|
|
Скачати 3.12 Mb.
|
14. Духовне життя, культура України за литовської доби. Становище церкви. У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства. Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними. Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і південному (українському). Розширюється сфера застосування української мови. В 15561561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці. Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко. Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р. За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. українська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави». Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація. Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн. Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. - Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХV-ХVІ ст. - 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів. Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури. Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509). У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи. 15. Кревська унія 1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія. Після смерті у 1370 р. короля Казимира III, в Польщі припинилася місцева королівська династія П'ястів. Польські феодали запросили на престол Людовіка Анжуйського, який був одночасно угорським королем. Людовік надав Галичині автономію та призначив до Львова свого намісника — польського князя Владислава Опольського. Цей намісник навіть карбував для Галицької землі власні гроші. Але через кілька років король передав Галичину безпосередньо угорським воєводам, під владою яких вона знаходилася до 1387 р. За правління Людовіка відірвано від Волинської землі Холм і Бел з. Після смерті Людовіка Угорського польські феодали обрали королевою його молодшу дочку Ядвігу. Вони ж вибрали чоловіка королеві. В 1385 р. в литовському місті Крево син Ольгерда — литовський великий князь Ягайло уклав угоду про унію (об'єднання) Литви з Польщею. Вони мали утворити єдину державу, а Ягайло одружувався з Ядвігою. Ягайло обіцяв перейти в католицьку віру та поширити її на всю Литву. В березні 1386 р. Ягайло став польським королем під іменем Владислава II Ягелла (так було покладено початок королівської Ягеллонської династії, що правила в Польщі та Литві до 1572 p.). В 1387 р. польські війська, якими формально керувала молода королева Ядвіга, витіснили угорців з Галичини та остаточно приєднали цей край до Польщі. 16. Українські землі в складі Речі Посполитої. Люблінська унія та розвиток українських земель після унії Частина литовських феодалів була незадоволена Кревською унією. їх очолив онук Гедиміна князь Вітовт, двоюрідний брат Ягайла. Після довгої боротьби, у 1392 р. Вітовт визнав верховну владу Ягайла. Він ставав васалом польського короля, проголошувався правителем Литви, але без князівського титулу. Після його смерті владу над Литвою мав знову перебрати Ягайло. Через деякий час Вітовт знову став використовувати князівський титул. Ще пізніше було визнано, що після смерті Вітовта Велике князівство Литовське залишиться окремою державою на чолі з великим князем, проте збережеться його залежність від польського короля. Вітовт повів рішучу боротьбу з удільними князівствами. З 1391 р. Поділлям правив останній з Коріатовичів — Федір, який був відомий як захисник православ'я. В зовнішній політиці він орієнтувався на союз з Угорським королівством і Молдавією. У 1393 р. Вітовт пішов походом на Поділля. Федір зазнав поразки і втік у Закарпаття, де отримав від угорського короля місто Мукачеве з округом. У 1396 р. Вітовт, не бажаючи подальшого зміцнення київського КНЯЗЯ Скиргайла, позбувся його за допомогою змовників та поставив у Києві свого намісника. Він ліквідував також Волинське і Новгород-Сіверське князівства. Вітовт передав західну частину Поділля з Кам'янцем Ягайлові, а той в свою чергу віддав її "на повних князівських правах, нарівні з іншими Литовськими і Руськими князями", краківському воєводі Спитку. Вітовт втрутився в міжусобицю в Золотій Орді, але в серпні 1399 р. в битві на річці Ворсклі він зазнав сильної поразки від татар (загинуло 74 литовсько-руських князя, багато воєвод, в т.ч. й Спитко). У роки "Великої війни" 1409-1411 pp. Литва і Польща виступили як союзники у проти німецького Тевтонського ордену. 15 липня 1410 року українські загони брали участь в Грюнвальдській битві, в якій було завдано нищівної поразки тевтонцям. У складі литовської армії воювали волинське і київське ополчення, у польській армії — галичани і подоляни. Активність українців була такою великою, що лише Поділля, "через велику масу лицарства мала та земля три хоругви",— записав польський літописець (всього в польському війську була 51 хоругва). Вдячний Вітовтові за допомогу, Ягайло в 1411 р. віддав Поділля Литві. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча і під зверхністю Польщі. Вітовт продовжив приєднання земель на півдні, пересунувши кордони Литви в 1420-х pp. аж до Чорного моря. У 1430 р. Вітовт вирішив коронуватися. Але поляки, що не хотіли посилення могутності Литви, перехопили корону і порубали її на шматки. В кінці жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помирає. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. в Кам'янці виникла змова, яку підготували католицький єпископ, колишній подільський староста та місцеві пани брати Бучацькі. Польський загін без бою зайняв кам'янецький замок. Незабаром були зайняті й інші подільські замки. Суперечливою є постать литовського князя Свидригайла Ольгердовича. Ягайло на початку XV ст. передав йому Поділля, але після того, як той висунув претензії на литовський великокнязівський стіл і залучився підтримкою Тевтонського ордену, об'єднана армія Ягайла і Вітовта захопила Кам'янець. Проте Свидригайло ще довгий час титулував себе "великим князем Литви і Русі та господарем Поділля". 17. Соціально-економічний розвиток України в другій половині XVI першій половині XVII століття. Посилення експансії феодальної Польщі Свидригайло став наступником Вітовта на литовському престолі. Але його політика покровительства "русинам" (українцям і білорусам) викликала невдоволення литовських феодалів-католиків. Вони обрали великим князем Сигізмунда (брата Вітовта). Велике князівство Литовське розпалося на дві частини: Литву і "Велике князівство руське". Польща підтримала у міжусобній боротьбі Сигізмунда. Ягайло, звинувативши Свидригайла в тому, що його війська захопили деякі подільські замки та 8 днів тримали в облозі Смотрич, влітку 1431 р. розпочав війну. Запекла боротьба, яка точилась в Бакотському окрузі Поділля, призвела до такого спустошення міста, що після укладення перемир'я у вересні 1431 р. Бакоту вирішили не відновлювати. Згідно умов перемир'я, за королем залишалися замки Кам'янець та Смотрич, за Свидригайлом — Летичів. В 1432 р. воєвода Свидригайла князь Федір розгромив польське військо на Поділлі та захопив у полон подільського старосту Фридриха Бучацького. Але доля війни вирішилася в Литві, де восени 1435 р. біля Віль-комиру відбулася битва, яку сучасники за масштабом порівнювали з Грюнвальдською. Війська Ягайла розгромили українсько-білоруські загони Свидригайла. В битві загинуло 13 українсько-білоруських князів та ще 42 потрапили в полон. Свидригайлові вдалося врятуватися втечею. Ще деякий час він продовжував боротьбу, проте прихильники поступово полишали його. Свидригайло пішов на відчайдушний крок — прийшов до Ягайла і попросив прощення. Не бажаючи надмірного посилення великого литовського князя Сигізмунда, Ягайло надав Свидригайлові у довічне володіння Волинське князівство. Удільне Волинське князівство проіснувало до самої смерті Свидригайла і було остаточно ліквідоване після його смерті в 1452 р. У 1434 р. польський король видав привілей, за яким Галицькій землі та Поділлю було надане польське право — утворилися Руське та Подільське воєводства в складі Польського королівства. В 1447 p., на початку правління сина Ягайла Казимира Ягелончика, до Польщі силою було приєднано волинські міста на Південному Бузі Меджибіж і Хмільник. У 1462 р. в складі Польського королівства було утворено Белзьке воєводство. У 1440-1471 pp. на деякий час відродилося удільне Київське князівство. Але після смерті київського князя Семена Олельковича литовський уряд не визнав право брата покійного зайняти київський стіл, було утворено Київське воєводство. Бажаючи відновити удільне князівство Михайло Олелькович підготував змову в 1480 p., але її було розкрито і більшість змовників стратили. В 1508 р. стався останній невдалий виступ українських феодалів під керівництвом князя Глинського. Воєводства поділялися на повіти. Воєводства і повіти були передусім адміністративно-судовими одиницями. Найважливішими урядовцями були воєводи, які вирішували економічні, військові та політичні питання. Каштеляни відповідали за збір ополчення. Старости управляли королівськими чи князівськими землями (староствами), вели судочинство у карних справах, виконували поліційні функції. |
|
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України |
VI -III тис до н е. Неоліт. IV-III тис до н е. Енеоліт. IV- III тис до н е. Трипільська культура Близько 1 млн років тому Поява найдавнішої людини сучасного типу на нинішній території України |
|
2 млн років тому — поява первісних людей на Землі Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства |
Первіснообщинний лад на території України. Трипільська культура. Перші державні утворення |
|
Тема. Прикметник. Голосні у відмінкових закінченнях прикметників Мета Гостинність, Молдова, товариство «Зоря», Кіровоградщина, університет, Софійський собор, Львівська площа, Золоті Ворота, трипільська... |
ЛЕКЦІЯ 2-3 Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини |
|
УРОК 23 Тема уроку Мета уроку: формування знань учнів про правила знаходження первісних (невизначених інтегралів), формування умінь у знаходженні первісних... |
Питання до підсумкового контролю Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура |
|
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних... |
Причини та умови умисних вбивств Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.... |