|
|
Скачати 1.17 Mb.
|
|
2. Ранній протестантизм: особливості віровчення, культу та організації. Головними особливостями вчення всіх протестантських церков та напрямів є наступне: 1) визнання Святого Письма єдиним авторитетом в справах релігії; 1) визнання “виправдання вірою”; 2) догмат про абсолютне довічне приречення людей; 3) визнання всього двох (а не семи) таїнств — хрещення і причастя, які діють лише силою віри, а не автоматично і визнання загального священства, тобто непотрібності посередників між людиною і Богом. Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантів. Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. Протестантські храми не мають ікон, дзвонів, здебільшого це аскетичні молитовні будинки, в протестантизмі немає чернецтва богослужіння проводиться рідною мовою, використовуються сучасні та національні мелодії, технічні засоби. Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517р. німецького священика, професора Віттенберзького університету Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Папа Лев Х напередодні видав буллу про загальне прощення гріхв Папські емісари роз»їхались з індульгенціями по всій Європі. Домініканець Тецель в Лейпцігу оголосив таксу для кожного виду злочину. Мартін Лютер 31 жовтня вказаного року склав славнозвісні 95 тез проти практики відпущення гріхів за гроші. Лютер був відлучений папою від церкви, але спалив папську буллу про відлучення. Головні догмати лютеранського вчення: визнання абсолютного авторитету Біблії, єдиноспасаюча особиста віра, загальне священство, відміна церковного культу, чернецтва і вшановування святих, мощів тощо. Богослужіння і Біблія були перекладені німецькою мовою. Відкидаючи особливу сакральну діяльність, лютеранство проголошує священнодійством все повсякденне життя людини. Звідси особливе ставлення до часу, як до великого божого дару і марнування його вважається великим гріхом, пунктуальність у справах, неухильне прагнення до мети. шлюб, священно-символьне поняття земного обов’язку, покликання людини в служінні ближньому, вперте намагання в досягненні своєї мети. Одним із центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа. Лютеранські храми звуться кірхами. В них немає поклоніння іконам чи статуям. Проте, лютеранський культ ще зберігає урочистість, а пастори — особливу одежу (до речі, в країнах Скандинавії пасторами, які мають статус державних чиновників можуть бути й жінки). Велику роль у богослужінні відіграє музика (орган) і проповідь. Зараз у світі нараховується 75 млн. лютеран (Німеччина. Скандинавія. Прибалтика та ін.). Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху — кальвінізм за ім’ям його засновника Жана Кальвіна (1509-1564). Кальвінізм відкинув ієрархічну побудову церкви і верховну владу римського папи, визнавав тільки Святе Письмо, значно спрощував церковний культ, вводилось богослужіння рідною мовою, з таїнств залишені тільки хрещення і причащання, та й то як символічні обряди, ввів демократичне управління церквою — незалежні общини (конгрегації), які керувались консисторіями, до яких входили пастор, диякон і пресвітери з мирян. Керівна роль в общинах відводилась пресвітерам (старшинам і проповідникам), які й спрямовували їх релігійне життя. Пастори та пресвітери обираються; мирянами та не мають особливого одягу. Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до «створення світу» Бог начебто визначив долю людей, одним — рай, іншим — пекло, і ніякі зусилля людей не зможуть змінити того вироку. Кальвінізм фактично вимагав підкорення світської влади. В 40-і роки XVI ст. Ж.Кальвін створив у Женеві теократичну державу, де мав необмежені повноваження — його навіть звали «женевським папою». Справа дійшла й до інквізиції — у 1553 р. було спалено вченого М.Сервета. Кальвіністські церкви згодом набули назви пресвітеріанські (в Шотландії, де ця церква має статус державної з 1592 р.) або реформатські (в країнах континентальної Європи). Близькі до кальвінізму конгрегаціоналісти, які виникли в Англії у XVI ст., але відрізняються не таким жорстким розумінням догмату про приречення, а також виключним демократизмом та самоврядуванням громад. Кальвінізм пішов далі в реформуванні церкви, проголосивши принципи «світського покликання», «мирського аскентизму» − щоденної заощадливості як способу накопичення багатства. Це означало, що будь-коли, будь-де людина перебуває на службі у живого Бога і несе відповідальність за наданії Богом дари – час, здоров’я, власність. Англіканство. В Англії, на відміну від інших європейських країн, реформація розпочалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи, а Генріха VIII — її главою. Церковні відносини з Ватиканом були розірвані, закрито всі монастирі, а їхнє майно конфісковане, проте католицькі догмати та обряди було збережено. У другій половині XVI ст. було введено Книгу загальних молитв та англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувались католицький догмат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і про Святе Письмо як єдині джерела віри. Але при цьому визнавався католицький догмат про церкву як необхідного посередника для врятування людей, залишився недоторканим єпископат. Монарх Англії призначає вищих ієрархів — архієпископів Кентерберійського і Йоркського. Існують англіканські церкви і в інших країнах — всього прихильників цієї конфесії 30 млн. Єдиної церковної організації немає. Консультативний орган сучасного англіканства – Ламбетські конференції, які скликаються один раз на десять років його примасом архієпископом Кентерберійським, є Роуен Вільямс. У 1968р. створено Англіканську консультативну раду з 50 членів, яка виконує функції синоду. Ця рада існує в Шотландії, Ірландії, Канаді, Австрії, США, 30 млн. англіканців (Кентербері-місто). Таким чином, англійська церква поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом компромісного Друга хвиля протестантизму. Згодом порад з цими трьома головними напрямами протестантизму, або як відокремлення від них, почали виникати нові течії та секти. Вони були більше пов’язані з народною реформацією, селянськими рухами, які в релігійному плані репрезентувала ідеологія анабаптизму, тобто перехрещення — вона вимагала хрещення в зрілому, свідомому віці. Цього вимагали, зокрема, менноніти — вони виникли в 30-ті роки XVI ст. в Нідерландах. З 1789 р. за указом Катерини II менноніти активно переїздять до Росії, зокрема на Україну, де створюють замкнену етноконфесійну групу, але в радянський період вони були значною мірою розпорошені. Зараз в світі їх близько 0,5 млн. 3. Еволюція протестантизму. Слід з’ясувати , що подальший розвиток протестантизму пов’язаний з двома основними чинниками: виникненням нових деномінацій та модернізацією теологічних доктрин традиційного протестантизму. У XVII ст. у Великій Британії з’являються баптисти; у 1830р. – у США Церква Ісуса Христа святих останнього дня, більш відома під назвою «мормони»; у 1884р. у США – свідки Єгови; у 1901р. у США – християни віри євангельської, більше відомі під назвою «п’ятидесятники». Протестантизм виходить з того, що природні права людини є споконвічно притаманні людям. Реформація заклала фундамент концепції прав людини і громадянина, яка сьогодні стала наріжним каменем політичної та моральної культури. Протестантизм сповідує ідею покликання, культ працелюбності, успіху; засуджується марнотратство та неробство. У великій пошані - стоїчне ставлення до життєвих негараздів та наполегливість у досягненні мети. Баптисти (з грец. baptizo — «занурювати у воду») − ця течія виникла в ХVІІ ст. в Англії, згодом набула поширення в США, в інших країнах. Згідно з ученням баптистів, грішник повинен пройти три стадії: усвідомлення своєї гріховності, усвідомлення приреченості, звернення до Бога. Баптизм головну увагу приділяє моральним нормам. У моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, який вбачається у врятуванні душі і досягненні блаженства в раю; про норми моральності і правила поведінки (відмова від алкоголю, сквернослів’я, взаємодопомога в общині). Баптисти збираються в молитовних будинках, де ведуться бесіди, проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни. Раз у місяць причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), П’ятидесятники. Християнська течія, що виникла у XIX ст. Згідно віровченню п’ятидесятників існує два види хрещення: водне та «Духом Святим». У віруючого, що отримав «дари» Святого Духа з’являються харизматичні здібності до вивчення «ангельських» мов, пророкування, зцілення. Зовнішньою ознакою цього є глосолалія («розмова з Богом незнайомими мовами»), яка досягається шляхом доведення людини до екстатичного стану (звідси ще одна назва цієї секти − трясуни). П’ятидесятники є найбільш динамічною сектою, вони легко проникають в інші секти. Подальший розвиток п’ятидесятництва призвів до виникнення новітніх харизматичних рухів в яких досвід переживання Бога ставиться на перший план перед догматичною чіткістю віри. 4. Поширення реформаційних вчень на теренах України. Сутність цього питання ґрунтується на наступному. У 20 –х роках XVI ст. ідеї Реформації почали поширюватися на території Речі Посполитої, до складу якої входила в той час значна частина України. В Україні історичний шлях протестантизму виявився більш складним і суперечливим, оскільки, на відміну від Європи та Америки, тут домінуючі позиції посідало православ’я, яке вело тривалу боротьбу з католицизмом. Крім того, протестантизм в Україні не одержав підтримки широких народних мас. Реформаційні ідї поширювали в першу чергу виходці з України, що навчалися в протестантських країнах. Показовою постаттю в цьому плані є С.Оріховський, котрий здобував ґрунтовну освіту в головному осередку лютеранської Реформації – Віттенберзькому університеті. Першими протестантськими течіями в Україні були лютеранство та кальвінізм (XVI ст.). Особливого піднесення протестантський рух набуває в другій половині XVIII ст. − у цей час на терени південної України переселяється багато іноземців. Активізація протестантизму також відбувається наприкінці XIX – першій третині XXст.; це було пов’язано з поширенням нових течій протестантизму - баптизму, адвентизму, згодом – п’ятидесятництва. Сучасний український протестантизм набуває все більш визначених національних рис. Використовуються національні обрядові традиції під час молитовних зібрань, релігійних свят, також широко послуговуються українською мовою. На сьогодні протестантизм в Україні є найдинамічнішою конфесією. Він має 8445 релігійних організації. Серед них найчисельнішими є християни-баптисти (3057), християни віри євангельської (п’ятидесятники) (2585), адвентисти сьомого дня (1113). Всі протестантські церкви мають необхідні управлінські структури, 90 навчальних закладів, налагоджену видавничу діяльність. Реферати:
Проблемні ситуації:
Основна література:
Допоміжна література: 1. Адвентисти сьомого дня в Україні. – К., 1996. 2. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма. / Избр. произведения. М.: Прогресс, 1990.
1526 гг. Харьков . Око 1992. 4. Кеннет Боа Лабиринты веры.—М.,1992. 5. Протестантизм: словарь. М., 1990. 6. Митрохин Л.И. Баптизм. М., 1966. 7. Гараджа В.И. Протестантизм. М., 1971. 8. Єленський В.Є. Сучасний протестантизм: динаміка, процеси, тенденції. К., 1989. 9. Чанышев А.Н. Протестантизм. М., 1979. Т. 3.6.: Іслам: походження, віровчення, культ. Мета: розкрити релігійну специфіку ісламу, роль пророка Мухаммада у його виникненні та становленні, показати роль Корану та Суни в мусульманському віровченні та способі життя. Основні поняття: Аллах, Мухаммад, іслам, Мекка, Коран, Суна, Кааба, хадж, намаз, саум, закят, садака, дервіш, джихад, імам, мінарет, мечеть, умма, хіджра, шиїзм, сунізм, суфізм, ісмаїліти, стовпи ісламу (аркан), Шаріат. Питання для самостійного вивчення:
Термін «іслам» у перекладі з арабської означає «покірність». Того, хто прийняв цю релігію, називають «відданим», що арабською —«мусульманин». Причини виникнення ісламу. Перехід арабського суспільства від родоплеменного до феодального суспільства, формування централізованої держави, що змогла б подолати споконвічну роздробленість, необхідність захищатися від зовнішніх ворогів (Іран, Візантія) − все це було передумовами виникнення ісламу. Ідейними предтечами ісламу став рух ханіфів, які критикували поклоніння племенним ідолам і закликали поклонятися єдиному Богу. Можна говорити про опосередкований вплив на формування ісламу сірійського християнства та іудаїзму. Засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед народився у 570 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш. Спочатку він займався тим, що переганяв каравани на Близький Схід, а потім одружився на старшій за себе жінці (Хадіджі) і відійшов від торгівельних справ. Як ханіф, усамітнюючись у печері Хіра, під Меккою, Мухаммад побачив видіння ангела, який наказав йому нести людям істинне слово Аллаха − Коран (Коран, сура XCVI). Із 610 р. він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи звернутися до єданого Бога − Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 620 р., після смерті дружини, Мухаммед переїхав із Мекки до сусіднього міста Ясріб, пізніше названого Мединою (місто Пророка), де було створено першу громаду мусульман та перші закони й положення, які не лише стали основою ритуалу й культу ісламу, а і об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед помер в 632 р. і був похований у Медині. Після смерті Мухаммада халіфами - спадкоємцями духовної та світської влади були його прибічники Абу-Бекр, Омар та Осман, які, з метою розширення території та збагачення, стали вести загарбницькі війни. Утворилась теократична держава – халіфат, до складу якого входила величезна територія: Закавказзя, Месопотамія, Сирія, Єгипет, Персія, Середня Азія. На завойованих територіях здійснювалась ісламізація народів. Уся земля в халіфаті була проголошена державною власністю. Від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях, у завойованих районах – його намісники, еміри.
Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога Аллаха («Немає Бога, крім Аллаха» − «Ла іляха ілла-ллах» (шахада)). Аллах є один великий Творець. Він носій усіх абсолютних атрибутів − він наймогутніший, найсправедливіший, найблагіший, наймудріший, він причина життя, розумності та волі людини. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають мусульмани. Не може бути два божества, так само не може людина бути носієм абсолютних властивостей Бога. Єдиним шляхом до Бога є «віра у місію Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк» − («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його»). Кожен мусульманин зобов'язаний вірити Мухаммеду, тому що він: 1) істинний посланець Аллаха; 2) не має недоліків і помилок, шлях його правдивий; 3) останній пророк («Печать пророків»), який прийшов до людей від Всевишнього і після нього не буде пророків. Окрім Мухаммада мусульмани шанують усіх біблійних пророків і навіть Ісуса Христа. Третім догматом є шанування Святого Письма − Корану (араб., − читання), що є божественним Одкровенням та головною священною книгою мусульман. Складається Коран із промов, проповідей, пророчих одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610-632 pp. Через те що всі вони переповідалися усно, після смерті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (632-634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (644-656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, правила читання і структура тексту остаточно канонізовано офіційним виданням Корану в Каїрі 1923 р. Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айятів, тобто віршів (араб, айя — знамення). Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610—622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622—632, Медина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, суперечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи його тлумачення). Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульмани вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними». Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок) − священна традиція ісламу, що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів — оповідей людей, які близько знали пророка, про його діяння. З Корану та Суни мусульмани виводять віру в кінець світу, загробне життя, воскресіння з мертвих та Судний день. Разом з християнами мусульмани вірять в існування бессмертної душі та життя після смерті. Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воскресіння з мервих; Аллах оживить їх і збере в одному місці; На суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані; Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним; прощені увійдуть у рай, покарані — потраплять у пекло. Моральне вчення ісламу. Джерелом морального вчення ісламу є Коран та Суна. Опорою морального кодексу ісламу є віра у Всевишнього і страх перед ним, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер людського життя − побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. Іслам вимагає вести такий спосіб життя, який би у своїй основі мав винятково принципи добра. Іслам заохочує шлюб, вважає його добром, праведністю і актом поклоніння Творцю. Іслам зробив чоловіка наставником жінки, яка має йому підкорятися і служити. Діти повинні підкорятися батькам і доглядати за ними. Основні правила ісламської моралі наступні: допомага ближнім; створення общини праведних; відхилення пересудів та балачок між вірними; діяльність в ім'я Аллаха; заборона спілкування з неправедними і несправедлими; побажання своєму братові того, чого бажаєш собі. В ісламі категорично заборонені спиртні напої, вживання наркотиків, їх купівля та продаж, заняття танцями й співами, азартні ігри, лотереї, лихварство тощо. На шляху до духовної досконалості мусульманин повинен мати істину віру, покірність, богобоязливість та щирість в усіх вчинках. Людина повинна любити лише те, що потрібно і до вподоби Аллаху, і ненавидіти те, що ненависне Аллаху. Усі релігійні, державні, моральні, правові та обрядові правила ісламу зібрані у Шаріаті. Шаріат (араб, шаріа — правильний шлях до мети) — комплекс юридичних норм, принципів та вчинків мусульманина, дотримання яких вважається угодним Аллаху та таким, що приводить віруючих у рай. Норми шаріату можна поділити на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики. Головними джерелами шаріату є Коран і Суна. Становлення ісламської юриспруденції відбувалося паралельно з фіксацією хадисів. Систематизація мусульманських священих переказів сприяла формуванню Шаріату. За Шаріатом, у кожної людини є чотири види обов'язків: обов'язки перед Аллахом; обов'язки перед собою; обов'язки перед іншими рабами Аллаха; обов'язки перед іншими творіннями. 3. Релігійний культ ісламу. Основою ісламського культу є так звані «п’ять стовпів ісламу»: Шахада − привселюдне сповідування віри в Аллаха через промовляння формули «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його». Намаз − щоденна п'ятиразова молитва. Така п'ятикратна молитва покликана зміцнювати основи віри та постійно нагадувати про постулати ісламу. Загальнообов'язковою є загальна молитва в мечеті − салат аль-джама, або салат ад-джума (полуденна молитва щоп’ятниці). В ісламі немає священиків у християнському розумінні. Кожний мусульманин є священиком сам для себе. Нікому не заборонено наближатися до Бога своєю вірою. А мусульманське духовенство нерідко поєднує виконання духовних і світських обов'язків. Імам, який стоїть перед зібранням і веде молитву, не є священиком. Ним може бути будь-хто, хто добровільно дав згоду очолити молитву, але ця особа повинна знатися на основах мусульманської віри і добре знати Коран, який читається під час молитви. Уразу − піст протягом 30 днів дев’ятого лунного місяця рамадану (рамазану). Рамадан вважається особливим часом для мусульман, оскільки саме в цей місяць Аллах вирішив закликати Мухаммеда до пророцтва і послав йому перші одкровення. Віруючий повинен не пити й ковтка води та не вживати ніякої їжі від світанку до вечора. Коли зайде сонце і полине вечірній азан, тоді можна розговлятися, але в міру. Хадж − паломництво до Мекки (храму Кааби), або Медини (гробу Мухаммеда). Мекка — головне священне місто мусульман у Хиджазі (Саудівська Аравія), де народився, жив та починав свою проповідницьку діяльність засновник ісламу Мухаммед. Для мусульманина хадж — це час самоочищення, бо йдучи до святого місця, відчуваючи наближення до Кааби (головної святині — кубоподібної будівлі висотою до 15 метрів, складеної з кам'яних плит), людина всім серцем відвертається від спокуси і помилок, кається в гріхах, у неї з'являються нові праведні думки. Кааба − це особлива святиня, куди немусульманину вхід заборонено (ха-рам («священна», «заборонена»). Хадж здійснюється у місяць зуль-хад-жа (четвертий після ра-мадану). Під час хаджу мусульманин мусить виконати чотири необхідні умови: покритись іхрам (двома простими покривалами білого кольору); обійти навколо Кааби; здійснити похід в долину Арафат; ще раз обійти навколо Кааби. Чоловіки-паломники, які виконали всі чотири умови, називаються хаджі, а жінки — хаджа. Закят (очищення)− подання милостині усім нужбенним. В ісламі існують й інші обряди: суннат (обрізання), завадж (шлюб), джиназа (поховання померлих). Мусульманський культ передбачає також дотримання мусульманських свят. Серед них особливе значення має ураза-байрам (араб. − свято розговіння) − свято розговіння, пов’язане з кінцем місячного посту рамадану. Найголовнішим святом мусульман є курбан-байрам − принесення кривавої жертви (вівці, ягняти, барана, верблюда) під час хаджу на згадку про те, що Ібрагім був готовий принести в жертву свого сина Ісмаїла. В особливій шані й свято мавлюд-ан-набі (день народження пророка Мухаммеда), що відзначається мусульманами у місяці рабі-аль-авваль. 4. Релігійні напрями та релігійно-політичні рухи ісламу. Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм. Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксального ісламу, що охоплює майже 90% мусульман, які називають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тобто розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. Прибічники сунізму не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат — управління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина. Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релігійно-правові школи (мазхаби): ханіфіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Усі школи регламентують мусульманські правові положення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма. Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу. Шиїзм — другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'а — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Сьогодні понад 90 % населення Ірану є шиїтами. Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка домоглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у тому, що Алі та його нащадки є єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 імамів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий законний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Після смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, та має ще з волі Аллаха з'явитися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціальної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «таємного імама». Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкровенням». Однак вважається, що в основній його редакції немає айятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром — Святим Переказом. Дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі. Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обирається і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої благодаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визнають тільки за нащадками Алі. Сьогодні шиїзм представлений численними релігійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо. Хариджизм − третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб, харадж — повстанець) — ригористи. Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама. Поширився хариджизм в арабському світі в VII-IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX-XII ст. У лоні хариджизму виникало багато різних течій: азракіти, ібадити. Мусульманські релігійно-політичні рухи. Ісламський радикалізм. Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли став очевидним занепад політичної влади ісламських теократичних держав поширюється ісламізм. Ісламізм — критична ісламська реформістська течія, що обстоює суворе дотримання вчень Корану та шаріату. Ісламісти вміло апелювали до проблеми подолання відсталості мусульманських країн порівняно з європейськими, неспроможності урядів їхніх країн забезпечити добробут ісламської спільноти, схильності до корупції, невиконання ісламських обов'язків тощо. Для подолання цього вони пропонували відродження культури, суспільства та релігії через всебічне, творчо-активне використання досягнень європейської науки і техніки, дотримання моральної і культурної традиції раннього ісламу, благочестивих предків. Державна влада завжди має діяти тільки відповідно до вимог Корану і Суни. Засуджувалися всі новації та дії в ісламі, що сталися впродовж його історії після «салаф», які призвели до розколів, визнання місцевих (радикальних) звичаїв, відвернули мусульман від праведного шляху. Тільки завдяки поверненню до чистих звичаїв Пророка традиційні структури мусульманського суспільства, його світська сфера зможуть швидше й ефективніше пристосовуватися до нових обставин планетарного життя, забезпечити бажаний прогрес власних країн. Започаткована в Ірані ісламська революція стала апогеєм ісламського відродження. Під її впливом відбулася ісламізація двох національних конфліктів на Близькому Сході — палестино-ізраїльського та ліванського. В Лівані на основі шиїтської меншості було засновано екстремістський рух «Хізбаллах», що вдався до тероризму. Ісламізм все очевидніше набуває у стратегії і в тактиці фундаменталістських ідеологічних форм вияву. Ісламський фундаменталізм — релігійно-політичний рух, прибічники якого обстоюють суворе дотримання Корану та поширення ісламу на всій Землі. Фундаменталісти виступають не лише за суворе дотримання Корану і шаріату, а й ратують за повернення їх основоположних постулатів до середньовічної редакції, коли іслам процвітав у могутніх країнах. На думку прихильників фундаменталістських поглядів, іслам у XX ст. відчув загрозу своєму існуванню, що походить із Заходу і економічна експансія його зумовила занепад мусульманських країн, а вплив західних ідей націоналізму, соціалізму, лібералізму та демократії зробив окремих мусульман віровідступниками. Іслам, за твердженням активістів руху, не лише релігія, а й політична ідеологія, спосіб життя. Цим зумовлені їхні вимоги інтенсивного оновлення й утвердження власних культурних форм соціального буття, делегітимації існуючих у мусульманських країнах квазієвропейських режимів і форм політичного устрою, протидії проникненню в ісламський світ західних цінностей. Ісламський фундаменталізм має радикальні і помірковані організації, розрив між якими значно збільшився порівняно з 80—90-ми роками XX ст. і виявляється в ідеологічних, тактичних і структурних розбіжностях. На думку представників значної частини мусульманського світу, фун-даменталістський рух є реально силою, здатною допомогти мусульманам створити свій економічний, політичний і соціальний устрій на основі ісламських традицій. Реферати:
Проблемні ситуації:
Допоміжна література:
|
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Методичні рекомендації для проведення навчальної практики студентам... Методичні рекомендації для проведення навчальної практики студентам факультету обліку та аудиту денної форми навчання галузі знань... |
| Методичні рекомендації до самостійної роботи студентів заочної форми навчання Створення та обробка даних на ПЕОМ: методичні рекомендації до самостійної роботи студентів заочної форми навчання / Укл. В. П. Ярцев... |
Методичні рекомендації для самостійної роботи з вивчення дисципліни... Завідувач кафедри фінансів Одеського державного аграрного університету к е н., доцент Макуха С. М |
| Міністерство аграрної політики та продовольства України Робочий зошит для проведення навчальної практики студентам факультету обліку та аудиту денної форми навчання галузі знань 0305 «Економіка... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи студентів денної форми навчання Економічний аналіз. Методичні рекомендації до організації самостійної роботи студентів денної форми навчання, освітньо-кваліфікаційний... |
| МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ НАПИСАННЯ КУРСОВИХ РОБІТ ДЛЯ СТУДЕНТІВ 2-го КУРСУ ОКР «БАКАЛАВР» Косьмій М. М., Мельник П. В., Острогляд О. В. Кримінальне право України. Загальна частина. Методичні рекомендації для написання курсових... |
ЗАВДАННЯ І МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ... МЕНЕДЖМЕНТ В ЕКСПЛУАТАЦІЇ БУДІВЕЛЬ: Завдання і методичні рекомендації до виконання контрольної роботи (для студентів 5 курсу заочної... |
| Навчальна програма Навчальна програма з дисципліни “Статистика” призначена для студентів 3,4 курсу денної та заочної форм навчання галузі знань 0305... |
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Робоча навчальна програма курсу “Релігієзнавство” складена на основі ОПП підготовки бакалаврів галузей знань за напрямом 0305 ”Економіка... |