|
|
Скачати 0.79 Mb.
|
|
1.2.1. Про дидактичну майстерність учителя Нинішні умови гуманізації і демократизації у всіх сферах суспільного життя породжують пошуки і розробку нової стратегії освіти, що грунтувалася б на реальному запровадженні і здійсненні особистісно орієнтованого процесу навчання. Останнім часом цій актуальній проблемі багато уваги приділяють Міністерство Освіти, Академія педагогічних наук України, практичні працівники. Над її обгрунтуванням ілеспрямовано працює ряд вчених. Так, О. Я. Савченко вичленяє і розглядає такі ознаки особистісно орієнтованого навчання: зосередження уваги на потребах учня, забезпечення діагностичної основи навчання; переважання навчального діалогу; співпраця, співтворчість між учнями і вчителями, партнерство всіх учасників навчально-виховного процесу; наявність у навчальній ситуації вибору і відповідальності; турбота про фізичне та емоційне благополуччя учнів; пристосування методики до навчальних можливостей дитини; стимулювання розвитку і саморозвитку, як учнів так і вчителів. Такі погляди і підходи щодо шкільного навчання висловлював, відстоював і практично реалізував у 50-60-тих роках у Павлинській середній школі видатний український педагог-гуманіст і дитячий письменник Василь Олександрович Сухомлинський. Його творча спадщина для сучаних поколінь учителів — цінне джерело безперервного розвитку та удосконалення професійної, психолого-педагогічної майстерності взагалі і дидактичної зокрема. З цього приводу Василь Олександрович наголошував: “Теорія навчання — складна і потрібна теорія, без оволодіння якої неможливо працювати в школі”. Учений оцінював майстерність вчителя, виходячи з того, наскільки зміст, методи, прийоми і форми навчання, які він використовує, сприяє процесові духовного, розумового розвитку дитини, якою мірою процес навчання є водночас процесом фізичної, інтелектуальної, моральної, естетичної освіти і виховання учнів. Гуманіст-педагог не рекомендує вчителям захоплюватися тими методами і прийомами “ефективного”, “прискореного” навчання, в основі яких — погляд на мозгову здатність дитини, як на електронний механізм, здатний засвоювати велику кількість інформації. Дитина, застерігає В. Сухомлинський, - це жива істота, її мозок — найтонший, найніжніший і найскладніший витвір природи, до якого треба ставитися надзвичайно обережно і дбайливо. До важливих умов, що сприяють повноцінному розвитку дітей, В.Сухомлинський відносить відповідність методів навчання, структури уроку, взагалі всіх організаційних та психолого-педагогічних елементів навчальній (дидактичній) меті уроку, його освітньо-виховним і розвивальним завданням та змісту. Цій темі педагог присвятив спеціальну статтю “Відповідність методів навчання змісту і меті уроку”. Василь Олександрович визначає як одну з центральних проблем фахових методик і дидактики вцілому, а особливо практики організації навчально-виховного процесу, питання доцільності застосування того чи того методу, вміння використати всі його можливості. З цього приводу в зазначеній публікаіїї він підкреслює: “...мета уроку визначається роллю знань у дальшому житті учня і їх практичним використання. Методи ж роботи на уроці визначаються навчальною і виховною метою уроку.” Актуально звучать і такі думки Василя Олександровича: “Відповідність методів навчально виховній меті уроку визначає і його структуру. Не можна вважати нормальним таке становище, коли кожний урок, незалежно від його змісту, будується за шаблонною схемою: опитування — розповідь учителя - закріплення — домашні завдання...Досвід переконує, що чим більше методи роботи обумовлюються навчально-виховною метою уроку, тим більше урізноманітнюється його структура і тим чіткіше узгоджується кожний його етап із змістом навчального матеріалу. Таким чином, опитування, розповідь учителя, закріплення, домашні завдання можуть виступати, як етапи в структурі уроку, проте така послідовність їх використання не має бути обов'язковою і незмінною на всіх уроках. Структури уроків, взаємозалежність різних етапів В. Сухомлинський радить визначати на основі відповідності методів навчання освітньо-виховним і розвивальним цілям. Педагоди Павлинської середньої школи виробили структуру уроку для початкових класів, у побудові яких Василь Олександрович рекомендує виходити з таких принципів:
Потрібно прагнути забезпечити постійний зворотний зв'язок застосування знань: одержання вчителем інформації про те, як учні думають, яких результатів досягає кожен із них. А своєчасне одержання інформації про розумову працю кожного залежить від того, наскільки правильно вчитель дібрав завдання для застосування знань, наскільки в учнів розвинено їхні індивідуальні сили і здібності, а особливо — самостійність, індивідуальний характер розумової праці.
Розвиток, поглиблення знань відбувається і на уроці, і під час виконання домашніх завдань і в ході самоосвіти “читання літератури та ін.”. Таким чином, практична робота, потрібна для закріплення, розвитку, поглиблення знань має розподілитися на тривалий час і здійснюватися не лише під час передбачених для неї програмою годин. Уроки, які грунтуються на цих принципах, виявляються надзвичайно різноманітними за структурою і, що особливо важливо, за характром організації навчальної праці школярів. У початкових класах педагог радить важливе місце приділяти тим видам робіт, для яких характерна єдність слова вчителя, унаочнення, що його бачать діти, і практичної діяльності дітей. Початковий етап навчання відкриває дітям науковий погляд на світ, тому їм усе потрібно доступно пояснювати, показувати, тлумачити та вчити самостійно і конкретно щось робити. До найважливіших методів навчання, що потребує великої майстерності від педагога, В. Сухомлинський відносить слово. Він вважав, що практично не має іншого засобу, який би містив таку силу впливу на душу людини, як слово. Водночас Василь Олександрович застерігає від умисного і надмірного словесного дидактизму і зазначає, що у справжнього вчителя слово буде не безпристрасним “викладом матеріалу”, а зверненням до почуттів, свідомості та совісті вихованців: “Хай звучить у наших школах лагідне слово. Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо в людини повагу до самої себе, виховуймо чутливість до добра і зла”. Треба прагнути до того, щоб у кожному слові педагога була присутня жива людська пристрасть “оскільки, яким би високим не видавався зміст слів, що їх чує учитель, вони можуть залишитися для нього порожніми оболонками, якщо у них не запалає вогник пробудженого почуття. В цілому Василь Олександрович вважав: “Уся система навчання і розумового розвитку в нинішній школі потребує докорінного наукового удосконалення. Нехай у школі панують яскрава думка, живе слово і творчість дитини. На цих трьох китах повинен стояти весь зміст, весь характер духовного життя, розумового розвитку школярів”. Мистецтво навчати містить насамперед мистецтво говорити, спілкуватися, уміння чуйно звертатися до дитячого серця. Основну ділянку і форму організації шкільного навчання — урок — В. Сухомлинський називає дзеркалом загальної та педагогічної культури і майстерності вчителя, мірилом його інтелектуального багатства, показником його кругозору і ерудиції, адже, викладаючи матеріал, учитель не лише відкриває учням знання, а й виявляє себе. Саме цим пояснюється той факт, що один і той самий зміст знань в дного учителя розвиває, виховує, а в іншого — ні. Урок Василь Олександрович образно називав першим вогнищем, зігрівшись біля якого, дитина прагне стати вдумливим мислителем. Він вбачає надзвичайно важливе розвивальне завдання уроку в тому, щоб формувати в учня жадобу пізнання. Для цього вчителеві потрібно зайти до класу з думкою, принести з собою подив і бажання знати більше. Вчений звертає увагу на такий момент: “Одним з істотних недоліків багатьох уроків, навіть в учителів, які мають багаторічний стаж, є невміння чітко визначити мету уроку, підпорядкувати цій меті всі сторони, складові частини, етапи уроку...Безцільний урок перетворюється на пусте витрачення часу, втомлює учнів, привчає їх до бездіяльності, прищеплює погану моральну рису — лінощі. Ось чому кожному вчителеві варто постійно пам'ятати такі заповіді видатного педагога:
Багато уваги В.Сухомлинський приділяє проблемі наочності на уроці. Василь Олександрович, зокрема, вважав, що інтерес до предмета й увага учнів збільшуються завдяки майстерному використанню різноманітних засобів унаочнення. Водночас він застерігає: якщо вбачати в унаочненні тільки засіб збудження уваги учнів, то це загрожує примітивізмом і навчанню, і, як наслідок, розумовому вихованню та розвиткові. У книзі “Сто порад учителеві” вчений-педагог зазначає: “...мета застосування наочності полягає зовсім не в тому, щоб на весь урок привернути увагу учнів — наочність приноситься на урок для того, щоб на якомусь етапі пізнання діти відволікалися від образу, перейшли в думці до узагальнюючої істини, закономірності”. Принцип наочності має пронизувати не тільки урок, а й усі інші сторони навчально-виховного процесу, все пізнання. Наочність В. Сухомлинський називає світлом, що осяває стежку пізнання. Таке розуміння і такий підхід до “застосування засобів наочності вимагає великої науково-педагогічної підготовленності вчителя, знання психолоії дитини, підлітка, юнака, знання процесу оволодіння знаннями”. Унаочнення лише тією мірою сприяє розвитку і поглибленню уважності, якою воно впливає на думку і стимулює процес мислення. Щодо використання унаочнення в молодших класах, то В. Сухомлинський радить учителям: 1. Навчати дітей думати біля першоджерел мислення, зокрема, серед природи і у праці. 2. Застосовуючи унаочнення, варто задуматися над тим, як від конкретного перейти до абстрактного, на якому етапі уроку засіб унаочнення перестане бути необхідним: він потрібен лише на першому етапі активізації думки. 3. Поступово переходити від натуральних до образотворчих засобів унаочнення, а потім до таких, які дають символічне зображення предметів. 4. Від образотворчого унаочнення поступово переходити до словесно-образного. Словесний образ — це крок переходу від мислення формами, звуками, фарбами і відчуттями до мислення поняттями. 5. Засіб унаочнення має бути таким, щоб діти звертали увагу на найголовніше, найсуттєвіше. Унаочнення, як загальний принцип і метод розумової праці молодших школярів потребує, щоб дитина водночас бачила, слухала, перживала, думала: “Наочність — сила, яка розвиває уважність, мислення, вона надає емоційного забарвлення пізнанню. Завдяки одночасності бачення, слухового сприйняття, переживання і мислення у свідомості дитини формується те, що у психології називається емоційною пам'яттю...Без формування розвинутої, багатої емоціональної пам'яті не може бути й мови про повноцінний розумовий розвиток в дитинстві. У цьому зв'язку Василь Олександрович звертає увагу на необхідність надання слову (словесним методам), що входить у свідомість дитини, яскравого емоційного забарвлення. Одну з найважливіших і філігранно-тонких граней педагогічної професії В.Сухомлинський вбачає у тому, що вчитель навчає і виховує передусім не тими чи тими методами чи прийомами, а неповторністю своєї індивідуальності, особистісними якостями. За його глибоким переконанням, будь-який метод чи прийом без одухотворення живою думкою й пристрастю педагога залишається мертвою схемою. В умовах індивідуалізації та диференціації процесу навчання актуально звучать і такі цінні дидактичні заповіді В. Сухомлинського. Зокрема, у книзі “Сто порад учителеві” він зазначає: “Пам'ятайте, що нема й бути не може абстрактного учня...Мистецтво й майстернысть навчання і виховання полягає в тому, щоб, розкривши сили й можливості кожної дитини дати їй радість успіху в розумовій праці. А це означає, що в навчання має бути індивідуалізація — і у змісті розумової праці (в характері завдань), і в часі.” Роздумуючи над проблемою якісного освоєння учнями змісту шкільної освіти, В.Сухомлинський зазначає: “...я в своїй практичній роботі завжди маю на увазі дві програми навчання: перша — це обов'язковий для заучування й збереження в пам'яті матеріал, друга — позакласне читання, а також інші джерела інформації”. У Василя Олександровича є надзвичайно цінні поради щодо шляхів практично-технологічного здійснення запропонованої ним концепції двох програм навчання: “Я раджу кожному вчителеві: аналізуючи зміст знань, чітко виділяйте з них те, що учні повинні твердо запам'ятати й міцно зберігати в пам'яті. Дуже важливе вміння вчителя правильно визначити в програмі ті “вузли” знання, від міцності яких залежить розвиток мислення, розумових здібностей, уміння користуватися знаннями”. За переконанням В. Сухомлинського, чим складніший матеріал, який потрібно запам'ятати, чим більше узагальнень, висновків, правил, що їх необхідно зберегти у пам'яті, тим значнішим має бути інтелектуальний фон процесу навчання. Таке навчання Василь Олександрович називає створенням інтелектуального фону навчання. Так, у науково-теоретичній спадщині й оригінальному практичному досвіді В. Сухомлинського надзвичайно багато слушних думок щодо проблеми дидактичної майстерності вчителя, крізь призму якої він розглядає різні аспекти загальної, психолого-педгогічної, емоційної, комунікативної та естетично-творчої культури педагога. Василю Олександровичу не давала спокою педагогічна бузкультурність багатьох учителів та батьків. На його думку, розвиток педагогічної культури може здійснюватися лише на ѓрунті непідробної любові до дітей, за умови глибокого та тонкого знання і розуміння їхньої психології, духовного світу вцілому. Як і Іван Франко, Василь Сухомлинський вважав, що справжній учитель завжди має бути учнем. Ось тому Василь Олександрович наголошував: “Найголовніша наша турбота — нехай не бідніють джерела, які живлять струмок наших знань. Джерела ці — книжки. Багате життя в світі книжок. Неможливо бути педагогом, наставником, якщо у вас немає свого — неповторного, глибоко особистого життя в світі книг...Одне з найважливіших виховних завдань полягає в тому, щоб відчинити перед дитиною двері в наш світ книг, ввести її в цей світ з малих кроків. Найкрасивіше і найтонше, найрозумніше і найсильніше, чим нам...треба продовжитии в своїх вихованцях — це шанобливе схиляння перед книгою, закоханність у книгу”. В. Сухомлинський був глибоко переконаний у тому, що вчителем школа стоїть. РОЗДІЛ 2. Проблема розвитку мислення у творчій спадщині В. О. Сухомлинського
Школа, яка стоїть на позиціях розвивального навчання робить багато, щоб підготувати творчу, мислячу особистість. Тому виховання активної життєвої позиції особи органічно пов'язане з формуванням її мислення, розвитком та удосконаленням усіх якостей розуму. Сухомлинський, зокрема, писав: “...мислення — це дискретна робота мозку: мозок вмить відключається від однієї думки і переключається на іншу, потім знову повертається до першої і т.д.” Ця особливість мозку і є механізмом мислення, вважав він. Школяр вчиться, думаючи, і думає — навчаючись: мислення починається там, де необхідно знайти відповідь на запитання або щось зрозуміти. Важливо враховувати, що розвиток мислення школярів здійснюється поступово від наочно-дійового в дошкільному віці до образно-мовленнєвого в молодшому та до понятійного, теоретичного в середньому та старшому шкільному віці. В. Сухомлинський рекомендував учителям навчати учня уміння аналізувати свої думки, а також вивчати мислительну діяльність учня, щоб правильно керувати нею. “Це переключення відбувається вмить і від його швидкості залежить здатність зберігати і осмислювати в свідомості об'єкт пізнання”. Розумовий розвиток, вважав Сухомлинський, був би неможливий без спеціальної його спрямованості та розвитку розумових сил і здібностей дітей. Над цим учителі Павлиської школи розпочинали праювати задовго до вступу дітей до школи. Водночас звертали увагу на те, як міркують діти, як проявляється дискретність роботи їхнього мозку. Активне формування мислення учнів потребує від учителя глибокого проникнення у взаємозв'язки навчання та розвитку дитини, проблемного навчання, оптимізації навчально-виховного процесу. В. Сухомлинський стверджував, що обов'язково має бути об'єктивний зв'язок між будовою навчання та характером загального розвитку учня. Упродовж багаторічної праці над ним була сконструйована система початкового навчання, високоефективна для загального розвитку школяра. Вона дала змогу успішно формувати особистість молодшого школяра з високим рівнем розвитку мислення, практичних дій, спостережливості. Дидактика В. Сухомлинського грунтується на тому, що дитину необхідно навчити думати, спостерігати. Так, у роботі Павлиської школи особливе місце займали уроки мислення та уроки серед природи. Як радив великий педагог, перші наукові істини дитина має пізнавати з навколишнього світу, щоб джерелом думки була краса і невичерпні скарби природних явищ. Саме в природі вбачав В. Сухомлинський джерело розвитку дитячого розуму. На таких уроках учитель звертає увагу на різноманітні об'єкти і ставить перед школярами запитання, спонукаючи їх досліджувати незнайоме. “Якщо думка пов'язується із спостереженням, - зазначав Василь Олександрович, - у дитини виробляється певний стиль розумової діяльності: зусилля думки спрямовується на ті сторони явищ, у яких є щось приховане, з першого погляду не зрозуміле”. Діти вчаться розглядати предмети і явища, створюють образи в уяві. Це допомагає сприймати інформацію, а відтак відбувається розумовий розвиток. Бо саме в ці роки дитина навчається думати, у неї розвивається зв'язне мовлення. Отже, керуючись порадами В. Сухомлинського щодо розвитку особистості учня у навчально-виховному процесі, вчителям бажано у своїй роботі більше уваги приділяти індивідуалізації та диференціації. Адже саме цей дидактичний принцип дає змогу вчителеві успішно навчати кожну дитину, формувати її особистість та розвивати пізнавальні здібності. 2.2. Забезпечення культури розумової праці учнів на уроці. Видатний український педагог В. Сухомлинський досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами. Важливим складником всебічного розвитку особистості на думку В.Сухомлинського виступає розумове виховання. Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культури розумової праці. Мета розумового виховання на думку видатного педагога і методиста Сухомлинського — забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст — система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюватися. У процесі розумового виховання школяр повинен навчитися мислити. Власне на уроці повинно відбуватися активне забезпечення культури розумової праці. Щоб краще зрозуміти, яким чином забезпечувати культуру розумової праці, слід розуміти, що мислення представляє собою процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах. Існують такі види мислення: діалектичне — вміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зародження нових; логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему; абстрактне — абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення загальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять; узагальнююче — знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ; категоріальне — вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності; теоретичне — здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи тих галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків; індуктивне — рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків; дедуктивне —рух думки від загального до окремого; алгоритмічне — неухильне дотримання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату; технічне — розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів; репродуктивне — актуалізація засвоєних знань для розв'язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах; продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення; системне — здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства. Учня необхідно на уроках навчати всіх цих видів мислення. Оволодіти ними він може лише за умови освоєння таких мислительних операцій, як: аналіз — мислене розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих його частин; синтез — мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей; порівняння — встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією кількома ознаками, виділеними в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між ними. Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов'язані з аналізом і узагальненням ознак для виокремлення явища в певний клас чи вид. Успіх навчальної діяльності учнів, їх розумовий розвиток, на думку Сухомлинського, значною мірою залежать і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь. Уміння читати. Характеризується виразністю, інтонацією, темпом, урахуванням жанру тексту і залежить від уміння учня охопити зором текст, який він читає. Слід домагатися, щоб учні усвідомлювали прочитаний текст. Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді, пояснення, лекції чи запитань учителя, відповідей на запитання учнів. Слухання має супроводжуватись аналізом, умінням прорецензувати й оцінити прослухане повідомлення. Уміння усно формулювати і викладати свої думки на уроці. Йдеться про відповіді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний опис картини, приладу, спостережуваного об'єкта, вміння поставити запитання до розповіді вчителя, прочитаного тексту та ін. Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою письма та писемною мовою і полягає в умінні правильно списувати з дошки, з книжки, описувати побачене, писати під диктовку, написати твір на задану або на вільну тему, реферат, законспектувати прочитане тощо. Уміння працювати з книжкою на уроці. Це передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначити її загальний зміст, використовувати різні форми запису прочитаного, вміння користуватися довідковою літературою, словниками, періодикою. Спеціальні уміння. Охоплюють уміння читати ноти, технічні креслення, карти, обчислювальні вміння з математики, вміння слухати музику, уміння записувати числа, формули, нотні знаки, користуватися словником під час вивчення іноземних мов та ін. Уміння культури розумової праці. До цих умінь відносять, зокрема, вміння дотримуватися раціонального режиму розумової праці, виконувати навчальні завдання акуратно, утримувати в належному порядку своє робоче місце. Учень повинен уміти чергувати розумову працю з відпочинком або з іншим видом діяльності. Культура розумової праці передбачає знання учнем загальних правил розумової праці та вміння дотримуватись їх у своїй навчальній діяльності; знання важливості поступового входження в роботу, її ритмічність, регулярність у чергуванні праці й відпочинку, робота зі складним і легшим матеріалом та ін. Виходячи із загальних правил, кожен учень розробляє власний стиль навчальної діяльності. Окрім розглянутих умінь, самостійна навчальна діяльність передбачає також вироблення в учнів уміння зосереджено та уважно працювати, долати труднощі, розвивати пам'ять і використовувати різні її види (логічну, моторну, зорову), вести спостереження і нотатки, володіти деякими раціональними способами розумових дій, контролювати себе. Правильно організоване навчання, що передбачає залучення всіх учнів до активної пізнавальної діяльності і використання спеціальних завдань на розвиток мислення, позитивно позначається на розумовому розвитку і вихованні школярів. Розширенню кругозору учнів, розвиткові їхніх інтелектуальних сил і здібностей сприяють також різноманітні види позаурочної та позашкільної освітньо-виховної роботи за інтересами, самоосвіта. В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов'язково оволодіти такими загальнонавчальними вміннями: 1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися; 3) висловлювати міркування про те, що учень бачить, спостерігає, робить, думає; 4) вільно, виразно, свідомо читати; 5) вільно, досить швидко і правильно писати; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ними; 7) знаходити книжку з питання, що цікавить; 8) знаходити в книжці матеріал, що цікавить; 9) робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання; 10) слухати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді; 11) читати текст і водночас слухати інструктаж учителя щодо роботи над текстом, над логічними складовими частинами; 12) написати твір — розповісти про бачене навколо себе. Розвиваюча функція передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мотивів і здібностей. Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування — встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого визначається структура знань; систематизації — встановлення віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкретизації — практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх властивостей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — логічного розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення — акцентування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації — розподілу понять на взаємопов'язані класи за істотними ознаками; аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зворотна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відкиданням неістотних; узагальнення — виділення ознак, властивостей, істотних для кількох понять. Під час навчального процесу вчитель сприяє розвиткові в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації). |
|
Закону України "Про загальну середню освіту" Відповідно до статті 16 Закону України "Про загальну середню освіту" 2012/2013 навчальний рік розпочинається 1 вересня святом День... |
НАКАЗ Відповідно до статті 36 Закону України “Про освіту” та статей 9, 37 Закону України “Про загальну середню освіту” та з метою забезпечення... |
|
НАКАЗ Відповідно до законів України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту” |
Критерії відбору змісту вищої професійної освіти вчителів профільної школи Закони України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», Концепції профільного навчання у старшій школі, Національної системи... |
|
Закони України „Про освіту”, „Про загальну середню освіту” Міністерства освіти і науки України від 23. 06. 2000 року №240 „Про затвердження Інструкції з ведення ділової документації у загальноосвітніх... |
Закон України «Про позашкільну освіту» Законі України «Про загальну середню освіту», наказі Міністерства освіти і науки від 11 вересня 2009 року №854 «Про затвердження... |
|
Проект рішення педради Спрямовувати навчально-виховну роботу в школі на виконання законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про охорону... |
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Державний вищий навчальний заклад Програму з української мови для шкіл з українською мовою навчання розроблено на основі Закону України “Про загальну середню освіту”... |
|
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Державний вищий навчальний заклад Програму з української мови для шкіл з українською мовою навчання розроблено на основі Закону України “Про загальну середню освіту”... |
Рідна (українська) мова 5 КЛАС Київ 2004 Пояснювальна записка Програми з української (рідної) мови для шкіл з українською мовою навчання розроблено на основі Закону України "Про загальну середню... |