Проблеми розуміння поняття «культура»


Скачати 2.54 Mb.
Назва Проблеми розуміння поняття «культура»
Сторінка 14/20
Дата 14.03.2013
Розмір 2.54 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Культура > Документи
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20
55. Київський університет св. Володимира та його внесок в освіту та науку в Україні

Київський університет виник на базі Кременецького ліцею, який був закритий царським урядом і який перебазувався до Києва. 15 липня 1834 року на день Святого Володимира, відбулося урочисте відкриття Університету.(Перейменований 1939 році на ім. Т. Шевченка). Київський університет був другим університетом, заснованим на українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії.

Вже 28 серпня (9 вересня) 1834 р. 62 студенти розпочали навчання.

Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р.— медичний.

Київський університет спочатку мав лише два факультети: філософський та юридичний. Філософський факультет складався з двох відділів - історико-філологічного та фізико-математичного (у 1850 р. ці відділи переросли в самостійні факультети). 1841 р. в університеті було відкрито ще один факультет - медичний.

М. Максимович обіймав посаду ректора, В. Цих — проректора, а О. Новицький очолив кафедру філософії. Саме з іменами М. Максимовича та О. Новицького пов´язане становлення професійної філософії в Університеті Св. Володимира.

Михайло Максимович (1804-1873) був учений з енциклопедичними знаннями. Його праці мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Він природознавець, історик, філолог, фольклорист, етнограф, він зробив значний внесок і в києвознавство. Перебуваючи в Києві, М. Максимович видав два томи альманаху «Киевлянин», в яких умістив також власні студії з історії Києва, а пізніше у Петербурзі побачила світ його праця «Листи про Київ і спогади про Тавриду».

Перу українського філософа Ореста Новицького (1806—1884) належать праці: «Про духобори» (1831); «Про первісний переклад священного письма на слов´янську мову» (1837); «Про зауваження щодо філософії в теоретичному і практичному аспектах, їх силу і важливість» (1837); «Про розум як вищу пізнавальну властивість» (1840); «Керівництво до логіки» (1844); «Коротке керівництво до логіки з попереднім нарисом психології» (1844); «Поступовий розвиток древніх філософських учень у зв´язку з розвитком язичницьких вірувань» (1860—1861).

Упродовж XIX ст. Київський університет переживав часи піднесення й занепаду, однак завжди залишався одним із провідних центрів культури й науки Російської імперії. Тут працювали визначні історики і філологи М. Костомаров, В. Антонович, В. Іконніков, правники М. Іванишев та М. Владимирський-Буданов, математик І. Рахманінов, фізик М. Аве-наріус, хіміки М. Бунге та С. Реформатський, лікар В. Караваєв та багато інших. Серед випускників університету цієї доби були славетні українські вчені та політичні діячі Михайло Драгоманов та Михайло Грушевський, майбутні президенти Всеукраїнської академії наук О.Левицький, В.Липський та Д. Заболотний.
56. Загальна характеристика розвитку філософської думки в Київському університеті св. Володимира.

Київський університет виник на базі Кременецького ліцею, який був закритий царським урядом і який перебазувався до Києва. 15 липня 1834 року на день Святого Володимира, відбулося урочисте відкриття Університету.(Перейменований 1939 році на ім. Т. Шевченка). Київський університет був другим університетом, заснованим на українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії.

Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р.— медичний.

М. Максимович обіймав посаду ректора, О. Новицький очолив кафедру філософії. Саме з іменами М. Максимовича та О. Новицького пов'язане становлення професійної філософії в Університеті Св. Володимира.

Праці Максимовича мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства, збагнути зв'язок філософії з природознавством та іншими науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань, творчий потенціал.

О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької, зробив спробу по-новому підійти до осмислення предмета, завдань і призначення філософії, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку. У поглядах на історію О. Новицький дотримувався європоцентризму. Він вважав, що розвиток всесвітньої історії зумовлений Європою, хоча при цьому не заперечував ролі інших народів, наголошуючи, що народи, які виконали свою роль в історії, не сходять з історичної арени. Вони можуть змішуватися з іншими, можуть знову відродитися і зробити свій внесок у розвиток людства.

Перу українського філософа Ореста Новицького (1806—1884) належать праці: «Про духобори» (1831); «Про первісний переклад священного письма на слов´янську мову» (1837); «Про зауваження щодо філософії в теоретичному і практичному аспектах, їх силу і важливість» (1837); «Про розум як вищу пізнавальну властивість» (1840); «Керівництво до логіки» (1844); «Коротке керівництво до логіки з попереднім нарисом психології» (1844); «Поступовий розвиток древніх філософських учень у зв´язку з розвитком язичницьких вірувань» (1860—1861).

Саму історію філософ Новицький поділяв на два періоди — язичницький і християнський. Відповідно, виокремлював два періоди розвитку історії філософіїдавньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Ці періоди він розбивав на етапи, напрями, витворивши цікаву й оригінальну концепцію історико-філософського процесу, його періодизацію.

С. Гогоцький також приділяв увагу проблемам теорії пізнання, соціальним питанням. У процесі пізнання філософ виділяв три етапи пізнавальної діяльності: 1) чуттєву свідомість, що керується свідченнями відчуттів; 2) діяльність уявлення, або уявляючу свідомість; 3) мислення, або мислену свідомість. Саме пізнання розглядав як процес, у якому кожний ступінь пов'язаний з іншим, процес переходу від одного етапу до наступного; істину розглядав як гармонію мислення з буттям, вічною дійсністю, а її критерієм вважав узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією. Із цих позицій критикував механічний матеріалізм за спроби звести психічні явища до простих форм руху матерії, за механічне перенесення законів одного рівня на інший, невміння пояснити механізм переходу від чуттєвого до раціонального. Заперечував атомістичну теорію; душу й дух розглядав як дві форми прояву життєвого начала Бога.
57. Архітектура в Україні 19 ст.

Значного розвитку в Україні набули будівництво іі архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст. належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821 — 1841 pp. за проектом архітектора С.Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині ім. М.Заньковецької) архітекторів А.Пихля і Я.Зальцмана (1837 — 1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В. Равського. У 70-х роках в Києві на Думській площі (тепер майдан Незалежності) за проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.Беретті), театру М.Соловцова, оперного театру (арх. О.Шретер), Володимирського собору (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті). У Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітектори Ф.Фельнер, Г.Гельмер), Нової біржі (арх.О.Бернадрацці). Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові —- будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І.Гохбергер), оперного театру (арх. Г.Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й.Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Наприкінці XVIII — у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях м. Білої Церкви, в долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.
58. Просвітництво в Україні

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.
59. Роль Кирило-Мефодіївського братства в духовному відрожнні Наддніпрянської України

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації.

У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.

Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна».

Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.

Історичне значення ідей Кирило-Мефодїівського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С.Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ´я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим».

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

Підводячи підсумки соціально-економічного та суспільно-політичного й духовного розвитку Східної України в кінці XVIII — першій половині XIX ст., слід охарактеризувати цей період як один із найважчих і найскладніших: жорстока кріпосницька експлуатація, колоніальне гноблення, політична реакція, переслідування будь-якої вільної думки, розгром всіх спроб передової частини суспільства внести зміни в життя трудового народу. І, попри все, боротьба за ліквідацію кріпосництва, за національне відродження українського народу, його культури і мови.

Криза кріпосництва і швидке зростання товарно-грошових відносин, суспільно-політичні рухи, повстання декабристів і польських революціонерів, селянські виступи, діяльність кириломефодіївців та інших українських національно-визвольних груп розхитували царизм і готували радикальні реформи. Кирило-Мефодіївське братство своїми ідеями і діяльністю зміцнило традиції боротьби української інтелігенції, більшості народу за національне визволення.
60. Розвиток музичного й театрального мистецтва в Україні 19 ст.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.
61. Українська література XIX ст.

Література 40-50-х pp. розвивається ще на основі ідей романтизму. Органічним поєднанням надбань романтичної школи з широкими національно-політичнимн ідеалами стала творчість Тараса Шевченка(1814-1861), яка склала цілу епоху в українській літературі. Багато поетів зазнали на собі його впливу. Розвивають революційну та патріотичну тематику поезії Кобзаря Леонід Глібов (1827-1893) – обдарований байкар та поет-лірик; Степан Руданськнй (1834-1873) – автор співомовок, сповнених щирого гумору, та ніжних ліричних віршів; Анатолій Свидницький (1834-1871) – поет та прозаїк, автор роману «Люборацькі»;Павло Чубинський (1839-1884) – етнограф і творець національного гімну «Ще не вмерла Україна» та інші.

Однак, найвидатнішою постаттю в тогочасній українській літературі поряд з Т. Шевченком був Пантелеймон Куліш (1819-1897). Поет, прозаїк, журналіст, історик, мовознавець, П. Куліш стає визнаним лідером українського письменства, після смерті Т. Шевченка, береться продовжити його роботу. Як поет він не здобуває великої слави: його вірші є або стилізацією народнопісенної творчості, або переспівами мотивів великого Кобзаря. Значно сильніше проявився його талант у прозі. Зокрема, в історичному романі «Чорна рада» (1857) автор намагається змалювати не ідилічну, а правдиву картину минулого України, показати повнокровний образ українського суспільства XVII ст. Проза П. Куліша, як і «Кобзар» Т. Шевченка; відіграла для української літератури велику роль у витворенні літературної мови. Прислужився П. Куліш українській культурі і як літературний критик та перекладач (йому належить переклад «Біблії», творів Шекспіра тощо).

Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), «Народні оповідання» якої радо привітав Т. Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва.

Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будителем українців на західних землях став Юрій Федькович (1834-1888), зачинатель культурного відродження Буковини.

Добою панування критичного реалізму в нашій літературі стали 70-80-ті pp. Правда, не всі письменники твердо додержувались його основних засад, суміщаючи правдивість передачі суспільних обставин та побуту народу з деякою ідеалізацією характерів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І. Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (1849-1920) та Іван Франко (1856-1916).

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко, йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40-70-х pp. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «Товариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках – оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лисенко, М. Старицький.

Емський акт 1876 p., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», спричинився до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави «малоросійських» п’єс. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизаветграді в 1882 р. До заснованої М. Кропивницьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, О. Вірина та інші. Театр з успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа розпалася, – і протягом 80-90-х pp. діяло вже кілька професійних театрів.
62. Загальна характеристика української культури XX ст.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР,Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.
63. Розвиток національної культури на початку XX ст

Розвиток української культури на початку XX ст. розпочався з наступних передумов:

по-перше, це піднесення національно-визвольного, революційного руху на початку XX ст., особливо в період революції 1905-1907 рр.;

по-друге, шовіністична політика царської влади, що продовжувала русифікацію і репресії щодо української культури. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції 1907-1910 рр.

Слід також мати на увазі, що на початку XX ст. поглибився розрив у розвитку культури в Україні: в той час як невеликий прошарок суспільства виходив у своєму культурному розвитку на європейський рівень, переважна більшість населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури. Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. Так, серед селян в українських губерніях письменних було від 4 до 10 відсотків, тоді як у Московській і Петербурзькій губерніях - близько 20 відсотків.

Політика русифікації особливо давалася взнаки в галузі освіти. В університетах у період реакції було суворо заборонено читання курсів української мови, літератури та історії України. Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в "мазепинстві", "сепаратизмі". Часто-густо адміністрація навчальних закладів забороняла співати українські пісні, декламувати вірші, навіть виконувати музичні твори з українського мелосу.

Та все ж революція 1905-1907 рр. призвела до помітних зрушень системі освіти. Скорочується мережа церковнопарафіяльних шкіл, тимчасово запроваджується в ряді шкіл вивчення української мови  і  викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вузів як вільним слухачкам. В ряді міст України створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві був заснований Фребелівський жіночий педагогічний Інститут.

Економічні потреби на початку XX ст. значно прискорили розвиток науки і техніки. Цілий ряд значних науково-технічних досягнень свідчив про високий рівень інженерної думки. Вагомих успіхів було досягнуто в літакобудуванні. Д.Григорович став конструктором першого в світі гідролітака, І.Сікорський - першого багатомоторного літака. В галузі медицини Д.Заболотний першим у світ і відкрити шляхи поширення чуми і визначив ефективні методи боротьби з цим захворюванням.

Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики були роботи Б.Грінчеика, особливо його чотиритомний "Словарь української мови", що вийшов у 1907-1909 рр. В цей же період друкуються перші науково-популярні праці з історії України. Особливо велику популярність мала "Історія України-Руси" М.Аркаса, де цікаво і захоплююче викладався історичний матеріал. Але найвизначнішу роль в розвитку історичної науки відіграли в цей час роботи М.Грушевського. Уже в 1904 р. виходить його "Очерк истории украинского народа" російською мовою. В 1911р. була випущена "Ілюстрована історія України". Водночас Грушевський працює над створенням багатотомної "Історії України-Руси", яка стала першим фундаментальним викладом української історії із стародавніх часів до середини XVII ст.

Попри всі заборони, розвивається українське мистецтво, особливо музика і театр. В Західній Україні всесвітньо визнаною співачкою стала С.Крушельницька, неповторний голос якої ввійшов до скарбниці вокального мистецтва.

Однією з небагатьох поступок царизму в період революції був дозвіл користуватися на театральній сцені українською мовою. В українському театрі продовжує плідно працювати ціла плеяда визначних митців -М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Старицький, М.Карпенко-Карий, М.Заньковецька та ін. У 1907 р.

Характеризуючи образотворче мистецтво цього періоду, слід відзначити творчість І. Труша, який написав ряд чудових портретів (Л.Українки, М.Лисенка, І.Франка та ін.), а також М.Пимоненка О.Мурашка, П.Левченка та інших митців, український живопис виходить на європейський рівень.

Таким чином, на початку XX ст. українська культура робить значні кроки в своєму розвитку. Під впливом зростання національної самосвідомості народу відбувається процес духовного розкріпачення українських митців. Однак серйозні суперечності гальмували культурний процес. Це і русифікація, і розрив між високою культурою еліти та відсутністю доступу до неї переважної більшості українського народу.








64. Національно-культурне становище українців у 20-30-ті роки ХХ століття.

Після повалення Російської імперії розвиток української культури відбувався під знаком її національно-державного відродження. Можна зазначити 2 етапи розвитку української культури цих років: 1) етап національно-культурного відродження (1917-1930) та 2) етап тоталітарного сталінізму та « соцреалізму» (після 1930 ), який знищив здобутки попереднього.

Розглянемо більш детально перший етап. Він характеризувався широким розвитком культури. Починаючи з 1918 року виникає величезна кількість літературних обєднань. Найбільш відомі з них: ВАПЛІТЕ, «неокласики», «Плуг» тощо… Найвидатнішими представниками цих угрупувань були Тичина, Рильський, Хвильовий, Вороний, Сосюра, Драй-Хмара… Процеси культурного відродження також сильно помітні в драматургії та театрі. Зокрема слід зазначити створення Лесем Курбасом новаторського обєднання – театру «Березіль», який заклав підвалини новаторської театральної школи на Україні. Також слід зазначити творчість письменника В. Винниченка, в драматургії якого вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію та українське місто. На етапі національного-відродження також значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва, поштовх чому дала створена в 1917 році Українська академія мистецтв. Серед українських художників тих часів слід зазначити імена: Г. Нарбута, О. Богомазова, О. Екстера, П. Холодного тощо. Щодо української скульптури тих часів, слід зазначити, що на неї негативно вплинули соціальні замовлення, тобто масове замовлення на створення пам’ятників революційних вождів. Архітектуру даного етапу характеризує намагання відшукати втрачений національний стиль. Музичну культуру України тих часів розвивається під впливом 3-ьох основних чинників: традицій народної письменності, музичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики. Також дуже сильно сприяв розвитку української культури процес українізації, який фактично «пропогандував» українську мову та культуру.

Однак на зміну етапу культурного піднесення прийшов етап тоталітарного сталінізму. Починаючи з 1930 року українська культура починає масово утискатись. Найжахливішими моментами цього етапу були безумовно «розстріляне відродження» та голодомор. Всі традиційні культурні інституції та їх носії – люди були піддані репресіям і знищені. Були розстріляні такі видатні постаті, як: М. Яловий, М. Хвильовий (зчинив самогубство), Куліш, Драй-Хмара, Курбас тощо… Характерові української культури була завдана всеохопна деформація з боку радянської влади. Були закриті усі релігійні організації, заборонялись різдвяні та весняні цикли пісень, всюди насаджувались більшовицькі традиції. Апогеєм утисків українського народу став голодомор 1933 року, під час якого загинули щонайменше 4 мільйона українців. Таким чином цей етап повністю знищив усі здобутки українського відродження.
65. Мистецьке життя України перших десятиліть ХХ століття.

Початок XX ст. для України був відзначений долученням до загальноросійського визвольного руху. У цей час в Україні намітилася тенденція до підвищення освітнього рівня народних мас, зацікавлення національною історією та культурою, що вивчалися у недільних школах. З´являються народні бібліотеки, просвітницькі товариства, аматорські театральні гуртки. Розвиток промисловості активізував поширення професійно-технічних закладів. Усе це спричинило бурхливий розвиток українського мистецтва та культури. На розвиток українського мистецтва тих часів також мала сильний вплив тенденція до «європеїзації» та модернізму. Зокрема слід зазначити, що в цей час створюється «нова школа» української літератури, пов’язана перш за все з іменами О. Кобилянської, М. Коцюбинського та В. Стефанника. Представники цієї школи намагались розповісти про народне життя «модерним» європейським стилем. Новаторські мотиви і форми зображення виникли і у царині живопису та графіки, де активно працювали видатні майстри: О. Мурашко, О. Новаківський, П. Ковжун, І. Труш, М. Сосенко та інші. З 1904 року у Києві Микола Лисенко заснував музично-драматичну школу. ЇЇ вплив був відчутний протягом усього ХХ ст. В Києві з 1907 року починає працювати український театр М. Садовського. В цей же час І. Мар’яненко засновує Товариство українських акторів. До репертуару театрів долучаються п’єси Лесі Українки, О. Олеся та В. Винниченка. Також велика увага приділяється науковим пошукам в галузі українознавства. В умовах піднесення рухів за незалежність України зявилися капітальні дослідження історії, культури, етнографії та філології. В цей час М. Грушевський написав свої фундаментальні праці, присвячені дослідження українського історико-культурного і літературного процесу. Однак не дивлячись на всі ці позитивні моменти, українська культура усе ще перебувала під тиском русифікації, яка набула жорстких форм під час Першої світової війни. Зокрема до 1917 році в Україні не було жодного навчального закладу з українською мовою навчання. Загалом перші десятиліття 20 ст. характеризується пожвавлення культурно-мистецького становища України, однак українська культура все ще сильно утискається з боку російської.
66. Голодомор в Україні: проблеми і перспективи вивчення.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

Схожі:

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості
У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена...
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості
У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена...
ЗАВДАННЯ
Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ
Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних...
Періодизація історії української культури
Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок
Природне право у контексті розуміння свободи за Томасом Гоббсом
Розуміння поняття «природне право» за весь час історії Філософії права трактувалося по різному. Науковці виводили це поняття через...
Правила поведінки під час уроків і на перервах. Поведінка в їдальні, в бібліотеці
Мета: уточнити розуміння учнями поняття культура поведінки; вчити шанобливого ставлення до працівників школи; виявляти турботливе...
2. Сутність поняття культура. Культура і цивілізація
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної...
ЛЕКЦІЯ 2-3
Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини
1. Культура як духовний та суспільний феномен
Проте "культура" — не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка