Тема. Життєвий і творчий
|
|
Скачати 423.48 Kb.
|
|
Учень від імені Олеся Ангелюка : «Дуже вразила мене подія, яка сталася у вересні 1972 р., коли відбувалося перше су дилище над Стусом. На обороні Василя виступив старенький, але незламний Антоненко-Давидович, викликавши на себе ще більший гнів властей та інших офіційних кіл і спричинивши ще частіші його виклики до КДБ і обшуки у помешканні. Чутки про утиски відомого письменника – патріота ширилися далеко , аж за океан. Знаходилися співчутливі й на рідній землі. Борис Дмитрович зазнавав дедалі більших переслідувань, витримував важкі дебати з високопоставленими чинами КДБ, не раз заганяючи їх дипломатичністю й залізною логікою у глухий кут. У стосунках зі своїми «духівниками»-кадебістами, які не раз під тією чи іншою притокою, викликали його «на бесіду», Борис Дмитрович був тонким дипломатом і звинуватити його було їм складно. Але завжди він з повною відвертістю заявляв, що його основна мета життя - служити українському народові, і що з цієї позиції він не зійде ніколи. Та допити й обшуки забирали здоров'я письменника. Рідна по духу, молода й талановита Михайлина Коцюбинська стала для старого Антоненка-Давидовича останнім спалахом яскравого й глибокого почуття, останньою надією на так заслужений сімейний затишок на схилі віку. Серія виснажливих недуг, які остаточно підкошували вкрай підірване неволею здоров'я Бориса Дмитровича, була, безумовно, спричинена цілеспрямованими діями «власть імущих», скерованими на його фізичне знищення.  Учень від імені Тодося Осьмачки : «Борис Дмитрович був прехороший на вроду. Трошки вищий на зріст за середній, з очима сіро-блакитними і завжди у проміннях веселого внутрішнього сміху. Чуб мав великий, стоячий і перекинутий назад голови. І коли Антоненко сміявся, то волос непокірно падав на чоло. І він його весело закидав і помахом голови й руками: то тією, то тією. А тому, що він часто сміявся, то й чуб у нього літав, як птах, то на чоло, то з чола назад. Сміхом він зустрічав кожного: чи приходила Чека арештовувати, чи приходили з одвідинами приятелі. А приятелів він мав стільки, скільки має верба весною сорок і ворон на своїх гіллях”У 1977 році у нього КҐБ зробило трус. Цілу ніч перетрушували кожний сантиметер приміщення, забрали рукописи, друкарську машинку, листи з-за кордону, книжки. Під час трусу, який робило 7 каґебістів протягом 17 годин, Борис Дмитрович запитав головного каґебіста Шаповалова: «Що, повертаються сталінські часи?» Шаповалов відповів: « Я и во время Сталина работал и не стыжусь этого». До речі, коли каґебісти прийшли, то відразу запитали: — Зброя є? — Є, — відповів Антоненко-Давидович. — Де вона? — Ось передо мною, — відповів письменник і показав на ручку й друкарську машинку. Свідком цієї події була Надія Світлична, що завітала до Антоненка-Давидовича ще перед трусом, разом з чоловіком і сином, і мусили всі чекати до закінчення трусу. Лише через півроку йому повернули його стару машинку з великими літерами, а вислану з Австралії повернули назад з резолюцією на паперах «Запрещено».. Незабаром після цього трусу КҐБ донюхалось, кому Антоненко-Давидович дав свої спогади до схову, й сконфіскували їх. Який душевний стан нашого письменника-мученика, можна самому уявити. Повернувшися з заслання з дружиною і трирічним сином , він не знайшов навіть могили своєї матері, яка померла за німців. А перша дружина після його арешту, рятуючи своє та доччине життя, виїхала до Москви й там одружилась. Друга дружина, з якою одружився на засланні, теж була вислана з Старого Самбора, багато пережила й тепер раз-у-раз перебуває в шпиталі. Сам Антоненко-Давидович часто хворіє, на одно око осліп . Довідавшись одного разу, про те, що він знову потрапив до шпиталю, я написав експромтом вірш:  Обрій хмарами завис, Думка не в далеч рветься: Як там Дмитрович Борис, Як йому живеться? За тижнями йдуть тижні, А листів не пише... Ходить смуток по мені День журбу колише. Може хворий, у біді, Може, слабнуть очі... Ой вітри, ви, лебеді, Хто із вас охочий? Полетіть у рідний край, Днів моїх колиску, Розпитайте у Дніпра І подайте вістку. Обрій хмарами завис, Думка ж далі б'ється: Як там Дмитрович Борис, Як йому живеться? ІІІ-й учень: Помешкання письменника було предметом пильної уваги КГБ. У травні 1979 в нього відбувся черговий обшук – цього разу у справі Ю.Бадзьо. Вилучені спогади й оповідання, над якими Антоненко - Давидович працював останнім часом. Декілька разів Антоненка - Давидовича викликали на допити. Напередодні свого 80-річчя він мусив виїхати з Києва. Спілка письменників України не відзначила ювілею Антоненка – Давидовича. Того ж 1979 року СПУ організувала вечір посмертно реабілітованого письменника Г.Косинки, з яким Антоненко - Давидович свого часу був у дружніх стосунках. Щоб не допустити присутності Антоненка - Давидовича на вечорі, співробітники КГБ якраз у цей час «бесідували » з ним удома, після чого стан його здоров’я раптово погіршився. В 1983 році овдовілий два роки тому Антоненко - Давидович вирішив зареєструвати шлюб зі своєю давньою подругою М.Коцюбинською, але вони наштовхнулися на несподівані перешкоди: їм призначили випробувальний термін півроку, переносили дату реєстрації і т. п. Зрештою влада вдалася за допомогою до с  ина Антоненко - Давидович , який перебував у неволі, а раніше письмово відрікся від батька. У 1984 році на його вимогу письменника поклали до лікарні, де визнали недієздатним. Борис Дмитрович тяжко переживав усе це, здоров’я його різко погіршилося.8 травня 1984 р. Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича не стало. Про це Ангелюк дізнався лише в середині травня від Ігоря Герети. На похороні було два автобуси - один з родичами, друзями, знайомими, а другий - з кадебістами. Громадянської панахиди не було: було заборонено будь-які виступи. На могилі посадили сині і жовті квіти, які було знищено (чи того ж дня, чи трохи пізніше). Потім було посаджено чорнобривці, які Олесь Ангелюк застав у липні 1987 р. і поклав квіти від себе на святу для нього могилу. Юні критики. ( Слово надається ІІІ- групі , яка працювала над проектом « Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1992) ) І-й учень: Як зазначає кандидат філологічних наук, лауреат премії ім. Івана Багряного (СІЛА) Леонід Бойко : « Борис Дмитрович ніколи не пнувся на літературний Олімп, не спокушався керівними посадами. Так само не був надміру честолюбним і не замислювався над питанням про своє місце в літературі. Він просто чесно і вперто «тягнув плуга» на довгій ниві, а щодо визначення свого місця в письменстві, то слушно вважав це справою критиків, літературознавців і читачів. За всіх часів і обставин його бентежило тільки одне: прагнути писати так, щоб мати право сказати своїй музі Шевченковими словами: «Ми не лукавили з тобою» і в нас нема Зерна неправди за собою...». Він вважав: саме «в цьому, незалежно від діапазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна й творча втіха кожного митця».  Антоненко Давидович - майстер художнього слова, котрий усією своєю творчістю, особистою мужністю й непохитністю наближав час відродження нашого народу і лише посмертно став лауреатом Державної премії ім.Т. Г. Шев-ченка (1992) . Це була збірка художньої прози « Смерть.Сибірські новели. Зави - щені оцінки ». Відкривається збірка повістю «Смерть». Повість уперше була надрукована в журналі «Життя й революція» (1927, №№ 10—12). Наступного (1928) року вийшла в світ окремою книжкою. Відтоді протягом півстоліття кілька примірників перебували у спецфонді під суровою забороною. Лише у 1989 р. після шістдесятилітньої перерви вдруге з'явилася у світ. А тим часом саме цей твір був вельми помітним явищем 20-х років і завдав тоді письменникові чимало клопотів і з-поміж інших факторів спричинився до багаторічних його поневірянь «на розпуттях велелюдних». Твір засвідчив, що в літературу прийшов письменник самобутній і талановитий, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя. В повісті автор поставив мету ближче й конкретніше показати «незбагненну» більшовицьку силу, чи принаймні самому як слід розібратися в ній і дослідити джерела її «всепереможного поступу». І письменник зробив це досить своєрідно. Описані у творі події відбуваються в часи воєнного комунізму в одній із парторганізацій українського поштового містечка. «Смерть» — твір соціально-психологічний, складний і багатоплановий. Повість «Смерть» цікава тим, що в ній немає вигаданих або причесаних нереальних типів. Дія відбувається у повітовому місті, що дуже нагадує нам ту ж таки зросійщену Охтирку. Тут же згадуються й мальовничі краєвиди Ворскли. В центрі всіх подій стоїть партійна організація з її людьми, що керують різними установами, життям міста і всього повіту. Становище досить напружене: навколо, ніби ворожі табори, розкинулися селища, що не бажають давати податків новій владі, що на кожного прибулого представника влади дивляться вороже, як на представників окупанта. Автор змалював цілу низку типових постатей з їхніми позитивними й негативними сторонами. Становище радянської влади ще далеко не певне. Село — поспіль вороже наставлене. Навколо — повстання. Радянську владу село сприймає як таку, що тільки приїздить до його «сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами». Барвисті епізоди безглуздих суботників, хижацьких і грабіжницьких реквізицій приватних піанін, бібліотек, шаф, столів і навіть стільців, антирелігійної пропаганди, перевиборів рад, фантастичної перебудови системи освіти, випомповування з села харчів спеціально озброєними партійними агентами, опору селянства, убивства партійних агентів і, нарешті, трагічний епізод розстрілу закладників того села, де вбито партійних уповноважених для хлібозаготівель,— ось загальне сюжетне тло повісті «Смерть». ІІ-й учень: Проблематика твору:
2) процес витравлення нацiональноï свiдомостi й гiдностi з людини; 3) процес деградацiï украïнського iнтелiгента в безбатченка-яничара, який, в iм'я «свiтлого майбутнього», змушений зневажити своє минуле, зрiктися свого народу навiть батька й матерi. Це - доля інтелігенції в революції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українській національній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами і змушені були перейти до співпраці з радянською владою. 3) проблема батьків і дітей (заради майбутньої кар'єри головний герой одцурався й прокляв навіть рідного батька) відречення від соціального коріння. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологiчний самоаналiз головного персонажу Костя Горбенка, який постiйно перебуває в становищi дволикого Януса - думає i почуває одне, але партiйний обов'язок та обставини змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням i нацiональним почуттям. ІІІ-й учень: Характеристика головного героя. Кость Горобенко—колишній петлюрівець. Колись засновував «Просвіти», «Національний союз»... Але, чи то зневірившись у їхніх ідеалах, чи з якихось інших причин, він формально порвав із петлюрівщиною, навіть став членом більшовицької партії. Тому більшість подій показано очима колишнього петлюрівця Костя Горобенка, що керує наросвітою й бере активну участь в партійному житті. Він перейшов на радянську платформу, але в його вчинках, в оцінці людей, подій, як і він сам думає, вічні непослідовності. Він хоче за всяку ціну довести свою відданість партії, але його раз-у-раз «підточують» численні сумніви. Ще так недавно це саме село було основою українства, а тепер він мусить їхати на села, брати контрибуції, арештовувати й розстрілювати. І в ньому прокидаються болючі думки: «В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного водозбору, що заради нього засновував «Просвіти», був за інструктора Центральної Ради, тікав з військом Директорії. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розторощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш,, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе!..» Письменник докладно і психологічно переконливо дослідив самий процес, «технологію» переходу Горобенка в іншу віру, простежив і обгрунтував хід думок та «логіку» його вчинків. Заради майбутньої кар'єри він одцурався й прокляв навіть рідного батька, «дрібного буржуа», який мав колись до публічного торгу два будинки, а тепер син цинічно тішить себе тим, що «батько потурбувався вмерти за рік до революції і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого... Я не відповідаю за батьків». Навіть про найдорожчу в світі людину — ще живу десь рідну матір — Горобенко недбало подумав: «Невідомо де тепер і чому (!) живе ще й досі...»І про перше своє кохання — передчасно померлу дівчину Надю, чий образ рефреном проходить через увесь твір, Горобенко цинічно думає: «це дуже добре», що її вже немає. Та найбільше вражає те, що Горобенко, ставлячись так цинічно не тільки до найрідніших та найближчих йому людей, а й до свого минулого, не почуває жодних докорів сумління, бо для нього важливо те, як він сам думає про себе, а не хтось інший. Отож, мовляв, «я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за «неньку», закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніше, а тепер я... більшовик». Та хоч він і відрікся од свого соціального коріння, але в душі виявився не спроможним позбутися нашарувань минулого і придушити в собі його рецидиви. Це вони «муляють» його «комуністичне сумління» або, кажучи просто,—душу; це вони не дають змоги спокійно, як іншим партійцям, почуватися «більшовиком». А втім, думає він, що ж удієш: «Одним судилося бути спадкоємцями свого класу, а іншим—ренегатами». Він дає собі влучну характеристику: «Хай за їхньою теорією я — «дрібнобуржуазна інтелігенція». Я кажу трохи інакше — ренегат дрібної буржуазії». Горобенко переборює в собі болючі суперечності. Хворобливо підозріливий, він переживає психологічні муки, сушить собі голову над численними—і справжніми, й вигаданими—проблемами, які отруюють йому свідомість. Через усю повість проходить центральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко. Недавній активний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії, він шляхом ідейної еволюції прийняв радянську владу й вступив до комуністичної партії. Але в КП(б)У він почуває себе чужим. До нього пасує відомий парадокс: «Свій серед чужих і чужий серед своїх». Для колишніх своїх учителів гімназії він чужий, бо «комуніст, так би мовити, цап у овечій кошарі», з яким «треба якось ладнати. Власне, його треба притягувати на свій бік». Колеги-партійці ставляться до нього з осторогою, оскільки, мовляв, «як комуніст-більшовик» він «несталий, зважаючи на перебування раніш в українських організаціях», і лише «як культробітник може бути використаний у губерніальному масштабі». Дехто з колег дошкуляє йому, принагідно нагадуючи вразливі щодо моральності епізоди з його недавнього минулого. Не дивно, що за час перебування в партії більшовиків у Горобенка з 'явилися й розвинулись підозріливість, дражливість, «прихованість і сторожкість». Тому Горобенко весь час змушений доводити свою лояльність до партії та Радянської влади. Але виходить так, що всі доручення, які йому доводиться виконувати, пов'язані з насильством і жорстокістю. Давиденко - Антонович показує з якою запопадливістю і навіть насолодою Горобенко реквізовував у громадян різні речі, незважаючи на жалібні прохання їхніх власників. На нього дивляться косо. Йому не довіряють. Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілював матросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступати українською мовою, дбати за українську літературу в хатах-читальнях і робітничих клубах — трактують іронічно: «Здоров, Горобенко! Ну, як там «мова»? Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував?» — і тому подібні вайлуваті, скалозубні дотепи, спрямовані на його компромітацію, лунали навколо нього й творили отруйну, тяжку атмосферу. Навіть у парткомівській характеристиці (таємній) про нього було записано: «Як комуніст-більшовик — несталий». Це його вкрай бентежить. Він починає почувати себе в стані ворогів, а не ідейних друзів. Починає оцінювати своїх співпартійців і аналізувати свій стан. «Несталий»... Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те?.. І потім це українство, що воно їм. Їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба клас... Ах, які вони все ж таки доктринери!..» ...«Буття визначає свідомість»... Це їхня істина, це «новий заповіт», з яким вони мають пройти світ... «Капітал» Марксів... Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи Архімедів ричаг?» Отак міркуючи, Кость Горобенко все ж таки відчуває, що він задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дуже тісно. Але чому ж до нього таке ставлення? Що він повинен зробити, щоб стати з ними рівним? Чого йому бракує? По довгих і тяжких роздумах, приглядаючись пильно до характеру і способу думання своїх нових співпартійців, вивчаючи їх діяльність і психологічне наставлення, він робить несподіване навіть для себе відкриття: «Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді... коли кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безліч усяких категорій, що зведені до одного знаменника, — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді всьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жадних вагань і сумнівів можна буде сказати собі: я — більшовик... — Так, так — треба кількох крапель крові на землі. Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать. Тільки — раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уболоченими руками—розстріляти... Важно—хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) — як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!» Щоб стати стовідсотковим комуністом, щоб довести свою вірність партії, він приходить до переконання, що треба пролити ворожу кров, і тоді він ніби спокутує всі свої минулі гріхи, бож «За життя розплата тільки кров'ю». Наприкінці повісті автор дає напружену психологічну картину розстрілу куркулів-закладників, де бере участь і Горобенко, здійснюючи свою ідею. Ця сюжетна ситуація роману приховує в собі глибокий підтекст - в фіналі конфліктної розв'язки це парадоксальне рішення героя знаходить своє практичне застосування : його посилають з карним загоном розстрілювати «закладників» того села, де забито кількох партійних уповноважених. ( Зачитати сцену, як вели на розстріл шестеро дядьків-закладників і як здійснювали цю нелюдську криваву екзекуці) |
Схожі:
|
О. де Бальзак видатний французький письменник, зачинатель соціального... Життєвий і творчий шлях письменника. Поєднання реалістичних та романтичних елементів у його художній системі. «Людська комедія» —... |
КОНСПЕКТ УРОКУ З ТЕМИ: ”ДАНІЕЛЬ ДЕФО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА.... ТЕМА УРОКУ: ”ДАНІЕЛЬ ДЕФО. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА. „ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО” |
|
Тема. Життєвий і творчий шлях поета-земляка Іллі Манченка. «Я думаю,... Тема. Життєвий і творчий шлях поета-земляка Іллі Манченка. «Я думаю, що долі наші схожі». «Батьки»… |
Урок світової літератури. 10 клас. Тема: Ф. М. Достоєвський. Життєвий... Ф. М. Достоєвський. Життєвий і творчий шлях митця. Філософсько – етичні та естетичні погляди письменника та їх утілення в художніх... |
|
Тема: Мрії збуваються… (за повістю-казкою О. Гріна «Пурпурові вітрила») Мета уроку: познайомити учнів із короткими відомостями про життєвий і творчий шлях О. Гріна |
Уроку Тема уроку: «На шлях я вийшла ранньою весною і тихий спів несміливий заспівала». Життєвий і творчий шлях Лесі Українки |
|
Тема: "Я народився і жив для добра і любові". (Життєвий і творчий шлях Олександра Довженка) Мета: ознайомити студентів з біографією письменника; дати уявлення про кіноповість; розвивати аналітичні навички та вміння; прищепити... |
Тема: Поспішайте творити добро на Землі Мета: поглибити знання учнів про загально-людські якості, формувати уміння диференціювати ознаки доброго та лихого, систематизувати... |
|
Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка,... Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка, розвивати творчі здібності школярів, виховувати любов та повагу... |
Уроку: навчальна Оскар Уайльд – письменник англійського раннього модернізму. Життєвий і творчий шлях митця. Роман «Портрет Доріана Грея» осердя творчості... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua