79. Гітлерівський окупаційний режим на Україні. Рух опору радянські партизани, УПА-ОУН у боротьбі проти фашистської Німеччини.
Повсюдно в Україні було встановлений жорстокий окупаційний режим. Нацистський режим спрямовував свої зусилля на те, щоб перетворити Україну повністю в аграрну країну. Вважалося, що міські центри їй не потрібні і з цією метою різко скорочувалося надходження у міста продуктів харчування. В результаті голод став звичайним явищем у містах України, різко скоротилося міське населення. Згорталася система медичного обслуговування, шкільної освіти, знищувалась українська інтелігенція. Таким чином, німецький окупаційний режим фактично здійснював політику геноциду щодо українського народу. В Україні німецькому фашизмові активно протидіяв сильний рух опору, різний за своїм політичним спрямуванням. Одним з активних чинників боротьби українського народу проти німецького окупаційного режиму була діяльність ОУН-УПА. У боротьбі з фашизмом важливу роль відіграли радянські партизанські загони. У червні 1942 р. було створене українське партизанське командування на чолі з Т.Строкачем. Одним із найважливіших завдань партизанів в Україні було руйнування комунікацій німецької армії, забезпечення радянської присутності в тилу у німців. Поширеною тактикою радянських партизанських загонів в Україні були їх рейди у віддалені райони.
80. Відновлення радянської влади в Україні. Кінець ІІ світової війни.
Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. Збройні сили, які вели наступ, були добре озброєні, згуртовані, навчені. У їхньому багатонаціональному складі різко зросла частка воїнів-українців. 8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 9 травня стало всенародним святом — святом Перемоги. Цей історичний день означав завершення Другої світової війни. Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Вдруге після голодомору 193233 рр. Україна втратила величезну кількість свого населення. Разом з тим не можна не відзначити, що внаслідок Другої світової війни весь український народ в основному опинився в межах однієї держави. Цей фактор мусив враховувати радянський режим, це накладало свій відбиток і на зміст суспільно-політичного життя в Україні у післявоєнний період.
81. Післявоєнна економіка України в умовах посилення тоталітарно-бюрократичної системи. Голод 1946-1947 рр.
Першочерговим завданням радянської влади в Україні була відбудова зруйнованого народного господарства. Перший післявоєнний пятирічний план 1946-1950 рр. передбачав для цієї мети 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. У ході відбудови економіки було пущено в дію 2000 промислових підприємств, Дніпрогес, та ін. До 1950 р. промислове виробництво в Україні перевищило рівень 1940 р. на 15%. Однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рівня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку. Незважаючи на тяжкі жертви й випробування, робітники мусили будь-що підвищувати продуктивність праці. Усі вади радянської економічної системи знову виявились у сільському господарстві. У 1946 р. було вжито всіх заходів до вилучення у селян землі та реманенту, які їм вдалося взяти у користування під час війни. Взимку 194647 рр. в Україні був голод, від якого страждало насамперед селянське населення. Отже, третій голод в Україні був спричинений, насамперед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.
82.
Репресивний апарат тоталітарного суспільства у боротьбі з Національно-Визвольним рухом в часи Другої Світової Війни
|
11.3.2011
|
Не хотілося б, аби помилки та старі образи, тенденційні підтасовування, фальшування фактів і подій усупереч логіці та здоровому глуздові тяжіли над сьогоднішнім днем і вносили недовіру у відносини між громадянами нашої молодої держави, як це було зі сталінським голодомором 1932—1933 рр. — геноцидом проти українського народу, Биківнею, Дем'яновим Лазом, Дрогобичем. Як і в питанні з голокостом, правда про національно-визвольну боротьбу нашого народу проти окупаційних режимів у 1930-х та 1950- х роках повинна восторжествувати. Для цього необхідно неупереджено переглянути та проаналізувати суспільно-політичні події тих часів в Україні, опираючись на нові архівні документи, які недавно стали доступними дослідникам.
У повоєнний час большевицька пропаганда повела шалену боротьбу проти правдивого висвітлення історії національно-визвольної боротьби. Свідомість людей цілеспрямовано заповнювалась ідеологічними догмами, густо замішаними на «наукових працях» суспільствознавців. При цьому для очорнення історії власного народу можновладці надавали з'яничареним науковцям кращі видавництва і створювали їм усі можливості.
З ніг на голову було поставлено концептуальне визначення націоналізму, який називали тільки «українсько-німецьким» та ще й до того «буржуазним». Таке визначення не має нічого спільного з науковими підходами й тлумаченнями. Та й не дивно, адже тон цим політичним інсинуаціям задавала КПСС.
Доречно навести визначення націоналізму мислителем І.Ільїним, який писав, що «... націоналізм є любов до історичної подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності. Націоналізм є віра в інстинктивну та духову силу свого народу, віра у його духове покликання. Націоналізм є воля до того, щоби мій нарід творчо та вільно розквітав у Божому саді. Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим, споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його історичної проблематики, його небезпек і його спокус. Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любови і з цієї віри, з цієї волі і з цього споглядання»[1].
Але ці слова філософа були забуті, їх зміст викривлений і спаплюжений. До того ж у національних почуттях були підмінені головні чинники в житті народу (його культура, духове життя), а натомість висунуті неголовні, другорядні. Це сталося тоді, коли росіяни, які завжди вважали себе визволителями українського народу, любов до Батьківщини замінили щирою любов'ю до держави, до її політичної, військової могутности, до розмірів її території. Держава, на їх думку і за їхнім стійким переконанням, повинна бути цілісною, незмінно-єдиною та неподільною навіть тоді, коли вона віками нарощувалася неправедним шляхом! Закономірно, що при такій підміні понять націоналізм у його правдивому розумінні стає на перешкоді політиці імперської держави і є її найпершим ворогом. А вже дальша комуністична логіка надто примітивна: «якщо ворог не здається, його знищують». Сталінська, сусловсько-брєжнєвська пропаганда боялася національних піднесень поневолених народів. Головним своїм ворогом вона вважала націоналізм, а саме слово «націоналізм» набрало в колишньому СССР украй негативного змісту.
Метою ж цих людей (націоналістів), яких імперія прирекла на знищення, було захищати свій нарід. Вся їхня діяльність була скерована й організована задля свого народу, задля волі своїх земляків, задля любови до Батьківщини, тобто їхня праця та боротьба базувалася на патріотизмі. Глибока історична закономірність безперервности національно-визвольних змагань українського народу полягає в тому, що геніяльність ідей національної державности, передбачених творцями програми ОУН пів-віку тому, повністю підтвердилася сьогодні та реалізована творчою енергією нації. Проте, на жаль, цей, здавалось би на перший погляд, очевидний взаємозв'язок між минулим і сьогоденням сприймається неоднозначно, не кожен може його усвідомити.
Навіть сьогодні, заглиблюючись у матеріял про ОУН і УПА, важко по ньому продиратися — стільки в наших людях заяложених штампів, які заважають сприймати очевидні факти; До чого ж важко повірити тим фактам, а ще важче — зірвати з себе оті ярлики: хто чий ворог; хто ворог народу взагалі й українського зокрема. Чого хотів Евген Коновалець і ті, хто був з ним із самого початку — Андрій Мельник та Андрій Бандера, батько Степана Бандери, підписуючи у 20-х рр. відозви до українського народу? Чому, нарешті, боротьбу нашого народу за самостійність деякі історики вважають явищем негативним? Коли задумаєшся — сумно, бо ці амбіції, ці шори та хизування спостерігаємо й сьогодні. Ця нетерпимість до іншого, хоч і такого самого патріота, як і ти сам, загрожує стати тим каменем, на якому країна завжди спотикалася, коли наставав її слушний час, коли треба було покласти все на один вівтар — і гонор, і славу, і чини, і достаток — задля Батьківщини.
«Прикро, але Верховна Рада України, яка проголосила незалежність нашої держави, — зазначив заступник голови Львівської обласної Ради народних депутатів Іван Гель, — ніби забула про людей, які найбільше прилучилися до боротьби за цю незалежність. Нинішній склад Верховної Ради так і не зміг усвідомити, що підвалини нашої сьогоднішньої держави заклали саме борці ОУН і УПА, всі, хто у жахливі окупаційні часи поклав своє життя, здоров'я і благополуччя на вівтар служіння українському народові, його найвищим помислам і мріям. Тому закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 року виявився не тільки недосконалим, але й жорстоким щодо людей, котрим ми повинні вклонитися». [2]
...3 липня 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Українську Самостійну Соборну Державу. Гасло «Воля народам! Воля людині!» стає основним, за здійснення якого боролася Українська Повстанська Армія.
Коли в 1944 р. совєтські війська витіснили німців із Західньої України, основні частини УПА залишилися в тилу совєтської армії. Що ж сталося далі?
До останнього часу про той період писали однозначно: «боротьба з посіпаками окупантів, бандитами, які втратили людське обличчя», і «радісний перехід населення Західньої України до мирного життя на благо Батьківщини і соціялізму». І тільки напередодні розпаду совєтської імперії в офіційній пресі з'явилась інша характеристика подій: «Це була неоголошена війна, знищення народу цілого регіону недозволеними методами — методами жорстокого терору... Перемогла взаємна ненависть, жорстокість, зброя, висилка не тільки окремих сімей, запідозрених у зв'язках з націоналістами, а масові висилки... невинних». [3]
Невдовзі на західноукраїнських землях відновлюється режим сталінської тиранії, посіпаки Берії з успіхом замінюють людоловів середньовіччя. Всяка тиранія вважається ефективною тоді, коли вона розповсюджується не на персоналії, а на цілі народи, нації, винищуючи їх і асимілюючи. Але при цьому для «пристойности» зберігається видимість правового регулювання цих процесів. Його особливість полягає в тому, що одночасно з фіктивно існуючою Конституцією починають всесильно правити різні нормативні акти, що створюються у відомчих сферах карального механізму під грифом «особливої важливости» та «цілком таємно».
Недовіра та підозра до місцевого населення примушували совєтську владу спиратися на тих, хто прибув сюди за т.зв. «рознарядкою» і не розумів місцевих проблем. Так, з посад, що представляли номенклятуру, місцеві кадри становили в 1946 р. тільки 14%.[4]
Жорстокість у тій війні проти українського народу була взаємною. Про жорстокість бандерівців писалося багато і тенденційно однобоко, але можна навести приклади жорстокости з іншого боку, жорстокости, яка творилася офіційними державними чинниками. Ось що почув у розмові з одним із учасників боротьби в Західній Україні та записав у своєму щоденнику 1945 року Олександер Довженко: «Одного націоналіста я повісив униз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і помер, з криком «Слава Україні», скільки я їх перемордував». [5] Залишається додати, цей «герой» був слухачем вищої партійної школи.
В цьому випадку маємо справу з самодіяльною жорстокістю, але виселення величезних мас людей за підозру в співчутті повстанцям, фізичне винищення десятків тисяч вояків УПА та підпільників ОУН — було справою держави. До того ж зазначимо, що в Західній країні в 1939—1941 рр. було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб. А згідно із документами Центрального Державного архіву Російської Федерації станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних шість місяців 1944 року після звільнення території Західньої України» від гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було ліквідовано 124336 осіб, які брали участь у національно-визвольній боротьбі. З цієї кількости: вбито — 57405, заарештовано — 50941, «прийшли з повинною» — 15990 осіб.[6]
Одночасно з боку державних чинників, які вершили «визвольні» акції в західньому реґіоні України, були такі втрати: загинуло офіцерів НКВД—НКҐБ — 82, загинуло рядових військ НКВД — 1295, працівників державних і партійних органів — 3, бійців винищувальних батальйонів — 46; всього — 1426 осіб. [7] А попереду було ще сім років війни тоталітарної системи проти українського народу.
Згідно з офіційною статистикою совєтської історіографії, за весь період опору сталінському режимові повстанцями було знищено 30 тисяч совєтських громадян. Як бачимо, репресії проти народу були явно неадекватними і вдесятеро перевершували дії ОУН і УПА Стає очевидним, що дії влади не можна назвати законними. І чи не самі совєти провокували збройну боротьбу?
Для об'єктивного висвітлення цього зовсім не риторичного питання, яке й донині викликає сумніви у свідомості різних верств населення України, зробимо спробу проаналізувати основні форми та методи діяльности НКВД—НКҐБ—МҐБ, спрямовані проти ОУН і УПА: просоветський партизанський рух — спеціяльні провокаційно-розвідувальні групи — каральні військові підрозділи НКВД—МГБ .
|
83. Хрущовська відлига в Україні 1953-1964.
Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю повязані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської відлиги. Осуд зовнішніх форм тоталітаризму культу особи Сталіна і найбільш вражаючих випадків зловживання владою масових репресій сколихнув суспільство і поклав початок тривалого процесу розладу радянської політичної системи. Заслугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від використання терористичних методів у політиці. Короткий період ревізії сталінської політики 1956- 1959 був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Порушувалося питання чистоти української мови. За певного тиску культурних діячів і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері. Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури. Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері.
84 Ідеологічні процеси в Укр 1940-1950 рр
Культурно-ідеологічні процеси в Україні
Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою.
Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.
У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф. Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо..
Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни;
Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках.
Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».
За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.
Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.
|