Протистояння світу беззаконня світові верховенства права. І це протистояння насамперед ГЕОКУЛЬТУРНЕ і лише як наслідок геополітичне. А постійно пульсуюча лінія конфлікту проходить по тілу України сьогодні, як і півтисячоліття тому

#8(14) травень 2007 р. рrо європа Оксана ПАХЛЬОВСЬКА РОСІЯ - НЕ ЄВРОПА Оксана Пахльовська -перекладач, поет, і літературознавець, публіцист. науковий співробітник Римського університету „Ла Сап'єнца", і імені Т. Г. Шевченка НАН України На одному з інтернет-сайтів „голос з народу" - росій­ськомовний - „голос з народу" питає: „ЗАЧЕМ УКРАИНЕ ПРИВЯЗЬІВАТЬ СЕБЯ К ТАКОМУ „ТИТАНИКУ", КАК РОССИЯ?" Питання слушне. А найважливіше - актуальне. Якщо розчинити вікно, вдихнути свіже весняне піс-лявеликоднє повітря та на мить абстрагуватися від того густого чаду, який валить з політичного казана України, геополітична перспектива в цьому вікні розкинеться на­багато далі і від київських пагорбів, і від львівських зам­ків, і від донецьких шахт. За політичними персоналіями, ідеологічними про­вокаціями, юридичними підтекстами загубилася осно­вна суть конфлікту. А конфлікт цей перманентний і суть його - незмінна: це не протистояння окремих політичних сил в Україні, а грандіозне протистояння Росії та Європи, Росії та Заходу. А отже, у сучасних умовах - протистоян­ня тоталітарного світу і демократичного. Протистояння світу безправних людей - світові прав людини. Протистояння світу беззаконня - світові верховенства права. І це протистояння насамперед - ГЕОКУЛЬТУРНЕ і лише як наслідок - геополітичне. А постійно пульсуюча лінія конфлікту проходить по тілу України - сьогодні, як і півтисячоліття тому. Саме в Києві, серці гіпотетичного „слов'янського брат­ства", розділені міліцейським кордоном, на майдані Не­залежності та на Європейській площі стоять один проти одного два некомунікабельні світи. Дві непримиренні цивілізації. Саме в Україні схід наступає на захід. Саме в Україні виявляється їхня цілковита нездатніcть не лише до співіснування та співпраці, а й просто до елементар­ного прагматичного діалогу. САМЕ В УКРАЇНІ РОСІЯ ОСТАТОЧНО ДОВОДИТЬ, ЩО ВОНА НЕ Є ЄВРОПОЮ. Не збираеться нею бути. І не відчуває в цьому жодної по­треби. На двох центральних площах української столиці конфронтуються не „дві України". І не Україна і Росія. А європейська Україна й азійська Росія. Реальна Росія - і справді „Титанік": така яскрава ілюмінація на палубі, що не видно обрисів айсберга, на який несеться корабель. І катастрофа починається з демографії. Не впродовж останніх кількох років, а впродовж століть - від Івана Грозного починаючи, - Росія протиставляє себе Європі, погрожує Європі, бореться з Європою, бачить у Європі свого головного ворога. Й останнім ча­сом Росія періодично показує Європі разом з Америкою чергову „Кузькіну мать", - потужний стратегічний резерв російської зовнішньої політики від Нікіти Сєрґєєвіча до сьогодні. Можна згадати абсурдний останній (?!) по­літичний конфлікт між Росією та Заходом щодо розмі­щення в Польщі й Чехії елементів американської систе­ми протиракетної оборони. Маючи сотні носіїв атомної зброї (ракет, бомбардувальників, підводних човнів) і кілька тисяч ядерних боєголовок, Росія протестує проти розміщення десятка ракет ПРО. Не важливо, отже, скільки і які ракети ціляться безпо­середньо в Росію з Китаю (а кооперація триває!), не важ­лива ядерна програма Ірану, не важливі загрози реаль­ного міжнародного тероризму. Важлива жменя ракет. Бо американські. Бореться Росія із Заходом у спосіб хаотичний, часто істеричний і в кожному разі екстенсивний, продукуючи і множачи безперспективні конфлікти, поза як справді не має відповідного конкурентного потенціалу для рів­ноправного партнерства. Відтак аргументом знову стає зброя. Як і в радянські часи, за погрозами Заходові про­читується підготовка до нового витка гонки озброєнь, — вибір, катастрофічний для Росії. Це „самовбивчий підхід до зовнішньої політики", „симптоми параної", - пише британська „Тhe Тimes" у квітні 2007 року. Адже бідна ресурсами Європа за економічними та соціальними по­казниками залишила багату ресурсами Росію далеко по­заду. І вже якщо говорити про оборонний бюджет, то в Росії він становить 5% американського. Ось тому Росія протиставляє себе Заходу не якісно, а кількісно, наро­щуючи свій східний ар'єргард і цементуючи цей ар'єр­гард різними ідеологічними схемами. Самодержавна, комуністична, євразійська, ліберальна імперія - і навіть „суверенна демократія", - змінюються назви, а не суть: країна, яка чомусь вважає, що мусить завжди десь і над кимсь домінувати, замість того, щоб нормально жити і розвиватися для добра власних громадян. Одне слово, як у старому радянському анекдоті: що б не виробляла радянська промисловість, а все одно вийде... автомат Калашникова. Результат? РОСІЯ СТАЛА ЗАРУЧНИКОМ СВОЄЇ КОЛО­НІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ. Росія обросла Сходом. Але слабким Сходом, адже східні країни, щойно вони зміцнюються (Казахстан, Азербайджан), відразу починають дивитися в бік Єв­ропи і потужних сусідів. Це обростання Сходом стає ім­перським прокляттям Росії насамперед на демографіч­ному рівні. А тиск демографічних проблем не може не відбитися на культурній та соціопсихологічній структурі країни. Поки комуністи України борються, щоб Україна не стала „колонією Америки", вони, очевидно, не підозрю­ють, що сама Росія перетворюаься на колонію далеко їй не дружніх мусульманського світу та Китаю. Улітку 2006 року друга німецька телекомпанія 2БР продемонструвала документальний фільм Петера Шолл-Латура, відо­мого німецького військового експерта і журналіста, під назвою „Росія в подвійних лещатах", - фільм, в якому передрікається зникнення Росії внаслідок катастрофічної депопуляції, стрімкого зменшення російського населен­ня і так само арімкого зростання населення неросійсько­го, насамперед мусульманського. „Росія вимирає і все одно бреше", - таку статтю з не надто поштивою назвою надрукувала чеська газета „МР РМЕ5". її автор, Роман Йох, говорить про драму країни, яка бореться з європейською „загрозою", перетворю­ючись тим часом на мусульмансько-китайську країну. Одні назви статей про цю проблему мають у собі щось моторошне: „Росіяни - вимираюча нація" ("The Guardian", Великобританія, 23.09.2003), „Росія здійснює демографічне самогубство" ("Еconomist.", Великобри­танія, 4.10.2004), „Що вбиває росіян?" ("The Washington Post.", США, 15.11.2004), „Демографічна катаcтрофа в Росії" (там само, 17.11.2004), „Демографія Судно­го Дня" (The … Times", США, 29.11.2004), „Смерть Росії" ("Wprost", Польща, 27.01.2005), „Мати Росія: більше абортів, ніж народжень" ("Тпе Тіmes", Великобританія , 24.09.2005), „Росіян скоро не буде" ("The Whal lStreet Jornal", США, 22.05.2006). За даними і російських, і західних учених, демогра­фічна ситуація в Росії дійшла до „точки неповернення". Якщо 1992 року населення країни сягало 148 млн. чол., 2015-го воно скоротиться до 130 млн., а 2050 року може становити 85 млн. (ООН вказує цифру 80 - 100 млн., а Федеральна служба статистики говорить про 77 млн.). Додаймо до цього мізерну, як на сучасний світ, тривалість життя (57 років! Менше, аніж у Бангладеш і при­близно на рівні Північної Кореї; у кожному разі плюс-мінус на 25 років менше, як у західних країнах), алкоголізм (до мільйона смертей на рік), 70% абортів із загальної кількості вагітностей (перше місце у світі), 170 смертей, які припадають на 100 народжень (причому причина по­ловини смертей - насилля або самогубство). А ще - ди­тяча смертність, одна з найвищих у світі, і драматичний стан здоров'я дітей і підлітків (здоровою народжується одна дитина з десяти; 60% дітей - хворі, зокрема й пси­хічно). За станом здоров'я організм російського підлітка відповідає організму 40-річного європейця (а білорусь­кого підлітка - організмові 60-літнього європейця...). А ще - смертність молоді (15 - 19 років): в 1994 - 2004 рр. вона зросла на 40%. А ще - масовий від'їзд жінок за кордон.А ще - наркоманія: у Росії в цьому плані досяг­нуто так звану „точку насичення" (причому йдеться про наркоманію в найтяжчій формі — героїновій). А ще - ди­наміка поширення СНІДу, яку можна вже порівнювати з відповідними процесами в Африці (прогнозується, що 2020 року СНІДом буде заражений кожен п'ятий житель Росії, а на лікування не вистачить всього бюджету держа­ви). І також - цілковито зруйнована система охо­рони здоров'я... При збереженні цієї тенденції кожне нове покоління буде меншим від по­переднього на 40%. У 2015 році школярів зменшиться на третину (вже 2005-го в Росії було десь б тисяч шкіл, в яких учився десяток учнів). Через 20 літ кількість пенсіонерів зрівняється з кількістю тих, хто працює. Невдо­взі майже всі сектори російської економіки зіткнуться з пробле­мою нестачі кваліфікованих працівників. Про мінімально ефективну армію можна буде забути. Демографія - це нещадне дзеркало політичної та еконо­мічної стабільності (чи неста­більності) країни, віри в майбут­нє - чи зневіри в майбутньому її суспільства. Водночас із 10-мільйонного населення Москви 2, 5 мільйона, тобто чверть - мусульмани. При­чому мусульманські чоловіки, як правило, не п'ють, а мусульманські жінки не роблять абортів. За останні п'ятнадцять років чисельність мусульман у Росії збільшилась на все ті ж самі фатальні 40%. 2015 року більшість населення Росії буде мусульманською, більшість солдатів російської армії будуть мусульманами. При такій дина­міці 2050-го Росія стане в осно­вному мусульманською країною - мусульманською країною з ядерною зброєю.. Схід - не лише іслам, а й Китай. За останні 10 років із території Сибіру та Далекого Сходу виїхало приблизно 20-25% населення. А це територія газових і нафтових родовищ, стратегічна для економіки Росії. На тлі запла­нованих російським урядом 25 млн. іммігрантів слов'ян­ського походження статистика обіцяє приїзд щонайбіль­ше 4 млн., та й ті поки що лишаються на папері, адже їм не пропонують мінімальні стандарти прийнятного життя. Не поспішають до Росії росіяни навіть із Казахстану, а росіяни Балтії взагалі люблять батьківщину принципо­во на відстані. Відтак у багатому ресурсами Сибіру живе 16 млн. чоловік, а в сусідньому Китаї - густонаселеному (переповненому самотніми молодими чоловіками!) -півтора мільярда. І якщо мусульманська Росія - це „голо­сний" конфлікт, то китайська Росія - це конфлікт поки що „мовчазний", як мовчазні китайці, які тихо колонізують знелюднений Сибір і Далекий Схід (вважаючи до того ж ці землі своїми, вкраденими у них у Х1Х а.). Китайці вміють працювати. Китайці знову ж таки не п'ють. Китайці планують роз­виток своєї країни наперед на 30 років. Китайці повільно і впевнено пускають коріння - така особливість їхньої культури. Промову Путіна перед Думою 2006 року, в якій ве­лику увагу приділено саме демографічній проблемі, західні журналісти назвали „передсмертним заповітом недієздатної держави". Але такої думки і самі росіяни. „В стране, которую государавенные СМИ напыщенно называют „знергетической сверхдержавой", смерть торжествует над жизнью", - прокоментував письменник Ві­ктор Єрофєєв. Росія ж не тільки не вирішує цю проблему, а й стягує її у нерозв'язний вузол. Не вироблена стратегія імміграції, законодавча сфера хистка і корумпована, існують лише заборони, утиски, приниження. Зрозуміло, це, своєю чергою, спричиняє нелегальну імміграцію, а отже, „чор­ний ринок" та криміналізацію суспільства. Водночас, приростаючи Сходом, Росія культивує ксе­нофобію, насамперед у формах „мігрантофобії". Будує Євразію, полюючи на „лиц нерусской национальности". Вулицями російських міст вільно ходять скінхеди. Пар­тія ДПНИ (Движение против нелегальной иммиграции) бореться за „Россию для русских" (і має підтримку 52% населення). А численні факти вбивства „лиц нерусской национальности" - насамперед юнаків, підлітків і навіть дітей - прирівнюються до звичайного „хуліганства". Ось звідки порожня риторична ідеологема „слов'ян­ського братства", якою Росія підмінила конкретну політи­ку, необхідну для свого буття як європейської держави. Розуміючи катастрофічний стан свого суспільства, Росія намагається встигнути підгребти під себе рештки євро­пейського простору СРСР. Україна - чудовий ресурсний і людський „матеріал", щоб залатати старе аморфне тіло імперії, яка тріщить по швах. Адже очевидно і для самої Росії, що насправді реального об'єднання з Росією праг­нуть лише найвідсталіші країни, які не мають інших пер­спектив. Ідуть в Росію працювати найменш кваліфіковані працівники. А екстенсивне розширення „російського простору" за рахунок цієї економічної та політичної ар­хаїки блокує як ці країни чи окремі регіони, так і саму Росію, перетворюючи її на безформний агломерат не­комунікабельних реальностей. Коротке замикання. Ця демографічна і суспільно-економічна ситуація плюс антизахідна пропаганда відбиваються на сис­темі цінностей. Недавнє дослідження двох авторитетних соціо­логічних центрів - брюссельського "Еu-Russia" та "Левада-Центр" (Москва) - дає невеселу статисти­ку. 75% росіян не визнають себе європейцями. Половина росіян переконані, що ЄС становить загрозу економічній незалежності Росії. Третина певна в неприйнятності демократичної системи для Росії, вважаючи оптимальною для неї систему радянську. Свободу слова не вважають цінніс­тю для себе більш як 80%. І лише чверть росіян припускають можливість розвитку Росії в руслі демократії. А 65% і взагалі не знають, що означає термін "демократія". ...І все ж таки чомусь 69% росіян вважають, що в країнах Заходу повніше реалізується право люди­ни на життя і що ціна людського життя вища, ніж у Росії. І чи ж слід тоді дивуватися, що 94% опитаних почуваються "гвинтиками" у системі влади? Відтак не вірять, що хоч якоюсь мірою можуть вплинути на рішення влади, а отже, й не почуваються відпо­відальними за її рішення. Досконала модель не громадянського суспіль­ства. Ігнорування людського виміру - характерна риса азійських деспотій - і є однією з основних причин провалу російської - "фельдфебельської", як пишуть політологи, - політики в Україні 2004 року, а також драм сьогоднішнього "Титаніка" Росії. Той самий людський фактор детермінує нині й цивілізаційну прірву між двома Майданами. По­маранчевий Майдан має проект. Цей проект - Європа. Дуже складний для реалізації, розрахований,може, й не менш як на кілька років Але проект, голубий Майдан ,-черво­но-голубий Майдан свого про­екту не має. Має хіба проект своїх замовників і спонсорів. Це як радянський автомат із шипучкою : вкинув монетку - маєш напій "єдність України", другу монетку - маєш "Донецкую республику". Ідеологічний порошок один, тож і питво - буль­башок багато, а несмачне. Можна формально імітувати Майдан Помаран­чевої революції. Але не можна імітувати той стан, за якого на помаранчевому Майдані люди впізна­вали одне одного по очах. Але тут є й інший бік справи. У цілому ряді останніх публікацій українських журналістів і за­галом інтелектуалів починає викристалізовуватись драматичне питання: а чи не варто було б і справді лишити південь і схід України в їх безнадійному посттоталітарному просторі?І чи не краще залиши­ти цей ПІСУАР в обіймах братньої Росії, а самим,обтрусившись від совкового пилу, налаштува­тися на життя в Європі? "Спокійно спляча" Росія, мабуть, і справді переконана, що "пророссийская часть Украины сольется с нами. Зто неизбежно. У нас один народ". Підтверджує цю думку відомий ексцентричний персонаж українського політикуму, яка гордо проголосила під час XVIII (позачергово­го) з'їзду ПСПУ, чим зробила, звісно, величезну послугу Росії: "Мы такие же полуазиаты, как и Россия. Мы из єдиного корня вьішли. Мы русичи все". Додавши, що "Украина разная, и здесь проживают представители западной цивилизации, которые ненавидят Россию, но их... меньшинство". Тобто навіть у таких форсованих сюрреальних ідеологемах західна орієнтація чомусь має бути однозначно антиподом російської. Звідси й спокуса: з полегшенням згодитись, що "полуазиаты" таки і справді - "єдиный народ"... І все ж, і все ж - тисячу разів АЛЕ: кордон між цими "двома Українами" - не лише прямоліній­но політичний, а й набагато складніший - знову ж таки людський. І лінія цього кордону - ламка, переривиста, рухома, а відтак постійно змінна. Тому що насправді дедалі масивнішою і потужні­шою стає присутність в Україні російськомовних громадян та етнічних росіян, що поділяють цінності Європи, відчувають Україну своєю Батьківщиною, вважають, що в Україні єдиною державною мовою має бути українська, а про "інтеграцію" з Росією на­віть і не мріють. Навіть більше, щиро радіють з того приводу, що "Україна - не Росія". Досить почитати російськомовні ліберальні сайти. І варто також почитати форуми у відповідь на різні статті про "дві України". Насправді люди виявляються набагато осмисленішими, ніж політики. Вони дискутують, сваряться між собою. Але домінанта одна: люди не хочуть розділу. Мова для них - не перешкода. Вони готові до обміну досвідом між регіонами. Вони прагнуть нормального стабільного життя. Чудово розуміють, що за рівнем життя Росія і Євро­па - це незіставні величини. Розуміють також, що Росії вони потрібні як "матеріал", а для вступу в ЄС необхідна сильна політична і національна ідентичність країни, яку покликані будувати всі, хто хоче жити нормальним і гідним життям у цій країні. Характеризують на різних вербальних рівнях без­совісність влади. І вважають, що від їхньої волі, активності, позиції ситуація МОЖЕ ЗМІНИТИСЯ. Одне слово, почуваються громадянами України, а не анонімною популяцією імперської провінції. Почуваються виборцями, а не електоратом одноразового використання. Так, сьогодні це вже інша Україна. Питання: це Україна після Помаранчевої революції? Напевно так. Якою мірою - покаже час. Ось одна цитата: "Все чаще можно читать адекватные комментарии вменяемых людей из Одессы, Днепра, Харькова. Может, все же менталитет меняется или же он и раньше отличался от донецкого?" Сакраментальне питання. Отже, по­чинає занепадати нав'язана дихотомія стереотипів - "агрессивный бандеровец" і "пасивний совок"? Але тепер саме російськомовна демократична Україна ділить себе на Україну і "донецких", на Україну і Крим. Іншими словами, на "вменяемых людей" і... "невменяемых". Не можна, однак, радіти такому стану речей. Будь-яка форма дискримінації вбивча для процесу демократії. Не вся Донеччина і не весь Крим є простором "невменяемых" людей. А згадати намети помаранчевого Май­дану 2004-го: намети з написами Луганськ і Донецьк, Симферополь і Харків, Одеса, Маріуполь, Ізмаїл... Забути цих людей не можна - тим більше, що протистояти їм було, по суті, набагато складніше, як грома­дянам демократичної України. А спектакль голубого Май­дану 2007-го? "Донецькі", які роз­повідають, скільки заробили. Радіють, що пішли в цирк і зоопарк, побували в столиці. Хтось каже: не вірте прапорам над нами, ми будемо голосувати за інших. Хтось із них, звичайно, цілує руки своїм лідерам. Але ДАЛЕКО НЕ ВСІ. Частина з них зрозуміла, що політична сила, яка ними ма­ніпулює, виставила їх на посміховисько, - в їхній радянській одежі, з їхніми радянськими обличчя­ми, - змучені люди, перетворені на біомасу. І чи й справді всі ці люди заслужили вже міжнародного образу "данєцкіх" - як емблеми дикої, неосвіченої, кримінальної орди, що "мітить" територію своїми, так би мовити, гігієнічними стандартами? Чи справді всі ці люди заслужили, щоб столиця їх сприймала як "бомжовий похід" і щоб їхні затур­каність, бідність, нещасність були виставлені на посміховисько на електронних сайтах і телевізій­них екранах? Гадаю, далеко не всі ці люди цього заслужили. Адже в основі своїй європейський цивілізаційний код - це ніколи не переставати шукати людину в людині. І вірити в неї. Попри все! Тому що - елементарно - модерна демократія має наба­гато сильнішу енергетику, ніж анахронічна імперія. Так, Україна - не Росія. Саме тому, що Росія - не Європа. Проста і драматична у.своїй очевидності реальність. Єдиними - й останніми на сьогодні - пред­ставниками європейської Росії є ліберальні сили країни. Але їх трагічно мало. "Ваши флаги цвета апельсина, не сдавайся, "Наша Украина"!" - каже Валерія Новодворська. "У Украины нет будущего вне Европы, и следует сделать все возможное для того, чтобьі украинцьі чувствовали себя в Европе как дома, чтобьі Украина систематически продви-галась к зкономическим и нравственным ценностям Европы", - це голос письменника Віктора Єрофєєва в статті з промовистою назвою "Чия Україна?" А ось слова Євгенія Кісельова, ведучого радіостанції "Зхо Москвьі": "Я с интересом наблюдаю за тем, что происходит в Києве. Идет острая политическая борьба, но она не вьіходит за рамки политического конфликта. Я не верю в утверждения неких горячих голов здесь, в Москве, что зта ситуация может вылиться в кровопролития, столкновения, катаклизмы. Думаю, что кризис разрешится, но разрешится он мирньїм политическим путем и честно. Я с завистью смотрю на то, как живет Украйна, я с завистью смотрю на то, как работают украинские журналисты и СМИ. В Украине настоящая живая политическая жизнь, борьба, настоящая свободная журналистика. То, что говорят в Москве всякие антиукраинские "кликуши", к реальности никакого отношения не имеет. Я призываю украинцев, которые смотрят государственные российские те,лека-налы или читают проправительственные московские газеты, просто не реагировать и не принимать все, что в них говорится или пишется, близко к сердцу, потому что зто никакого отношения к ре­альности не имеет. И зто не имеет также никакого отношения к тому, что нормальные люди в Москве и других городах России думают о происходящем в Украине. Нормальные люди вам завидуют, по­тому что нормальная политическая жизнь должна бьіть именно такой". Цікавий збіг: "нормальные люди", "вменяемые люди"... Важливий, однак, не лише голос заде­кларованих російських лібералів і опозиціонерів до нинішньої російської влади. Важлива також мова "лояльних" до неї політиків і політологів. Наприклад, крім заяв традиційно істеричних чи провокаційних, спостерігаються все ж цікаві зміни. Учорашні політ технологи, які 2004 року агресив­но працювали на поразку Віктора Ющенка проти "врагов из-за бугра", нині - принаймні на словах - поводяться досить стримано і визнають як неза­перечний факт рух України до Європи, - пришвид­шений або сповільнений, але рух, - незалежно від її політичного керівництва. 14 квітня 2007 року - у 95-ту річницю загибе­лі "Титаніка" - у Москві відбулося два мітинги: "Марш Несогласных" і "Марш Согласных". Учас­ників першого - опозиційного - маршу поліція побила, сотні людей заарештувала. На 2-3 тисячі людей було 9 тисяч кийків. Марш проходив на Пушкінській площі - історичній площі російських дисидентів. "Марш Согласных" - під націоналістичними гас­лами - пройшов спокійно. На Болотній площі. Тим часом, поки маніфестантам у Росії пролом­лювали голови кийками, в Україні гумових палиць і щитів теж не бракувало. МВС, як повідомляли ЗМІ напередодні ПОДІЙ, завбачливо перевиконало план із забезпечення себе цими суттєвими дета­лями свого професійного статусу на 120-150%. І все ж ПОКИ ЩО міліціонери годували канапками і напували чаєм молодих "помаранчевих", які проти них, міліціонерів, і протестували, скандуючи: "Мі­ністра у відставку!". Вже не кажучи про 'голубих" маніфестантів, які, відробивши свій організований протест, цілими і здоровими поверталися додому,відпочивши і розваживіїшсь у столиці • Тому Енн Аппельбаум, американька журна­лістка (й автор всесвітньо відомої книжки про ГУЛАГ ), написала: "Україна - при всіх своїх численних недоліках - це вільна країна, де на вулиці можуть вийти антидемократичні сили. Росія ж залишається авторитарною країною, де демо­кратичні сили зазнають побиття та арештів. Так що особисто я бажаю успіху росіянам, але вболіваю все ж за Україну". Власне проголошення себе "суверенною демократією" - це шлях до радикального відриву Росі від Європи (а з часом, можливо, і до політичної ізоляції). Україна грає в цьому процесі одну з клю­чових ролей: "Зависимая Украина, - пише той же Єрофєєв, - существенно ослабит шансы на строительство демократии в России". Саме тому курс України на ЄС так гостро сприй­мається в Росії. Здається, тільки ледачий не цитував слова. Збігнева Бжезінського проте, що Росія - як Євра­зійська імперія - без України неможлива. Але цю думку можна - і треба - продовжити: САМЕ ТОМУ Україна як європейська держава неможлива за наявності будь-яких асоціативних зв'язків із Росією. Зрештою, ЄС неодноразово попереджав, що Євросоюз та ЄЕП - взаємовиключні структури. Тому цілком закономірно, що саме Україна стала вирішальним полем геополітичного зіткнен­ня Росії із Заходом, з ЄС та США. В умовах авто­ритарної влади в Росії, - а поки що змін у цій схемі влади не передбачається, - курс Києва на Європу може мати для Росії два наслідки. Він може поглибити в Росії протестні настрої. Але європейський курс України може сприяти і перетворенню Росії на всуціль азійську державу. Перша реакція з боку РФ на події в Україні, пов'язані з розпуском парламенту, - роздратована констатація того факту, що в Україні завжди щось відбувається. Постійно щось падає і щось розби­вається, - сказав високий чиновник, - суцільна нестабільність. На відміну від наглухо гарантованої від змін Росії. Так, в Україні завжди щось відбувається. Бо це жива країна, в якої є майбутнє. Європейське майбутнє. Київ-Рим, квітень 2007 р.

Схожі: