НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено


Скачати 1.78 Mb.
Назва НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено
Сторінка 9/11
Дата 25.02.2016
Розмір 1.78 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Історія > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 10. Україна в роки Другої світової війни і повоєнного десятиліття

23 серпня 1939 р. між СРС та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом, східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР. Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська здійснили вороже вторгнення в Польщу. 17 вересня радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався “визвольний похід” Червоної армії, а фактично реалізація домовленостей таємного протоколу. 28 серпня 1939 р. радянсько-німецький альянс був підтверджений новим договором – про дружбу й кордони.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

Менш як через рік було законодавчо оформлено й приєднано до складу УРСР територію Північної Буковини та придунайські землі. У червні 1940 р., ураховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР заявив Румунії ультиматум щодо передачі йому Бессарабії та Буковини. 2 серпня 1940 р. було утворено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи: до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення; із весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За п’ять місяців війни ворогу вдалося просунутись на 900-1200 км углиб України. Неокупованими залишилися лише території на сході України.

Причини поразки радянських військ на початку війни: радянське керівництво не вжило необхідних заходів для належної підготовки до війни, війська не були вчасно приведені до бойової готовності; постійно мусувалася теза про те, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, що дезорганізувало армію й народ; невдале розміщення радянських військ для ведення оборонних боїв; масові репресії в армії 1937–1938 рр. та в подальші роки призвели до винищення кращих командирів Червоної армії. Німецьке командування й бойові частини вже мали на той час значний бойовий досвіт у веденні сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків;

У липні 1942 р. відбулася повна окупація України німецько-фашистськими військами. Протягом року територія України була окупована й тут встановили “новий порядок”. Окупаційна політика здійснювалася згідно з планом “Ост”, за яким Україна розглядалася як життєвий простір для німецького народу. Україні відводилася роль постачальника продуктів та сировини “новій Європі”. Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина населення, що залишалася, перетворювалася на рабів.

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. Із місцевого населення формувалася допоміжна поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з’явилися гетто та концентраційні табори. Проводилися масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дрогобиць-кий Яр у Харкові, Доманівка й Богданівка на Одещині. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн молоді. Окупаційний режим проводив політику планомірного й систематичного знищення єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост. Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв.

Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба. Найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Стро-кач. Пасивні форми опору: різноманітна допомога партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії, ухиляння від робіт тощо. Активні форми опору: партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність. Відомими командирами радянських партизанів стали: С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.

Крім радянського руху Опору, в Україні виникає і націоналістичний, організатором якого виступила ОУН (Організація українських націоналістів). 1942 року була сформована Українська повстанська армія (УПА). Її головнокомандувачем став Р. Шухевич. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви.

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни вів боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни.

У жовтні 1944 р. вся Україна була звільнена від фашистських окупантів радянськими військами. Почалося визволення країн Центральної та Південно-Східної Європи.

Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн одержали жителі України.

Друга світова війна призвела до значних змін в Україні. Хоча у війні Україна зазнала значних збитків, проте суттєво розширились її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР; республіка вийшла на міжнародну арену як суб’єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, уперше за багато століть майже всі українські землі опинилися у межах однієї держави.

Інтенсивно розпочалася відбудова народного господарства. Особливості відбудови в Україні: значні масштаби відбудовчих робіт; розрахунок лише на власні сили й ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу; під час відбудови ставка робилась на важку промисловість та енергетику за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства; відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом; економіка України відбудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи; вагома роль у цьому процесі належала адміністративно-командній системі.

Одним із наслідків війни та радянської моделі відбудови народного господарства був голод 1946–1947 рр. У повоєнний час на селі склалося вкрай несприятливе становище: скоротилися посівні площі, зменшилося поголів’я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Але сталінське керівництво й думки не мало про якісні зміни, село повинно було стати одним із головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, урожайність і хлібозаготівлю. Навесні-улітку 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Валовий збір зерна був у 3 рази менший. Керівництво деяких областей зверталося до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. Було відновлено дію “Закону про п’ять колосків”, за яким було засуджено й ув’язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну) та міста. Щоб уникнути обезлюднення сіл, каральні загони почали відшукувати й повертати селян назад.

У період 1939–1941 рр. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни процес радянізації було продовжено. Він включав у себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію й масові репресії проти невдоволених новою владою. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну були направлені політичні та військові сили. Процес радянізації в основному був завершений наприкінці 1950-х рр.

Незважаючи на це, місцеве населення чинило опір тоталітарному режиму, вдаючись до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором цього була УПА, яка в 1947 р. об’єдналася з підпіллям ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. На завершальному етапі Другої світової війни керівництво ОУН, УПА вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945–1946 рр УПА (кількість 20–25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної України. Після завер-шення бойових дій в Європі радянська влада кинула проти УПА війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та передгір’ях Карпат блокувалися й прочісувалися. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір. Пропаганда та жорстокість радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору. У березні 1950 р. загинув командир УПА Р. Шухевич. Невеликі загони діяли до середини 1950-х років. Зрештою, рух опору згас. 170 тис. членів ОУН-УПА біло засуджено й відправлено до таборів.

Після закінчення Другої світової війни кордони між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором, пройшов в основному по так званій “лінії Керзона”. На польській території опинилися великі землі, які споконвічно заселяли українці. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР, передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді від самого початку супроводжувався насильством і численними жертвами. До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було вивезено майже півмільйона осіб. У 1947 р. виселення українців із південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польська влада за погодженням із радянським керівництвом, провела широкомасштабну воєнно-репресивну депортаційну операцію“Вісла”, метою якої було переселення залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані “повернуті землі”. Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували формування УПА, що діяли тут під час війни. Операцію “Вісла” спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами. Близько 30 тис. польських солдатів і офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили українських партизан і в запеклих боях або знищили або захопили багатьох з них. Під загрозою розстрілу в стислі терміни з обжитих місць було переселено 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто уникав переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Унаслідок депортаційних акцій території Польщі, заселені українцями, були полонізовані. Одночасно з території України переселяли поляків (близько 1 млн. осіб), і також властивими радянській владі насильницьким методами.

Тема 11. УРСР у другій половині 50-80-х років XX століття

Смерть Й. Сталіна (5 березня) 1953 р. поклала початок процесу, що згодом отримав назву “відлига” – спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Розвиток і поглиблення цього процесу стали основою десталінізації – тобто відходу від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. Періоди хрущовської “відлиги”: І період – 1953–1956 рр., ІІ період – 1956–1964 рр. Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з’їзду КПРС (1956 р.). Складові десталінізації: ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій; амністія, реабілітація незаконно засуджених; реформа силових відомств, упровадження в їх діяльність принципу законності; послаблення ідео-логічного тиску, тимчасове припинення кампанії проти “українського буржуазного націоналізму”; децентралізація управління, послаблення командно-адміністративної системи; розширення прав і повноважень союзних республік.

У 1954 р. під час святкування 300-річчя Переяславської угоди відбулася передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”.

Подією історичної доби став розвиток “шістдесятництва” в Україні. “Шістдесятниками” називали видатних українських митців і громадян, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О. Гончара, М. Стельмаха, В. Сосюри, Д. Павличка, Ліни Костенко, В. Стуса, Є. Сверстюка, В. Чорновола та ін.

Політична “відлига” сприяла появі дисидентського руху. Дисидентство – рух незгоди, рух інакомислячих. Серед перших дисидентських організацій в Україні були: Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), створена у 1958 р. Л. Лук'яненком. Завдання спілки: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; Об’єднана партія визволення України; Український національний фронт, видавав журнал “Воля й Батьківщина”; Український національний комітет.

Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. Посилилися русифікаторські тенденції в системі освіти. Почалося переслідування дисидентів.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку в Новочеркаську (1962 р.). Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л. Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.

Хоча реформи М. Хрущова мали непослідовний і незавершений характер, вони все ж відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

Із приходом до влади Л. Брежнєва в жовтні 1964 р. була здійснена спроба реформування радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О. Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі народного господарства за рахунок переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових колективів. Реформи 1966–1970 рр., не зважаючи на їх досить консервативний характер, дали певні результати.

Події в Чехословаччині 1968 р. (“Празька весна”) налякали радянське керівництво. Це підштовхнуло до припинення економічних реформ в СРСР і повернення до сталінських методів управління. Панівним залишався екстенсивний шлях розвитку народного господарства. У 1981–1985 рр. приріст промислової продукції в Україні склав 19%. Національний дохід скоротився в 2,5 рази, реальні доходи населення – в 2,6 рази. Традиційний підхід до розвитку легкої та харчової промисловості як другорядних галузей викликав постійний дефіцит товарів народного споживання. Катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи в сільському господарстві. З 1966 до 1985 р. унаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротилися більш ніж на 1 млн га. Не дивлячись на значні капіталовкладення в сільське господарство (протягом 1966–1985 рр. – 101 млрд крб), його віддача залишалася низькою. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла продовольча проблема – ознака кризи тоталітарної системи.

В умовах наростаючої економічної та політичної кризи в 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а в 1978 р. Конституція УРСР – конституція розвинутого соціалізму. Стаття 6 закріплювала роль КПРС (та КПУ як її бойового авангарду) як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 р.

Загострилась екологічна ситуація. У 1980 р. на території республіки діяли декілька енергетичних атомних об’єктів. Але кожна з електростанцій мала застаріле обладнання, рівень техніки безпеки був низьким. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими 16 областей, а фактично – всі області республіки, у тому числі й Київ. Радіаційне забруднення після катастрофи є збудником онкологічних захворювань серед населення, воно позначається на загальному стані здоров’я населення.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підлеглих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об’єднання, які, на їх думку, мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. 9 листопада 1976 р. була утворена Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). У СРСР серед п’яти подібних груп УГГ була найчисленнішою й найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства й підтримувала контакти з аналогічними об’єднаннями в СРСР, ставлячи мету “інтернаціоналізувати” захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичних угрупуванням, українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її розгром. До 1980 р. три чверті членів Української гельсінської групи були ув’язнені. У 1984–1985 рр. у тяжких умовах ув’язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. У середині 1980-х рр., із початком перебудови, він дістав новий імпульс. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу Українська гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього тору політв’язнем Левком Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).

У березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалася перебудова в СРСР (квітень 1985 р.). Перебудова мало охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення “холодної війни” та побудова спільного європейського дому), соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільний вияв думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 – січень 1987 рр. – перебудова здійснюється під гаслом “більше соціалізму”; 1987–1988 рр. – основний лейтмотив – “більше демократії”; 1989–1990 рр. – розмежування й розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. – перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985–1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас своє пояснення. На тлі загального, насамперед, економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася із гострої критики перших партійних керівників і парт номенклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках. У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили й політичні питання – відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація – Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії. Навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави. Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітет, повноту й неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; виняткове право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, науки, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки тощо.

Через нерішучість і непослідовність дій більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак таж обережна більшість народних депутатів погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації; визначено основні напрями діяльності щодо досягнення реального суверенітету.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питань збереження Радянського Союзу. В Україні під час його проведення Верховна Рада запропонувала громадянам республіки додаткове питання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”. Народ України відповів позитивно як на основне (70,2% від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2%). Було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму почалися переговори дев’яти республік, включаючи Україну, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками й центром. У цей процес втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі. 19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. – ГКЧП). Комітет заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні опозиція – представники Руху й новоутворених демократичних партій. Почалася підготовка до страйку. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України, в результаті якого на політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.

Згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, 90,32% громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтримки Акта відповіли: “Так, підтверджую”. 1 грудня 1991 р. Україна обрала першого Президента своєї самостійної держави. Ним став Л. Кравчук.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ Затверджено
НАКККіМ /уклад. А. В. Святненко; під ред проф. Путро О.І. – К. НАКККіМ, 2011. – 96 с
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліні "ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБЮНИЦТВА"...
Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Організація виробництва" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл., доцент...
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “Облік в бюджетних установах...
Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Бухгалтерський облік і прийняття рішень у бюджетних організаціях” для студентів V курсу...
Західнодонбаський інститут економіки і управління Кафедра економіки...
Навчально-методичний комплекс з дисципліні "Основи регіональної промисловості" для студентів IV курсу заочної форм навчання / Укл...
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з курсу «КРИМІНОЛОГІЯ» для студентів...
Навчально-методичний комплекс з курсу «Кримінологія» для студентів юридичного факультету
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "ОБЛІК У БАНКАХ" для студентів...
Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Облік у банках " / Укл к е н., доц І. В. Вишнякова. Павлоград, 2008
Навчально-методичний КОМПЛЕКС з дисципліни "БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ"...
Навчально-методичний комплекс з дисципліни "Банківські операції" для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання / Укл к...
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ для студентів усіх спеціальностей...
Політологія. Суб`єкти політики та способи політичної діяльності [Текст]: Методичні рекомендації до вивчення розділу для студентів...
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС з дисципліни “ СТАТИСТИКА” для студентів...
Навчально-методичний комплекс з дисципліни “Cтатистика” для студентів 2 курсу заочної форми навчання (Укл ст викладач кафедри прикладної...
Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури Київ
Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Національної академії прокуратури України (протокол № від 2012 року)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка