Дипломна робота


Скачати 1.13 Mb.
Назва Дипломна робота
Сторінка 4/9
Дата 26.10.2013
Розмір 1.13 Mb.
Тип Диплом
bibl.com.ua > Історія > Диплом
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 2

ДОСВІД СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ
2.1. Поширення соціального служіння в Київській Русі та в період Українського Відродження
Філантропічний період в історії соціальної роботи, що тривав до V ст. н.е. змінився етапом суспільної (общинно-родової, церковної) благодійності, який тривав аж до XVI ст. У цьому періоді соціальне служіння набуває особливого поширення серед народу. В Стародавній Русі він тісно пов’язаний з процесом становлення державності та прийняттям християнства. До початку ІХ ст. у східних слов’ян завершився розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв’язків. Общини на той час складалися не тільки із родичів, але і чужих (тих, що прийшли) роду людей. Вони не могли існувати на основі старих племінних звичаїв і були надто слабкими, щоб врятуватись від військових та інших загроз. Гарантом безпеки в таких умовах ставав князь із дружиною, що мали оборонний пункт (город). На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та військові. Виникли племінні союзи, на базі яких створилась у 882 р. Київська Русь [32, c. 632]. Із її зародженням зміцнилися внутрішньогосподарські і внутрішньодержавні зв’язки, сформувався зарубіжний ринок, розвинулась культура. Певний вплив на слов’янську духовність та культуру, які відображають характер взаємин між людьми, мали слов’янські просвітителі - священнослужителі Кирило і Мефодій, що створили у 863 р. слов’янський алфавіт (кирилицю), а незабаром на його основі і книжно письменну слов’янську мову, яка охопила значну частину слов’янських народів. Вона стала однією з найважливіших передумов становлення і розвитку самобутньої слов’янської цивілізації з її особливою духовністю, що відрізняється схильністю до добра і справедливості, співчуття і підтримки [32, c. 673].

Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування поганських уявлень Стародавньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 р. християнство визнається офіційною державною релігією. З його прийняттям з’являється і нова впливова організація церква. Київська Русь вибрала візантійську релігію не тільки тому, що в неї з Візантією були давні торгово-економічні зв’язки, але головним чином тому, що християнство було дуже співзвучне характеру і моралі давньоруського народу з його природною духовністю. Цьому в немалій степені сприяло вчення про порятунок душі та

людинолюбство [18, c. 524].

Християнізація слов’янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, що позначилося на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, соціального служіння, в основі якої є філософія любові до ближнього. “Полюби ближнього твого, як самого себе” ця формула стала моральним закликом, що визначає сутність вчинку індивіда.         Основними об’єктами допомоги були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.

В історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший - пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст. утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов'янських земель.  
       Другий етап з другої половини ХП ст. до ХШ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки і соціальне служіння стає загальнодержавною справою [34, c. 256].

Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів. Практикувались вони, як свідчать літописи, окремими “злидарелюбцями”, із середовища, яких виділялись князі, духовенство та кращі люди землі. Всі вони, знаходячись під свіжим і здоровим впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче повчались великим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув’язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Виходячи з таких міркувань, благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров’я: вона більше була потрібна самому злидарелюбцю, ніж злидарю. Давній благодійник, “христолюбець” менше думав про те, щоб доброю справою підняти рівень суспільного благополуччя, скільки про те, щоб підняти рівень власної духовної досконалості. При такому погляді на благодійність допомога бідним була справою окремих осіб, проникнутих ідеями християнської моральності, а не включалась в коло державних обов’язків. Так відносились до неї і князі, з яких багато вихвалялись літописцями за їх злидарелюбство. Св. Володимир, наприклад, дозволяв будь-якому жебракові і убогому приходити на княжий двір, щоб харчуватися, а для хворих, які самі не могли приходити, відправлялися вози, навантажені хлібом, м’ясом, рибою, овочами, медом і квасом. Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого порятунку, завдяки Божій милості, у битві з печенігами під містом Василівим його щедрість була особливо велика. Володимир наказав зварити 300 варок меду і відзначав свою перемогу 8 днів. Бідні отримали особисто від князя велику на той час суму грошей 300 гривень. Повернувшись до Києва, він на радощах влаштував бенкет для бояр і простого люду. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей [52, c. 52].

Таким чином, можна виділити три основні форми княжої благодійності: 1)роздача милостині; 2) харчування на княжому дворі; 3) розвезення продуктів містом для убогих.  
       Князь Володимир встановив разом з митрополитом Львом давати десятину із всього майна для бідних, сиріт, немічних, перестарілих, а також для допомоги багатодітним і тим, у яких майно було знищено вогнем, і нарешті, для полегшення потреб всіх знедолених.  
       Князь Володимир Великий заснував перші школи, училища для навчання дітей, благодільні, можливо також перші лікарні. Окремі джерела стверджують, що ще раніше княгиня Ольга заснувала першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам. Що стосується шкіл, то слід відзначити, що їх створення на початках зустрічало опір населення. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.  
       Крім князя Володимира історія згадує про ряд інших христолюбних і злидарелюбних князів які займалися соціальним служінням. Особливо відзначають літописи синів Володимира – Ярослава Володимировича і його брата Мстислава. Так, при Ярославі було відкрито перше в Новгороді училище на триста юнаків-сиріт. Він видав Статут церковний і земський, за яким благодійність, тобто соціальне служіння, турбота про злидарів і вбогих, залишалась у віданні священиків у парафіях та єпископів у єпархіях.

Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів “Руська Правда”. Він складався з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей [19, c. 50].

Прославився своїм соціальним служінням також великий князь Володимир Мономах, який за свідченням сучасників, роздавав гроші і предмети першої необхідності обома руками. Опіка над бідними і страждальцями стала одним з найбільших його обов’язків, яскравим свідченням чому служить його “Повчання дітям”. (1114). У ньому Володимир Мономах створює образ справедливого захисника слабких і убогих.  
       Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала у Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, але і вчила їх читати, писати і ремеслам. Тут ідея допомоги не зводиться тільки до харчування і надання притулку. 

І все ж княжа благодійність в Стародавній Русі не переступила меж приватної опіки. Звідси її найважливіші риси:  
      1. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, причетності до церкви, а державної системи благодійності не існувало. 

 2. Участь в опіці була не обов’язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов’язком для виконання.  
      3. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою. 
      У літописах практично не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, епідемій, повеней тощо. Наприклад, 1034 р., в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних заходів щодо його ліквідації.  
      4. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, а сама виступала в ролі приватного благодійника.

У другій половині ХП ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились. Це обумовлювалось рядом причин, перш за все ростом монастирської і церковної опіки.  
       Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних міркувань, князі, природно, схильні були передати сферу соціальної підтримки у розпорядження церкви і доручати здійснення самої справи допомоги представникам релігії, тобто духовенству. Так, вже в церковному статуті 996 р. згадується про обов’язки духовенства з нагляду над опікою бідних, причому на утримання церков, монастирів, лікарень, богаділень і на прийом убогих була визначена “десятина” – десята частина поступлень від хліба, худоби, судових мит і т.д. Подібні відрахування на церкву і благодійність робили також і приватні особи – кращі люди землі [18, c. 563].

Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги вбогим, хворим. Перші в державі лікарні, в яких бідні, опікувались і користувались безкоштовним лікуванням, були запроваджені Переяславським єпископом Охрімом в 1091 р. При всіх монастирях, що мали кошти, проводилось харчування злидарів і убогих. Для них влаштовувались навіть окремі приміщення. Монастирі спочатку існували як закриті товариства. Вони не прагнули спілкування з народом, бо чернецтво було зреченням світських спокус.         Зміцнівши економічно, монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності. Вони виконували чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль. Відповідно до кожної з функцій при монастирях створюються особливі форми підтримки.  
       Особливою щедрістю у справі соціального служіння - допомоги нужденним відрізнялися ченці Києво-Печерського монастиря і між ними св. Феодосій. “Преподобний Феодосій сам завжди виявляв велику любов до бідних. Якщо він бачив злидаря чи убогого в смутку і нещасті, то сильно вболіваючи, завжди допомагав зі сльозами. Біля монастиря Феодосій влаштував двір і церкву св. першомученика архідиякона Стефана. Тут завжди жило багато злидарів, сліпих, кульгавих, прокажених, які харчувалися від монастиря, отримуючи десяту частину від всього монастирського майна. Крім того, преподобний кожну суботу посилав віз хлібів тим, хто знаходився в ув’язненні. Він був милостивим не тільки до бідних, але навіть до тих, хто спричинював зло його монастирю. Одного разу привели до преподобного зв’язаних розбійників, що займались крадіжками. Преподобний, бачачи їх зв’язаними, зжалився над ними і, просльозившись, наказав розв’язати їх, дати їм їсти і пити, потім навчивши їх нікому не робити зла і не ображати, відділив їм навіть частину майна і відпустив

з миром” [34,c. 35].  
       Поступово оформилась ктиторська (ктитор – засновник) монастирська система. Її особливість полягала у тому, що той, хто постригається у ченці, зобов’язаний приносити дар монастирю у вигляді зазвичай земельних угідь.

Перед нашестям монголо-татар 1240 р. у Київській Русі було 120 монастирів (серед них Києво-Печерський монастир, заснований 1051 р.) з них 99 знаходилися у містах. Монастирська система поступово витісняла княже благодійництво, стаючи самостійним суб’єктом допомоги.  
       Можна з впевненістю сказати, що ніколи згодом, протягом всієї нашої історії, на справи благодійності не виділялось такої значної частини загальних доходів, як у найдревніший період княжої влади, який за увагою суспільства до справ благодійності і за пожертвами на нього, повинен бути поставлений в тисячолітньому житті держави на перше місце. Відмінною рисою благодійності цього періоду була “сліпа” роздача милостині, при якій будь-які дослідження про злидарів та їх потреби не тільки не проводились, але прямо заперечувались вченнями святих отців. Найбільше за все роздавалось життєво необхідних продуктів, так як грошовий обіг в той час був ще дуже слабкий. Тому, не дивлячись на відсутність будь-яких досліджень потреби того, хто просить, милостиня нерідко поза волею благодійника досягала своєї мети: голодний не брав будівельні матеріали, а погорілець - хліба, якщо не хотів їсти. Допомога була різноманітна і часто відповідала дійсній потребі. Вона виражалась у побудові житла, у викупі полонених, у навчанні ремеслам [34, c. 100].  
       У Х-ХШ ст. церковна практика допомоги – соціального служіння розвивалась не тільки через монастирі, але і через парафії. 
       На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. У ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку від матеріальної допомоги до виховання і перевиховання.  
       Парафія також була територіальною, адміністративною одиницею. Пам’ятки древньої письменності свідчать про те, що майже в кожній з парафій існували богадільні, тобто активно проводилося соціальне служіння. До особливо значимих форм парафіяльної благодійності можна віднести кредити з церковної казни грошей, хліба, насіння, які надавались окремим особам, а також громаді, часто під заставу майна. Для дитячої опіки при богадільнях влаштовувались притулки для сиріт і підкинутих дітей.

Таким чином, парафіяльна, благодійність була не тільки церковною, а й громадською, тобто переслідувана не лише релігійні цілі порятунок душі парафіян, але і мету соціальної підтримки та допомоги потребуючим. 
       Проте благодійність у Київській Русі, як вже зазначалось, мала не тільки позитивні сторони, а й створила гострі соціальні проблеми. Жебрацтво і злидарство у Київській Русі розглядались як свого роду необхідність, так як само його існування, згідно тодішніх уявлень, входило в плани Бога, щоб дати можливість тим, хто подає милостиню здійснити богопотрібну справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрісся до розмірів великого громадського лиха. Монастирі і княжо-боярські двори стали центрами, що приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут поживу. При багатих княжих дворах з’явились навіть особливі “штати” постійних жебраків [44, c. 65].  
       Держава ж мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, сама ж при цьому виступила виключно в ролі приватного благодійника.

Теоретичні аспекти соціального служіння є висвітленні у творах письменників княжих часів. Письменники княжих часів, поширюючи в народі науку Христову, виховуючи його в дусі християнської моралі, спонукали до опіки над знедоленими. Адже любов до Бога має сполучатись з любов’ю до ближнього, що виявляється, передусім, у справах благодійності, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт.         Такий підхід до підтримки нужденних простежується у творчості В.Мономаха, Феодосія Печерського одного із засновників Києво-Печерського Монастиря, Луки Жидята та ін.[39].  
       Найбільш відомим було “Повчання дітям” (1117) князя В. Мономаха. Приводом для його написання стала зустріч із послами від братів, які схиляли до згоди на приєднання до міжусобної боротьби. Володимир відмовився порушити дану ним клятву і залишившись наодинці, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму святого письма лягли в основу його “Повчання”. В результаті вийшли ґрунтовні настанови, як жити за заповідями Божими, головними з яких є три: каяття, сльози і милостиня.         Він закликав понад усе убогих не забувати, годувати їх і піклуватися за права вдів, милостиню творити щедру, адже це є початок будь-якого добра. В. Мономах звертав увагу на зовнішню поведінку людей, у якій мали проявлятись пошана до старших, сердечне ставлення до людей. Кожен християнин повинен відвідувати хворого, провести мерця в останню дорогу, вітатися зі всіма. В.Мономах був дуже гостинною людиною і вимагав, щоб обов’язок гостинності виконували також його діти. Від того, як будуть вшановувати гостя на батьківщині, залежить, яка слава буде йти про людину руську по всьому світу.        Схожі мотиви простежуються у творчості Луки Жидята, який звертав увагу на необхідність пам’ятати й бути милосердним до мандрівників, убогих, голодних, ув’язнених, сиріт [32, c.111].         Найяскравішим прикладом втілення ідеалу людини, створеного письменниками княжого періоду серед церковних діячів був Феодосій Печерський. Ось як літописець Нестор описує побут Києво-Печерського монастиря, коли ігуменом в ньому був св. Феодосій. “Яких труднощів доводилось зазнавати ченцям, це тільки один Бог відає, людина цього не в стані оповісти. Їх пожива складалася з самого хліба та води. Тільки в суботу та неділю вони їли сочевицю. Коли її не було, то яку-небудь іншу варену городину. Свої вбогі засоби до існування вони заробляли працею. Коли бувало великий Никон сидів разом з іншими й оправляв книги, то часто траплялось, що блаженний Феодосій пряв йому необхідні для цієї праці нитки. Такої великої він був простоти й смиренності. Учень Феодосія Іларіон умів дуже вправно переписувати книги” [32, c. 114-115]. Від Феодосія Печерського збереглось одинадцять творів: два послання до князя Ізяслава Ярославича, вісім повчань і одна молитва. Короткі і разом з тим дивовижно проникливі, повні щирого співчуття до людей, вони є прикладом красномовства XI ст. У посланні князеві Ізяславу Феодосій закликав бути милостивими у ставленні до всіх людей, незалежно від їх віри і національності.  
       Ідеї людинолюбства проглядаються також в “Ізборнику” Святослава 1076 року. Це збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. У “Слові деякого батька до сина свого”, що входить до його складу, розкриті загальнолюдські моральні норми у вигляді порад сину: зміцнюватись добросердечністю, поважати старших, перестарілих, не бути самолюбивим, не лінуватись, нагодувати голодного, відвідати хворого... Очевидно, “Слово...” належить невідомому київському книжнику, який був у хороших стосунках із упорядником “Ізборника...”.  У творі яскраво просвічується ідеологічна позиція автора “Слова...” як представника пануючого класу. Він вважає, що хороше виховання можливе і на службі в багатих, якщо вони дотримуються принципів братолюбства. Він відкрито попереджує юнацтво, щоб не шкодили багатим, не нищили багатство, бо тільки таким чином можна відкрити собі дорогу до раю. Отже, ці поради виступають символами історичної своєрідності способу життя в умовах соціальної нерівності.  
       Таким чином, письменники княжих часів закликали людей любити Бога і ближнього, допомагати бідним та немічним; проте вони не ставили питання про ліквідацію соціальної нерівності, вважаючи, що соціальна гармонія цілком можлива у суспільстві, де є багаті та убогі, праведники та злочинці, здорові та хворі [56, c. 257-258].

І все ж слід відзначити благотворний вплив цих пам’яток древньої письменності на виховання особистості. Заклики до досконалості, які містяться в них, сприяли формуванню українського виховного ідеалу, для якого були характерні любов до Бога, соціальне служіння, патріотизм, добросердечність, співчутливість, жадоба до знань, повага до батьків та старших людей [69].

Втративши свій культурний цвіт у боротьбі з монголо-татарською навалою, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів. Поневолювачі українського краю повсюдно запроваджували католицьку віру, намагалися витіснити із сфери вжитку та культурного життя рідну мову. Полонізація українського народу набула великого розмаху, та саме колоніальний гніт розбудив національну свідомість українців.  
       Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв’язку і під впливом світових культурних процесів. На розвиток суспільної думки, освіти і культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі в XV-XVII ст.

Не зважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, закладені з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті.         Необхідно відзначити, що епоха Українського Відродження (друга половина XV-ХVII ст.) в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної благодійності. Для цього етапу є характерним переплетення двох провідних напрямів суспільної опіки, що взаємно доповнюють один одного. Перший – продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденних; другий – посилення організуючого початку, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.  
       Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церкви. Крім релігійної і просвітницької діяльності монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.  
       Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні.  
       Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх її членів, особливо за злидарів, жебраків, волоцюг, бродяг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого.

Керівники громади мали організувати притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних хатах). Перестарілим, а також збіднілим сім’ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо Великодня і Різдва. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдаровування бідних, скривджених віддається на небесах.  
       Безвідмовною була громадська допомога погорільцям. Громада із своїх коштів або заможні селяни з власних запасів допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, влаштовували толоку для зведення житла. Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Для опіки над сиротами створювались сирітські ради [52, c. 432].

Специфічним різновидом громад виявились церковні братства, які брали активну участь у вирішенні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства. Братства виникли у критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягало своєї вершини. Саме тоді на громадську арену виступило міщанство – верства українського суспільства, яка досі відігравала незначну роль в історії держави. Воно взяло на себе справу оновлення церковного і духовного життя українців, порятунку віри і народності.  
       Братська організація має глибокі корені в історії рідної країни. Російський історик С.Соловйов висловив погляд, що первісним громадським об’єднанням, з якого виникли братства, були відомі за князівських часів “братчини”, тобто бенкети в складчину, що походили від поганських культових звичаїв і були спільні для всіх слов’ян. Інші дослідники висловлюють припущення, що прототипом пізніших братств слід вважати братство родове.  
      Великий вплив на устрій і організацію наших церковних братств мали ремісничі цехи, що в них організовувалось населення міст з хвилею поширення так званого магдебургського права. Подібно як у цехах, так і в братствах почали вводитись обов’язкові організаційні статути, що окреслювали права та обов’язки [56, c. 79-85].

Головним осередком братського руху на українських землях вважається місто Львів, на білоруських – Вільно. Найстарішими братствами на Україні були Львівське Успенське та Луцьке Хрестовоздвиженське.  
       Займаючись різними ремеслами та особливо торгівлею, у ХV ст. львівські міщани значно поліпшили своє матеріальне становище. У Львові зросло число українських крамниць і будинків. Дехто з міщан нажив дуже велике майно. Зростання економічного добробуту спонукало міщан до суспільних та церковних справ. У своїх громадських прагненнях вони гуртувалися у братствах. У Львові їх було декілька, найстарішим вважається Успенське братство, (1439). Спочатку його діяльність зводилась до опіки над церквою: братчики в складчину купували свічки, ікони. Щороку на свято Успіння робили великий бенкет. Братчики допомагали біднішим своїм членам або їх родинам, разом урочисто здійснювали поховання померлих, виховували в собі риси солідарності і взаємної допомоги. Згодом братська організація зміцніла і розпоряджалась значними фондами. У 1574 році Успенське братство допомогло Івану Федорову спорудити друкарню.  
       Членами братства могли бути всі, хто бажав: і чоловіки, і жінки. Ознайомившись із статутом, вони проголошували у церкві присягу, після чого записувалися у братський реєстр і сплачували грошовий внесок. Звичайно, головна влада була зосереджена в руках двох старійшин. Вони призначали день і час зібрань; у них зберігались кошти – в одного був ключ, у другого – скринька з грошима та документами. Старійшини мали бути і суддями: братчикам заборонялось звертатись до суду духовного чи світського. Церковні старости крім догляду за будівництвом храмів, шпиталів, шкіл мали завідувати церковним майном, книгами, різним скарбом братства. У їх обов’язки входило розшукувати старі літописи. Шпитальні наглядачі виступали посередниками у викупі козаків з турецької і татарської неволі.  
       Чотири рази на рік відбувалась урочиста церковна служба, після якої братчики влаштовували розкішні обіди для жебраків, калік, хворих і сліпих. 
      Найперший обов’язок кожного братчика – відвідати хворого, зарадити йому, повідомити братство про біду. У цій згуртованості, монолітності, взаємовиручці також мало виховуватись почуття взаємної любові, великої єдності. Почесною місією братств була побудова шкіл на Україні, залучення українського трудящого люду до освіти, створення народних книгозбірень, розшук і зберігання історичних літописів, книг, документів.  
       Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства ( 1586 р.). За її зразком відкрилися братські школи в Перемишлі, Києві, Вінниці, Кременці, Луцьку та ін. У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу вивчалося “сім вільних мистецтв”. На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Предмети квадривіуму вивчались на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів [60, c. 130].      У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому – грецької, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу. На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова (мова західної науки). Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи “Порядок шкільний” 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до учня визначалося не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків із сприяння дітям у навчанні.  
       У братських школах не тільки давали ґрунтовні знання, а й прищеплювали моральні якості. Статут Львівської братської школи пропонував вчителям кожну суботу і неділю проводити бесіди на різні теми, а також навчати дітей юнацькій моралі: як вони повинні бути в церкві перед Богом, в домі перед рідними своїми і як їм завжди зберігати доброчесність[60, c. 205].

Таким чином, відстоюючи національний розвиток, протидіючи католицькому релігійному гніту, братства здійснювали благодійницькі функції: допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували друкарні, церкви, шпиталі, оберігали пам’ятники історії, культури, викуповували бранців з татаро-турецької неволі. У відкритих ними школах здійснювали виховання молоді в дусі людинолюбства, побожності, милосердя.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

ДИПЛОМНА РОБОТА
Дана робота має на меті вивчення зазначених проблем, а також аналіз деяких лінгвістичних програмних продуктів, спрямованих на автоматизацію...
ДИПЛОМНА РОБОТА ТЕМА: ХУЛІГАНСТВО
Вступ
ДИПЛОМНА РОБОТА На тему: «День вчителя,вечеря на 40 осіб»
Характеристика бенкету
ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА на тему: СПЕЦИФІКА МІЖНАРОДНОГО МАРКЕТИНГУ...

ДО ЗАХИСТУ
Дипломна робота містить сторінки, 27 таблиць, 18 рисунків, список використаних джерел із найменувань, додатків
ДИПЛОМНА РОБОТА
Професійна підготовка учнів старших класів засобами інноваційних технологій на уроках трудового навчання 1
ДИПЛОМНА РОБОТА
Органи прокуратури їх значення і роль у здійсненні контрольно-наглядових функцій державних органів влади в Україні
Дипломна робота з психології
Поняття адаптації, дезадаптації. Проблема соціальної адаптації молодших школярів
Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”
Техніко – криміналістичне дослідження підроблених документів на право водіння, володіння і користування автотранспортом”
ДИПЛОМНА РОБОТА НА ТЕМУ: “ АНАЛІЗ КРИМІНОГЕННОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ
Фактори, що визначали стан, структуру та динаміку злочинності в 2001 р виглядають наступним чином
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка