Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник


Скачати 3.33 Mb.
Назва Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник
Сторінка 7/22
Дата 14.03.2013
Розмір 3.33 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

М. Драгоманов у своїй праці „Україна і центри” також висловлював думку, що реальне буття народів розгортається не за теоретичними уявленнями про цикли розвитку й здобутки прогресу, а скоріше – через згуртування людства навколо певних світових культурних „центрів”, які постійно взаємодіють між собою.

Про своєрідний „хвилеподібний” спосіб існування людства писав І. Франко. На його думку, кожний поступ історії започатковується в певному центрі і потім, подібно до хвиль на воді від кинутого в неї каменя, поширюється поступово все більшими територіями: країною, групою країн, континентом — аж поки не стає глобальним явищем. Що ж стосується сучасного моменту в історії людства, то, як зазначив у 1992 р. один із найвідоміших представників сучасної філософської герменевтики німецький філософ Ганс-Георг Гадамер, ми стоїмо нині біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені, і "ми ніколи не досягнемо ідеалу щодо вічного миру в усьому світі, якщо нам, зрештою, не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою".

Досить відомою є концепція культурного розвитку, запропонована російсько-американським соціологом та культурологом Пітиримом Сорокіним (1889—1968). Він вважав, що на кожній стадії розвитку культури суспільство створює різноманітні культурні системи (пізнавальні, правові, релігійні, етичні тощо), які мають тенденцію до об'єднання в єдину культурну суперсистему. Кожна з таких культурно-історичних суперсистем характеризується властивою саме їй особливою ментальністю, власною системою знання, власними філософією, законами, світоглядом, уявленням про істину, належне і справедливе, власною формою мистецтва й кодексом поведінки, власною економічною і політичною організацією та, нарешті, власним типом особистості, з властивою саме цьому типові ментальністю й поведінкою. Кожна з таких суперсистем пройнята єдиним фундаментальним принципом, який виявляється у світосприйнятті, світовідчутті, світогляді та цінностях даної культури. Залежно від характеру цього фундаментального принципу світогляду й цінностей П. Сорокін вирізняє два основні типи соціокультурних систем (ідеаціональний та чуттєвий) і один перехідний (ідеалістичний).

Основою ідеаціонального типу культури є принцип визнання надчуттєвого і надрозумного Бога як єдиної дійсної реальності й цінності. Це культура релігійна та "потойбічна" за характером. Такими, на думку Сорокіна, були, наприклад, культура європейського Середньовіччя, культура Індії часів брахманізму, грецька культура VIII— VI ст. до н.е.

Основою ж чуттєвого типу культури є уявлення про чуттєвий характер об'єктивної реальності, тобто уявлення, згідно з яким є реальним і має смисл тільки те, що ми сприймаємо органами чуття. Чуттєва культура — це культура матеріалістична, емпірична, світська й утилітарна. Чуттєва культура в Європі домінувала приблизно з XVI ст. до ХХ. За П. Сорокіним, ідеаціональна й чуттєва культури послідовно чергуються.

Нарешті, ідеалістична культура — це третій тип культури, який є перехідним за суттю і являє собою своєрідний синтез двох основних типів. Ідеалістичною культура стає тоді, коли ідеаціональний тип поступово змінюється на чуттєвий, або, навпаки, чуттєвий – на ідеаціональний. Іншими словами, ідеалістичними є ті фрагменти історії, протягом яких одна з основних форм культури й суспільства (чуттєва або ідеаціональна) вже поступово зникає, а інша форма відповідно так само поступово з'являється. В ідеалістичній культурі реальність оцінюється як частково надчуттєва, а частково – чуттєва.

Ідеалістичною була європейська культура раннього Відродження. Сорокін вважає також, що ті ознаки кризи, які ми, на його думку, спостерігаємо в сучасності, свідчать про початок поступового переходу від чуттєвої культури останніх століть до культури ідеаціональної. Сам же цей перехідний період, отже, слід визначити як культуру перехідного, ідеалістичного типу. В концепції П. Сорокіна поєднуються циклічний (адже типи культур послідовно чергуються) та еволюціоністський підхід (оскільки не відбувається безпосереднього повернення, йдеться тільки про повернення панівного світоглядного принципу) до культурної історії, і її можна було б умовно назвати „спіралеподібною” концепцією культурного розвитку.

З авторських концепцій культурного розвитку слід також згадати теорію еволюції систем спорідненості, розроблену Й Я. Бахофеном (1815—1887). Цей швейцарський дослідник культури розглядав світову історію насамперед як постійну боротьбу протилежностей, у тому числі (чи навіть і насамперед) чоловічого та жіночого начал. Він створив типологію культури, що ґрунтувалася на ціннісних основах. За Бахофеном, історично існують тільки два типи культури, що послідовно змінюють один одного й формують уклад суспільства: матріархальний і патріархальний. Причому різниця між матріархальним і патріархальним укладами значно глибша, ніж просто соціальне домінування відповідно жінки або чоловіка. Суть матріархального начала – кровна спорідненість, рівність усіх людей, цінність життя й любові, зв'язок із землею, інтуїтивність мислення, пасивне пристосування до природи. Патріархальна ж культура ієрархічна, ґрунтується на принципах упорядкованості, дотримання законів, влади та підкорення, для неї характерне домінування раціонального мислення і прагнення змінити природу. Відносини влади в патріархальній культурі ставляться вище від кровних зв'язків. Цікаво зазначити, що сучасність, у якій дедалі помітнішими стають тенденції посилення ролі жінки, дає нові можливості для інтерпретації й розвитку теорії культурної еволюції Бахофена.

Однією з найвідоміших авторських теорій культурного розвитку є концепція Карла Ясперса (1883—1969), німецького філософа, котрий розробив і ввів у культурологію таке поняття, як "осьовий час". Ясперс убачав у світовій історії чотири гетерогенні (тобто різнопорядкові, різні за сутністю та критеріями) періоди:

1. Прометеївська епоха. Період виникнення мови; винайдення перших знарядь праці; початок використання вогню. Людина — родоплемінна істота, що не має вираженої індивідуальності.

  1. Великі культури древності (V— III тис. до н.е.; Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай). Період виникнення держави; початок поділу праці; початок становлення людини сучасного типу; час локальних культур.

  2. "Осьовий час" (VIII—II ст. до н.е.). Період духовного формування людини; задається масштаб для всієї подальшої історії. Становлення історії людства саме як світової.

  3. Науково-технічна (або друга Прометеївська) епоха (з XVII ст. до нашого часу).

К. Ясперс уводить також поняття "два подихи" людської історії. Перший подих історії тривав від Прометеївської епохи до „осьового часу”. Другий подих прогнозується Ясперсом від другої Прометеївської епохи (тобто сучасної науково-технічної) через утворення культур, аналогічних за значенням великим культурам древності, до другого „осьового часу”.

Загалом можна помітити, що, як і у випадку з визначенням сутності культури, більшість розглянутих теорій культурного розвитку не стільки розходяться між собою по суті, скільки відрізняються особливим ракурсом наукового бачення й аспектом дослідження та вибором проблеми й об'єкта наукового аналізу і методологією. Таким чином, майже всі згадані підходи скоріше доповнюють один одного, ніж взаємно заперечують. Так, навряд чи хто із прихильників згаданих концепцій заперечуватиме наявність культурного поступу (власне культурної еволюції), порівнявши людину й культуру кам'яного віку та сучасності. Очевидно також, що в розрізі таких масштабних порівнянь земна цивілізація становить, скоріше, цілісність і єдність, ніж сукупність окремих культурно-історичних типів. Водночас фактом є й існування протягом усієї історії більш-менш виділених, окремих, іноді навіть хронологічно та територіально замкнутих культур. А унікальність і прагнення національних та регіональних культурних спільнот до збереження автентичності діалектично поєднуються з процесами ендосмосу.

3.2. Наступність як закономірність розвитку культури Однією з найважливіших закономірностей історії світової культури є наступність. Кожен новий етап у процесі історичного розвитку культури, відкидаючи попередній, необхідно включає весь прогресивний його зміст, все те, що було надбано людством на попередніх етапах розвитку.

У процесі історичного розвитку суспільства наступність тих чи інших культурних явищ може мати як перервний, так і безперервний характер. Культурні цінності минулого, що мають безперервний характер та переходять від одного покоління до другого, виступають як живий елемент культури кожної історичної епохи. Ті чи інші цінності, що мають перервний характер, виникнувши в більш ранню епоху, потім щезають на певний час із культурного вжитку і лише пізніше відроджуються знову. Наприклад, атомістичне вчення з’явилося в Стародавній Греції. В епоху Середньовіччя ідеї атомістики виявилися за межами духовної культури суспільства. І лише у ХVІ – ХVІІ ст. почалося відродження і подальший розвиток атомістичних ідей. Театр, народившись у період античності, в середні віки майже щез із культурного життя.

Виникнення більш або менш тривалих перерв у розвитку культури, звичайно, пов’язано з процесами розвитку суспільства, з суперечностями суспільного прогресу.

Слід мати на увазі, що масштаби, обсяг і характер занепаду культури, які безпосередньо випливають із суперечностей суспільного прогресу в умовах класово-антогоністичних суспільств, можуть бути різними. Причини занепаду в розвитку культури, який може охоплювати найрізноманітніші періоди часу (від кількох десятків років до сторіч і навіть тисячоліть), звичайно, не можна зводити лише до соціально-політичних, оскільки духовна культура у своєму розвитку має певну самостійність. Зокрема, перервний характер розвитку духовної культури пояснюється характером самого процесу пізнання, який сповнений суперечностей. Як безсумнівним є зв’язок між соціальними процесами, що відбувалися у середньовічній Європі, й процесами розвитку європейської культури цього періоду, так і безсумнівним є інший зв’язок, що виявився у розвитку самих ідей.

В історії людства були періоди регресу, занепаду культури, катастрофи в розвитку культури (наприклад, загибель крито-мікенської культури), але навіть у тих випадках, коли гинули цілі цивілізації, їх культурні досягнення не щезали безслідно. Вони однаково так чи інакше включалися в усесвітню скарбницю культури, слугували цілям культурно-історичного прогресу.

Як свідчить історія, у найтяжчі періоди, коли відбувалися реакційні повороти в політичному житті суспільства, а розвиток духовної культури на тривалий час затримувався або переривався зовсім, розвиток матеріальної культури, як правило, не переривався на довгий час, хоча, зрозуміло, й ішов повільніше, ніж зазвичай. Це пов’язано з тим, що існування суспільства неможливо без постійного процесу виробництва. Повне зруйнування матеріального виробництва означало б кінець і самого суспільства, його культури.

Інакше кажучи, через внутрішню специфіку духовної культури багато духовних цінностей, зокрема твори літератури та мистецтва, наукові досягнення можуть бути втрачені назавжди, тобто перерви в її розвитку можуть бути значно відчутнішими й тривалішими, а час від часу приймають буквально катастрофічний характер. З цією особливістю духовного виробництва значною мірою пов’язаний і сам факт нерівномірного розвитку матеріальної та духовної культури.

Наступність у галузі духовної культури неможлива без усвідомлення людиною значення духовних цінностей, що передаються у спадок. Узагалі, слід розрізняти поняття „наступність” та „успадкування”. „Наступність” – категорія загальнофілософська. Тому вона має методологічне значення для всієї культури, як матеріальної, так і духовної. Категорія ж „культурна спадщина”, зазвичай, застосовується до процесів, що відбуваються в галузі духовної культури.

Слід зауважити, що кожна соціальна верства успадковує цінне в культурі минулих епох як для того, щоб увічнити ці цінності, так і для того, щоб у минулому знайти опертя для своїх ідейних позицій. У процесі розвитку духовної культури треба розрізняти позитивну та негативну форми наступності. Позитивна ґрунтується на практичній переробці й використанні позитивних результатів, досягнутих попередніми поколіннями. Негативна виникає на противагу тим чи іншим, висунутим раніше ідеям, які виявилися повністю неспроможними. Прикладом негативної наступності може слугувати критика К. Марксом теорії народонаселення Мальтуса.

Наука та мистецтво по-різному відображають різні сторони матеріального світу. Це приводить до того, що для науки переважне значення має наступність у змісті, у той час як для розвитку мистецтва як художньо-образного способу пізнання світу переважне значення має наступність у формі. Це, звичайно, не означає, що в мистецтві немає наступності в змісті. „Вічні проблеми” мистецтва: любов і ненависть, дружба і ворожнеча, ідея визнання особистості, її обов’язку перед суспільством – завжди хвилювали й будуть хвилювати людей. Але мистецтво кожної епохи по-своєму розв’язує ці проблеми. Якщо в науці існує наступність понять, ідей, законів, категорій, правил, по суті, незалежно від того, в якій формі вони виражені, то в процесі розвитку мистецтва успадковуються не лише художні ідеї, творчі принципи, естетичні норми, а й самі твори мистецтва в цілому.

Інша важлива особливість розвитку мистецтва (на відміну від розвитку науки) полягає в тому, що тут наступність відіграє істотно іншу роль. Так, кожне нове за своїм значенням відкриття в науці примушує піддати перегляду уявлення, які панували раніше в певній галузі знань. Кожен великий революційний переворот у науці часто перетворює обсяг старих знань у надбання історичного архіву (звичайно, раціональний їх вміст, „зерна істини”, кладуться у фундамент нової теорії), тоді як твори справжнього мистецтва живуть вічно.

Глибокий та тонкий зв’язок минулого й сучасного не обмежений різними сферами матеріальної культури, прикладного мистецтва, усної творчості. Вона пронизує і всі інші галузі духовного життя людства. Це наочно відстежується в історико-філософському процесі, у розвитку релігійної свідомості та в процесі виникнення світових релігій: буддизму, християнства, ісламу. Останнє особливо цікаве, оскільки часто зміна релігійних вірувань, поглядів набувала вкрай ворожих форм, що були часто пов’язані зі спробами знищення попереднього культу, його атрибутики. Згадаймо хоча б процес становлення і зміни язичеських вірувань християнськими, а язичества в Київській Русі – православ’ям.

Ретроспективний погляд у минуле дозволяє побачити одну суттєву обставину: еволюція різних релігійних уявлень, незважаючи на крайні суперечності, а іноді й трагічність процесу, відбувалася не шляхом їх повної зміни, а поступового, не завжди очевидного нашарування на збережене старе нового, що породжувалося ідеологічними та культовими формами релігій, які йшли на зміну колись панівним і традиційним віруванням. Так, дохристиянська культура, котра глибоко вкорінилася у нашому народі, не могла не вплинути на характер самого християнства на Русі. В цілому саме цим і пояснюється те, що, попри тисячолітнє панування православної церкви, язичеські вірування, хоча нерідко й у дуже зміненій формі, були збережені народною вірою, національною культурою в обрядах, хороводних іграх, піснях, казках, народному мистецтві, в елементах орнаментики культових та побутових речей.

Таким чином, у проблемі зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього, можна виділити таке:

1. В основі зв’язку теперішнього з минулим і майбутнім лежить закономірність наступності. Суть цієї закономірності полягає в тому, що при переході від одних етапів розвитку культури до інших відбувається збереження, закріплення й частково формування історичної зумовленості виникнення культурного вибору тих чи інших феноменів, окремих сторін, характеристик культурного процесу в цілому.

2. Закономірність наступності виявляється як одна з найважливіших закономірностей розвитку матеріальної і духовної культури, культури людських стосунків.

3. Проблема наступності, формування спрямованості соціокультурного процесу має комплексний характер та вимагає, поряд з історичним екскурсом, осмисленого аналізу соціально-філософського зрізу явища, яке вивчається. Це означає розгляд соціальних підвалин соціокультурного процесу, його діалектики і механізмів наступності культурного розвитку, що забезпечують селекцію й збереження загальнолюдських цінностей.

Незважаючи на індивідуальність і неповторність культурно-творчої діяльності людини-творця, вона має й очевидну спільність та єдність. Саме цим пояснюється те, що у продуктах матеріальної і духовної культури, незважаючи на вибірковість творчості, виявлення індивідуальної неповторності, захоплення технікою виконання, завжди живе дух епохи. Навіть переходи від одного стилю – в матеріальному й духовному творенні – до іншого відображають характер соціальної структури.

Можна виділити два типи наступності: конструктивно-творчий, пов’язаний з народженням матеріальних і духовних цінностей, та позитивно-консервативний, що забезпечує збереження культурних досягнень людства, які історично виправдали себе.

Наступність у розвитку культури, як свідчить увесь історико-культурний процес, врешті-решт, є історією послідовного розкриття людини, досягнення людської досконалості й розширення людської свободи.

3.3. Наука і техніка як складові частини матеріальної й духовної культури. Концепція „двох культур” Ч.П. Сноу

Розгляд указаної проблеми слід починати з визначень понять “наука” і “техніка”. Почнемо з першої.

Наука – сфера людської діяльності та одна з форм суспільної свідомості, функція якої – вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність.

Наука включає в себе як діяльність щодо здобуття нового знання, так і її результат – обсяг знань, що лежать в основі наукової картини світу. Безпосередніми цілями науки є описання, тлумачення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що нею відкриваються. Система науки умовно поділяється на природничі, гуманітарні та технічні науки. Наука зародилася у стародавньому світі в зв’язку з потребами суспільної практики, почала складатись як система у ХVІ – ХVІІ ст. (наукова революція) і в ході історичного розвитку перетворилася у виробничу силу (матеріальний бік науки) і важливий соціальний інститут (духовний бік науки), що впливає на всі сфери суспільства. Починаючи з ХVІІ ст. обсяг наукових знань подвоюється приблизно кожні 10-15 років. У розвитку науки чергуються екстенсивні й революційні періоди – наукові революції, що приводять до зміни структури науки, принципів пізнання, категорій та методів, а також форм її організації. Для науки характерним є діалектичне поєднання процесів її диференціації й інтеграції, розвитку фундаментальних і прикладних досліджень.

Наукове пізнання ґрунтується на цілій низці принципів, що визначають, уточнюють, деталізують форми наукового пізнання і наукового ставлення до осягнення дійсності. Перелічимо основні принципи наукового пізнання:

  1. Принцип об’єктивності означає визнання факту існування незалежно від людини й людства, від їх свідомості й інтелекту, зовнішнього світу й можливості його пізнання.

  2. Принцип причинності (детермінізму) полягає у твердженні, що всі події в світі пов’язані між собою причинним зв’язком. Згідно з принципом детермінізму подій, у яких немає реальної причини, не буває. Не буває також подій, що не тягнуть за собою якихось матеріальних, предметних наслідків. Значить, принцип причинності утверджує наявність у Всесвіті природних збалансованих способів взаємодії об’єктів. Лише на його основі можна підійти до вивчення навколишньої дійсності з позицій науки, використовуючи механізми доказовості та експериментальної перевірки.

  3. Принцип раціональності, аргументованості, доказовості наукових положень. Будь-яке наукове твердження має сенс і приймається науковим співтовариством лише тоді, коли воно доведене. Типи доведень можуть бути різними: від формалізованих математичних доведень до прямих експериментальних підтверджень або заперечень. Але недоведених положень, що трактуються як дуже вірогідні, наука не сприймає. Для того, щоб якесь твердження одержало статус науковості, воно має бути доведене, аргументовано, раціоналізовано, експериментально перевірено.

  4. Принцип відтворюваності. Будь-який факт, одержаний у науковому дослідженні як проміжний або відносно завершений, повинен мати можливість бути відтвореним у необмеженій кількості копій, або в експериментальному дослідженні інших дослідників, або в теоретичному доведенні інших теоретиків. Якщо науковий факт не можливо відтворити, якщо він унікальний, його не можна підвести під закономірність. А відтак він не вписується в причинну структуру навколишньої дійсності й суперечить самій логіці наукового опису.

  5. Принцип теоретичності. Наука – не безкінечне нагромадження розрізнених ідей, а сукупність складних, замкнутих, логічно завершених теоретичних конструкцій. Кожну теорію у спрощеному вигляді можна представити як сукупність тверджень, пов’язаних між собою внутрішньотеоретичними принципами причинності або логічного слідування. Уривчастий факт сам по собі в науці значення не має. Для того, щоб наукове дослідження давало досить цілісне уявлення про предмет вивчення, повинна бути побудована розгорнута теоретична система, яку називають науковою теорією.

  6. Принцип системності. Загальна теорія систем є на сучасному етапі основою наукового підходу до розуміння реальності й трактує будь-яке явище як елемент складної системи, тобто як сукупність пов’язаних між собою за певними законами і принципами елементів. Причому цей зв’язок такий, що система в цілому не є арифметичною сумою своїх елементів, як думали раніше, до появи загальної теорії систем. Система являє собою дещо більш істотне та більш складне. З точки зору загальної теорії систем, кожен об’єкт, що є системою, – це не лише сукупність елементарних складових, але й сукупність дуже складних зв’язків між ними.

  7. Принцип критичності. Він означає, що в науці немає і бути не може остаточних, абсолютних, утверджених на віки й тисячоліття істин. Будь-яке з наукових тверджень може та повинно бути підсудне аналізуючій здібності розуму, а також безперервній експериментальній перевірці. Якщо під час цих перевірок виявиться невідповідність раніше утверджених істин реальному стану речей, твердження, що було істиною раніше, переглядається. У науці немає абсолютних авторитетів.

Техніка (від грецьк. techne – мистецтво, майстерність) – сукупність засобів, що створюються для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб суспільства.

Основне призначення техніки – повна або часткова заміна виробничих функцій людини з метою полегшення праці й підвищення її продуктивності. Розрізняють два види техніки: виробничу (машини, механізми, інструменти, апаратура керування машинами і технологічними процесами, засоби транспорту, зв’язку) та невиробничу (побутова, комунальна, техніка наукових досліджень, освіти і культури, військова, медична, спортивна тощо). Сучасна техніка характеризується прискоренням темпів її модернізації, створенням нових технічних засобів, стандартизацією й уніфікацією, інтенсивним розвитком енергетики, радіоелектроніки, широким використанням засобів автоматики, телекомунікацій, ЕОМ тощо.

Наука і техніка тісно пов’язані між собою. Особливо цей зв’язок став міцним у період науково-технічного прогресу, що виступає як єдиний, взаємообумовлений, поступальний розвиток науки й техніки. Науковий та технічний прогреси вперше почали зближуватися у ХVІ – ХVІІІ ст., коли мануфактурне виробництво, потреби торгівлі, мореплавства вимагали теоретичного й експериментального розв’язання завдань. Цей етап НТП має назву наукова революція”. Другий етап НТП пов’язаний з розвитком машинного виробництва з кінця ХVІІІ ст., коли наука та техніка обопільно стимулювали взаємні темпи розвитку, що постійно прискорювалися («промислова революція»). Сучасний етап науково-технічного прогресу називається науково-технічною революцією (НТР), яка розпочалася в середині ХХ ст. і являє собою докорінну якісну зміну виробничих сил на основі перетворення науки у провідний чинник розвитку суспільства. В умовах НТР склалася єдина система “наука – техніка – виробництво”, у якій науці належить провідна роль. Основними напрямами НТР є: комплексна автоматизація виробництва, контролю та управління на основі широкого застосування ЕОМ; відкриття й використання нових видів енергії; створення й застосування нових видів конструкційних матеріалів. НТР різко прискорила науково-технічний прогрес.

Світова наукова цілісність, що склалася у ХХ ст., поклала початок економічному об’єднанню світу, передачі в усі кутки земної кулі передових способів виробничої культури. Ми є свідками зростаючої інтернаціоналізації народногосподарських зв’язків. Одним з виявлень цього процесу стали транснаціональні корпорації з їх єдиними формами організаційної культури, що діють в десятках країн і на різних континентах. На їх частку припадає понад третину промислового виробництва, більше від половини зовнішньої торгівлі, майже 80% нової техніки й технологій. Про наростання інтернаціоналізації життя сучасного світу свідчить всеохоплюючий характер науково-технічної революції, принципово нова роль ЗМІ та комунікації.

У той же час техногенне ставлення до природи – як до засобу задоволення не духовних, а суто технічних потреб – стає у першій половині ХХ ст. однією з провідних тенденцій у розвитку культури. Розвиток техніки і технології як знаряддя панування людини над природою стали головними цілями суспільного розвитку. В результаті виникла ситуація, коли постійне нарощування матеріального багатства на основі оновлення техніки перетворило людину у звичайне знаряддя ефективної економічної діяльності.

Через вищезгадані причини видатні гуманісти та мислителі ХХ ст. із тривогою говорили про деградацію культури. В результаті у культурі ХХ ст. розвинулася суперечність, яка проявилася у протистоянні двох напрямів – сцієнтичного й антисцієнтичного.

В основі сцієнтизму лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність. Наука як абсолютний еталон, вважають сцієнтисти, спроможна розв’язати всі проблеми, що стоять перед людством, – економічні, політичні, моральні тощо.

Поняття “сцієнтизм” походить від латинського слова “scientia” – знання, наука. Сцієнтисти стверджують: науці все підвладне. Дійсно, сучасна наука проникла в усі шпаринки суспільства, пронизуючи собою не лише промисловість, сільське господарство, а й політику, адміністративну та військову сфери. Однак не все у світі – наука. Наприклад, існують сфера мистецтва, віра, людські почуття і стосунки. Антисцієнтизм з’явився як реакція на перебільшення ролі науки. Для нього характерне приниження значення наукового знання, обвинувачення науки у тому, що вона спричинила всілякі кризи: економічну, екологічну, національну. Гасло антисцієнтистів: “Наука – чума ХХ ст.”

У результаті виникла ситуація, яку окреслив англійський письменник, учений-фізик і громадський діяч Чарлз Персі Сноу, виділивши існування у сучасному світі двох культур – гуманітарної й науково-технічної. Остання є похідною від науково-технічного прогресу ХХ ст. У своїй лекції 1959 року «Дві культури і наукова революція» Сноу говорив про це так: “…На одному полюсі – художня інтелігенція, на іншому – науковці, та як найбільш яскраві представники цієї групи – фізики. Їх розділяє стіна нерозуміння й іноді (особливо серед молоді) антипатії і ворожнечі, але головне, звичайно, нерозуміння. У них дивне, спотворене уявлення один про одного. Вони настільки по-різному ставляться до одних і тих самих речей, що не можуть знайти спільної мови навіть у царині почуттів”. Ворожнеча двох культур може призвести до загибелі людства. Проти такого розколу виступав великий гуманіст ХХ ст. Альберт Швейцер, який писав у своїй роботі «Культура та етика» так: „Сп’янілі від процесу теоретичного пізнання і практики, що спостерігалися в наш час, ми забули подбати про прогрес духу людини”.

3.4. Гуманістичні тенденції науково-технічного прогресу, проблеми та суперечності їх розвитку на сучасному етапі

Як уже зазначалося, сучасною формою НТП є науково-технічна революція (НТР). Цілісний підхід до її вивчення останнім часом зазнає суттєвих змін – відбувається гуманістичне осмислення його теперішнього і майбутнього. Колись однобоко оптимістичні оцінки могутності НТР змінюються на тривожні сентенції щодо негативних тенденцій її розвитку, які стають усе більш явними. Причому ці сентенції належать представникам різних наук. Так, відомий російський соціолог В. Шубкін вважає зайвим узагалі використовувати термін „науково-технічна революція”, мотивуючи це тим, що поняття революції від самого початку несе в собі уявлення про щось безумовно позитивне. Розвиток же в галузі НТР, на думку автора, сам по собі не веде до прогресу в людських стосунках, до вдосконалення особистості. Важко погодитися тут з автором, оскільки під НТР він розуміє також соціальні процеси та явища, які, по суті, нею не охоплюються, хоча й тісно пов’язані з нею.

Ще один російський дослідник НТР А. Силін, визнаючи величезний розрив між рівнем технології та етичним рівнем, доходить висновку, що «науково-технічний прогрес не лише не піднімає людство на вищу сходинку гуманізму, але й, навпаки, перетворює людей на жалюгідні паразитичні придатки всемогутніх машин, створених ними самими. Категоричні позиції, на зразок цієї, є вираженням існуючої в сучасному суспільстві тенденції відкидання технократизму.

Своєрідною є і думка відомого вченого у галузі молекулярної біології та біохімії академіка А. Спіріна. Він вважає, що у фундаментальній науці не можна керуватися етичними нормами, оскільки мета її – пошуки істини, а істина аморальною не буває. На його думку, етичні обмеження можуть стосуватися лише прикладних досліджень та практичних застосувань. Такий явно сцієнтичний підхід, що відкидає роль етичного імперативу в сучасній науці, суперечить істинно гуманістичному підходу.

Аналіз гуманістичного змісту НТР потрібно вести в контексті структури культурно-історичного процесу, трансформація якого відбувається в процесі реалізації однієї із закономірностей НТР, а саме – зміни характеру зв’язку людини і техніки.

Такий підхід дозволяє виявляти соціальні тенденції НТР, які на сучасному етапі полягають у наступному:

  • звільнення «живої праці» від підкорення праці упредметненій;

  • стирання відмінностей між фізичною та розумовою працею і формування єдиної творчої діяльності;

  • набуття працею форми колективної самодіяльності.

Виникає питання: як реалізувати ці тенденції в діяльності конкретної, окремо взятої людини? Спробуємо це з’ясувати.

Щодо першої тенденції. „Жива праця” – це безпосередня, повсякденна діяльність людини, пов’язана зі створенням матеріального чи духовного продукту. Упредметнена праця втілена в різних засобах трудової діяльності – верстаті, конвеєрі, транспорті тощо. В умовах панування машинної техніки, що виникла в ході промислової революції ХVІІІ – ХІХ ст., робітник перетворився на живий придаток машини, тобто на технологічно залежного від темпу і ритму її роботи (достатньо уявити працю на конвеєрі). В цьому виявляється залежність живої праці від упредметненої.

НТР поклала початок переходу до якісно нового технологічного способу виробництва, в умовах якого відбувається вивільнення живої праці, тобто витіснення людини із сфери безпосереднього виробничого процесу. Розвиток цієї тенденції полягає в стиранні меж між фізичною та розумовою працею (хоча в соціальному плані цей процес має досить супереностей), зростанні творчого рівня праці, вивільненні часу тощо. В цілому це веде до радикальних змін у культурному житті людини: на зміну традиційним культурним укладам приходять нестійкі зразки масової культури. Людина опиняється у стані постійного вибору з усього розмаїття сфер своєї діяльності та численних культурних цінностей. Досягнення „царства свободи”, тобто розкриття сутнісних сил людини, втілюється на основі технологічної свободи в матеріальному виробництві. Сучасні технічні засоби починають заміняти людину не лише у виробничій сфері, але й поза нею. На перший план виступають проблеми формування культури, що належить „царству свободи”.

Щодо другої тенденції. НТР породжує у людини нові культурні потреби. В культурі відбуваються зміни, пов’язані з її індустріалізацією, масовізацією, інституалізацією: змінюються її соціальні функції й ускладнюються організаційно-управлінські структури; нового значення набувають економічна і політична культура, зростає чисельність працівників, що займаються питаннями культурного обслуговування населення, культурний обмін набуває глобального характеру.

Стирання меж між фізичною та розумовою працею, породжених у найбільш гострій формі машинно-фабричним способом виробництва, можливе з переходом до нового технологічного способу виробництва. Цей процес супроводжується перетворенням науки на безпосередню виробничу силу або, інакше, привнесенням наукових знань у повсякденну діяльність людини. Оскільки наука є обов’язковим елементом культури, то процес, який розглядається, означає досить бурхливе зростання культури взагалі й підвищення культурного рівня кожної окремої людини.

Але разом з тим не можна забувати, що наукою та технікою культура не вичерпується. Одна з вимог древніх мудреців – „знай міру, досягай золотої середини” – може бути реалізована при усвідомленні значимості для розвитку особистості всіх інших елементів культури відповідно до вимог епохи. У зв’язку з цим правомірним є твердження, згідно з яким суспільною виробничою силою стають поряд із наукою й інші елементи культури.

Щодо третьої тенденції. Гуманістична роль науки і техніки в прогресі культури полягає в тому, що культура виступає сферою виробництва не самих матеріальних благ, а насамперед творчої особистості, залученої до праці, як до колективної самодіяльності. У результаті вона стає виробничою силою.

Слід зауважити, що проблема гуманістичного змісту НТП виникла ще у ХVІІ ст., під час так званої наукової революції. До цього можна було говорити про безпосередній вплив культури на науку і техніку. Культура в усьому своєму багатоманітті, традиційних формах організації людей визначала той чи інший соціальний статус науки, ставлення до неї суспільства (її розвиток міг заохочуватися в античному полісі, її творці спалювалися на вогнищах інквізиції, вона виступала основою виховання і навчання тощо). Зворотний вплив науки та техніки на традиційні форми культури зумовлений прискоренням НТП. Зараз наука фактично регламентує всі сфери людської діяльності, як виробничу, так і позавиробничу, впливає на зміну традиційних форм організації людей. Але в будь-якому випадку і наука і техніка, залишаючись складовими елементами культури (духовної та матеріальної) і розвиваючись за власними законами, виражають загальні закономірності культурного процесу: по-перше, наступність матеріальної культури є основою наступності культури в цілому, по-друге, людська діяльність обумовлена розвитком культури в певному природному середовищі, що передбачає збереження біотичного коловороту й оволодіння людиною „царством свободи”.

3.5. Міжкультурна комунікація. Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу

Питання про ціннісний характер культури тісно пов'язане із проблемою ціннісних аспектів міжкультурної комунікації.

Під комунікацією розуміється спілкування як процес соціальної взаємодії, взятий у знаковому аспекті. На рівні людського спілкування засобами комунікації стають різні соціально вироблені й фіксовані в певній культурі знакові системи (вербальні та невербальні).

Відомий німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) визначав комунікацію як взаємозалежність, протилежну договору, що повинна ґрунтуватися на усвідомленій духовній спільності ("контакт – замість контракту").

Міжкультурна комунікація, таким чином, – це процес взаємного зв’язку і взаємодії представників різних культур. Це специфічна суб'єкт-суб'єктна взаємодія, у якій відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями й навичками носіїв різних типів культур.

У процесі такого спілкування передається та засвоюється соціальний досвід, формуються історично визначені типи особистостей.

Можна виділити пряме міжкультурне спілкування (безпосередній контакт) і непряме, коли між партнерами існує просторово-часова дистанція. К. Ясперс називав комунікацію "безмежним взаємним перебуванням у бесіді". Особистий контакт має велику силу емоційного впливу, в ньому діє соціально-психологічний "механізм" зараження та наслідування. Особливу роль відіграє мова й так звана паралінгвістична система інформації (мова міміки і жестів), у якій закріплені певні соціальні значення.

Особливості міжкультурного спілкування визначаються й особливостями спілкування в середині культури. Комунікативним аспектам культури присвячені роботи Б. Маліновського, Й. Гейзинга, М. Еліаде, в яких культура розглядається як специфічно людський спосіб спілкування.
„Культура – це одна з форм гри. До ігрового елемента культурного спілкування треба ставитися більш серйозно, ніж це роблять сучасні люди. Багато сучасних людей порівняно з дикунами, що розуміли серйозність культурного спілкування, є просто варварами, які руйнують і саму сутність культури. Треба жити граючи, оскільки гра – найсерйозніше в житті”.

Й. Гейзинга. НОМО LUDENS Людина граюча
Підхід до культури як сфери спілкування був здійснений М.М. Бахтіним, В.С. Біблером, Н.А. Побєдою та іншими. Так, В.С. Біблер розглядає культуру як унікальний і універсальний спосіб спілкування, причому не тільки в рамках свого соціуму, а й у масштабі всього людства.
„У XX ст. типологічно різні культури (цілісні кристали творів мистецтва, релігії, моральності...) втягуються в один часовий і духовний „простір” дивно та болісно, сполучаються одна з одною, майже по-боровськи "доповнюють", тобто виключають й припускають одна одну. Культури Азії, Європи й Америки „юрбляться” в тій самій свідомості; їх не вдається розмістити по висхідній лінії (вище – нижче, краще – гірше)”

В.С. Біблер. Культура. Діалог культур
Важливо відзначити, що спілкування виникає між суб'єктами, які мають подібності та розбіжності, діють у різних ціннісних полях. Тому багато проблем спілкування концентруються саме навколо поняття цінності, а також пов'язані з потребами й установками, що формуються культурою. В Америці вищими цінностями є демократія, ліберальні свободи, вільне підприємництво, тоді як у Єгипті більше значення мають кланові цінності, пов'язані з дотриманням ісламських правил пристойності. Якщо ми хочемо, щоб спілкування було успішним, ми повинні не тільки усвідомити, що є найбільш цінним для нас, а й також що є цінним для тієї культури, з представниками котрої ми вступаємо в контакт. Нам можуть не подобатися ті речі, які уявляються найбільш цінними іншим, але ми маємо визнати важливість цих цінностей для них, а вони – визнати важливість наших цінностей для нас.

Культура, отже, може розумітися як певна форма присвоєння індивідом колективного досвіду. Вона слугує для „самодетермінації (тобто самовизначення) індивіда в обрії особистості” (Біблер В.С), але вона також обмежує „свободу маневру” цієї особистості в культурному просторі певного соціуму. Комуніканту (тому, хто всупає у культурний контакт) весь час пропонуються готові форми мови, висловлення, цитати, стереотипи, жорстко пов'язані з певним змістом.

Виділяють різні типи та рівні суб'єктів культури, спілкування між котрими можна розглядати як міжкультурне. Можна говорити про культуру нації, субкультуру, контркультуру, а також про культуру окремої соціальної групи, спілкування між представниками цих спільнот містить елементи, що становлять міжкультурну комунікацію. До міжкультурного спілкування належить також спілкування між представниками різних цивілізацій як культурних суперсистем.

Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі кожного народу становить її ядро і є проявом особливого стосовно загальної культури нації. Воно може бути зафіксоване через уявлення про характерні риси власної етнічної спільності (чим відрізняється вона від інших етнічних груп), через традиції, звичаї та ритуали, а також через соціальні регулятори, що виконують функцію соціального контролю й оберігають етнічну групу від змішування з іншими. Так, заборона на одруження з представниками інших громад чи народів бере початок в язичеських віруваннях і підкріплюється протягом багатьох століть церквою. Багато народів завдяки цьому зберегли свою етнічну самобутність більшою мірою, ніж інші. У колишньому Радянському Союзі тільки вірмени й азербайджанці мали найменшу частку змішаних шлюбів (відповідно 40 і 16 на 1000 родин). В Україні наприкінці XIX – початку XX ст. міжнаціональні шлюби були винятком та не перевищували 2% від їх загальної кількості, тоді як наприкінці XX ст. фіксувалося більше ніж 200 змішаних шлюбів на 1000 створених родин.

Найбільш поширеним показником ідентифікації з етнічною групою є мова. Із соціальної точки зору зв'язок мови і культури нелінійний: можна зафіксувати приналежність того чи іншого індивіда до етнічної групи за мовною ознакою та походженням, але в реальній практиці використання мов буде множинним. В Індії нараховується 14 основних мов, при цьому „народний" хінді, яким говорять у кінофільмах, істотно відрізняється, на думку фахівців, від „офіційного” хінді, яким говорять на телебаченні й пишуть у газетах. І перший, і другий варіанти мови є індикаторами соціальної приналежності індивіда, його соціального статусу.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Схожі:

Посилання на використані ресурси Інтернету
Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер с нем. СПБ, 1913 Герман Вейс. История культуры народов мира. – Москва : Эксмо, 2005
ОРІЄНТОВНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ З КУРСУ
Барабаш Ю. Я. «Знаю человека…». Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М., 1989
Это билеты по Истрии украинской культуры, можно их использовать для написания реферата

Библиографический список литературы по вопросам высшей школы
Брызгалина Е. В. О критериях оценки педагогической деятельности преподавателя в контексте управления качеством образования / Е. В....
МЕЖГОСУДАРСТВЕННЫЙ СОВЕТ ПО СТАНДАРТИЗАЦИИ, МЕТРОЛОГИИ И СЕРТИФИКАЦИИ
Российской государственной библиотекой и Российской национальной библиотекой Министерства культуры Российской Федерации, Межгосударственным...
СЕРГІЙ ЖАДАН: ЛІТЕРАТУРА НЕ Є ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ, НІЖ СПОРТ ЧИ ПРОҐНОЗ ПОГОДИ
Львів), «Історія культури початку століття», «Біґ Мак» (обидві — Київ 2003), «История культуры начала столетия» (2003, Москва). Тексти...
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ
Економічна теорія: Навч метод посібник для самост вивч дисц. / О. В. Бородкіна – К.: ДУІКТ, 2010. –с
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб
Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с
Колесніченко Л. А., Борисенко Л. Л. К 60 Основи психології та педагогіки:...
К 60 Основи психології та педагогіки: Навч метод посібник для самост вивч дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 157 с
1. Культурологія як наука. Етапи становлення
Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка