушений по­кинути територію.

Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатич­ного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бо­реться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (Організація визволення Па­лестини).

У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дип­ломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипло­матичного права потрібно виділити інститут дипломатич­ного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними ор­ганізаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.).

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних пред­ставників, яких призначають до інших держав чи міжна­родних організацій. Але не завжди держави однаковою мі­рою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дип­ломатії відомі випадки, коли держави тривалий час прийма­ли у себе посланців іноземних держав, але своїх представ­ників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної

правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами під­тримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийо­му послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ
Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'яза­на з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дип­ломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерель­ною основою.

До основних джерел дипломатичного права треба зараху­вати такі ж положення, які стосуються міжнародного пра­ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор­мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо­му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви­чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев­на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо­статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по­требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван­ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов.

Отже, звичай як джерело дипломатичного права це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжна­родних відносинах державами (всіма або більшістю) у ре­зультаті свого багаторазового й одноманітного застосуван­ня. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагають­ся змінити їх на користь зниження досягнутого ходом істо­ричного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави ви­знають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах пра­вового вакууму.

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипло­матичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду кон­ституційною нормою серед інших норм дипломатичного права.

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнарод­ний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учас­ників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми явля­ють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатосто­роннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Бага­тосторонній формі договору надають перевагу в тих випад­ках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уря­ди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі до­говору.

До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. "Про ранги дипломатичних представни­ків". Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 р., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяль­ності.

Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжна­родно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунен­ня цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулюван­ня цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. "Про дипломатичних представників", яку підписали 20 ла­тиноамериканських держав і СПІА. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права.

Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відно­сини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатич­ного права. Аналогічний характер мали також Конвенція "Про спеціальні місії 1969 р.", Конвенція "Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжна­родним захистом" від 14 грудня 1973 р., Віденська конвен­ція від 14 березня 1975 р. "Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру". До найважливіших багатосторонніх актів на­лежить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. "Про при­вілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН".

Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатич­ного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конфе­ренції в конкретній державі, інші акти.

До джерел дипломатичного права треба зарахувати та­кож акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти сто­суються головним чином правового статусу і сфери діяль­ності дипломатичних представників власної держави за кор­доном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р., яким затверджено Поло­ження про дипломатичне представництво України за кор­доном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про диплома­тичну службу".

Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України", перед­бачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права.

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збіга­ються у декількох державах, підтверджують і значно роз­ширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпо­середньо сприяють його створенню.

Яскравим прикладом, характерним для дипломатично­го права, можна вважати розробку положення про недотор­канність дипломатичних представників у законодавстві ба­гатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Ве­ликобританії королевою Анною 29 квітня 1709 р., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондо­на на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг — 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представни­ків від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у США 13 квітня 1709 p., у Франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо.

Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, нале­жить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатич­ного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 бе­резня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дип­ломатичних місій. Але вона лише частково завершила офі­ційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення.

В історії міжнародного права здійснювалися спроби не­офіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатич­ного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу ко­декс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразо­во до цього питання звертався Інститут міжнародного пра­ва, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дип­ломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята ре­золюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широ­ко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права.

Важливе місце посідає VI Конференція Панамерикан­ського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та іму­нітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипло­матичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональний характер, багато її положень отримали подальше підтвер­дження у Віденській конвенції 1961 р.

У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резо­люцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. — резолю­цію про дипломатичний притулок.

У 1932 р. представники Гарвардського університету роз­робили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та іму­нітети.

Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дип­ломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925— 1927 рр. Комітет експертів включив до плану кодифікацій­них робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світо­вої війни.

Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим роз­витком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних кон­венцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало рані­ше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі кон­венції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лю­того 1946 р., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р.

Звичайно, ці конвенції не стосуються всього диплома­тичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних органі­зацій.

У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про "дипломатичні відно­сини і дипломатичний імунітет", наголосивши на першо­черговості цієї ділянки роботи.

Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумо­вили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робо­та в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в яко­му було враховано зауваження більшості держав-членів ООН.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийня­тим на XIV сесії 1959 р., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підго­товленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квіт­ня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав.

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові пи­тання дипломатичних відносин (встановлення дипломатич­них представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імуні­тетів різних категорій співробітників дипломатичних пред­ставництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифі­кації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднан­ню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на кон­венційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжна­родного права.

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини за­кріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести коди­фікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамка­ми. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститута­ми міжнародного права, він менше піддавався впливу соці­альних революцій, конституційних реформ, правових си­стем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнарод­них відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не заче­пили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Таким чином, основні зміни, що відбулися в цьому інсти­туті і значною мірою вплинули на кодифікацію норм міжна­родного права, такі:

  • по-перше, відбулося відокремлення привілеїв та іму­нітетів дипломатичного представництва як органу держави від привілеїв та імунітетів його дипломатичних працівників. Відмінність між ними зумовлена їх неоднаковою правовою природою. Наприклад, недоторканність резиденції дипло­мата випливає із недоторканності особистості дипломатич­ного агента, а недоторканність приміщень представництва не є наслідком недоторканності глави представництва, а є атрибутом акредитуючої держави;

  • по-друге, з'явилися нові суб'єкти, які користуються привілеями та імунітетами. Поряд із "класичними" дипло­матами, які представляли інтереси тієї чи іншої держави, тепер привілеї та імунітети починають надаватися також вищим службовим особам міжнародних організацій (на­приклад, Генеральному секретареві ООН та його помічни­кам, Генеральному директорові МАГ ATE, його заступникам та іншим вищим посадовим особам).

Але при цьому варто зазначити, що перелік диплома­тичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін з часу виникнення постійних дипломатичних представництв. Що стосується особистих привілеїв та імунітетів, то порівняно новою є норма про вилучення співробітників дипломатич­них представництв з-під дії законів про соціальне забезпе­чення у країні перебування (ст. 33 Віденської конвенції 1961 р.).

Певна дискусія під час прийняття остаточної редакції Конвенції виникла з питання використання радіопереда­вачів дипломатичними представництвами. У кінцевому підсумку було прийнято рішення про те, що представниц­тво може встановити й експлуатувати радіопередавач лише зі згоди країни перебування (п. 1 ст. 27). Таке рішення відоб­ражало практику, яка склалася в діяльності більшості країн на цей час.

Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначи­ти, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інсти­тут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обгово­рення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застережен­ня, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій.

На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультатив­ний протокол щодо набуття громадянства мав на меті за­твердити положення про те, що при народженні дитини чи у випадку одруження з громадянином приймаючої держа­ви закони останньої не поширюються на членів диплома­тичних представництв. Без такого узгодження, наприклад, дитина, народжена за кордоном, згідно з законодавством деяких країн (Латинської Америки і США), стає автома­тично громадянином країни, де вона народилася, без згоди батьків.

Однак із прийняттям Віденської конвенції про диплома­тичні відносини 1961 р. процес кодифікації норм у сфері дипломатичного права не завершився. Потреби міжнарод­ного життя, як і перспективи його розвитку, зумовили не­обхідність кодифікації і прогресивного розвитку норм міжнародного права, які регламентують діяльність спеці­альних місій. Про універсальність значущості інституту спеціальної місії як однієї із форм сучасної дипломатії свідчить той факт, що вона успішно реалізує інтереси дер­жав як у випадку існування дипломатичних та консуль­ських відносин між державами, так і за їх відсутності. У ре­зультаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Ге­неральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Кон­венцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прога­лини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр. Як зазначено у преамбулі, держави-учас-ниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти роз­витку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу.

Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипло­матичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап проце­су кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комі­сія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхід­ності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені від­сутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері.

Сучасна міжнародна ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка була 40 років тому. Можна стверджувати та­кож, що ніколи раніше світ не змінювався так швидко, як за останні десятиріччя. Ці зміни зачепили майже всі гло­бальні процеси в світі. Відповідно, вони не могли не відби­тися на стані сучасної дипломатії і дипломатичного права, а тому завдання, які постають перед зовнішньополітични­ми відомствами держав у новому тисячолітті, очевидно, відрізняються від усього того, з чим вони стикалися рані­ше. Ймовірно, треба створити нові дипломатичні механіз­ми та відповідні правові норми, здатні гарантувати забезпе­чення миру і безпеки у світі та реалізацію основних зав­дань, що стоять перед людством.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах...
Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову?
А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право
Закон України «Про зайнятість населення»
Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї...
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН
За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання...
1. Поняття права та його ознаки
Таке регулювання і охорона суспільних від­носин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне...
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности)
Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу...
Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми...
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни...

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право
Реферат На тему: Земельне право
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка