|
|
Скачати 0.51 Mb.
|
| РОЗДІЛ ІІ. Авторський бунт проти системи і його творчий самовияв в “Казці про Дурила” Василя Симоненка Українська дослідниця Михайлина Коцюбинська, пригадуючи літературний процес 60-х років, підкреслювала, що тогочасний читач шукав у художніх текстах прихованої думки, достеменної правди, завуальованої під дозволеними радянською владою слововисловами. Сюди належить чимало творів В.Симоненка, а саме: “Цар Плаксій та Лоскотон”, “Подорож у країну Навпаки” та “Казка про Дурила”. Коли перші дві казки побачили світ ще у 1963–1964 рр; то остання була надрукована значно пізніше. Вона з’явилася на сторінках газети “Молода гвардія” 12 грудня 1987 року. Публікатор “Казки про Дурила” В.Яременко зазначив, що в ній мовиться про “шукання Батьківщини у вигаданому ідеологічними дотепниками заміннику святого поняття – у Рідному краю і щастя втекти із Раю, в якому Батьківщина тільки для вибраних” [82,52]. В. Симоненко розкрив потворний світ перевернутих явищ, у якому панують фальшиві цінності, вірніше псевдоцінності, притягнені владними силами для повної підміни справжніх людських вартостей. Правда і брехня не просто помінялися місцями. Така тенденція стала панівною у соціалістичному суспільстві, в якому випало жити поетові. Треба було свіжого, незалежного погляду, яким володів В.Симоненко, аби показати дійсність у її справжньому вигляді. Тут простежується традиція світового казкарства, зокрема розгортається мотив відомого твору датського письменника Г.-Х. Андерсена «Голий король». У щоденнику автор зазначає: “Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати...” [72, 38]. Це самоосвідчення того, як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожиті двадцять дев’ять років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання, підносив публіцистичність до рівня високої художності. Публікація казки була відповіддю на запитання, що зробила українська література для здобуття державної незалежності. Перегляд завдань поета й поезії, повернення до істинного гуманізму, осуд сталінсько-беріївського терору, звеличення людини, викриття соціальних негараздів, утвердження національної справедливості, гордості, гідності й національного сорому, втраченого патентованими псевдоінтернаціоналістами, – про все це казав В.Симоненко на повен голос, з усіх трибун, на які йому тільки вдавалося пробитись. Говорив спокійно, розважливо, без цитат – на віки! Іноді було не обійтися й без художньої умовності казки. Чому саме казка? Перш за все казка йшла з поетом від дитинства: Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима... [53, 217]. Казка є казка, не будемо дошукуватись, на який конкретно-історичний момент натякає поет: чи на царські часи, чи на сталінську епоху беззаконня, чи на період після ХХ з’їзду партії, коли в суспільно-політичному проломі заясніла обнадійлива можливість побачити Батьківщину, батьківську хату в Рідному краю, коли почали стягати з п’єдесталів гранітних і бронзових ідолів... Ще тоді мала б розпочатися перебудова. Казка проти тих, хто відбирає в Дурила Батьківщину, відучує її любити, забирає свободу освідчення в любові до неї, хто зводить хребти висотних паперових гір, розливає чорнильні моря облуди і притлумлює історичну пам’ять, свідомість синівського обов’язку сказати про цю любов. Ще Олександр Пушкін зауважив, що “сказка ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок”. Василь Симоненко засобами казки навчає громадянської мужності, синівської любові до свого народу, до його трагічної історії. Поет безмежно вірить, що тільки Свобода, навіть в образі тендітного дівчати, відкриває перед духовним зором людини єдину й неповторну для кожного Батьківщину. І відразу меркнуть віднайдені в темних глибинах чиновницької мудрості словесні замінники – рідний край, мала батьківщина, українська земля, що затуманюють найсвятішу їхню суть – Батьківщину. У виснаженому тілі Василя Симоненка “просив бурі” і звучав сильний голос, який ніколи не збивався на шепіт, а постійно примножувався силою, бо мав широке поле прикладання: поет жив за високим рахунком, за найвищими людськими критеріями і найгуманнішими, найсвітлішими ідеалами, а тому постійно мудрішав і міцнів. Для Василя ота “мала” земля була найбільша людська цінність, його доля. “Казка про Дурила” підносить високу моральність і громадянську етику, бо такі цінності разом із патріотичними почуттями поет шанував у кожного народу. Разом із своїм народом він прагнув побачити не речі в дзеркалі закону, а Закон у дзеркалі наслідків і щоб, врешті, на тихій Зеленій горі не загубилася батьківська хата, вся в сонячних зайчиках, яких пасе рідна засмучена мати. Його вірші про Україну – не солодкаві пасторалі про красу пшеничних нив, не бравурні марші про небувалий розквіт України у так званому “братньому союзі”. У його поетичні рядки перелита щонайщиріша любов до рідної землі. І тому в них більше болю, ніж замилування, більше синівських гірких докорів, аніж уславлення. І скільком же своїм сучасникам – псевдопатріотам кожним твором про Батьківщину В. Симоненко нагадував пристрасні Каменяреві слова: Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. [53,230] Та тільки, нажаль, не чули чи не хотіли чути цих нагадувань ті, хто десятиліттями панували в нашій культурі. Коли ж поет подав до друку “Казку про Дурила” – її просто поховали в бездонних цензурних льохах. Симоненкова поема налякала, насамперед, чиновних фарисеїв, які потихеньку реставрували сталінізм. Вони добре розуміли, що людини, яка по-справжньому любить Батьківщину, ніколи не стане ні рабом, ні катом, не дозволить плюндрувати своє й не зазіхатиме на чуже. Їм же потрібні були сірі, без роду й племені слухняні виконавці. “Казка про Дурила” – це твір, у якому кожен образ символізує певне явище з недавнього минулого або й нинішнього суспільного життя. Проникнути в світ Симоненкових алегорій і символів – не просте завдання для читача. “Казку ...”, як і будь-який алегоричний твір, розуміють і тлумачать різні люди по-різному. Не треба дивуватися, що в “Казці про Дурила” і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. В. Симоненко тут, зумисне руйнує часові рамки, аби підкреслити спільні корені, спільні риси різних форм тиранії. Він доводить: це вже було не раз і може статися знову, якщо виявити малодушність. Петро і Дурило уособлюють два покоління нашого народу. В образі дурного Петра вгадуються риси старшого покоління, в якому здатність до активного спротиву витруїли ще царське самодержавство і сталінський деспотизм. Проте народної мудрості, розважливості, доброти ніяка найжорстокіша сила знищити не змогла. Адже Петро виганяє сина головним чином не через погрози пузатої старшини, а щоб той не помер дома з голоду: Ну, йди вже, клята рахубо, Бо дома з голоду вріжеш дуба. [53, 242] До речі, в такій замаскованій формі автор нагадує про штучний голод 1932 – 1933 років, що переполовинив українське село. Батько ніби й проклинає сина, обзиває його і “малим сатаною”, і “лобурякою”, і “злою личиною”, та в прокльонах цих більше відчувається прихована ласкава усмішка, аніж щирий гнів. Чому і Петро “дурний” і син його “Дурило”, і розповідь про них ведеться часто просторічними, а то й грубуватими словами? Автор підкреслює тут споконвічне бундючно-зневажливе ставлення до селянства з боку бюрократів та обивателів, а в сталінські часи ще й офіційно прийнятий погляд на селян як на дрібнобуржуазний, ворожий пролетаріатові елемент, з яким треба боротися. Водночас тут відбилася типова для народу іронічна самооцінка. Пригадаймо народні казки, хоча б “Іван – мужичий син”, “Летючий корабель”. В них головних героїв усі називають дурнями. Спочатку вони й справді, як чесні люди, піддаються на обман, та врешті-решт виходять переможцями у двобої зі злом, завдяки своїй хоробрості, кмітливості, шляхетності. Така ж доля чекає й нашого героя Дурила. Та й Петро за машкарою простокуватості приховує неабияку розважливість. Коли до нього прийшли пузаті старшини скаржитися на сина за те, що той обізвав їх дурнями, Петро дошкульно глузує з них: Та я його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усім відомо...[53, 243] І нарешті на характер оповіді в “Казці...” вплинула сама художня манера В.Симоненка, його схильність до іронії, самоіронії, часто безжальної, його звичка сміятися тоді, коли хочеться плакати. Щоб переконатися в цьому, варто пригадати, наприклад, стиль щоденника, циклу епітафій “Мандрівника по цвинтарю”, міні-усмішок з циклу “Заячий дріб”, віршів “Ювілейний Єлей”, “Муза і редиска”, “Мій родовід”, тощо. Петрів син, що репрезентує молодше покоління, уже не може миритися з усталеним становищем, він вирушає в довгі мандри “кращої долі собі шукати”. В.Симоненко змальовує його з особливою, хоч і прихованою симпатією, наділяє рисами улюблених казкових богатирів – неймовірною силою, сміливістю, умінням ходити по воді... Уже сам портрет досить красномовно: Та хлопця й вигнало – слава Богу: не менше саженя в ріст, кулаки мов горецата, мов обаполи, ноги, – і де ж те здоров’я бралося в нього, коли все життя – безконечний піст. [53, 243] Як тільки підріс, змужнів, набрався розуму наш герой, одразу вирішує повернутися до рідного краю. Та по дорозі йому трапляється такий собі дивний рай. Старшини цього раю на якийсь час зуміли заманити Дурила до себе. Картина раю – це своєрідна модель авторитарного суспільства, вимріяного бюрократами, де їхнє щастя і благополуччя тримаються на горі й злиднях мільйонів людей. В. Симоненко вирізняє головні риси всякого можновладного чиновника-негідника. Передовсім чорнильно-паперові стосунки з народом, а також прагнення знищити всіх тих, хто “підло невизнали наших ідей” [40, 59]. Причому це робиться нібито в ім'я світлої мети – побудови щасливого суспільства для всього народу, а насправді диктується ницим бажанням особистої вигоди. Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п'яні, Чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осіянні під наше сонце з вашої імли? [53, 244] Автор добре розуміє сам і підводить до цього розуміння читача: закостенілість думки дискредитує будь-яку суспільну ідею, перетворюючи її на релігію. Таким чином, у “Казці про Дурила” В. Симоненко знаходить поетичне, образне вираження того міркування, яке висловив раніше в щоденникових записах: “Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму, він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства”. [ 50, 79] В характеристиці старшин раю Симоненкова іронія переростає в нищівний сарказм: Одна турбота наші чола оре – А що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить... [53, 244] Між іншим, образ “мудрих паперових гір” анітрохи не гіперболічний. Білоруський поет В. Зуйонок зробив скромні підрахунки. І ось що виявилося: “18 мільйонів циркулярів щоденно. (Так у всякому разі повинно бути: 18 мільйонів управлінців у країні). Хай у кожнім циркулярі по дві сторінки (в середньому), то 2х18 буде вже 36 мільйонів та на відповідь стільки ж, і виходить щоденний “роман” нашого життя на 72 мільйони сторінок... Коли взяти, що тека паперу в сто аркушів приблизно має висоту один сантиметр, то щоденно твориться паперова гора висотою 7,2 кілометра”. [ 70,120] Моторошно і бридко уявляти собі цю гору, що вивершена на гроші народу й заступає сонце тому ж таки народу. В.Симоненко ганьбить творців цього “Евересту” за допомогою прийому самовикриття. Вони просторікують про власну велич, всемогутність і мудрість, не підозрюючи, що цим засвідчують свою жалюгідність і тупість, виставляють себе на вселюдський глум: Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок – щирий шимпанзе. [53, 244] До речі, прийом самовикриття персонажів В.Симоненко використовує досить часто. Ним послуговується поет, змальовуючи образи Всесвітнього Жаху, пітекантропів, генералів у поемі – містерії “Кирпатий барометр”, Герострата в однойменному вірші тощо. Цей прийом – один із засобів, за допомогою якого вдавалося поетові гостро публіцистичну ідею підносити до рівня високої художності. Цікава Симоненкова інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. У “Казці про Дурила” це – кам`яний ідол на постаменті. Що саме наштовхнуло поета на створення цього образу, може підказати запис у його щоденнику від 19.09.1962 р.: “Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам`ятник деспоту, він запитав мене: – Тату, хто це? – Сталін. Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує: – А чого він туди виліз? [50, 72] Справді, Сталін не зійшов на п`єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Але засновник раю – не лише Сталін, це й майбутній Брежнєв, і сущий ще Хрущов: Бо таке на роду написано: Від Адама до наших днів Будуть людям світити лисини Величаво мудрих вождів. [53, 246] Поет був одним з небагатьох, хто вчасно помітив і відкрито заявив про перетворення генсека – реформатора на кам`яного ідола, якого старшини раю використовують як наочний посібник для доведення свого права на абсолютне панування над світом. В.Симоненко створює гранично узагальнений, збірний образ диктатора, підлого узурпатора. А для цього виділяє спільну рису всіх без вийнятку вождів – самодержавців: зоологічна ненависть до справді талановитих, чесних людей і намагання знищити їх, а натомість піднести, наблизити до себе сірих людців, що покірливо виконуватимуть будь-які накази і через природну обмеженість просто не зможуть захопити трон: А найкраще тому, кому доля багата Не захоче нічого дати – Ані честі, ані глузду, ані сорому – Нічогісінько. Ось цьому Ми з нікчемством свого п`єдестал створемо, Та освятим в кадильнім диму, Та сипнемо під ноги квітів, Та у лаври чоло вберем ... [53, 246] Яке сумне пророцтво. Коли б то прислухатися до нього свого часу. Не довелося б тоді переживати нам цілу двадцятирічну епоху “вбирання в лаври чол” нездар і холуїв, публічного уславлення мерзотників і злочинців. Між іншим, перед нами недарма лише пам`ятник засновнику раю та “заповіт його на граніті”. Живим, тобто таким, що думають, помиляються і перемагають, радіє і страждає, деспот і не може бути, навіть існуюче серед живих. Старшинам раю він вигідний у ролі кам`ного ідола, божества, якому треба примусити всіх поклонятися й устами якого можна диктувати свою волю. Не застаріло поетове застереження щодо ідолопоклонства, бо й в наші часи часто-густо є спроби канонізувати вождів, оголосити їх духом – священною, незаперечною істиною. Для чого це робиться, кому це вигідно, правдиво оповідає “Казка ...”. Якщо старшини й засновник раю прикриті, хоч і тонкою, габою алегорії, то при змалюванні, точніше осміяні повії – музи, Симоненкова алегорія стає зовсім прозорою. Поет вдається до прийому, використовуваного ще В.Самійленком. Його “Ельдорадо” подібно до “Казки про Дурила” має багатозначний казковий зачин: “Десь далеко єсть країна ...”, а закінчується конкретною нищівною інвективою: Там живе племін усяких Престрашенна мішанина, І за те той край зоветься – Русь єдина, Русь єдина. [45, 156] Таким “опрозоренням” окремого алегоричного образу автор ніби підказує читачеві, допомагає йому правильно зрозуміти суть сказаного, акцентує на певному, особливо важливому пасажі. В. Симоненка – як видно із щоденника, й з багатьох віршів, приміром “Хуліганської Іліади...” – страшенно пригнічувало й злило те, що літературі, мистецтву в цілому відводиться роль жалюгідного служки, а надто те, що воно часто на цю роль з радістю погоджувалося. В сучасному письменстві дошкульнішої й правдивішої оцінки нашої недавньої офіційної літератури та й усієї культури, як у “Казці про Дурила” майже немає: Стільки бідною торгували, стільки вже продавалась сама, що назвать її лярвою мало, а сильнішого слова нема. [53, 246] До речі, аби досягти гранично викривального пафосу, викликати у читача відразу до зображуваних особливо огидних постатей чи явищ, В. Симоненко часто використовує вульгаризми. При цьому поет ніколи не зловживає ними, не переходить межі пристойності. Вдаючись до цього прийому, В. Симоненко продовжує традиції Шевченкової сатири. При читанні “Казки...” виникає запитання: чому це старшини раю так запобігають перед Дурилом, намагаються навернути його в свою віру, залишити в себе? Вичерпну відповідь на це питання дав ще Ф. Роскольников у загальновідомому тепер листі до Сталіна: “Що далі, то більше інтереси вашої особистої диктатури заходять у непримеренні конфлікти з інтересами робітників, селян, інтелігенції, з інтересами всієї країни, над якою ви знущаєтеся, як тиран, що дорвався до особистої влади. Ваша соціальна база звужується з кожним днем. В гарячкових пошуках опори ви лицемірно роздаєте компліменти безпартійним більшовикам, створюєте одну за одною привілейовані групи, обдаровуєте їх милостями годуєте подачками, але не в змозі гарантувати новим “каліфам на годину” не лише привілеї, а й навіть право на життя”.[50, 63] Отже, можновладним старшинам завжди потрібен – що численніший, то краще – “почет”, за сучасною термінологією – адміністративний апарат, який колінкує перед ними, а також безликі “трудящі маси”, що все схвалюють і підтримують. І саме дурили – підхожі кандидатури для цієї місії. Аж тепер стає ясно, чому головний герой названий Дурилом – таким його, тобто народ, вважають старшини раю всіх епох і країн, таким він і постає попервах, бо ж піддається облуді. Але насправді Дурило, як і Іванко-дурник з народних казок, виявляється набагато мудрішим і кмітливішим, ніж хотілося б верховним словоблудам. Він чинить те, що завжди їх найбільше дратує і лякає – думає і ставить непотрібні запитання: “Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?” Відповідаючи, старшини раю несамохіть викривають себе, не помічаючи того, оголюють свою криваву, сатанинську подобу. Їх головне завдання – знищити всіх, що пробиваються на острів, де “... щастя закуте в печерах німих не те, що для нас, а оте, що для всіх”. [53, 245] В. Симоненко особливо наголошує безмежне блюзнірство й лицемірність чиновних катів: ... до щастя дорога веде через річку – та річка із крові та трішки із сліз, але ти не бійся. Не втопишся. Лізь. Вона неглибока – либонь, до колін. [53, 245] Щоб увиразнити думку, поет послуговується своєрідним художнім прийомом, – зменшувальною, літотною гіперболою. Моторошна картина – кривава річка аж до колін, і цим викликають до себе глибоку відразу. Це по суті осудження так званого класового гуманізму, пріоритету класових інтересів, який був канонізований компартійною ідеологією і яким прикривалися найжорстокіші злочини. Заслуга В. Симоненка в тому, що він був серед тих перших, хто у нас намагався повернути поняттю гуманізм його істинний, загальнолюдський смисл. Змальовуючи втечу й перемогу свого героя, поет висловлює непохитну віру в прозріння народу, в торжество справедливості, яке рано чи пізно, але неодмінно настає. У цьому розумінні “Казка про Дурила” перегукується з геніальним пророцтвом Шевченкового вірша “Ісаія...”, що збувається і тепер: Озирнувся Дурило – дивиться: гори вогнем охопило, і кривава ріка змеженіла, а там за рікою, на тихій Зеленій горі, біліє батькова хата, а під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі.[53,247] Батьківщина – це мати серед сонячних зайчиків. Кінець поеми написаний у чисто симоненківській манері, для якої характерне граничне злиття громадянських і особистих мотивів. У поезіях про Батьківщину це особливо помітно: Україно! Ти для мене – диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік! [53,215] В. Симоненко розумів, що чимало його співвітчизників втратили Батьківщину, часто навіть і не помічаючи цього. Але він свято вірив, що з’являться мислячі й непокірні, віднайдуть дорогу до Рідного краю і поведуть за собою тисячі, мільйони. Крім усього іншого, “Казка про Дурила” наштовхує на деякі загального плану роздуми про традиції й новаторство в творчості В. Симоненка. Усталеною в літературознавстві є думка про те, що В. Симоненко – поет-традиціоналіст. Не заперечує цього і “Казка про Дурила”. В ній пульсує кров українського фольклору (казки “Летючий корабель”, “Іван – мужичий син”, “Бух Копитович”, “Іван-Вітер”...). Химерністю образної системи, а головне – надзвичайно сміливим звинувачувальним пафосом поема перегукується з багатьма відомими творами світової літератури. Та найбільше вона закорінена в живлющий шар Шевченкової політичної сатири. Таким чином, остання поема В. Симоненка, як і попередні його твори зросла на грунті глибоких літературних традицій. Водночас “Казка про Дурила” з її екстравагантною версифікацією, разюче контрастною стильовою палітрою, змішуванням реалій різних епох – справжня несподіванка для тих, хто вважає Симоненка тільки традиціоналістом. Проте В. Симоненко був і новатором, він один з перших вніс в тодішню літературу те, що було втрачено ще наприкінці 20-х років і без чого література просто неможлива – прагнення говорити правду, хоч би якою гіркою вона не була. |
|
КУРСОВА РОБОТА Транспортні договори, їх система та правове регулювання ЗМІСТ Вступ Вступ с. 3-5 |
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З дисципліни: Принципи і методи аналізу художнього твору Спеціальність Враховується знання студентів, набуті при вивченні курсів "Вступ до літературознавства", "Вступ до мовознавства" та ін. Безсумнівний... |
|
Модуль Олени Горошко і Джулі Снайдер-Юлі Вступ до ґендерних аспектів... Вступ: Мета цього модуля – ознайомити студентів із тим, як ґендерні відмінності конструюються за допомогою дискурсу електронної комунікації... |
Взаємодія школи та родини – один з вирішальних факторів успішного виховання дітей Школа. Як багато чекань, надій, хвилювань пов'язують діти, батьки, учителі з цим словом. Вступ до школи – це початок нового етапу... |
|
ЗМІСТ Вступ 3 Змістовна програма вступних випробувань 3 Критерії оцінювання 7 Література 9 Вступ Методичні матеріали до вступних випробувань з Історії України на навчання до Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля... |
ЗМІСТ Вступ 3 Змістовна програма вступних випробувань 3 Критерії оцінювання 7 Література 9 Вступ Методичні матеріали до вступних випробувань з Історії України на навчання до Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля... |
|
ЗМІСТ Вступ 3 Змістовна програма вступних випробувань 3 Критерії оцінювання 7 Література 9 Вступ Методичні матеріали до вступних випробувань з Історії України на навчання до Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля... |
План Вступ Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення... У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для... |
|
З УЧНЯМИ ВСТУП |
1 Вступ ( 1 година) |