2.5. Аграрна реформа Столипіна
Напередодні 1905 р. в Російській імперії склалася надзвичайно складна політична та економічна ситуація. У період запеклої боротьби селян із поміщиками земельне питання ще більше загострилося. За вирішення його взявся тодішній голова Ради Міністрів П.О.Столипін. Аграрна реформа цього періоду увійшла в історію під його іменем.
Початком реформи вихід 9 листопада 1906 p. царського указу "Про селянське землеволодіння і землекористування", який набрав статусу закону лише 14 червня 1910 р. після затвердження його III Державною думою. Здійснювати земельну реформу було доручено Міністерству внутрішніх справ та Головному управлінню землеустрою і землеробства, а на місцях — губернським та повітовим землевпоряджувальним комісіям.
Головною ідеєю земельної реформи було наділення селян землею та формування реального власника і господаря на селі. Положеннями указу від 9 листопада 1906 р. передбачалося:
Право вільного виходу селянина з сільської громади з метою закріплення землі у приватну власність.
Забезпечення матеріальних вигод, пов'язаних із виходом з громади (наприклад, купівлі надлишків землі у сільської громади на пільгових умовах).
Надання селянам землевпорядної та фінансової допомоги з боку уряду.
Столипінська реформа мала надзвичайний вплив на розвиток земельних відносин та селянського господарства. Відбулися значні зміни в формах господарювання: від тисячолітньої громадівської форми у Росії здійснювався перехід до селянського господарства на основі приватної власності на землю (за роки реформи було створено 2 млн. самостійних селянських господарств фермерського типу). Підвищилася продуктивність праці, збільшилося виробництво сільськогосподарської продукції (за роки проведення земельної реформи у два рази зріс валовий збір зерна, а в 1916 р. він перевищив річну потребу Росії майже на 15 млн. т). Селянство повірило у незворотність земельної реформи, оскільки відчувало різнобічну державну підтримку: організаційну, матеріальну, фінансову, консультативну.
Столипінська аграрна реформа показала, що будь-які зміни в земельних відносинах вимагають наполегливої роботи, спрямованої на подолання усталених (хоч вже й відживаючих) традицій, які міцно вкоренились у свідомості селян і сформували відповідну психологію, на розвиток природного бажання кожної людини — стати заможнішим від своєї праці.
На жаль, розраховані на 20 років перетворення земельних відносин в аграрній сфері були перервані через десять років від їхнього початку, причому в мирних умовах вони відбувалися лише сім років.
2.6. Державне управління землею в умовах радянської влади
Лютнева революція 1917 р. не вирішила земельного питання. Навпаки, воно ще більше загострювалося. В червні 1917 р. Тимчасовий уряд скасував столипінську програму аграрної реформи. Замість неї була висунута ідея нової аграрної реформи, яка б враховувала ситуацію та розклад політичних сил на той період. Було створено Лігу аграрних реформ, до організаційного комітету якої увійшли відомі вчені, у тому числі: М.А.Макаров, М.І.Туган-Барановський і О.В.Чаянов. В квітні 1917 р. на установчому з'їзді Ліги з доповіддю виступив О.В.Чаянов, який сформулював основні положення реформи:
трудове селянське господарство повинне стати основою аграрного будівництва Росії і йому мають бути передані всі землі;
передача земель повинна здійснюватися на основі державного плану земельного устрою, розробленого з урахуванням побутових та економічних особливостей окремих районів країни.
Але в 1917 р. селянство не чекало милостині, а рішуче боролося за право на землю. Право й порядок одержання селянами земель були встановлені Декретом про землю 8 листопада 1917 р. та селянським наказом, складеним на основі 242 місцевих селянських наказів. Декретом скасовувалася приватна власність на землю, а це означало, що вона не могла відчужуватися ніяким способом, у тому числі купівлею-продажем, орендою і заставою.
Селяни одержали в користування землю, яка стала повністю державною власністю. Таким чином, відбулося примусове вилучення державою земель, що знаходились у приватній власності, причому спочатку поміщицьких, а згодом і земель, які перебували у приватній власності селян, насамперед заможних, так званих куркулів.
Невдовзі, 19 лютого 1918 p., було прийнято другий декрет "Про соціалізацію землі", що передбачав віддання переваги при передачі землі в користування трудовим сільськогосподарським товариствам з урахуванням застосування особистої праці. Він і започаткував перехід до спільного обробітку землі, колективної організації виробництва.
В березні 1918 р. на II Всеукраїнському з'їзді Рад було прийнято Тимчасове положення про соціалізацію землі, яким підтверджувалося скасування назавжди й без будь-якого викупу приватної власності на землю. Перевага в користуванні землею віддавалася трудовим сільськогосподарським комунам і товариствам, що переходили до громадського обробітку землі. Було взято напрямок на створення державних радянських господарств, тобто формувався соціалістичний уклад господарювання на селі. Усуспільнення землі стало прообразом формування великих громадських сільськогосподарських підприємств, у яких із часом усуспільнилися й засоби виробництва.
Попередній розподіл земель тривав до 1920 р. та мав на меті передачу конфіскованих земель трудящим, насичення земельного голоду малоземельних і безземельних верств селянства. Загальні підсумки розподілу конфіскованих земель станом на 1924 р. були на користь селян України – вони одержали у своє розпорядження 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель. Завдяки націоналізації селянство одержало землю та почало розгортати своє господарство.
В березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (НЕПу). Одним із заходів цієї політики стало повернення з 1922 р. права (хоч і обмеженого) на оренду засобів виробництва, включно із землю. Це сприяло, з одного боку, розширенню площі земель господарюючим суб'єктам, а з другого — передачі в оренду свого земельного наділу при можливості його обробляти.
Подальший крок у земельних відносинах в Україні було зроблено у грудні 1927 року проголошенням курсу на колективізацію сільського господарства. 15 грудня 1928 року був прийнятий Закон "Загальні начала землекористування і землеустрою". У ньому наголошувалося, що націоналізація земель, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Право виключної державної власності на землю визначалося за Союзом РСР.
Починаючи з 1929 року Україну охопила масова колективізація. Це суперечило споконвічному прагненню селянства мати свою землю й вільно на ній господарювати. Все це знову забирала держава: право на землю мало здійснюватися землекористувачем лише у складі новоявленої земельної громади з підкоренням встановленому громадою порядку землекористування. Купівля, продаж, передача у спадщину або дарування, а також заклад землі заборонялися, а особи, винні в учиненні їх, крім кримінальної відповідальності, позбавлялися землі, що знаходилася в їхньому користуванні.
3 вересня 1932 р. для зміцнення сталості землекористування колгоспів як запоруки соціалізму була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР від "Про створення сталого землекористування колгоспів". Нею заборонялися переділи земель між колгоспами, встановлювався порядок зміни меж колгоспів у зв'язку з їхнім укрупненням чи розукрупненням.
Постанова РНК СРСР від 7 липня 1935 року "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею" призвела до проведення великих обсягів землевпорядних робіт протягом 1935-1937 рр., які остаточно ліквідували в Україні селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали державний акт на безстрокове (довічне) користування землею.
Під час Другої світової війни з метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах і установах організували широку мережу підсобних господарств для виробництва сільськогосподарської продукції. Значно розвинулось колективне та індивідуальне городництво – кожній сім'ї виділялося від 0,12 до 0,25 га землі під городи.
У післявоєнний час зміст і обсяг землевпорядних робіт визначалися спеціальними постановами. Насамперед, треба було відновити межі землекористувань, порушені сівозміни й земельно-облікову документацію колгоспів, радгоспів та адміністративних районів. В лютому 1947 р. пленум ЦК ВКП(б) переорієнтував землевпорядкування на однотипні сівозміни у всіх господарствах, незважаючи на різноманітний ґрунтовий покрив, неоднакову забезпеченість кормовими угіддями та інші фактори.
Значний вплив на зміст внутрішньогосподарського землевпорядкування мала постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 жовтня 1948 року "Про план лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР". Полезахисні смуги, зрошувані ділянки і водойми стали необхідними й важливими елементами внутрішньогосподарського землевпорядкування колгоспів і радгоспів.
До 1950 року проекти внутрішньогосподарського землевпорядкування мали майже всі колгоспи і радгоспи. Однак, розміри землекористувань і польові сівозміни багатьох колгоспів не забезпечували умов для продуктивного використання нової техніки, впровадження досягнень науки й передового досвіду. Цей недолік всунула постанова Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1950 року "Про укрупнення колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі". Масове укрупнення колгоспів вимагало проведення великого обсягу робіт з міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування. Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земельних площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність меж тощо) та видачі господарствам нових державних актів.
Важливе значення для подальшого розвитку земельних відносин мало прийняття в 1968 році Основ земельного законодавства СРСР та союзних республік. Цей документ став основним законодавчим актом щодо регулювання земельних відносин і проведення державного землевпорядкування. Але він був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію й командне управління сільським господарством. Проголошена в "Основах" концепція матеріальної зацікавленості колгоспів, радгоспів, селян в ефективнішому використанні та охороні земель не була підкріплена належним господарським механізмом. Навіть такі правові вимоги, як дотримання пріоритету сільськогосподарського землекористування, недопущення розбазарювання цінних угідь, перекреслювалися практикою.
З метою розвитку і доповнення "Основ" в Україні у 1970 році був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс та й не міг внести за існуючого політичного режиму щось нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей внутрішньогосподарського використання, охорони та поліпшення земель.
У 70-ті рр. ХХ ст. до традиційного міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, проведення земельно-кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок. У землевпорядних проектах більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землевпорядування, почали враховуватися міжгосподарські зв'язки сільськогосподарських і переробних підприємств.
Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 червня 1977 року "Про порядок ведення державного земельного кадастру" сприяла розгортанню широкого фронту робіт із земельного кадастру, визначення продуктивної здатності земель різної якості, в результаті чого була створена єдина загальносоюзна методика з оцінки земель. Запроваджувалася державна реєстрація землеволодінь і землекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування ґрунтів та економічну оцінку земель.
Проте, в 70-80-их рр. ХХ ст. розвиток земельного законодавства почав спрямовуватися у бік кооперування селян. Поступово колгоспне законодавство затіняє земельне. Колгоспне законодавство вбирає в себе закони й укази, Примірний Статут колгоспу, спільні рішення партії та уряду, інші правові акти з питань діяльності колгоспів. Проте колгоспний лад не змінювався, а почав трохи занепадати. На порядку денному виникло питання розуміння можливих перспектив розвитку нових форм господарювання.
В 1982 р. травневий Пленум ЦК КПРС з метою розв'язання продовольчої проблеми прийняв Продовольчу програму країни на період до 1990 р. Вона висунула ряд завдань, серед яких одним із найважливіших було вдосконалення управління земельними ресурсами. Зростання цінності землі, необхідність ощадливого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого вдосконалення структури, форм і методів організації використання землі із застосуванням сучасних методів одержання, опрацювання, зберігання та видачі оперативної інформації про землю. Впроваджувалася науково обґрунтована система землеробства з урахуванням і природно-кліматичних умов зон, областей, районів (особливо на зрошуваних територіях) і контурно-меліоративного землеробства. Важливим соціально-економічним завданням стала рекультивація земель, порушених промисловістю.
З середини 80-х рр. ХХ ст. почався новий етап відновлення оренди землі в Україні та земельних орендних відносин. Форми цих відносин були різноманітними: колективні, сімейні, індивідуальні. Становлення орендних форм використання землі незабаром одержало підтримку в законодавчому акті СРСР "Про кооперацію в СРСР", який був введений в дію з 1 липня 1988 року. В подальші роки напрацьовувалася законодавча база орендних відносин.
Основи законодавства Союзу РСР і соціалістичних республік про оренду запровадили такі види оренди: оренда майна підприємства (об'єднання), оренда майна громадянами у вигляді індивідуальної й трудової оренди, внутрішньогосподарська оренда (орендний підряд). Оренда землі законодавчо визнавалася самостійним інститутом земельного законодавства як специфічна форма тимчасового користування землею на умовах, визначених угодою сторін.
Про масштаби землевпорядних робіт з організації використання земель можна судити з того, що з 1940 по 1960 рік в основному проводилися роботи з укрупнення колгоспів, а з 1970 р. по 1983 р. — з організації державних та міжгосподарських сільськогосподарських підприємств. У 1990 році велика робота проводилася з організації колективних садів. Про ефективність здійснюваних заходів і використання земель свідчить врожайність, наприклад, зернових, яка зросла від 15,8 ц/га в 1960 році до 30,8 ц/га у 1990-му. Тобто впровадження землевпорядних та інших заходів сприяло підвищенню ефективності використання земель.
Важливою віхою у земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що земля є власністю українського народу.
Минуло вже 80 років із часу насаджування суцільної колективізації сільських товаровиробників. За цей період у колективному господарюванні були злети й падіння. Історія навічно вписала важливі сторінки розвитку сільського господарства, щоб наступні покоління могли зробити правильні висновки. Колективний спосіб господарювання на одержавлених засобах виробництва вичерпав себе і не сприяє подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва.
Нині на долю селянина випав ще один шанс стати справжнім господарем на землі. Для цього в нашій незалежній державі створилися сприятливі умови, за яких селянин може реалізувати своє громадянське право, гарантоване Конституцією України, право на підприємницьку діяльність за своїм бажанням, з урахуванням аграрних перетворень, що відбуваються на селі.
Виробничі відносини вже не відповідають характеру продуктивних сил. Невідкладним стало питання подальшого вдосконалення земельних відносин шляхом проведення земельної реформи. Нові форми господарювання, які з'являються на селі, вимагають нового економічного механізму регулювання земельних відносин.
|