ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА.
§ 1. Поняття та предмет міжнародного приватного права.
Україна здійснює активне і повномасштабне входження до світового співтовариства, розвиває тісні зв’язки з іншими країнами в єдиній міжнародній спільноті. Економічне, політичне та культурне співробітництво між державами знаходить своє вираження у дуже різноманітних відносинах, що складаються як між самими країнами, так і між окремими громадянами, громадськими об’єднаннями, суб’єктами господарювання.
У сучасному світі виокремлюють національні правові системи, що існують в межах юрисдикцій суверенних держав, та систему міжнародного права, що складається з норм, які є загальними та обов’язковими для усіх країн. Відносини, що виникають між державами та міжнародними організаціями становлять сферу регулювання міжнародного публічного права. Відносини, що виникають між національними суб’єктами права в межах певної країни, регулюються нормами внутрішнього законодавства даної держави. Але постає питання – що ж становить правову основу для регулювання приватних відносин, які виникають між фізичними та юридичними особами різних країн, або між окремими державами та іноземними громадянами чи підприємствами? Таке питання дедалі частіше виникає у практиці правозастосування, адже сучасні приватноправові відносини відзначаються інтернаціоналізацією та глобалізацією – постійно зростає кількість правочинів в процесі міжнародної торгівлі; посилюється міграція населення та робочої сили, в результаті чого виникають відносини з укладання та розірвання «змішаних» шлюбів; здійснення іноземних усиновлень; отримання спадку за кордоном; стягнення шкоди, завданої в результаті дорожньо-транспортних пригод та інших випадків, що мали місце в іноземній державі тощо. Зазначені відносини виходять за межі юрисдикції однієї держави, вони набувають міжнародного характеру, отже виникає необхідність їх комплексного врегулювання, з урахуванням особливостей національних правових систем різних держав. Єдиною галуззю, яка призначена для правового регулювання приватноправових відносин, що виникають в процесі міжнародного обігу є міжнародне приватне право (далі – МПП).
Предмет регулювання МПП – це приватноправові відносини, ускладнені іноземним елементом.
Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право»2, іноземним елементом вважається ознака, яка характеризує приватноправові відносини, та виявляється в одній або кількох з таких форм:
хоча б один учасник (суб’єкт) правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави.
Для того, щоб проілюструвати особливості функціонування міжнародного приватного права слід звернутися до ситуацій, які повсякденно виникають у практиці правозастосування.
Наприклад, громадянка України укладає шлюб із громадянином Судану на території США. У зазначених правовідносинах можна виокремити дві форми іноземного елементу: суб’єкт – одним з подружжя є іноземець (громадянин Судану) та юридичний факт (укладання шлюбу), що мав місце за кордоном. У такому випадку виникає ціла низка правових питань: яка установа є компетентною зареєструвати подібний шлюб? Законом якої держави буде визначатися здатність осіб укладати шлюб? Чи буде такий шлюб визнаний дійсним на територіях України, Судану або третіх держав?
Або інша ситуація: громадянин України купує у громадянина Росії квартиру із меблями та побутовою технікою на території Російської Федерації, у цьому випадку іноземними елементами, що ускладнюють приватні правовідносини є об’єкт (нерухоме та рухоме майно, що знаходиться за кордоном) та суб’єкт – продавець (громадянин РФ). Щодо наведеного прикладу також виникає чимало правових питань: законодавством якої країни буде визначатися форма та зміст договорів купівлі-продажу нерухомого та рухомого майна? Судовим органам якої з держав можуть бути підсудні спори, що випливатимуть з даного договору? Та багато інших.
Отже суттєвою ознакою, що дозволяє виділити у окрему категорію зазначені правовідносини є їхній зв'язок з правопорядками двох або більше країн.
Термін «міжнародне приватне право» використовується у правовій науці, законодавстві та судочинстві понад 150 років3, але до цих пір він викликає суперечки серед науковців, насамперед щодо двох складових елементів – «міжнародне» і «приватне».
По-перше, в контексті поняття «міжнародне приватне право» термін «міжнародне» має специфічне значення. Адже традиційно під міжнародним правом розуміють сукупність загальнообов’язкових принципів та норм, що як правило, закріплені в міжнародних угодах і є спільними для усіх країн, тобто знаходяться поза межами окремої держави. Коли мова йде про міжнародне приватне право, то термін «міжнародне» означає, що воно регулює відносини, які не замикаються у межах однієї країни, а містять іноземний елемент. МПП є галуззю національного права, і кожна держава має свою власну, відмінну від інших, систему норм МПП.
По-друге, чимало дискусій викликає вживання у назві цієї галузі терміну «приватне», адже сімейні, трудові, господарські відносини, що виникають між особами мають також публічно-правовий аспект, який часто зумовлює появу таких відносин і не може розглядатися у відриві від них.
Отже, термін «приватне» в даному випадку тлумачиться більш широко і означає, що під сферу дії МПП підпадають відносини приватного характеру, учасники яких автономні та юридично рівноправні, на відміну від публічних відносин, де присутній елемент підпорядкування одного суб’єкта іншому.
Слід зазначити, що науковці на протязі десятиліть намагалися більш адекватно відобразити у назві даної галузі специфіку правовідносин, що нею регулюються. Так видатний український правознавець В.М. Корецький навів перелік близько 50 найменувань, що пропонувалися в літературі у 20-х роках минулого століття: міжнародне цивільне право; міжнародне господарське право; розмежувальне право; теорія конфлікту законів в галузі приватного права; конфліктне право тощо4. У сучасних дослідженнях пропонуються поняття транснаціонального права, трансмуніципального права та багато інших.
Але на сьогоднішній день практично повсюди використовується поняття «міжнародне приватне право» (International Private Law (англ.); Internationalen Privatrechts (німец.); Droit International Privé (франц.); Diritto Intemazionale Private (італ.)), хоча сфера його дії, місце в правовій системі, предмет регулювання та інші важливі питання по-різному визначаються у праві й судовій практиці різних держав.
§ 2. Методи міжнародного приватного права.
Під методом правового регулювання розуміють комплекс взаємопов’язаних засобів юридичного впливу на певну сферу суспільних відносин. Питання методу, з точки зору загальної теорії права, є одним з головних для будь-якої системи норм, що виокремлюється як самостійна галузь права, адже він демонструє юридичну своєрідність галузі, її відмінність від інших. Коли мова йде про методи регулювання в МПП, то маються на увазі спеціальні методи, які характеризують саме цю галузь, підкреслюють її особливість. У той же час, оскільки предметом регулювання МПП виступають відносини приватного характеру, то не можна заперечувати дії загальних методів, які використовуються у інших галузях приватного права, і відзначаються диспозитивністю, рівністю та автономією волі сторін. Але загальний диспозитивний метод регулювання відносин приватного характеру не є визначальним для МПП як самостійної галузі, цю роль відіграють спеціальні методи, що притаманні міжнародному приватному праву: колізійно-правовий та матеріально-правовий.
2.1. Колізійно-правовий метод.
Приватноправові відносини, що містять іноземний елемент, мають юридичний зв'язок із правопорядками двох або більше країн, тому при їх регулюванні виникає так звана колізія5 правових систем держав, з якими пов’язані суб’єкти чи об’єкти правовідносин, або ж юридичні факти, що вплинули на їхнє виникнення, зміну чи припинення. При цьому правове регулювання одних і тих самих правовідносин в країнах світу настільки відрізняється, що юридичні наслідки застосування того чи іншого правопорядку можуть призвести до прямо протилежних наслідків, особливо це стосуються таких сфер, як сімейні відносини, спадкування, відшкодування матеріальної та моральної шкоди тощо. Ці відмінності детально аналізуються в «Особливій частині» міжнародного приватного права.
Таким чином, основною проблемою МПП – є проблема вибору між правовими системами декількох країн, що «стикаються» – колідують одна з іншою. Цей вибір є достатньо складним завданням, він не може здійснюватися довільно, на погляд судових установ, оскільки мають бути враховані інтереси усіх зацікавлених сторін, принципи міжнародного співробітництва, приписи законодавства.
Вибір права, при наявності колізії між правопорядками різних держав, можливий завдяки наявності в актах національного та міжнародного законодавства спеціальних правил – колізійних норм що містять найбільш доцільний у тій чи іншій ситуації спосіб розв’язання колізії.
Отже спеціальним методом регулювання в МПП є колізійно-правовий метод, коли вплив на суспільні відносини відбувається за допомогою колізійних норм, які містять правила вибору належного правопорядку та відсилають регулювання певних відносин до матеріального права конкретної держави.
Колізійно-правовий метод також називають відсилочним, непрямим, адже остаточне правило поведінки складається внаслідок застосування двох норм – колізійної та матеріально-правової, до якої відсилає колізійна.
Колізійно-правовий метод був історично першим у міжнародному приватному прав. Поширення колізійних норм пов’язують із розвитком взаємовідносин між державними утвореннями середньовічної Європи, в яких на той час уже склалися відокремлені системи приватноправового регулювання. Тому протягом довгого часу МПП розвивалося лише як колізійне право, й до тепер у деяких країнах поряд із терміном «міжнародне приватне право» вживається термін «колізійне» або «конфліктне» право.6
Не дивлячись на довгу історію колізійно-правового методу, його застосування часто пов’язане з істотними складнощами техніко-юридичного характеру, такими як: невизначеність правового регулювання; неможливість встановлення змісту норм іноземного права або їхнє невірне тлумачення чи застосування; можливість відмови у виконанні судового рішення внаслідок невірно обраного права тощо.
Деякі із зазначених проблем зумовлені національним характером колізійних норм, тому з кінця ХІХ століття розпочався процес уніфікації, тобто створення одноманітних колізійних норм шляхом укладання міжнародних договорів. Так, у 1902– 1905 роках у Гаазі були прийняті конвенції, що встановлювали правила розв’язання колізій у сімейних відносинах міжнародного характеру (щодо укладання та розірвання шлюбів, опікою над неповнолітніми дітьми, особистих та майнових прав подружжя тощо). Проте ці конвенції не набули поширення, в них приймають участь лише декілька європейських країн. Найбільш вдалим прикладом уніфікації колізійних норм вважається регіональна уніфікація, здійснена у 1928 році в Гавані на VI Панамериканській конференції шляхом укладання міжнародної угоди між 15 країнами Латинської Америки. Зазначений договір та додаток до нього (відомий як Кодекс Бустаманте)7 значно вплинули на розвиток колізійного права на усіх континентах.
Сьогодні уніфікація колізійних норм здійснюється здебільшого на двосторонній основі у формі укладання договорів про правову допомогу, Україна уклала такі договори більш ніж з 50 країнами світу.
Отже колізійний метод регулювання здійснюється у двох формах – національно-правовій (колізійні норми внутрішнього законодавства) та міжнародно-правовій (уніфіковані колізійні норми міжнародних договорів).
Із розвитком міжнародного цивільного та комерційного обігу колізійно-правовий метод перестав задовольняти потреби міжнародного спілкування, гальмував розвиток відносин, насамперед, економічних між державами. Тому країни прагнули знайти інші засоби та можливості врегулювання приватноправових відносин міжнародного характеру.
2.2. Матеріально-правовий метод.
Як зазначалося, причиною виникнення колізій між правовими системами різних держав є істотні, а іноді принципові, відмінності, що характерні для національних правових систем світу. Розв’язання колізійної проблеми може бути досягнуто не лише шляхом вибору одного з національних правопорядків, що пов’язані з правовідносинами (колізійно-правовий метод), але й шляхом створення спільного одноманітного матеріально-правового регулювання приватних відносин, що мають міжнародний характер – тобто шляхом уніфікації норм матеріального права.
Матеріально-правові норми, уніфіковані в міжнародній угоді є правилами поведінки, що застосовуються безпосередньо для врегулювання відносин по суті. Наприклад, Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р.8 встановлює загальний строк позовної давності по таким договорам у 4 роки, отже для усіх країн, що ратифікували зазначену Конвенцію, до подібних відносин буде застосовуватися згаданий строк, хоча у внутрішньому законодавстві України загальний строк позовної давності складає 3 роки (ст. 257 ЦК України), а, приміром, у Португалії – 20 років (ст.309 ЦК Португалії).
Процес уніфікації норм матеріального права почав активно розвиватися у другій половині минулого століття, й на сьогодні більшість відносин у сфері міжнародної торгівлі та галузей, що її обслуговують (міжнародні перевезення, іноземні інвестиції, валютні розрахунки, захист об’єктів права промислової власності тощо) врегульовані нормами міжнародних договорів.
Отже, матеріально-правовий метод є другим спеціальним методом регулювання МПП. Він заснований на застосуванні матеріально-правових норм, що безпосередньо регулюють права та обов’язки сторін. Цей метод має суттєві переваги порівняно із колізійно-правовим, оскільки значно спрощує та прискорює вирішення справи, правове регулювання відоме усім сторонам правовідносин, відсутня необхідність застосовувати іноземне право.
Однак, не дивлячись на усі недоліки колізійного методу, він продовжує залишатися основним щодо регулювання сімейних, спадкових, майнових та багатьох інших приватних відносин, ускладнених іноземним елементом.
Таким чином, міжнародному приватному праву притаманні два спеціальних методи регулювання – колізійно-правовий, що здійснюється у двох формах – національній та міжнародній, та матеріально-правовий, що здійснюється у міжнародно-правовій формі.
§ 3. Система міжнародного приватного права
Поняття «міжнародне приватне право» вживається для визначення галузі права, галузі законодавства, галузі правової науки та навчальної дисципліни. Стосовно системи МПП як галузі права, слід зазначити, що в цілому його структура подібна до інших галузей приватного права, хоча й має певні відмінності. МПП складається із загальної та особливої частин, які поділяються на окремі інститути, а також включає в себе спеціальну частину, присвячену питанням міжнародного цивільного процесу та міжнародного комерційного арбітражу.
У загальній частині містяться загальні засади МПП, поняття та механізми застосування колізійних норм, підстави та обмеження у застосуванні іноземного права, порядок встановлення змісту норм іноземного права, визначення правового статусу фізичних та юридичних осіб, держави та міждержавних організацій тощо.
Особлива частина МПП включає окремі інститути цієї галузі: право власності; право інтелектуальної власності; правочини; зобов’язання із завдання шкоди; спадкові, шлюбно-сімейні та трудові відносини, ускладнені іноземним елементом.
Відмінною рисою МПП є віднесення до даної галузі питань міжнародного цивільного процесу та міжнародного комерційного арбітражу. Слід зазначити, що наявність іноземного елементу в приватних правовідносинах тягне за собою не лише матеріальні, але й процесуальні наслідки. Колізія матеріального права різних країн неминуче супроводжується і колізією юрисдикцій, завжди виникають питання: суду якої країни підсудний той чи інший спір між суб’єктами, які належать до різних держав; процедура встановлення судом змісту іноземного права; обсяг процесуальних прав іноземців тощо.
В науці МПП здавна існують концепції, які відносять до міжнародного приватного права колізійні питання про вибір права у їх тісному зв’язку із цивільним процесом, зокрема міжнародною підсудністю. І хоча це питання лишається предметом дискусій серед правознавців, у законодавстві переважної більшості країн застосовується комплексний підхід, де проблеми колізії законів та колізії юрисдикцій врегульовані в одному нормативному акті. Такий підхід використано при створенні нових законів про МПП Швейцарії, Австрії, Італії, Угорщини, Чехії та багатьох інших держав. Так само і Закон України «Про міжнародне приватне право» містить розділи «Провадження у справах за участю іноземних осіб», «Підсудність та виконання іноземних судових доручень», «Визнання та виконання рішень іноземних судів».
Отже, узагальнюючи вище викладене, можна дійти висновку, що міжнародне приватне право – це самостійна галузь національного права, яка є системою колізійних та уніфікованих матеріально-правових, що регулюють приватні та цивільно-процесуальні відносини, ускладнені іноземним елементом.
§ 4. Історія науки міжнародного приватного права.
Головними чинниками виникнення такої галузі як міжнародне приватне право були інтенсивні комерційні та цивільні відносини між населенням країн та територіальних одиниць, кожна з яких мала власне, відмінне від інших, приватне право. Як зазначав видатний радянський фахівець в галузі МПП Л.А. Лунц: «При одноманітному цивільному праві таких держав чи областей немає колізійних питань; за відсутності достатньо розвинутого торгового обміну немає підстав ні для розвитку доктрин про права іноземців, ні для виникнення колізійних вчень»9. Отже лише за наявності двох зазначених умов існували підстави для виникнення проблем міжнародного приватного права.
Довгий час вважалося, що в античні часи не могло бути МПП, оскільки тодішні цивілізації не визнавали прав за іноземцями: «війна та рабство іноземцям – ось лозунг давнього теократичного світу»10. Але сьогодні усе більше дослідників схиляються до думки, що «МПП настільки ж давній феномен соціальної дійсності, як і міжнародна торгівля, оскільки важко уявити міжнародну торгівлю без правил, що її відповідно регулюють (навіть у вигляді звичаїв, що стихійно сформувалися, та принципів природного права»11. Дійсно, зародки норм подібних до норм МПП можна знайти і давньоєгипетських текстах, де передбачалося право іноземців обирати суддів своєї національності; і в Старому Завіті, де вказано яка частина Закону Мойсея застосовується до іноземців, а яка – ні; і в правових актах Давньої Греції, де була створена особлива система юрисдикції для іноземців.
В давньоримському праві суб’єктом права визнавався лише громадянин Риму (civis romanus), іноземець вважався ворогом (hostis), на якого не поширювалася захист законодавства. Але із розвитком торговельних відносин з іншими народами змінилися погляди римлян на іноземців, їх стали називати перегрінами (peregrinus)12 і підпорядкували юрисдикції особливого претора (praetor peregrinus), який приймав рішення у справах за участю іноземців з урахуванням законів іноземних країн, що мали відношення до справи, а також принципів розумності та справедливості. Таким чином у Римі виникло дві галузі матеріального цивільного права: jus civile, яке виключно регулювало відносини, що викали між римськими громадянами, та jus gentium, яке застосовувалося до правовідносин за участю іноземців. У працях багатьох науковців висловлена думка про те, що jus gentium можна визнати своєрідним МПП Давнього Риму, як універсальне право, що матеріально-правовими засобами регулювало поведінку представників будь-яких народів13.
Але справжній початок міжнародного приватного права як науки та галузі права пов’язаний із XIIІ століттям, коли науковці середньовіччя звернулися до вивчення та коментування Кодексу Юстиніана (Corpus Juris Civilis).
У час феодальної роздрібненості країн Західної Європи між окремими самоврядними містами та провінціями велася жвава торгівля. У Північній та Середній Італії такі міста як Піза, Генуя, Болонья мали розвинуту систему своїх законів (статутів) в результаті чого неминуче виникали колізії, розв’язати які намагалися за допомогою римського права, що вважалося серед італійських правників «писаним розумом» та ідеалом права. Класичним зразком подібного розв’язання колізії є відома глоса14 Аккурсія15, де правник дає відповідь на питання: чи можна судити громадянина Болоньї за статутами Модени? Коментуючи Кодекс Юстиніана, Аккурсій зазначив: «Відповідно до думки імператорів, закон обов’язковий для тих народів, якими вони правлять; отже для тих, хто знаходиться поза межами їхньої влади, закон не обов’язковий. Тому й болонський громадянин не може підлягати дії моденського статуту». Ця глоса вважається прообразом першої колізійної норми та початком науки колізійного права.
Найбільший вплив на розвиток науки МПП періоду середньовіччя справили італійські дослідники права Бартол16 та його ученик Бальд 17, що належали до школи постглосаторів. В працях цих науковців уперше були розглянуті та проаналізовані колізії права різних країн та державоподібних утворень щодо форми договору, дії статутів в галузі спадкування за законом та заповітом, шлюбно-сімейних відносин тощо.
Вчення постгласаторів стали відправним пунктом для дослідження колізійної проблематики французькими юристами XVI століття. У той час окремі міста (Париж, Бордо) та провінції (Бургундія, Нормандія, Бретань) мали власні звичаї - кутюми18, розвиток цивільного обігу зумовлював численні колізії між ними. У цих історичних обставинах почала формуватися французька наука колізійного права. Найвидатнішим представником французького правознавства того часу був Шарль Дюмулен19, головним досягненням якого в теорії МПП є концепція свободи (або автономії) волі сторін при укладанні договорів. До появи зазначеної концепції договори регулювалися законом країни місця укладання. Аналізуючи практику укладання договорів між фізичними особами різних держав й враховуючи принципи справедливості та розумності, Шарль Дюмулен довів примат автономії волі сторін у даних відносинах над приписами звичаїв та статутів. Сьогодні інститут автономії волі сторін закріплений в міжнародних угодах та національному законодавстві з міжнародного приватного права майже усіх країн.
Досліджуючи колізійні питання, французькі науковці остаточно сформулювали так звану «теорію статутів», згідно якої одні закони чи звичаї (статути) діють лише на території тієї держави, де вони були видані, інші ж мають екстериторіальну дію, тобто є чинними і поза межами своєї держави. До першої групи належать статути, що стосуються майна – вони реальні і не мають сили за кордоном, до другої групи належать ті, що стосуються статусу осіб, вони є особистими і супроводжують особу на території будь-якої країни.
Теорія статутів була розвинута в працях багатьох дослідників того часу, а також отримала продовження в науці колізійного права Німеччини та Голландії.
В Німеччині проти теорії статутів виступив К. Ф. Вехтер, який пропонував в колізійних питаннях завжди виходити з вимог національного права, а при виборі права надавати перевагу закону країни суду, де розглядається справа. Його вважають засновником націоналістичного напрямку в МПП.
На відміну від Вехтера, видатний німецький науковець Ф. К. фон Савіньї20 розвивав колізійне вчення, виходячи з ідеї так званої «міжнародно-правової спільноти», вважаючи, що у випадку виникнення колізійної проблеми необхідно досліджувати природу даних правовідносини і відшукати той національний правопорядок, з яким вони мають основоположний зв'язок. Тобто Савіньї виходить не з роздільності територіальних законів, а із створення ними міжнародно-правової спільності. Ідеї Савіньї істотним чином вплинули на розвиток законодавства з міжнародного приватного права, зокрема стали теоретичним підґрунтям для уніфікації колізійних норм європейських країн на початку ХХ століття.
У подальшому розвиток науки МПП відбувався більш відособлено в межах окремих країн. Так, були створені національні школи: голландська (Т. АссерОшибка! Закладка не определена.), італійська (Манчіні, Анцилотті), бельгійська (Броше, Лоран), англо-американська (Сторі, Дайсі, Чешир, Норт) та інші.
Щодо англо-американської доктрини МПП, слід зазначити, що вона значно відрізняється від панівних концепцій у континентальній науці і потребує окремої уваги.
До середини XVIII століття суди Англії не стикалися з колізійними проблемами, адже комерційні спори з іноземними купцями розглядалися спеціальними судами, які застосовували міжнародне торгове право (lex mercatoria), а у межах країни вже в ХІІІ столітті був завершений процес формування загального права. Коли виникали колізії у справах з іноземцями судді оголошували себе некомпетентними розглядати таку справу, або застосовували право Англії.
Колізійна доктрина Англії у першій половині ХІХ століття була запозичена у США, оскільки США – федеративна держава, де кожен штат є самостійним у приватноправовій сфері, отже перед американськими судами постійно виникали колізійні питання, що зумовило необхідність запровадження колізійних норм, які б були підставою для розв’язання міжштатних та міжнародних колізій.
Засновником американської доктрини міжнародного приватного права був суддя Верховного Суду США Джозеф Сторі21, який у 1834 році опублікував своє фундаментальне дослідження «Коментар конфліктного права», у подальшому доктрину Д.Сторі розвивали та вдосконалювали такі науковці як Дайсі (Великобританія) та Біль (США).
Відправним положенням англо-американської доктрини є висновок про те, що держава взагалі застосовує лише власне право, але може визнати суб’єктивні права, засновані на іноземному законодавстві (так звані «набуті права , англ. - vested law). Суб’єктивні права, набуті на підставі іноземного закону, розглядаються англійськими та американськими судами як важливі фактичні обставини, тобто іноземне законодавства розглядається не як право, а як фактична обставина, що підлягає доказуванню.
Значно звужує сферу визнання «набутих прав» широка концепція цивільно-процесуальних відносин, як характерна для країн загального права. Наприклад, правові інститути, що в континентальному праві безумовно вважаються матеріально-правовими (позовна давність, розподіл обов’язків в процесі доказування, обрахування збитків тощо) в загальному праві відносяться до цивільно-процесуальних. Оскільки суди при відправленні правосуддя керуються лише національним процесуальним законодавством, ціла низка питань виключається із сфери дії іноземних законів.
Отже для англо-американської доктрини МПП основним принципом є територіальність та примат національного законодавства.
Праці видатних європейських науковців середньовіччя та новітнього часу були предметом дослідження російських та українських правознавців і склали фундамент вітчизняної науки міжнародного приватного права22., Сьогодні над проблемами МПП в Україні плідно працюють О.О. Мережко, А.С. Довгерт, В.І. Кисіль та багато інших дослідників.
|