П. С. Дудик Комунікативно- стилістичні якості мовлення
-
Лексична стилістика і її одиниці
Лексична стилістика — це найоб’ємніший за мовно- значеннєвими ознаками розділ стилістики; вчення про функції, зумовлені семантикою слів, комплекс знань про стилістичне використання повнозначних, непов- нозначних слів і вигуків.
Загальна характеристика лексичної стилістики
Лексика мови неоднорідна, різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних (частково й граматичних) груп слів, за кожною з яких закріпились певні неповторно-індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано розглядати стилістику кожної окремої групи лексики:
стилістику загальновживаної лексики, яка використовується в усіх стилях мови;
стилістику лексики, яка функціонально обмежена, неоднакова за активністю використання;
стилістику іншомовних лексем;
стилістику лексико-семантичних груп слів — по- лісемічних, омонімів, паронімів, синонімів, антонімів;
теорію і практику використання тропів, тобто слів і сполучень слів, ужитих образно, переносно — метафор, метонімій, синекдох, епітетів;
стилістику архаїзмів, історизмів, неологізмів.
Об’єктом лексичної стилістики є слова в усіх виявах
властивої їм семантики. Слова вживаються за різних умов і з неоднаковою метою, розгалуженою і неоднозначною стилістичною функцією.
Лексика сучасної української літературної мови — один з найважливіших об’єктів стилістики. Теоретичне осмислення й практичне використання слів з властивою їм стилістичною функцією забезпечує високий рівень мовленнєвої культури кожного мовця.
В українській мові понад мільйон лексичних одиниць. Кожне слово має свою неповторну стилістику, мовленнєве буття, функціонування. У лексиці (і фразеології) української мови найбільше відображається національно-самобутній характер українського народу, його минуле, сучасний стан і перспективи подальшого розвитку. У ній по-особливому виявляється не тільки логічне, а й образне світосприймання українців, їхнє мислення, почуттєвість.
Лексика мови, становлячи особливу структурну частину мовної системи, перебуває в безпосередніх зв’язках з усіма іншими мовними системами — фонетичною, фразеологічною, граматичною. Слово, на відміну від морфеми, в структурі мови є тією мінімальною одиницею, що здатна виражати значення самостійно, вільно відтворюватись у мовленні (усному, писемному). Окреме слово, як і кожна його фонема, усвідомлюється кожним носієм мови, вирізняється серед інших слів. Повнозначне слово здебільшого поєднує в собі дві семантичні реалії: поняттєву і експресивно-емоційну. Слово з його семантикою — це одночасно й продукт думки, і витвір людської чуттєвості. Сам по собі лексичний склад мови існувати не може. Він стає мовним фактом лише тоді, коли втілюється в звуках чи літерах. Вони матеріальні, тому тільки з них формуються слова і синтаксичні конструкції, які завжди виконують певну стилістичну функцію (функції).
Про сучасний стан української лексики, про використання певних її шарів свідчать, зокрема, такі статистичні дані: у СУМІ пояснюється семантика майже 134 тисяч слів (словникових статей). 18181 слово з-поміж них — це слова обмеженого й особливого використання: вульгарних слів — 47, діалектних — 2623, застарілих — 2067, значеннєво зневажливих — 317, іронічних — 44, народнопоетичних — 98, поетичних — 218, розмовних — 9656, фольклорних — 12, рідковживаних — 3095, фамільярних — 4.
Таке розшарування української лексики засвідчує її стилістичну різнобарвність, водночас і функціональні можливості, які комунікативно реалізуються в реченні з одного слова і в кілька- чи багатослівних реченнях. Самі ж власне граматичні характеристики речення з погляду суто стилістичного не мають принципово важливого значення: немає речень стилістично більш чи менш спроможних, як і немає слів більш чи менш стилістично вагомих. Кожне слово стилістично неповторне, через що зовсім адекватно не може бути замінене ніяким іншим словом.
Співвідношення активної і пасивної лексики неоднакове, особливо в розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях мови. Вона постійно змінюється як семантично, так і стилістично: слова набувають нових оцінно-емоційних значень, оновлюваних відтінків. Такою є сама сутність і логіка життя, в якому завжди і скрізь нове співіснує з уже наявним, більш чи менш звичним, нерідко й архаїчним, віджилим, функціонально пасивним; нове зазвичай стверджується, долаючи старе. В цьому чи не найбільше виявляється прогрес мови, який завжди відображає не тільки позитивне, а й негативне в житті народу — творця і носія мови. Поширений у навчально-виховній сфері вислів
Народ—
творець мовиметафоричний за своєю сутністю: ним фіксується тільки наслідок соціально-колективного творення мови. Насправді ж кожне слово з його початковим значенням (також і з його пізнішими значеннями) завжди мало свого індивідуального творця, хтось (усе-таки один) першим витворив і вимовив слово з чітко визначеною семантикою. Не завжди можна з упевненістю сказати, хто саме це зробив. Наприклад, слова
прозор, брунькоцвіт, злотозорз вірша українського поета Павла Тичини (1891 —1967) вважають поетовими неологізмами, тому що не відомо, чи використовувались вони раніше у мовленні інших.
Отже, творення окремого слова — це завжди наслідок певного мовленнєво-індивідуального зусилля. Слів у мові дуже багато, незліченною є також кількість мовленнєвих зусиль усіх носіїв мови (навіть і окремої особи). Це й слугує основою для такої висновково-метафо- ричної оцінки: творцем мови є народ.
Спершу індивідуальну, а згодом і масову основу має витвір і кожної окремої стилістичної функції слова, яка, звісно, як і семантика слова, через свою нематеріальність може сприйматись не сама по собі, а тільки на основі тієї своєрідної матерії, якою є фонетичний склад мови, його фонеми, звуки.
Стилістичні можливості мови практично неосяжні, незліченні. Кожен з мовців тільки в найсуттєвіших виявах і ознаках опановує стилістичні можливості мови, її різнотипні одиниці, особливо слова, які сприймаються окремо чи в мовленнєвому контексті.
У «Толковом словаре русского язьїка» (за ред. Д. Ушакова) виділено 36 стилістичних груп лексики. На думку Л. Щерби, таких груп значно більше: «...всяке вживання слів в іншому контексті, ніж той, який зумовлюється відтінком їхньої групи, може викликати той або інший стилістичний ефект».
Стилістичне значення (функція) слова в усіх актах комунікації нашаровується на його лексичне значення, доповнює його певним значеннєво-емоційним відтінком, забарвленням.
У мові наявні групи слів якнайширшого і обмеженого використання. За стилістичною сутністю прийнято виокремлювати лексику загальновживану, загальнозрозумілу, котра доповнюється, розгортається іншими шарами лексики, які відрізняються стильовими ознаками (лексика розмовно-побутова, офіцій- но-ділова, художня та ін.), професійною зорієнтова- ністю, належністю/неналежністю до літературної мови тощо.
Стилістичні можливості загальновживаної лексики
В усіх стилях і жанрах мови соціально й комунікативно найважливішою є загальновживана лексика.
Загальновживана лексика — слова й лексичні сполучення слів,
якими користується кожен, хто володіє певною мовою.
Вони пов’язані з повсякденним життям усіх громадян, позначають такі реалії, в яких кожен мовець щодня має потребу, і тому вони всім зрозумілі. До загальновживаної лексики належать:
назви осіб за родинною ознакою: мати, батько, син, дочка, родич та ін.;
назви осіб за найпоширенішою професією: учитель, лікар, студент, директор і т. ін.;
назви осіб за типовими рисами характеру, іншими прикметами і якостями: трудівник, працелюб, ледар, боягуз, сміливий, ледачий та ін.;
назви частин тіла людини і тварин: голова, ноги, руки, роги, хвіст і т. ін.;
назви сфер людської діяльності, галузей знань: філософія, математика, біологія, медицина і под.;
назви найуживаніших знарядь праці: ніж, лопата, молоток, відро, ножиці т. ін.;
назви найвідоміших абстрактних понять: боротьба, життя, смерть, любов, земля, небо тощо;
назви типових явищ суспільного життя, природи: вода, сніг, дощ, тварина, говорити, їсти, спати, сьогодні, ніколи, один, десять і под.;
назви предметів домашнього вжитку: хата, стіл, вікно, гривня та ін.;
назви народів, культур, мов: українці, французи, греки, римська культура, французька і т. ін.;
найуживаніші прийменники, сполучники, частки, вигуки: з, від, до, між, і, а, або, чи, о, ох та ін.
Загальновживана лексика здебільшого використовується як стилістично й емоційно нейтральна чи майже нейтральна, бо загальновживані слова зазвичай не містять оцінки, відображають не чуттєве, а логічне сприймання їх мовцями. Водночас і на загальновживані слова з усталеним лексичним значенням і граматичними ознаками може нашаровуватись значення виразно стилістичне, передусім емоційне. Слова
йти, дощемоційно нейтральні, але речення
Пішов дощможна вимовити не тільки з нейтральною розповідною інтонацією, а й з більшою чи меншою почуттєвістю (радістю чи смутком:
Пішов дощ!),відповідно речення сприйметься не нейтрально, а емоційно. Отже, виокремлення в лексиці мови емоційно нейтральних загальновживаних слів (і наукових термінів) переважно умовне. Загальновживані слова окремо і особливо в реченні
(Книга!, Сонце!)можуть набувати найрізноманітнішої емоційності.
Активний розвиток у XX ст. науки, техніки і культури спричинився до розвитку загальновживаної лексики, до ширшого, ніж раніше, використання її не тільки в нейтральному, а й у певному стилістично забарвленому, емоційному значенні. Слова, які спершу належали тільки до професійної лексики
(радіо, трамвай, лекція, конференція, ракета, атомна енергія, телебаченнята ін.), стали загальновживаними.
Загальновживана лексика властива всім стилям літературної мови в їх писемній і усній формах, тому її називають міжстильовою. На фоні цієї лексики розпізнають шари незагальновживаної лексики.
Стилістично обмежена лексика
Увесь словниковий склад літературної мови (частково і діалектного мовлення) становить загальновживана лексика і лексика стилістично обмежена (незагально- вживана, або спеціальна).
У своєму повному вияві
стилістично обмежена лексикаохоплює всі слова й лексичні сполучення слів, які перебувають поза межами лексики загальновживаної. В єдності всіх своїх шарів стилістично обмежена лексика найчисельніша, комунікативно й стилістично найрозгалуженіша. Схематично можна виділити такі групи стилістично обмеженої нормативно-літературної лексики: професійно-виробнича, офіційно-ділова, нау- ково-термінологічна, побутова й емоційна та ін. Кожна з груп незагальновживаної лексик має своє стилістичне забарвлення й використання. Водночас фонетико-грама- тичні й функціональні межі між ними не усталені, мінливі, проміжні, взаємодоповнювальні, стилістично чітко не розмежовані. Наприклад, загальновживане за радянських часів слово-термін
проценттепер стало пасивним, тоді як слово
відсотокфункціонально активізувалось, перейшло до активного лексичного складу мови.
Професійно-виробнича лексика.Ця група охоплює дуже велику кількість слів, які властиві мовленню осіб певної професії. Це переважно назви знарядь і матеріалів праці, виробничих процесів, характерних для різних професій, спеціальностей. Наприклад, лексеми
оранка, сівба, боронування, угноєння, хімічні і мінеральні добрива, косовиця, обмолоттощо переважають у мовленні працівників сільського господарства,
врубмашина, штрек, вуглекомбайн— у мовленні шахтарів, слова
домна, мартен, вагранкачастіше за інших використовують металурги,
бетон, цегла, поверх, риштування— будівельники,
вмикач, вимкнення струму, рубильник, високовольтна дуга— електрики,
рея, камбуз, кубрик, такелаж, нордвест— моряки і т. ін.
Обсяг професійно-виробничої лексики швидко збільшується, уточнюється семантично в науковій, навіть у побутовій сфері, через що розгортається стилістично, функціонально. Терміновані професійно-виробничі лексеми нерідко наповнюються певними особистісни- ми емоціями, зрозумілими багатьом учасникам розмови. Цю лексику дедалі ширше використовують в усному виробничому мовленні, у публіцистиці, в художній літературі тощо, напр.:
Кожен з робітників так небагато виготовляє—
гайку, болт, елерон, частину фюзеляжу, крісло для пілота, шасі... А всі разом—
літак!(В. Собко).
Лексика професійно-виробничих галузей, маючи своєю основою минуле, активно створюється і в наш час.
Офіційно-ділова лексика.Вона представлена словами, рідше — сполученнями слів, які найчастіше використовуються в писемному мовленні: в ділових паперах, у канцелярському спілкуванні, в урядових, державних актах, постановах (заява, оголошення, справа, акт, довідка, розпорядження та ін.). Офіційно-ділова лексика найбільшою мірою формує офіційно-діловий стиль мови.
Окремий шар офіційно-ділової лексики — це назви державних організацій, закладів і позадержавних (об’єднань за інтересами, віросповіданням, віком тощо):
міністерства; партії, клуби, церквита ін., а також і найменування осіб, які обіймають відповідні посади:
Президент України, міністр; старостата ін.
Офіційно-ділова лексика широко використовується в усному мовленні (в діалогах і монологах), у державних установах, на виробничих підприємствах тощо. Частина ділової лексики стає загальновживаною.
Надмірне використання офіційно-ділової лексики поза типовими для неї сферами може надавати мовленню гумористичного, іронічного забарвлення. Отже, тільки у власне діловому мовленні ця лексика стилістично найдоречніша і комунікативно вмотивована.
Науково-термінологічна лексика.Однією з найчисленніших груп лексем у словниковому складі кожної сучасної розвиненої літературної мови, отже й української, є науково-термінологічна (наукова) лексика, яка обслуговує потреби загальнонаукового і галузево-наукового спілкування. Ця лексика відображає минуле і сучасне в науковому сприйманні людиною себе самої і всього навколишнього, зберігає вже пізнане людством для прийдешніх поколінь.
У науковій лексиці розрізняють такі основні шари:
загальнонаукова лексика (іншомовна і українська). Це слова-терміни, які використовуються в усіх галузях знань, у виробництві, частково і в сучасному побуті освічених верств населення: аналіз, аналізувати, синтез, індукція, дедукція, клас, класифікація, класифікувати, демонстрація, експеримент, система, систематизація, аргумент, абстракція, теорія, аналогія; наука, дослідження, твердження, положення, практика, спостереження та ін.;
науково-галузева (спеціальна) лексика. Розрізняють лексику філософську, етично-естетичну, психологічну, педагогічну, історичну, філологічну (мовознавчу й літературознавчу), математичну, фізичну, біологічну, медичну, сільськогосподарську, інженерно-технічну, будівельну та ін.
Нині в світі сукупно налічується понад 22 тисячі різних наук, їх розділів, професій, спеціальностей, і всі вони оперують певною кількістю розрізнювальних термінів.
Термінами є однозначні слова й сполучення слів. Це лексеми з точно визначеною семантикою. З поширенням наукових знань терміни все більше використовуються у мовленні, доповнюючи собою загальновживану лексику:
трактор, комбайн, мотор, апарат, термометр, грип, переливання крові, суспільство, виробництво, шахта, вугілля тощо. Загальновживані слова, які використовуються у певних галузях знань, також сприймаються як терміни. Наприклад, слово
корінь у біології — частина рослини, яка міститься в землі і якою рослина висмоктує з ґрунту воду з поживними речовинами. На основі первинного значення цієї лексеми сформувалися інші значення:
корінь (слова) в лінгвістиці і
корінь у математиці. Ці три семантично різні лексеми є
омонімами . Слово «корінь» використовується і переносно:
Вони [єзуїти]
всьому злу корінь (Панас Мирний);
Багато що в ній [статті]
подобалося и Тарасові, особливо думки про єдиний корінь слов'янських народів (О. Іваненко).
Наукова лексика найповніше відображає всесвітній і національний прогрес, інтелектуальне зростання, оновлення, збагачення всіх народів.
Стилістична спроможність власне наукових лексем досить обмежена, проте не зовсім нейтральна, бо кожне слово може вживатись тропеїчно, переносно, забарвлюючись у таких випадках певною почуттєвістю, емоційністю.
Побутова лексика. Як і науково-термінологіч- на, побутова лексика становить одну з найпоширеніших груп у словниковому складі мови.
Побутову лексику часто називають
специфічно- побутовою. Її використовують у побутовій сфері життя людини. Елементами побутової лексики є назви деталей побуту (селянського, робітничого та ін.), найчастіше — назви одягу, їжі, предметів, меблів тощо.
У специфічно побутовій лексиці розрізняють кілька груп:
слова, поширені в побуті майже всіх груп населення: сніданок, обід, постіль, стіл, шапка, віник, борщ, каша, підлога, стеля, коридор-,
слова, які в минулому широко вживалися представниками окремих верств населення, переважно сільськими мешканцями: свитка, кожушина, запаска, очіпок, ослін, макогін, мисник.
Побутова лексика широко використовується в щоденному невимушеному, найтиповішому, наймасовішо- му усному спілкуванні, а також у багатьох творах художньої літератури, в публіцистиці.
Специфічно побутова лексика постійно поповнюється спеціальними назвами з різних галузей техніки, культури, напр.:
телевізор, радіоприймач, холодильник, пральна машина, електром’ясорубка, овочерізка, газова плита, домашня бібліотека тощо.
Отже, побутова лексика стилістично різноманітна і життєво важлива, тому широко й часто використовується у мовленні усіх стилів мови, хоча, певна річ, з неоднаковою частотністю в кожному з них.
Емоційна лексика. Виокремлення в лексиці літературної мови емоційних, емоційно-експресивних лексем здійснюється не за власне мовною ознакою, а за почуттєвою, тобто позамовною, ознакою. Номінативне словосполучення «емоційна лексика» є відносною термінологічною назвою, бо кожне слово
(поле, вікно, зелений, читати тощо) може стати в певному реченні, контексті емоційним, набути виразної почуттєвості. Якнайбільшою мірою це залежить від суб’єктивно-індивідуального враження, почуття, з яким конкретний мовець використовує певне слово в усному чи писемному мовленні.
Існують, однак, дві основні умови, за яких слова можуть ставати виразниками позитивної чи негативної емоційності, почуттєвості:
слово само по собі має таку індивідуальну сутність, яка дає йому змогу виражати певне почуття, емоцію. До них належать:
слова, яким властива органічна емоційність: позитивна (кохання, радість, здоров’я, щастя, дружба, відданість, щирість, веселий, чудовий, прекрасний, захоплюючий, порядний, радісно, весело, чудово) або негативна (ворог, ненависть, огида, погань, злість, злодій, боягуз, бандит, жахливий, огидний, мерзенний, зрадливо, противно)-,
похідні слова, в лексичне значення яких емоційність (позитивна чи негативна) привноситься афіксом (префіксом, суфіксом або обома цими частинами слів одночасно): земелька, земелечка, доземелечка, приземелечка, землиця, землище, землюга; носик, носатий, носач, носичок, носище, носюга; чорнявий, чорнявенький, пречорний, пречорненький, чорнище; вітерець, вітронько, вітрище; біленько, по-біленькому, білесенько, пребілий, пребілесенький;
слова дитячого мовлення, здебільшого позитивно забарвлені: цяця (іграшка), няня, кизя, ляля, паця (свиня), му-му (корова), ам-ам (їсти) тощо;
органічно поетичні слова: година (в значенні час, пора), звитяга, витязь, линути, мовити, кедр, кипарис, тополя, калина (як символи) та ін.
залежно від контексту (в писемному мовленні) або ж від конкретної ситуації (в усному мовленні) будь-яке емоційно нейтральне чи емоційно забарвлене слово може вживатись неоднозначно, набувати різної емоційності, навіть протилежної порівняно з тією, яка найчастіше об’єктивно (позаконтекстно й позаси- туативно) йому властива. Так, прикметник смачний має значення «приємний на смак», однак у реченні Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельку (І. Нечуй-Левицький) слово смачний сприймається з негативним, іронічним забарвленням. Слово милостивий із значенням «який виявляє милість» у реченні Отам-то милостивії ми Не- нагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо (Т. Шевченко) має протилежне, негативне, осудливе, іронічне значення.
Отже, емоційна лексика сама собою, особливо ж у контексті, в певній конкретній життєвій ситуації, стилістично досить виразна, експресивна, що й дає змогу кожному мовцеві вдаватись до емоційної лексики за найрізноманітніших обставин мовлення і з певною комунікативно-стилістичною метою.
Стилістичне вживання іншомовної лексики
У сучасній українській мові широкі стилістичні можливості мають
іншомовні слова — слова, запозичені з інших мов. Іншомовна лексика української мови охоплює слова і сполучення слів, які увійшли до її складу:
під впливом зовнішніх (немовних) причин — найрізноманітніших, давніх і теперішніх контактів (економічних, політичних, культурно-освітніх, військових тощо) нашого народу з іншими народами;
під впливом причин внутрішніх (власне мовних), серед яких потреба звузити, стилістично (функціонально) розмежувати використання іншомовних і власне українських слів і сполучень слів: імпорт і ввіз (товарів), лінгвістика і мовознавство і наука про мову, асиміляція звуків і уподібнення звуків та ін.
Термін «іншомовна лексика» в словниковій системі української (і кожної іншої) мови дещо умовний і однобічний, бо прикметниковими формами «іншомовне», «іншомовні» можуть позначатись і ті слова, іншомов- ність яких уже не відчувається
(школа, левада — давні засвоєння із давньогрецької мови), і виразно чужомовні, що усвідомлюють навіть ті, хто не володіє лінгвістичними знаннями з історії слів рідної мови.
Чужомовні слова й сполучення слів українська мова засвоювала з часів активного формування нашої мови (з
ст.), їх кількість важко визначити навіть приблизно.
В українській нормативній лексиці прийнято виділяти за походженням такі її основні шари:
спільноіндоєвропейські слова: мати, батько, брат, сестра, око, ніс, серце, дім, двері, піч, череда, вівця, ягня, вовк, бути, жити, їсти, спати, влада, слава, один, два, три та ін.
праслов’янські (спільнослов’янські) слова: коса, граблі, лопата, сніп, пшениця, цілина, мука, віл, корова, теля, бджола, кожух, полотно, відро, молот, слива, ягода, сад, часник, озимина, сіни, двір, жито, варити, пряжити та ін;
власне українські слова: вуглець, кисень, водень, мрія, матінка, добриво, добробут, вибрик, примхи, перекотиполе, багаття, бандура, гайворон, дружина, козацтво, батьківщина, карбованець, гривня, гай, смуга, деруни, вареники, корж, галушка, кремезний, чарівний, баритися, зволікати, линути, очолити, напувати, байдуже, мабуть, бо, адже та ін.
Слова, які мають спільноєвропейські, праслов’янські корені, в українській мові зазнали різних змін: фонетичних (
зачарований —
чарівний; шести —
шостий) і граматичних, особливо морфемних. До них належать:
назви осіб чоловічої статі із суфіксом -ій: вередій, плаксій, багатій, торохтій і под.;
іменники із суфіксом -ощ-, які позначають ознаки, процеси, стан людини: веселощі, жалощі, пустощі, хитрощі, лінощі і под.;
іменники із суфіксами -ень (красень), -шн- (дітлашня ), -от (голота), -ук- (ковальчук), -неч- (ворожнеча ), -анн- (бажання), -ив- (вариво), -езн- (старезний), -ісіньк-, -есеньк-, -юсіньк- (гарнісінький, білесенький, тонюсінький) та ін.
Окрему групу іншомовної лексики становлять старослов’янізми: врата, брег, вождь, храм, єдність, мислитель, гординя, глашатай, грядущий, премудрий, соратник та ін.
Багато засвоєнь в українській мові з інших слов’янських мов:
з російської мови: промисловість, котел, вислуга, безробіття, передовиця, народоволець, кадет, завод, паровоз, указ, різночинець, декабрист, нігіліст, есдек, есер;
з польської мови: перешкода, конати, кодло, хлоп, хлопець, міщанин, поєдинок, урядник, збруя, ковадло, вензель, гасло, міць, шлюб, недолугий, дощенту, цілком,раптом, принаймні та ін.;
з чеської мови: брама, влада, огида, паркан, карк;
із білоруської мови: розкішний, обридати, нащадок, маруда та ін.;
із болгарської мови: -
Схожі:
На допомогу учню 9 класу
Мова й мовлення становлять нерозривну єдність. Мовлення – це процес використання людиною засобів мови з метою спілкування. Крім того,...
|
Питання з комерційного товарознавства продовольчих і непродовольчих товарів
Охарактеризуйте значення підвищення якості продукції,чинники,що впливають на якість, методи перевірки якості, види контролю якості...
|
Кияк Т. Р. Перекладознавство (німецько-український напрям): (підр.)...
Коцюба О. П., Лопушанський В. М. Лексичні та стилістичні особливості творів Йозефа Рота. – Дрогобич: Видавець «Сурма», 2008. – 92...
|
Урок №1 Не стомлюйся робити добро. Тема: Літературні казки
Ш. Перро для дітей; вчити знаходити в тексті найважливіші слова, речення, що характеризують певні якості дійових осіб; розвивати...
|
Практичні заняття, їх тематика та обсяг
Методи дослідження спілкування та міжособистісної взаємодії. Вивчення особистісно-комунікативних властивостей. Методика діагностики...
|
Втілення в образі Тараса Бульби кращих рис запорозького козака
Мета: Проаналізувати образ Тараса Бульби, розкрити неоднозначність і типовість характеру героя; розвивати навички виразного читання,...
|
Урок з розвитку мовлення в 2 класі
Розвивати мовлення, спостережливість, увагу, вміння висловлювати свої думки і почуття. Виховувати
|
РЕМАРКУВАННЯ СЛІВ І СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ У 20-ТИ ТОМНОМУ ТЛУМАЧНОМУ СЛОВНИКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Стилістичні та граматичні характеристики реєстрових слів і словосполучень у СУМ-20 фіксуються за допомогою відповідних ремарок (галузевих,...
|
КОНСПЕКТ ЗАНЯТТЯ З РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ З ВИКОРИСТАННЯМ ІКТ
Словник: збагачувати мовлення дітей прикметниками, дієсловами. Розрізняти слова назви, дії, ознаки; підбирати рими
|
Лекція Системи проводового мовлення
Вузли проводового мовлення з централізованим і децентралізованим живленням мережі
|
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання
Куди ти його [насіння] подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас всього дві грядочки (М. Коцюбинський) — слово дивувався орієнтує на інтонацію, яка характерна для вираження подиву; Ти рибу вариш? — поспитала вона [Маланка] наляканим голосом (М. Коцюбинський) — питальна інтонація з відтінком подиву, наляканості; Посватав! Узяв добро! — шипіла вона [Маланка] з кривим усміхом (М. Коцюбинський) — лексемою шипіла автор передає ту велику злостивість, якої героїня твору не в силі стримати і водночас висловити вголос.
Усне мовлення завжди реалізується в інтонації. Інтонацією своєрідно забезпечується семантична, граматична і стилістична цілісність висловлювання, його завершеність чи незавершеність, комунікативна зорієнто- ваність — розповідність, питальність, питальна риторичність, спонукальність (наказовість, прохальність, закличність та ін.); окличність; емоційна забарвленість, експресивність і модальність (упевненість мовця в комусь, у чомусь, невпевненість, сумнів, вимогливість, більша чи менша категоричність, наполегливість тощо). Інтонація наявна при актуальному членуванні мовлення на т ему («дане», «наявне») — основу висловлювання ірему , тобто «нове» — предикативну частину речення, те, що повідомляється про тему.
Інтонація неоднотипна й за іншими ознаками, бо, наприклад, слову властива номінативна (називаль- на) інтонація, а реченню — інтонація комунікативна — розповідно-інформаційна, питальна, спонукальна в різноманітності нюансів і мовних засобів їх втілення. Навіть окремий вимовлюваний звук — поза словом і в структурі слова — це вже мінімальний вияв мовленнєвої інтонації, бо те загальне, чим є інтонація слова, речення, формується інтонацією часткового, представленою, умовно кажучи, «інтонацією», неповторною фізіологічно-акустичною своєрідністю фонем, передусім їх тембровим забарвленням.
Стилістична вагомість інтонації безмежна. Однак і дотепер її усвідомлено й практично аргументовано тільки в найсуттєвіших виявах. До них належить щонайрізноманітніша тональність мовлення, його манера, відтінкова вимова, яка відтворює всі можливі нюанси ставлення мовця до висловлюваного. Частково це засвідчується багатьма прикладами: Інтонація, властива живій людській мові, — така могутня сила, яка підпорядковує собі всі ритми й примушує їх щоразу служити цілком по-новому (3 журналу); Леся Українка... використовує найрізноманітніші ритми — від плавного, розлогого... до прискореного, що відповідає ритмові танцю (3 посібника); Черняєва в свій сміх, як і в слова, вкладала певну інтонацію, сміхом вона промовляла, могла сміятися лагідно, зневажливо, гнівно (О. Донченко).
Інтонація в писемному художньому тексті завжди об’єктивно наявна, закладена в його змісті і в мовленнєвій формі. За своєю основною суттю інтонація загальнонародна, що дає змогу кожному, хто знає певну конкретну мову, реалізовувати художній текст і в усній формі, донести в такий спосіб його до інших. Цим мовці досягають загалом адекватного сприймання певного художнього (і нехудожнього) тексту на всенародному, а також значною мірою і на індивідуальному рівні.
Дотримання норм української літературної вимови (в широкому розумінні — власне вимови, наголошування, інтонування всіх мовних одиниць) украй важливе з погляду соціального, культурно-освітнього, власне мовного (особливо стилістичного), бо від цього залежить процес спілкування носіїв української мови. Без дотримання орфоепічно-акустично-інформаційних норм немає культури мовлення (окремої особи чи всього народу), як і стилістики мовлення. Різновиди орфоепічних норм можуть порушуватись і впливом правопису на вимову, їх розходженням (пор.: підбити і підписати), супровідним тиском діалектної вимови чи впливом орфоепічних норм іншої мови. Дотримання норм вимови, наголошування, усталеного інтонування всього сказаного носіями української літературної мови своєрідно зближує їх також і духовно, національно, в усіх громадських і особистісних сферах, стосунках.
|