|
|
Скачати 4.9 Mb.
|
|
2. Процес дипломатичного визнання СРСР. Дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1920-ті роки можна вважати об'єктивним явищем: налагодження міжнародних економічних зв'язків в умовах стабілізаційних процесів західного світу настійно вимагало включення в їх орбіту й багату на різноманітні природні ресурси Росію. Ділові кола капіталістичних країн все активніше виступали за перегляд політики щодо Радянської Росії – від економічної блокади до розвитку відносин на взаємовигідних засадах. До того ж крах розрахунків на повалення радянської влади шляхом воєнної інтервенції спонукав західні кола шукати інших, «мирних» засобів тиску на радянський уряд з тим, щоб домогтися від нього внутрішніх трансформаційних змін. Першою європейською країною, з якою Радянська Росія уклала торговельний договір, була Естонія (березень 1920 р.) З країн-переможниць першою на шлях встановлення економічних відносин з Радянською Росією стала Англія. В березні 1921 р. було підписано радянсько-англійський торговельний договір, в якому Англія визнала Радянську державу де-факто. Політичні положення договору передбачали взаємну відмову країн від ворожих дій і пропаганди «поза власних меж» однієї з них проти другої. Відповідна стаття стверджувала про відмову від політики блокади та відновлення торгівлі. У березні 1921 р. було підписано торговельну угоду між РРФСР і Німеччиною. В неї були включені статті про визнання Німеччиною радянського представництва як єдиного законного представництва РРФСР. Радянське представництво набувало дипломатичних прав і привілеїв. Подібні угоди були укладені Радянською Росією з Норвегією, Австрією, Італією, Данією, Чехословаччиною. На порядок денний постало питання подальшого розвитку економічних відносин з провідними капіталістичними державами. Перешкодою до цього ставала проблема виплати Росією усіх довоєнних і воєнних боргів. Правлячі кола західноєвропейських країн вимагали не тільки сплати Росією боргу у 18 млрд. золотих карбованців, а й повернення іноземним капіталістам або компенсації їм вартості націоналізованої в Росії власності. Радянський уряд, зацікавлений, зі свого боку, у розвиткові всебічних стосунків із Заходом, заявляв про свою готовність визнати на певних умовах довоєнні зовнішні борги Росії і запропонував скликати міжнародну економічну конференцію. У зв'язку з цим держави Антанти прийняли рішення про скликання в Генуї конференції всіх європейських держав, включаючи Радянську Росію. На Генуезьку конференцію, яка проходила у квітні – травні 1922 р., прибули представники 29 держав. Радянську делегацію очолював Г. Чичерін, який, за дорученням радянського уряду, вніс на першому ж засіданні конференції (10 квітня) пропозицію про загальне скорочення озброєнь усіх країн та повну заборону найбільш варварських видів зброї. Радянська делегація вимагала також, щоб країни, які брали участь в антирадянській інтервенції, компенсували збитки, завдані господарству Радянської Росії. Радянські претензії становили суму у 39 млрд. золотих карбованців. Радянська делегація заявила про готовність сплатити на певних умовах довоєнні борги, а за надання концесій віддавати перевагу колишнім власникам тих чи інших підприємств. Було роз'яснено, що виплата довоєнних боргів стане можливою за достатньої фінансової допомоги і почнеться не раніше як через 10 - 15 років. Це були достатньо компромісні підходи. Представники західних держав відхилили радянські пропозиції, висунувши свої претензії до Радянської Росії щодо боргів і націоналізованої власності. Крім того, західні країни вимагали надання іноземцям широких прав у галузі економічної та комерційної діяльності в Радянській Росії, подібних до тих, що надавались їм у колоніальних країнах. По суті йшлося про стратегічні наміри економічного поневолення Росії і відновлення в ній капіталістичного ладу. Це не могло бути прийнятним для радянської сторони. Переговори в Генуї зайшли в глухий кут. Проте під час конференції, 16 квітня 1922 р., у передмісті Генуї Рапалло радянська делегація підписала договір з Німеччиною. Це було значним дипломатичним успіхом радянської сторони. Відповідно до договору між РРФСР і Німеччиною встановлювались дипломатичні відносини. Обидві сторони взаємно відмовлялись від компенсації воєнних збитків, а також витрат на утримування військовополонених. Німеччина відмовлялась від претензій щодо сплати старих боргів і відшкодувань за націоналізовану іноземну власність у Росії. Це означало прорив у політиці невизнання західним світом Радянської Росії, ставало прикладом врегулювання відносин між державами з різними суспільно-політичними системами. 19 травня 1922 р. Генуезька конференція перервала свою роботу, її засідання тривали у Гаазі з 26 червня і продовжувались до 29 липня 1922 р. Іноземні дипломати знову наполягали на своїх вимогах. Радянська делегація погоджувалась на певні поступки, і зокрема на сплату деяких довоєнних боргів (без відсотків), якщо Радянська Росія отримає відповідні кредити. Така пропозиція не знайшла підтримки представників західних політичних і фінансових кіл. Згоди знову ж таки досягнуто не було. Водночас, навіть за умов відсутності будь-яких юридичних угод щодо переговорів у Генуї та Гаазі, конференції мали певні позитивні наслідки. Йдеться про визнання де-факто радянського уряду країнами – учасницями конференцій, визначення перспектив їх відносин як на економічному, так і політичному рівні. Якісні зміни в цьому плані відбулись у 1924 р., коли ряд провідних держав Європи, слідуючи тенденціям буржуазного пацифізму, ініціювали визнання країни Рад. Цьому сприяли, зокрема, й стабілізаційні процеси на теренах колишньої Росії. Так, у грудні 1922 р. було завершено об'єднавчий процес радянських республік. Утворюється СРСР. У 1924 р., коли була затверджена перша Конституція СРСР, країна добилась відчутних успіхів у відродженні економіки. Зміцнювався міжнародний авторитет СРСР. Тенденції до нормалізації відносин із СРСР набирали силу. Радянський уряд надавав акту визнання його де-юре урядами інших країн особливої ваги, прагнучи встановлення дипломатичних відносин на принципах рівноправності й взаємної вигоди. Смугу визнання СРСР розпочала Велика Британія, з якою Радянський уряд встановив дипломатичні відносини в лютому 1924 р. Це відбулося через 9 місяців після того, як англійська дипломатія на чолі з лордом Керзоном здійснила недружелюбний демарш проти СРСР, висунувши низку необгрунтованих звинувачень та ультимативних вимог. Радянська сторона відкинула спробу британських політичних кіл залякати СРСР, підірвати його авторитет у країнах Сходу. Разом з тим Радянський Союз висловив готовність обговорити усі спірні питання шляхом переговорів, що змусило Лондон відступити. З приходом до влади лейбористської партії на чолі з Р. Макдональдом, який виступав за визнання СРСР ще на етапі боротьби за владу, ця очікувана акція відбулася. Водночас прагнення СРСР поглибити радянсько-англійське економічне співробітництво натикалось на значну протидію консервативних сил. Загальний договір і договір про торгівлю та мореплавання, підписані в серпні 1924 р., не були ратифіковані Великою Британією і чинності не набули. У лютому 1924 р. відбулася нормалізація дипломатичних відносин між СРСР і Італією. Наслідком цього став договір про торгівлю і мореплавання. Незабаром й інші європейські держави заявили про визнання СРСР. У 1924 р. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з Норвегією, Австрією, Швецією, Грецією, Данією. Важливе значення мала нормалізація відносин з Францією, правлячі кола якої тривалий час проводили відверто антирадянську політику. З приходом до влади уряду на чолі з Е. Грріо Франція виявила ініціативу в установленні дипломатичних відносин з СРСР, що відбулось у жовтні 1924 р. Однак підписання торговельного договору Франція поставила в залежність від досягнення угоди по боргам. Це стримувало розвиток економічних зв'язків. Досить складно встановлювалися відносини з Китаєм, на позицію якого впливали деякі великі держави, які побоювались втрати своїх привілеїв через розвиток рівноправних відносин з СРСР. У травні 1924 р. було підписано угоду про загальні принципи щодо врегулювання питань взаємовідносин двох країн. Відповідно до цього встановлювались і дипломатичні відносини. Першою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР, був Хіджаз (сьогодні – одна з областей Саудівської Аравії), а першою країною Латинської Америки – Мексика. СРСР і Японія встановили дипломатичні відносини в січні 1925 р. унаслідок підписання конвенції, яка визначала головні принципи стосунків. Японія погодилась евакуювати свої війська з північної частини Сахаліну, а Радянський Союз заявив про готовність надати японським підприємцям концесії на Далекому Сході. За рік (з лютого 1924 по січень 1925 р.) СРСР встановив дипломатичні відносини у загальному обсязі з 12 державами. До часу завершення смуги визнання Радянський Союз знаходився у дипломатичних стосунках з 22 країнами. З великих держав лише США відмовлялися визнати Радянський Союз. Нормалізація стосунків між СРСР і багатьма капіталістичними країнами підтверджувала реальну можливість мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, сприяла подальшому зростанню міжнародних впливів Радянського Союзу на європейському і світовому рівні. 3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі. в другій половині 1920-х років. У західній мемуарній й історичній літературі склалась тенденція сприйняття міжнародних відносин другої половини 1920-х років як найяскравішого періоду ери буржуазного пацифізму, його так званого «локарнського етапу», протягом якого провідним державам світу вдалося подолати конфліктність, досягти домовленостей для стабільного миру. Водночас аналіз історичних подій дає можливість стверджувати, що міжнародні відносини зазначеного періоду мали надзвичайно складний, суперечливий характер, ставши передумовою різкого загострення міжнародної ситуації у світі в першій половині 1930-х років. Так, спроби зруйнувати засади буржуазного пацифізму були здійснені вже наприкінці 1924 р., коли до влади в Англії на зміну лейбористам прийшли консерватори. Формування в листопаді 1924 р. консервативного кабінету на чолі з С. Болдуїном означало вихід на передній план реакційних, відверто антикомуністичних і антирадянських сил, що одразу позначилося на розвиткові міжнародних відносин у Європі. Британським міністром став О. Чемберлен, представник впливової родини бірмінгемських промисловців, крупний капіталіст, акціонер англійської компанії «Лена Голдфілз», що до жовтня 1917 р. безконтрольно експлуатувала родовища золота російського Сибіру. Звідси — не тільки політичне, а й особисте неприйняття О. Чемберленом СРСР, його прагнення загострити відносини Заходу з Радянською Росією, повернути (навіть шляхом нової інтервенції) втрачені британські капітали. На початку 1925 р. Чемберлен у ході переговорів з Е. Ерріо в Парижі вперше запропонував сформувати спрямований проти СРСР військово-політичний блок західноєвропейських країн із залученням Німеччини. Як перший крок щодо цього пропонувалась адресована Франції німецька ініціатива, орієнтована на часткову ревізію Версальського договору методом розробки і укладання нового «пакту безпеки» у Європі. Провідну роль у підготовці цієї дипломатичної акції відіграв британський посол в Берліні лорд Е.-В. д'Арбенон, що встановив тісний контакт зі Штреземаном. З ініціативи д'Арбенона правовий відділ німецького МЗС розробив текст секретного «меморандуму», який в лютому 1925 р. німецьке посольство у Парижі передало Ерріо. Пропозиції «меморандуму» зводились до укладання багатостороннього (за участю Англії, Франції, Італії, Німеччини) пакту, який би гарантував «територіальний статус-кво на Рейні» за умов виведення звідти французьких військових контингентів і перспективи ревізії методом «арбітражу» німецьких східних кордонів. Таке реваншистське використання арбітражу було неприйнятним для Ерріо, який міг погодитись лише на обговорення питання про утворення системи безпеки в межах Версальського договору. Британські консерватори, однак, почали чинити на Францію грубий політичний тиск, проявами чого стали відмова підписати «Женевський протокол», а також провокаційні заяви Чемберлена щодо можливої підготовки нової антирадянської інтервенції. Ерріо був деморалізований. Прагнучи не втратити остаточно контроль над ситуацією, він надіслав французьким послам у Лондоні, Римі, Брюсселі інструктивний лист із заявою про початок конструктивних переговорів щодо укладання «Рейнського гарантійного пакту». З боку Франції ці переговори довелося вести А. Бріану, що став міністром закордонних справ у кабінеті радикала П. Пенлеве, який змінив у квітні 1925 р. уряд Ерріо. У ході попередніх англо-франко-німецьких переговорів Бріан домігся того, що «пакт безпеки» мав укладатися в межах Версальської договірної системи, але разом з тим вимушений був прийняти вимоги на ліквідацію французького військового контролю над Рейнською зоною і «арбітражне» врегулювання можливих німецько-чехословацьких і німецько-польських територіальних суперечок. Німеччина, що поривалася до безконтрольної ревізії східних кордонів, не була задоволена рівнем французьких поступок, однак погодилася на них під тиском Великої Британії як ініціатора переговорного процесу. Неабияку роль у цьому плані відіграли й США, які, хоча й неофіційно, впливали на позиції Франції та Німеччини. Угоди, досягнуті внаслідок переговорів, були парафіновані (тобто скріплені ініціалами міністрів закордонних справ) на конференції в Локарно (Швейцарія) 5-16 жовтня 1925 р. Головним серед них був Рейнський гарантійний пакт між Німеччиною, Бельгією, Францією Великобританією і Італією. Його учасники зобов'язувались гарантувати збереження територіального статусу-кво відповідно до Версальського договору, включаючи недоторканність кордонів Німеччини на Заході і демілітаризацію Рейнської області. Спірні питання мали врегульовуватись через арбітражні угоди, які Німеччина укладала з Францією і Бельгією. Франція, у свою чергу, підписала договори з Польщею і Чехословаччиною, які базувалися на зобов'язаннях надати їм допомогу на випадок нападу на них Німеччини. Водночас ці дії ставились в залежність не від двосторонніх угод, а від рішень Ліги Націй, тобто від позиції інших країн, і насамперед Великої Британії. Східні кордони Німеччини гарантуванню не підлягали. Франції довелося відмовитись від цієї вимоги під тиском Англії і США. Між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та Чехословаччиною, з другого, були підписані лише арбітражні угоди. Так, Локарнська конференція утворювала систему безпеки провідних західних держав, засновану не на домовленостях щодо військово-політичних союзів (французькі «тилові союзи» втрачали свою силу), а на гарантійних і арбітражних угодах. Це послабляло позиції Франції. Водночас у Лондоні це вважалось великим досягненням, оскільки саме Велика Британія ставала головним арбітром міждержавних відносин у Західній Європі. Іншою країною, що здобувала переваги, була Німеччина, яка отримувала де-юре статус рівноправності серед інших західноєвропейських держав. Незабаром з Німеччини була відкликана міжсоюзницька комісія і фактично знято військовий контроль. За рішенням Ради Ліги Націй із Саарської області виводились французькі війська. Це було першим суттєвим кроком у напрямку ревізії Версальського договору. Свобода дій, яку набувала Німеччина в Західній Європі, мала, за підходами англо-франко-американської дипломатії, забезпечити міцність новоутвореного союзу, і насамперед щодо його антирадянських цілей. У той же час німецькі політичні кола, зацікавлені у збереженні вигід від розвитку торговельно-економічних зв'язків з СРСР як результату «раппальської політики», досить стримано сприймали подібні підходи. Характерно, що Німеччина на конференції в Локарно не взяла на себе запропоновані їй зобов'язання щодо санкцій на випадок їх застосування проти СРСР. У Гарантійному пакті було зафіксоване лише загальне положення статуту Ліги Націй про санкції, де ступінь залучення до них членів Ліги ставився в залежність від їх військового стану і географічного положення. Це було використано дипломатією Радянського Союзу для нейтралізації відверто антикомуністичного спрямування блоку країн, що підписали Гарантійний пакт. Практична реалізація цього завдання пов'язувалась радянською стороною із можливістю укладання договорів про ненапад і нейтралітет з країнами пакту. Внаслідок активних дій радянської дипломатії такий договір з Німеччиною було підписано у квітні 1926 р. Сторони зазначити, що основою їх відносин, як і раніше, залишається Раппальський договір. Вони зобов'язувались зберігати нейтралітет на випадок нападу на одну з них третьої держави або групи держав. Вони також взяли на себе зобов'язання не приєднуватись до коаліцій третіх держав, утворюваних з метою фінансового або економічного бойкоту однієї з них. Німеччина підтвердила позицію, що вступивши до Ліги Націй вона не буде вважати для себе обов'язковою участь у санкціях Ліги, якщо останні будуть спрямовані проти СРСР. Укладання договору було важливим успіхом радянської зовнішньої політики. Радяпсько-німецький договір послабив наслідки локарнських угод, сприяв зміцненню міжнародного становища СРСР. Це далося взнаки вже у 1927 р. під час кризи взаємовідносин Великої Британії і СРСР. Кризу було спровоковано англійською стороною, яка звинувачувала Радянський Союз у втручанні у внутрішні справи Великої Британії (через надання радянськими профспілками допомоги англійським страйкарям), аптибританській пропаганді, порушенні торговельної угоди 1921 р. У травні 1927 р. Велика Британія в односторонньому порядку розірвала дипломатичні відносини і дію торговельної угоди з СРСР. Така політика була спрямована в кінцевому результаті на організацію масштабного міжнародного фінансово-економічного бойкоту Радянського Союзу, підготовку умов нової антирадянської воєнної інтервенції. Вона, однак, не знайшла підтримки ані з боку Німеччини, ані з боку Франції. Проблематичність відносин Великої Британії, Німеччини, Франції як головних упорядників Локарнського договірного комплексу зумовлювалась не тільки різним ступенем ворожості до Радянського Союзу або різним ступенем зацікавленості у розвиткові стосунків з ним, а й внутрішніми протиріччями між самими цими країнами. Так, зростання економічної могутності Німеччини в умовах дії «плану Дауеса» стає підґрунтям не тільки для проведення нею ремілітаризації, а й здійснення кроків щодо подальшого територіально-політичного розмежування в Західній Європі. В середині вересня 1926 р., одразу після вступу Німеччини у Лігу Націй, у ході секретних (проведених поза британської сторони) переговорів Штреземана з Бріаном в готелі містечка Туарі поблизу Женеви німецька дипломатія поставила питання про двосторонню німецько-французьку угоду щодо «викупу» Саара за 300 млн. марок і надання німецької фінансової допомоги Франції в обмін на відновлення необмеженого німецького контролю на Рейні та повернення Німеччині Ейпена і Мальмеді. Бріан був готовий до проведення «політики Туарі» — політики двосторонніх локальних і часткових «компромісів» з Німеччиною. Однак впливові кола Третьої республіки, що пов'язували перспективи безпеки Франції із збереженням її союзу з Великою Британією, відхилили цей курс. У той самий час неможливість тісного співробітництва Франції і Німеччини зумовлювалась й зростанням серйозних протиріч у відносинах самих цих країн. Йдеться, наприклад, про наміри Німеччини ревізувати на свою користь кордони Польщі. Ідеї щодо цього активно висувались німецькою дипломатією від початку 1925 р., що викликало значне занепокоєння французької сторони. Прагнучи зміцнити домовленості європейських країн, зафіксовані Локарнським договірним комплексом, французька дипломатія здійснила два визначних кроки. 5 серпня 1928 р. у Парижі був підписаний розроблений Бріаном за участю державного секретаря СІЛА Келлога «Договір про заборону війни як засобу національної політики», який отримав назву «пакту Бріана-Келлога». Цей договір підписали представники Франції, США, Англії, Італії, Японії, Німеччини. З французької сторони «пакт Бріана-Келлога» був спробою пов'язати США з європейською політикою Третьої республіки, перетворити США на одну з найважливіших її опор. Пакт повинен був, за позицією Бріана, зміцнити Лігу Націй, в роботі якої США не брали участі, відмовившись ратифікувати у 1920 р. Версальський договір. Британська і американська дипломатія, зі свого боку, бачили у пакті зброю міжнародної ізоляції СРСР. Так, умовою приєднання США до договору було надання йому широкого міжнародного характеру, проте без участі СРСР. Водночас, надіславши запрошення приєднатися до пакту 48 державам, західні країни вимушені були переглянути зміст пакту, запросивши до участі в ньому й СРСР. Таке запрошення було передано від імені французького уряду. Радянський Союз приєднався до пакту, незважаючи на низку його недоліків, і зокрема відсутність у пакті конкретних зобов'язань у галузі роззброєння. СРСР виходив з того, що пакт міг відіграти певну роль у збереженні миру. За пропозицією Радянського уряду, порушенням пакту мала вважатись не тільки неоголошена війна, а й фактичні воєнні дії, розпочаті будь-якою державою. Це посилило міжнародну вагомість заяв пакту про відмову від розв'язання міжнародних суперечок воєнними засобами. До літа 1929 р. пакт було підписано і ратифіковано 44 державами. У вересні 1929 р. з трибуни Асамблеї Ліги Націй Бріан виступив з іншою ініціативою, запропонувавши утворити федерацію західноєвропейських держав. Суть ідеї Бріана, що отримала назву «пан-Європа», зводилась до розширення бази Локарнського договірного комплексу економічними угодами, які б передбачали контроль над зростаючою військово-економічною базою Німеччини через її возз'єднання з єдиною (федеральною) європейською економічною системою. Бріану не вдалося реалізувати проект «пан-Європа»: проти нього виступила низка держав, і зокрема Велика Британія, США, Італія, що вважали за достатній контроль, який здійснювався над економікою Німеччини в межах системи збирання з неї репараційних платежів. Зі свого боку, Німеччина формально не відкидала можливості приєднання до запропонованого плану, висуваючи проте передумовою до цього ревізію Версальського договору як обмежуючого її економічний розвиток порівняно з іншими державами Європи. Обидві вказані позиції, однак, не відображали реального стану речей. Система збирання з Німеччини репараційних платежів не тільки не контролювала Німеччину щодо здійснюваних нею планів відродження військово-промислового комплексу, а, навпаки, сприяла цьому. Щодо самої Німеччини, то вона де-факто давно вже вийшла поза межі Версальського договору: як через поступовий перегляд своїх європейських кордонів, так і через ремілітаризацію економіки. Так, до початку 1930-х рр. співвідношення сил у капіталістичному світі суттєво змінилось. Зростаюча військова могутність Німеччини стала реалією міжнародного життя. Німецька військова промисловість перетворилась на головного постачальника зброї і боєприпасів для цілого ряду держав, у тому числі Франції та Бельгії. На німецьких верфях будувалися нові типи кораблів — лінкори («Дойчланд», «Адмірал граф Шпеє», «Адмірал Шеєр»), здатні до боротьби з британським і французьким флотами. Біля польських кордонів концентрувались війська, що вже в 1929 р. налічували до 30 тис. осіб. У центрі Європи сформувалися передумови виникнення вогнища війни. 4. Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах дипломатії буржуазного пацифізму. Світова економічна криза 1929-1933 рр. призвела до загострення усіх протиріч капіталістичного світу, у тому числі міждержавних. Провідними чинниками міжнародних відносин ставали відродження німецького мілітаризму і вторгнення японських збройних сил у Північпо-Східний Китай. Формування вогнища війни на Далекому Сході при цьому не тільки загрожувало колоніальним позиціям Франції, Англії, США, а й стимулювало реваншистські наміри Німеччини, Це відбивалося на відносинах великих держав у Європі, де головними ставали французько-німецькі й англо-німецькі протиріччя. Так, з приходом до влади навесні 1930 р. у Веймарській республіці консервативного кабінету на чолі з канцлером Г. Брюнінгом розпочалася безпосередня підготовка до ліквідації основ Версальської договірної системи і встановлення німецького панування в Європі. Сучасники характеризували Брюнінга як «дикого шовініста», маючи на увазі не тільки його особисті політичні погляди, а й безпосередні зв'язки з командуванням рейхсверу, а також провідними банками і промисловими об'єднаннями -«Дойчебанк», «І. Г. Фарбеніндустрі», «АЕГ» та іншими. Німецький імперіалізм прагнув домінуючих позицій у Європі, і це зумовлювало політичні орієнтації німецького керівництва. Тримаючи курс на поширення впливів Німеччини на європейському континенті, німецька дипломатія здійснила в березні 1931 р. спробу економічного «аншлюсу» з Австрією. Внаслідок переговорів у Відні було підписано німецько-австрійську угоду про утворення двостороннього митного союзу, що означало необмежене панування Німеччини в австрійській економіці. Французькій дипломатії через значні труднощі вдалося ліквідувати дану угоду. У вересні 1931 р. Міжнародний суд, який діяв під егідою Ліги Націй, анулював німецько-австрійську домовленість як несумісну з Версальським і Сен-Жерменським договорами. Однак це не зупинило дій щодо реалізації реваншистських планів Німеччини. Заохочувальну роль у цьому плані відіграли й США, що, за пропозицією президента Г. Гувера, встановили у червні 1931 р. річний мораторій щодо сплати Німеччиною репарацій як передумови повної ліквідації німецьких репараційних платежів. Лейбористське угруповання Р. Макдональда, що прийшло до влади в Англії у червні 1929 р., а також правоцентристські кабінети, що діяли протягом 1930-1932 рр. у Франції, продовжували шукати шляхи збереження основ Версальської системи методами пацифістської дипломатії. У вересні 1931 р. прем'єр-міністр Франції П. Лаваль разом з міністром закордонних справ А. Бріаном відвідали Берлін з метою порозуміння з німецьким керівництвом. Переговори, однак, позитивних наслідків не мали. Франція не могла задовольнити вимогу німецької сторони щодо позики в 1 млрд. марок як передумови досягнення компромісу у подоланні німецько-французьких територіальних і військових суперечок. З приходом до влади у Франції в червні 1932 р. радикальних сил на чолі з Е. Ерріо французька дипломатія поставила за мету досягнення «політичного перемир'я», основу якого склало б зобов'язання Німеччини не піднімати питання про перегляд Версальського договору протягом 15-20 років. З такою пропозицією Ерріо як голова і водночас міністр закордонних справ відновленого Лівого картелю виступив на Міжнародній конференції з репараційних платежів в Лозанні (червень-липень 1932 р.), прагнучи поєднати це зобов'язання з «політичною компенсацією» Німеччини за фактичну відмову західних країн від німецьких репараційних платежів. Однак пронімецька орієнтація правлячих кіл США, Англії, Італії, Польщі не дала можливості реалізувати зазначене. «Заключний акт» Лозаннської конференції лише констатував право Німеччини викупити репараційні зобов'язання за 3 млрд. золотих марок шляхом випуску облігацій та їх погашення протягом 37 років. Ці рішення по суті підтримували Німеччину в її діях щодо подальшої ревізії Версальського договору. Так, об'єктивною з огляду на зазначене можна вважати позицію генерала К. фон Шлейхера як міністра оборони Німеччини у кабінеті Ф. фон Папена (прийшов на зміну уряду Боюнінга), який заявив у липні 1932 р. про реорганізацію рейхсверу, маючи на увазі кардинальну зміну його чисельних і якісних показників. Прагнучи легітимізувати німецьку ремілітаризацію, правлячи кола Веймарської республіки спирались на транснаціональні зв'язки німецького, французького, англійського, американського капіталу, що набули особливої ваги в умовах економічної кризи. Характерно, наприклад, що французький трест де Ванделя значно поширив поставки в Німеччину залізної руди, обсяги якої тільки за рік, від початку 1932 р., зросли з 7608 тис. т. до 12 580 тис. т. Тісні зв'язки встановились між німецькими виробниками вугілля, заліза, сталі й організацією французьких промисловців «Коміте де форж», а також іншими монополіями. На засадах подібних зв'язків у межах німецьких підприємницьких кіл визрів «план Рехберга», що став одним зі знарядь німецької дипломатії в 1931-1933 рр. Суть плану (названого за ім'ям його ініціатора, крупного саарського промисловця А. Рехберга) полягала у спробі утворення військово-політичного союзу Німеччини з однією чи навіть кількома західноєвропейськими державами, що мали зв'язки з німецьким капіталом. Із такими підходами, зокрема, кабінет фон Папена неодноразово звертався до уряду Франції, пропонуючи надати майбутньому німецько-французькому союзу антикомуністичного спрямування. Ерріо, зі свого боку, відкидав будь-які пропозиції щодо військово-політичного союзу, вбачаючи за антикомуністичними орієнтаціями Німеччини прагнення зламати політичну основу Версальського договору, усунути міжнародно-правові перешкоди для безконтрольної німецької ремілітаризації. Розглядаючи політику Німеччини через призму реальної воєнної загрози Європі, і насамперед Франції, Ерріо розробив і запропонував Женевській конференції з роззброєння, яка відкрилась у лютому 1932 р. під егідою Ліги Націй, «план організації миру». Цей план, опублікований у листопаді 1932 р., у 14 річницю закінчення Першої світової війни, дістав назву «плану Ерріо». Він базувався на формальному визнанні «рівноправності» усіх держав, пропонуючи поступове зрівнювання їх військових статусів, якщо вони візьмуть участь у підписанні відповідної угоди. Сама угода зводилась до утворення під егідою Ліги Націй організації європейських держав, об'єднаних між собою пунктами про взаємодопомогу. Для боротьби проти агресії ця організація повинна була мати збройні сили, військове оснащення яких перевищувало б національні армії. Ерріо розглядав «план» як конкретизацію і розвиток програми: «арбітраж, роззброєння, безпека», висунутої ще в 1924 р. «План Ерріо» було запропоновано за часи, коли в Німеччині до влади рвався фашизм. У грудні 1932 р. на зміну кабінету фон Папена прийшов уряд на чолі з генералом рейхсвера фон Шлейхером, відомим своїми фашистськими орієнтаціями. За таких умов проведення міжнародної конференції за висунутими пропозиціями, як вважала французька сторона, вимагало компромісів. Кабінет Ерріо, зокрема, дав згоду на проведення в Женеві у грудні 1932 р. переговорів держав-учасниць Локарнського договору за участю СІІІА. У ході переговорів французи змогли домогтися лише прийняття «Декларації п'яти держав», яка зводилась до визнання за Німеччиною «рівноправності» в озброєннях «у межах системи, що гарантувала безпеку усім народам за умов міжнародного контролю». Підписання «Декларації п'яти держав», здійснене за об'єднаного сприяння Німеччини, США, Англії і Італії, було значним прорахунком кабінету Ерріо. Документ містив у собі нечіткі положення, що давало змогу фашистським державам, і зокрема Німеччині, тлумачити положення про рівноправність в озброєннях з точки зору руйнації положень Версальської і Локарнської договірних систем. Зростання загрози з боку німецького мілітаризму відіграло значну роль у прийнятому влітку 1932 р. кабінетом Ерріо курсу на зміцнення французько-радянських відносин. У листопаді 1932 р. в Парижі було підписано французько-радянський пакт про ненапад, розроблений за активною участю Ерріо. Пакт закріплював принцип мирного співіснування між двома державами, зафіксований вперше в акті відновлення французько-радянських відносин від 28 жовтня 1924 р. Радянсько-французький пакт про ненапад відіграв стабілізуючу роль в умовах міжнародної обстановки, яка неухильно загострювалася від початку 1930-х років. Так, громіздкий апарат пацифістської дипломатії, створений зусиллями британських лейбористів і французьких радикалів (Ліги Націй, конференцій з роззброєння, системи виплати репарацій) виявився неефективним для стримування негативного розвитку подій. Японська агресія на Далекому Сході і нездатність, зокрема, Ліги Націй покласти їй край значно знизили вагомість цієї організації в системі міжнародних відносин. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, відверто розірвавши Версальський договір. Це стимулювало й агресивні дії імперіалістичної Німеччини, де до влади прийшов фашизм. Література
|
|
Конспект лекцій У двох частинах Частина 2 Суми Затверджено на засіданні кафедри фінансів як конспект лекцій з дисципліни «Банківський менеджмент» |
Конспект лекцій Частина II Суми Стратегічний маркетинг : конспект лекцій / укладачі: В. В. Божкова, Ю. М. Мельник, Л. Ю. Сагер. – Суми : Сумський державний університет,... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання Проектний аналіз : конспект лекцій / укладачі: О. І. Карпіщенко, О. О. Карпіщенко. – Суми : Сумський державний університет, 2012.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ Ч – 46 Чередник Г. Ю. Конспект лекцій з курсу «Соціальна психологія» [Текст] / Г. Ю. Чередник, О. О. Лоза. – Д.: РВВ ДНУ, 2009. –... |
|
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ЧАСТИНА 2 ПЛАНОВІ ГЕОДЕЗИЧНІ МЕРЕЖІ Лісевич М. П., Ільків Є. Ю Геодезія. Планові геодезичні мережі.: Конспект лекцій.Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2010. 131с |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «ПСИХОЛОГІЯ» Конспект лекцій з курсу «Психологія» (для студентів 2 курсу денної форми навчання спец.: 092100 – «Промислове та цивільне будівництво»,... |
|
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей України. / Г. Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, В. О. Малишев, Г. Г. Півень, О. А. Яцина. – Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей.... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів освітнього рівня «бакалавр» Конспект лекцій»: Навчально-методичний посібник для студентів галузі знань (0305) «Економіка і підприємництво», напрямів підготовки... |
|
Конспект лекцій з курсу “ Системно-структурне моделювання технологічних... Конспект лекцій з курсу “Системно-структурне моделювання технологічних процесів” / Укладач П. В. Кушніров. – Суми: Вид-во СумДУ,... |
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів всіх спеціальностей і форм навчання Затверджено Васійчук В. О., Гончарук В.Є., Дацько О. С., Качан С.І., Козій О.І., Ляхов В. В., Мохняк С. М., Петрук М. П., Романів А. С., Скіра... |