Гуревич П. С. Философия культуры. М., 1994. Каган М. С. Философия культуры. Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч посібник
|
|
Скачати 3.33 Mb.
|
|
ТЕМА 2. КУЛЬТУРА ЯК ЗНАКОВО-СЕМІОТИЧНА СИСТЕМА 2.1. Сутність інформаційно-семіотичного підходу до культури. Інформаційно-семіотична структура культури. 2.1.1. Культура як спосіб і наслідок людської діяльності. Поняття артефакту. 2.1.2. Культура як світ смислів. 2.1.3. Культура як знакова система. 2.2. Функції культури. ЛІТЕРАТУРА Гуревич П.С. Культурология: Учебник. – М., 2000. Гуревич П.С. Культурология. Курс лекций: Учебник для вузов. – М., 2003. Гуревич П.С. Философия культуры. – М., 1994. Каган М.С. Философия культуры. – Спб., 1995. Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. – К.:МАУП, 2000. Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. – Львів, 2003. Культурологія: Навч. посібник. / А.Г.Баканурський та ін. – К., 2005. Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб пособие. – Спб., 1996. Культурология: Учеб. для студентов тех.вузов / Н.П.Багдасарьян и др. – М., 1999. Культурология: Учеб. пособие для студ. негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М.С.Киселёва. – М., 1993. Культурология. ХХ век. Антология. – М., 1995. Культурология. Словарь. – Спб., 1997. Культурология: Учеб. пособие для студентов вузов. /Под. ред. В.И.Добрынина. – Ростов-на-Дону, 1998. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 2005. Ницше Ф.Воля к власти. – М., 1994. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. – К., 2006. 2.1. Сутність інформаційно-семіотичного підходу до культури. Інформаційно-семіотична структура культури. Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є теза про способи та наслідки людської діяльності. З’ясуємо цю тезу детальніше. 2.1.1. Культура як спосіб і наслідок людської діяльності. Поняття артефакту Діяльність – це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку визначено фіксувати поняття культури, пов'язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є, по-перше, свідома постановка мети; по-друге, – цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилася діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти. Постійне формування все нових і нових завдань та засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. У цьому відношенні культура протистоїть натурі – природі. Культурне – означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без утручання людини. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг та меблі, скло та бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо й п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів: того, що існує незалежно від нього, – світу природи, та світу матеріальної культури. Продукти й наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами (від лат. аrte – штучний, factus – виконаний). Артефактами – феноменами культури – є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби і способи дій. Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, а й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності, або світ артефактів – це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика. 2.1.2. Культура як світ смислів Культура являє собою світ смислів. Людина – творіння природи, й усі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і в будь-яких природних явищах та процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає відповідно до об'єктивних законів розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури й творіннями природи? Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику, і, крім неї, ніякої іншої визначеності вони не мають. Артефакти – предмети культури, що, на відміну від явищ природи, мають подвійну визначеність. З одного боку, в них, як і в природних явищах, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, котра існує сама по собі, окремо від людини. Але з другого боку, артефакти мають ще й іншу, суб'єктивну визначеність. У них утілено те, що називають „смислом”, „значенням”. Ця об'єктивна визначеність виникає в артефактах тому, що людина опредмечує в них свої уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини. Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється в мові. Але сенсозмістову сутність має також усе, що людина створює й що становить культурне середовище її буття: твори мистецтва і правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмета відбивається в його призначенні, ролі. Потрібно відмітити, що предмети, взяті відокремлено, поза їх відношенням до людини, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл піраміди існує не в ній, тобто не у фізичних параметрах, а в культурі, творінням якої вони є. Смисл речей існує не в них, а в культурі, котра породила їх, і в тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку, і все життя в цілому. Отже, культура – не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура – це й світ смислів, які людина вкладає у свої творіння та дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності й регулятиви. Смисли утворюються у свідомості людини, коли вона згідно зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює навколишні явища й процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно до цього знання (те, що дається пізнанням), цінності (те ставлення до об'єкта, що формується у свідомості людини) та регулятиви (те, чим регулюються дії) являють собою три основних види смислів. Знання (когнітивний смисл) (від лат. соgпіtіо – знання, пізнання) – це інформація про властивості об'єкта. Може здатися, що таке визначення тривіальне. Проте насправді його простота недостатня. Визначення знання – одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:
- знання може бути як істинним, так і помилковим. Неправильне помилкове твердження – це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що в знаннях є елемент суб'єктивності та що істинність їх відносна. Коли людина каже «Я знаю...», вона робить одразу подвійне твердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об'єкта, а інше – що це знання є об'єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення (презумпція об'єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто має суб'єктивний характер. У ньому завжди наявний слід людини, котра ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе одягає „маску” об'єктивності й ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу доводиться думати про те, що цього разу приховується під згаданою „маскою”; - об'єктом знання може бути все, що завгодно – фізичні тіла й людські думки, реальні явища й нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що до змісту знань входять не тільки обґрунтовані та доказові твердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли. Знання – результат процесу діяльності пізнання, перевірене суспільною практикою і логічно впорядковане відображення в свідомості людини. Це категорія, що відбиває зв'язок між пізнавальною та практичною діяльністю людини. Знання виявляються в системі понять, суджень, уявлень й образів, орієнтовних основ дій тощо. Таким чином, знання – це важлива частина культури. З розвитком культури обсяг знань, які є в суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання, накопичені в культурі, істинні. У кожній епосі є знання, котрі колись у минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є й такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові. Цінність (ціннісний смисл) – фіксована в людській свідомості характеристика відношення об'єкта до людини і відповідно людини до об'єкта. Об'єкт має цінність, якщо людина бачить у ньому засіб задоволення якої-небудь своєї потреби. Цінність є не об'єкт сам по собі, а його властивість, здатність задовольняти людські потреби. Об'єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття „цінність” у культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є лише грошовим відбиттям цінності, та при цьому величина вартості зовсім необов'язково відповідає справжній цінності об'єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може становити велику цінність який-небудь пам'ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо, їх не можна ані продати, ані купити за будь-які гроші. Щоб об'єкт мав цінність, необхідно щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, вода, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають. Таким чином, цінність пов'язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об'єкта, у тому числі якусь особливу його "властивість", здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність. Проте остання не є знанням, а є відношенням між людиною та об'єктом. Цінності поділяються на матеріальні й духовні. До перших належать матеріальні блага (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других –духовні блага (художні, наукові, філософські ідеї). Проте слід мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки являють собою різновид смислів; „матеріальними” й „духовними” називають у дійсності не самі цінності, а об'єкти (блага), які служать їх носіями. Здатність оцінювати об'єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов'язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об'єктів, які максимально повно і досконально відповідали б їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних та духовних благ оцінюються порівняно з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу. Існуючи в дійсності, об'єкти ніколи не збігаються з ідеалами (наприклад, ідеали свободи та справедливості не є описанням тієї свободи й тієї справедливості, які існували чи існують зараз у якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства, в якому повністю були б реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб дізнатися, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її "в натурі", той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає. Кожна особистість унікальна і неповторна, й у кожної виникає свій, унікальний і неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Те, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософи-просвітителі XVІII ст. вважали найвищою цінністю освіту, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала. Проте було б неправильно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали й цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі він віднаходить цінності та ідеали різних поколінь і епох: національні, професійні, вікові, сімейні тощо. Унаслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, яка містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із усіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її вподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвідові. Проте культура не є лише системою цінностей та ідеалів, але вміщує в себе й антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям й ідеалам, є їх запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охоплює всього її змісту. Регулятив (регулятивний смисл) – це правило, або вимога, відповідно до якої люди будують свою поведінку та діяльність. Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в певній культурі норми поведінки й діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме „нормальне” і навпаки. На відміну від тварин, люди не можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, що відіграють у житті людей таку саму роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, котрі вони для себе встановлюють (наприклад, норми і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху тощо). Людина може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти „за правилами” чи „проти правил”, але прийнявши їх, вона сама себе зобов'язує до їх дотримання й виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей, – специфічна риса людського способу життя, що закріплена в культурі. Культурні норми досить різноманітні. Вони більшою чи меншою мірою регламентують усе, з чим пов'язане людське життя, – їжу, одяг, стосунки між чоловіками та жінками, розваги й працю. Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок її дії стають значною мірою зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках та життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію й дотримуємося пов'язаних з нею програм поведінки. Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість найрізноманітніших програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає в тому, наскільки людина здатна до вільного вибору й творчості. 2.1.3. Культура як знакова система Культура виступає також – як світ знаків. Виступаючи як носії смислу, „оброблені” (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають символами, вираженими певними знаками. Знак – предмет (явище, дія), що виступає носієм інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передавання. Знаки й системи знаків досліджуються спеціальною наукою –семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охоплює дуже широкий діапазон об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) (російська, українська, англійська та ін.), а також штучні мови – мова математики, хімічна символіка. До знакових систем належать різноманітні системи сигналізації, мови образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть бути засобами для відображення якогось змісту. Ми живемо не тільки в світі речей, але й у світі знаків. Це – третя найважливіша характеристика культури. Явища культури – це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто зміст, започаткований у них людьми. Зрозуміти будь-яке явище культури – означає побачити в ньому не просто чуттєве, а і „невидимий” суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає як знак, символ, текст (котрий потрібно не тільки спостерігати, а й усвідомлювати), воно стає фактом культури. Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план. Але в цьому випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все змінюється, як тільки маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони вже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, знайдені під час розкопок, стають предметами давньої культури: вони цікавлять його насамперед як носії соціальної інформації, а для злочинця це лише засіб наживи – їх значення, культурна функція його не цікавлять. Меч – зброя, і тому коли він застосовується для захисту або нападу, то використовується як предмет, а не знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса, стає символом того, що його володар – воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХVІІ-ХVІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично не була зброєю – вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В „Скупом рьщаре” О.С. Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм "істинне", тобто практичне застосування. Але для самого барона золото – не засіб, що забезпечує можливість розкішно жити, а символ могутності та влади над людьми. Макар Дєвушкін у „Бідних людях” Ф.М. Достоєвського соромиться дірявих підошов чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може спричинити багато неприємностей: промочені ноги, охолодження організму, застуду. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього найстрашніше те, що дірка на підошві – це знак бідності. Сором його спричинений саме знаковими властивостями його чобіт. Знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменами, набувають не тільки творіння рук людини, але і природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіявши їх у свій духовний світ, люди наділяють їх „людським” (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці та боязливого зайця в народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана – природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією („Останній день Помпеї” К.П. Брюллова), то стає знаком, символом, у котрому люди усвідомлюють особливий „позаприродний смисл”. І це надає йому значення явища культури. Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше, як культурний феномен. (Наприклад, хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною „величністю” чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність та її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно змінюються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною). Коли огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів – її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного. Насправді знак – це матеріальний предмет, що сприймається через відчуття, а його значення (зміст, інформація) є продуктом духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними "матеріальними оболонками" людських думок, почуттів, бажань. Для того, щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались та сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані в цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або, інакше кажучи, інформації та коду, в якому вона фіксується й транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури. Культура являє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин та нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого у тварин відбувається генетичним шляхом, а також якоюсь мірою через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їх (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою протягом життя, не успадковується нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід „з нуля”. Тому обсяг інформації, що наявний в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується. Будь-яка подія у сфері культури може стати явищем культури за умови, що вона буде відображена в тексті. Текст є носієм інформації. Лише за цієї умови культура спроможна виконувати функцію збереження і передачі інформації від покоління до покоління. В історії людської культури сформувалося два канали передачі інформації: один – генетичний, притаманний усій живій природі, по іншому каналу інформація передається від покоління до покоління засобами різноманітних знакових систем. Одиниці інформації англійський дослідник Р. Доукінс назвав мемами, тобто якщо в біологічному житті людства накопичується генофонд, то в культурному – мемофонд, який відображений у текстах. Зазначимо, що під поняттям "текст" розуміється усе створене людиною, тобто неприродне, абсолютизоване в книзі, картині, скульптурі й архітектурних пам'ятниках, одязі, в інформації на рекламному щиті, екрані комп'ютера. Тому можна припустити, що культура в найкоротшому визначенні – це „все те, що не природа”. За висловом Ю.М. Лотмана та Б.А. Успенського, культура „є пристрій, що виробляє інформацію". Разом з цим вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві – це те саме, що математичне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову та програми опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови – знакові системи. Її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. В ній містяться програми людської поведінки, що відображають досвід багатьох поколінь людей. Отже, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства. Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає в трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури – це будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища), що містять у собі смисли, тобто постають як знаки, котрі мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, в яких міститься соціальна інформація (схема. 1.1) Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури: Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.  Схема 1. Інформаційно-семіотична структура культури 2.2. Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділіти кілька найбільш суттєвих. 1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу й досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності. 2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну та завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й, нарешті, у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності. 3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів з навколишнім середовищем. 4. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, наприклад, в ліберальній Англії. 5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого – на здобуття національного суверенітету та збереження культурної самобутності. 6. Емоційно-естетична і виховна функція культури полягає у формуванні у людей засобами культурно-художнього впливу почуття прекрасного, виховання у них гідності, шани й поваги до національних та загальнолюдських цінностей, до людей, сім’ї, навколишнього природного середовища. |
Схожі:
| Посилання на використані ресурси Інтернету Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер с нем. СПБ, 1913 Герман Вейс. История культуры народов мира. – Москва : Эксмо, 2005 |
ОРІЄНТОВНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ З КУРСУ Барабаш Ю. Я. «Знаю человека…». Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М., 1989 |
| Это билеты по Истрии украинской культуры, можно их использовать для написания реферата |
Библиографический список литературы по вопросам высшей школы Брызгалина Е. В. О критериях оценки педагогической деятельности преподавателя в контексте управления качеством образования / Е. В.... |
| МЕЖГОСУДАРСТВЕННЫЙ СОВЕТ ПО СТАНДАРТИЗАЦИИ, МЕТРОЛОГИИ И СЕРТИФИКАЦИИ Российской государственной библиотекой и Российской национальной библиотекой Министерства культуры Российской Федерации, Межгосударственным... |
СЕРГІЙ ЖАДАН: ЛІТЕРАТУРА НЕ Є ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ, НІЖ СПОРТ ЧИ ПРОҐНОЗ ПОГОДИ Львів), «Історія культури початку століття», «Біґ Мак» (обидві — Київ 2003), «История культуры начала столетия» (2003, Москва). Тексти... |
| НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ Економічна теорія: Навч метод посібник для самост вивч дисц. / О. В. Бородкіна – К.: ДУІКТ, 2010. –с |
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с |
| Колесніченко Л. А., Борисенко Л. Л. К 60 Основи психології та педагогіки:... К 60 Основи психології та педагогіки: Навч метод посібник для самост вивч дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 157 с |
1. Культурологія як наука. Етапи становлення Своїм завданням культурологія вважає дослідження всіх процесів взаємодії людини зі світом природи, світом соціуму і світом фізичного... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua