соціальний статус ресоціалізація
інтегральний статус попередня соціалізація
індивід агенти соціалізації
індивідуальність базисний тип особистості
соціальна роль набутий статус
приписний статус вторинна соціалізація
змішаний статус соціальний тип особистості
Питання для самоконтролю:
Поняття “особистість” у соціології. Основні теоретичні підходи до аналізу особистості та її розвитку.
Статусно-рольова структура особистості. Статусний набір особистості та його складові.
Рольова поведінка особистості. Рольові конфлікти та їх подолання.
Типи особистості сучасного українського суспільства. Тип “гомо совєтікус” : чи зберігся він сьогодні?.
Проблема ресоціалізації в умовах суспільної трансформації.
Що дає унікальний індивідуальний досвід ? Як він доповнює груповий досвід ?
Як співвідносяться соціальна детермінація та соціальна активність особистості ?
Література:
Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.,1974;
Кон И.С. Социология личности. – М.,1967;
Кон И.С. Открытие “Я”. – М.,1978;
Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.,1984;
Лобанова А. Соціальна мімікрія як адаптивний спосіб життєдіяльності// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. - № 2;
Мартинюк І.О., Соболєва Н.І. Люди і ролі. – К.,1993;
Рисмен Д.Некоторые типы характера и общество// Социологические исследования. – 1993 - № 5;
Українська душа / Ред В.Храмова. – К., 1992;
Штомпка П. Социология социальных изменений. – М.,1996.
РОЗДІЛ 3 СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ
Люди відрізняються один від одного кольором шкіри, професією, віком, місцем проживання, мовою, якою розмовляють та цінностями, якими керуються при виборі життєвого шляху. Таким чином, будь-яке суспільство є внутрішньо неоднорідним, бо складається з частин-спільнот, що їх творять люди, відмінні одні від одних за ознаками, які мають природний характер, чи виникають в результаті їх суспільного співжиття. Які з цих відмінностей є суспільно важливими і чому, як впливає на соціальне самопочуття особистості приналежність до певних соціальних спільнот, що формуються за наведеними та іншими ознаками і як вони впливають на життєдіяльність суспільства?
Про важливість цих проблем говорить навіть той факт, що і саму соціологію ряд дослідників трактують як "науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину - творця цих спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку" (Н. Черниш). Основоположники української соціології, зокрема М. Драгоманов, М.Грушевський, М.Шаповал також підкреслювали важливість вивчення соціальних спільнот, громад, як першооснов суспільності. Це відбилося і в назві однієї з перших українських установ, що вела дослідження у галузі соціології - Українського інституту громадознавства, заснованого у Празі в 1924 р. М. Ю. Шаповалом і членом-кореспондентом якого, до речі, був ще один видатний дослідник соціальних спільнот - П. Сорокін. Актуальним цей підхід (його часто визначають як мезосоціологічний) є і у теперішній світовій та вітчизняній науці.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
поняття та складові соціальної структури суспільства;
номінальні та рангові параметри соціальної структури;
явища соціальної диференціації та соціальної нерівності;
феномен соціальної стратифікації та історичні типи стратифікаційних систем;
особливості функціоналістського, конфліктологічного та еволюційного підходів до аналізу соціальної стратифікації;
сутність та види, причини соціальної мобільності.
Виклад матеріалу:
3.1 Сутність та параметри соціальної структури.
3.2 Соціальна стратифікація: поняття та види.
3.1 Сутність та параметри соціальної структури
Добробут людини в суспільстві, її соціальні зв'язки з іншими людьми, звички, норми, цінності пов'язані з тим місцем, яке вона займає у соціальному просторі. Феномен соціального простору став предметом досліджень багатьох відомих соціологів минулого і сучасності. Е. Дюркгейм, Р. Парк, Е. Богардус, П. Бурд'є, Д. Лєнскі пов'язували вивчення соціального простору з розробкою наукового підходу до вирішення соціальних проблем. Основні ідеї про природу соціального простору були .сформульовані П. Сорокіним у його класичній праці "Соціальна мобільність", що вийшла у 1927 р. В ній П. Сорокін підкреслював неможливість суміщення таких понять як "геометричний простір" і "соціальний простір". Під "соціальним простором" в сучасній соціології розуміється середовище, яке формується соціальними суб'єктами і в якому проходить їх життєдіяльність. Це поняття є значною мірою умовним - воно відображає реальність, що існує, на відміну від геометричного простору, не у природі, а у свідомості людей, визначається нею і у свою чергу формує цю свідомість. Проте соціальний простір має під собою і цілком реальний фундамент - природну неоднаковість індивідів, зокрема їх приналежність до різних соціальних спільнот, що виникають об'єктивно, на базі об'єднання людей за певними ознаками, які мають істотне значення для суспільства: демографічних, територіально-поселенських, етнічних тощо. Значимість конкретних ознак виявляється у тому, що їх носії на основі об'єктивних відмінностей від решти суспільства виробляють власну модель поведінки у соціальному просторі. При тому, ці ознаки можуть мати неоднакову вагу у різних суспільствах. Наприклад, статева, конфесійна приналежність особистості були більш значимими для традиційного суспільства, аніж для нинішнього.
Об'єднуючи людей за певною ознакою, спільність продукує специфічні інтереси. Усвідомлення цих інтересів та боротьба за їх реалізацію виводить спільноту на якісно новий щабель розвитку, перетворює її в суб'єкт соціальної дії - соціальну групу.
Сукупність соціальних спільнот та груп складає соціальну структуру суспільства.
Відповідно до ознаки, за якою формуються соціальні спільноти, можливо розглядати соціальну структуру суспільства у різних вимірах: як соціально-демографічну ( її утворюють статеві та вікові групи), соціально-територіальну (населення різних регіонів країни), соціально-професійну (система груп, які виникають внаслідок суспільного розподілу праці), етносоціальну (відображає приналежність населення до різних етнічних спільнот) тощо. Звідси неважко зробити логічний висновок: кожен конкретний індивід одночасно належить до багатьох груп. Ця приналежність визначає і визначається його приписними і набутими соціальними статусами.
Американський соціолог П.Блау запропонував систему параметрів, за якими можна визначити приналежність індивіда до певних соціальних груп або спільнот сучасного відкритого суспільства, а також позицію означених груп та індивідів -їх членів, у суспільній системі в цілому.
Таблиця 3.1 ПАРАМЕТРИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ
Номінальні параметри
|
Рангові параметри
|
Стать
|
Освіта
|
Раса
|
Дохід (заробітна плата)
|
Етнічна належність
|
Багатство (спадщина або
|
Віросповідання
|
нагромадження)
|
Місце проживання
|
Престиж
|
Сфера діяльності
|
Влада
|
Політична орієнтація
|
Походження
|
Мова
|
Вік
|
|
Адміністративна посада
|
|
Інтелігентність
|
Слід звернути увагу, що номінальні параметри пов'язані в основному з приписним статусом індивіда (стать, раса, етнічна та конфесійна приналежність), а рангові - з набутим. Групи, які виділяються за номінальними параметрами, сприймаються у суспільстві як рівноцінні, такі, які творять горизонтальну диференціацію соціального простору, його неієрархічну організацію, а групи, які виділяються за ранговими параметрами, відображають вертикальну диференціацію, тобто надають своїм членам переваги, привілеї у взаємодіях з представниками інших груп, сприймаються суспільною свідомістю як більш чи менш престижні. Розподіл параметрів на номінальні та рангові відповідає найважливішим характеристикам соціальної структури суспільства: його гетерогенності (горизонтальна диференціація суспільства) та нерівності (вертикальна диференціація, стратифікація). Гетерогенність відображає ідеї, закладені в принципі природної рівності людей, що лежить в основі сучасних концепцій гуманізму та демократії: всі люди є рівними від народження, незважаючи на свої статеві, расові, етнічні характеристики і лише в процесі співжиття у соціальному просторі з іншими особистостями, самореалізовуючись та розкриваючи свої таланти, індивід власними зусиллями, відповідно до того, яку користь він приносить суспільству, заслуговує певної винагороди - переміщення у більш престижну та привілейовану соціальну групу.
На підставі номінальних параметрів неможливо рангувати індивідів, тобто розмістити їх вище або нижче у соціальній ієрархії. Наприклад, не можна твердити, що індивід X: чоловік, білий, українець, греко-католик, житель Львова, студент Національного університету "Львівська політехніка", симпатик Руху, займає лише на підставі цих характеристик вище чи нижче місце на "соціальній драбині", ніж індивід У: жінка, мулатка, протестантка, жителька Києва, студентка Києво-Могилянської академії, прихильниця Партії зелених. В сучасних умовах, у відкритому суспільстві, розподіл людей за ранговим принципом у межах відзначених номінальних параметрів розглядається як несправедливість, дискримінація. Хоча приналежність індивідів до певних соціальних спільнот, що виділяються за номінальними параметрами, буде достатньо істотно впливати на обсяг, інтенсивність, спрямованість та форми їх життєдіяльності у соціальному просторі, обмежувати чи активізувати її. Наприклад, молода людина, яка проживає у віддаленому від наукових, промислових та культурно-освітніх центрів, селі із мало розвинутою соціальною інфраструктурою, матиме набагато менші можливості для набуття освіти, фахової кваліфікації у багатьох видах професійної діяльності, а отже і її стартові позиції на початку соціальної кар'єри будуть істотно нижчими, ніж у міського жителя. Це вимагає від неї набагато більших зусиль, цілеспрямованості, винахідливості для того, щоб переміститися у вищу в соціальній ієрархії рангову групу, ніж ті зусилля, які будуть затрачені жителем міста.
Віднесення наведених П. Блау соціальних характеристик індивіда до номінальних чи рангових є не абсолютним. В інших типах суспільств ці характеристики можуть набувати якісно іншого характеру, тобто рангові ставати номінальними, а номінальні - ранговими. Наприклад, ще донедавна у багатьох країнах статева характеристика розглядалася як рангова: жінка трактувалася як істота нижча у соціальному плані, ніж чоловік, вона була позбавлена ряду громадянських прав, а її життєва сфера обмежувалася дітьми, кухнею, церквою. Живучість цього пережитку в суспільній свідомості дає підстави не лише сучасним феміністкам, але і багатьом дослідникам констатувати обмеження прав жінки у нинішньому "чоловічому суспільстві".
Знання соціальної структури суспільства, особливостей життєдіяльності груп, які виділяються в ній за номінальними та ранговими параметрами необхідні передусім для вирішення проблем пов'язаних з управлінням глобальними суспільними процесами. Наприклад, оцінка соціального потенціалу країни неможлива без знання статево-вікового складу населення, його демографічної структури, тенденцій їх розвитку. Бум народжуваності, який пережили США після другої світової війни, істотно змінив у позитивному плані демографічний склад країни та ініціював прискорений розвиток ряду галузей економіки, соціальної сфери. Депопуляція (зменшення населення в результаті перевищення смертності над народжуваністю), яка триває нині в Україні, не лише зумовлена певними економічними та соціальними проблемами, але й істотно ускладнює їх вирішення.
Прогрес суспільства забезпечується ефективним соціальним плануванням і, зокрема, створенням оптимального співвідношення ( у кількісному та якісному плані) між всіма групами, які складають соціальну структуру суспільства. При вивченні ринку товарів та послуг, проведенні рекламних кампаній також потрібно достатньо добре знати, на яку групу потенційних покупців, з якими соціальними характеристиками розрахований певний продукт, чи відповідає він їхнім потребам і чи дозволить він розвивати ці потреби, змінюючи життя споживачів на краще, чи не вступає споживання певного товару або послуги в конфлікт із стереотипами групової свідомості. Наприклад, рекламуючи мисливську зброю, продавець акцентує увагу , як правило, на споживачах - чоловіках, а фарбу для волосся - на жінках, хоча певна частина цих товарів купуватиметься і тими групами, на яких реклама не розрахована. Окрім того, плануючи рекламну кампанію можна "зіграти" на стереотипах групової свідомості, нав"язуючи потенційному клієнтові думку про те, що споживання певного продукту утвердить його мужність, чи жіночість, або навіть приналежність до вищої в суспільній ієрархії групи, до якої споживач хоче увійти. Саме з цією метою головному герою мольєрівської комедії "Міщанин у дворянстві" потрібно було навчатися танцям, а у певних колах сучасного українського суспільства вважається модним демонструвати масивні золоті ланцюги і мобільні телефони новітніх марок, що також є об'єктом для численних сатиричних мініатюр.
Соціальна нерівність існувала впродовж практично всієї історії людства. Вона засуджувалась, піддавалася критиці, ніколи не викликала симпатій у всіх членів суспільства, але люди в ході історичної практики з впертістю, якій можна дивуватися, чинили опір створенню "досконалих" суспільств, які б базувалися на соціальній рівності та відсутності гноблення і приниження одних соціальних груп іншими. При тому члени суспільства, нібито відмовляючись від ідеї соціальної нерівності, все ж постійно створювали нові види ієрархічних соціальних структур.
Рангові параметри являють собою не що інше, як характеристики соціальної структури, що базується на нерівності (вертикальній диференціації). Це знаходить свій вираз у тому, що по кожному з наведених вище рангових параметрів можна скласти систему статусів, кожен з яких за рангом буде вищим від одних статусів і нижчим від інших. Вертикальну диференціацію соціальної структури творять групи та спільноти, що виникають внаслідок неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їх суспільний статус та життєві можливості: особистого розвитку та навчання і виховання своїх дітей, перспективи зайняття певного суспільного становища (вищого або нижчого), яке у свою чергу розширює або звужує соціальні потенції індивіда. Нерівність веде до формування "соціальної драбини", по якій люди рухаються вгору, забезпечуючи собі, своїм дітям все кращі життєві умови і все ширші можливості, або вниз, де ці можливості значно звужуються.
Стосовно кожного індивіда можна виділити визначений набір статусів, які сукупно дають уявлення про його статус у суспільстві. Д. Лєнскі розглядав, базуючись на теорії соціальної мобільності П. Сорокіна, рангові параметри для кожного члена соціальної групи або суспільства у вигляді паралельних площин, кожна з яких демонструє зміни певного статусу особистості у часі. На мал. 3.1 вказані площини, що задаються ранговими параметрами та часовими показниками, які характеризують життєвий шлях індивіда.
 t
Рис.3.1. Статусний профіль індивіда в момент часу t..
З початку свого життєвого шляху (його відмічено літерою А) в кожний із зафіксованих моментів часу індивід має визначений статус у кожній із статусних площин. З часом статуси можуть підвищуватися або знижуватися (за виключенням статусу "походження"). Індивід може займати різні статуси в межах різних рангових параметрів. Наприклад, він може мати високий статус за походженням, але бути бідним, або може бути багатим, але не мати високого посадового статусу. Сукупний статус індивіда в момент t, як це видно з малюнка, означається ломаною лінією, яка носить назву статусного профілю. Саме статусний профіль свідчить про належність індивіда до певної соціальної спільноти. Індивіди, що займають близькі статусні профілі, ймовірно будуть складати окремі групи, які характеризуються визначеною субкультурою, більш частими контактами між її членами і більш або менш чітко вираженими межами, що відрізняють одну групу від іншої.
Статусні профілі є характеристиками нерівності. Порівнюючи їх, соціологи констатують, що профіль представника елітних верств населення завжди буде вищим, ніж у представників інших верств. В той же час статусний профіль вигнанця, люмпена буде займати найнижче становище.
Численні дослідження та спостереження свідчать, що люди з однаковими або близькими статусами мають більш інтенсивні контакти та підтримують тісні відносини одне з одним. Кожен з нас відчуває себе більш комфортно, якщо поряд знаходяться люди з "нашого" соціального оточення. Індивіди з близькими або подібними статусами у соціальному просторі мають подібні установки та орієнтації, симпатії і антипатії, політичні уподобання, стереотипи мислення та поведінки. Отже, для наукового аналізу важливо виділити соціальні позиції і соціальні статуси як конкретних індивідів, так і великих соціальних груп, тому що вони складають різні системи соціальних відносин і мають різний зміст. Соціальний простір є структурованим та багатовимірним. Кожна особистість від народження до кінця свого життя в ньому може бути охарактеризована через набір властивих їй приписних та набутих статусів, а отже об'єктивно вона є членом одночасно багатьох спільнот, які і складають соціальну структуру суспільства. Проблемою для суспільства залишається вибір: які з існуючих соціальних спільнот приймати за номінальні, а які за рангові, і на якій підставі ?
3.2 Соціальна стратифікація: поняття та види
В сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії соціальної стратифікації.
Більшість вчених вважають, що соціальна стратифікація - це ієрархічно організована система соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (слово походить від латинського stratum - пласт, прошарок). Розшароване, багаторівневе суспільство в даному випадку можна порівняти з геологічними нашаруваннями грунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу. Проте, порівняно з простим нашаруванням, соціальна стратифікація має принаймі дві істотні особливості. По-перше, стратифікація являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку). По-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі. Те саме можна сказати і відносно інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз. Однак у сучасних розвинутих суспільствах цей порядок порушується. Нижчі верстви в кількісному відношенні поступаються так званому "середньому класу".
Спроби пояснити механізм соціального розшарування привели до появи трьох взаємопов'язаних підходів до аналізу соціальної стратифікації. (Таблиця 3.2.). Функціоналістська школа в соціології пояснює нерівність, виходячи з диференціації соціальних функцій, які закріплюються за різними його групами в процесі суспільного поділу праці. Відповідно, на основі ієрархії соціальних функцій складається ієрархія соціальних груп, що їх виконують. Суспільство організує та відтворює нерівність по кількох критеріях, напрямках: за рівнем багатства і прибутку, одержуваного від виконання людиною своїх функцій, володіння політичною владою, соціальним престижем. Інакше кажучи, в результаті життєдіяльності суспільства в ньому утворюються великі групи людей, які концентрують в своїх руках більшу чи меншу частину суспільних ресурсів та набувають можливості ними розпоряджатись, а відповідно, в очах решти суспільства є більше чи менше престижними. Статуси, якими володіють люди, що до них належать, є по-різному бажаними для інших. В такий спосіб суспільство спрямовує прагнення, амбіції людей на досягнення статусів, які дають максимальну користь для нього і максимально комфортне становище для особистості. Відносна вада такого підходу функціоналістської школи полягає хіба в тому, що суспільство, будучи єдиною системою, не може функціонувати без жодної, на перший погляд навіть найменш значущої, з набору соціальних ролей. Хоча, з іншого боку, кількість складних і особливо важливих для суспільства ролей є меншою, ніж кількість ролей простіших. А отже, до їх виконання повинні залучатися люди більш компетентні та активні, які також об"єктивно складають меншість серед членів цього суспільства. І навпаки - чим простіша роль, тим більша кількість людей може її виконувати. Вони природно змушені задовільнятися меншою частиною соціальних благ, що їм припадає в результаті розподілу.
Таблиця 3.2 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОЇ
СТРАТИФІКАЦІЇ
Функціоналістський підхід
|
Конфліктологічний підхід
|
Еволюційний підхід
|
1 .Стратифікація при-
|
1.Стратифікація не
|
1 .Стратифікація не-
|
родна,необхідна, не-
|
Необхідна, але й не
|
завжди є необхідною і
|
минуча, бо пов'язана
|
неминуча. Вона виникає
|
корисною. Вона з'явля-
|
з багатоманітністю
|
з конфлікту груп.
|
ється не лише в силу
|
потреб, функцій і со-
|
2. Стратифікація несп-
|
природних потреб, але й
|
ціальних ролей.
|
раведлива. Її визнача-
|
на основі конфлікту, що
|
2. Винагорода здійс-
|
ють інтереси можнов-
|
виникає у результаті
|
нюється у відповід-
|
ладців.
|
розподілу додаткового
|
ності з роллю і тому
|
3. Стратифікація ут-
|
продукту.
|
справедлива.
|
руднює нормальне
|
2. Винагорода може бу-
|
3. Стратифікація за-
|
функціонування
|
ти справедливою і несп-
|
безпечує оптимальне
|
суспільства.
|
раведливою . Стратифіка-
|
функціонування
|
|
ція може сприяти, а мо-
|
суспільства.
|
|
же утруднювати роз-
|
|
|
виток суспільства та особистості.
|
Отже, соціальна стратифікація - необхідне, неминуче і універсальне явище, пов'язане з природною різноманітністю функцій соціальних ролей. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, а тому є справедливою. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.. Проте функціоналісти не могли пояснити чому окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства, наприклад чому особи, що обслуговують еліту, одержують за свою працю більше, ніж їх колеги у звичайних умовах. Критики функціоналізму підкреслювали, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про соціальні конфлікти, які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.
Другим напрямком аналізу соціальної стратифікації можна вважати конфліктологічний підхід, тому що він аналізує це явище з позиції теорії конфлікту. Відповідно до нього соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, вона виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними. ЇЇ визначають інтереси тих, хто знаходиться при владі, а тому стратифікація несправедлива й утруднює нормальне функціонування суспільства. К.Маркс, якого можна вважати прихильником конфліктного підходу, пов"язує соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, із відмінним їх ставленням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія суспільства - це історія боротьби класів. За К.Марксом, з розвитком суспільства зростає соціальна напруженість, багатство нагромаджується в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який має завершитися вибухом, ліквідацією експлуатації. Критики марксистської концепції виступили проти абсолютизації критерію ставлення до власності та спрощенного уявлення про соціальну структуру як взаємодію двох класів: імущих та неімущих. Вони посилалися на різноманітність страт, на те, що історія надає приклади не лише загострення відносин між стратами, але й зближення, стирання відмінностей між ними, а отже і суперечностей.
В основі соціальної нерівності, за М. Вебером, лежать не лише володіння власністю й рівень доходів, а і нерівність статусів, які дають змогу виконувати ту чи іншу соціальну роль та забезпечують можливість досягнення певного становища, а також рівень володіння реальною владою, зокрема належність до тих чи інших політичних угрупувань. Кожен з цих компонентів може забезпечити сходження "соціальною драбиною". В середні віки особливу роль у формуванні ієрархічної структури відігравала належність до певних статусних груп, пов”язаних з походженням (дворянство, плебс), у новітні часи в ряді країн найважливішим фактором, що забезпечує входження до найвищих верств, ставала партійна належність. Зокрема, у тоталітарному суспільстві саме вона визначала близькість до владних структур й давала можливість досягти вищих щаблів соціальної ієрархії.
Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П. Сорокіна, який виділяє три основні форми стратифікації, і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні, професійні. Всі вони пов'язані між собою. Люди, які належать до вищих верств у якомусь одному відношенні, як, правило, належать до тих самих верств і за іншими параметрами. Представники вищих економічних верств належать одночасно й до вищих політичних тощо. Ймовірно, складність і розмаїття сучасних соціальних утворень дійсно потребують при визначенні ієрархічної структури використання різних критеріїв стратифікації.
Незважаючи на різку відмінність функціоналістської та конфліктологічної парадигм, кожна з них має специфічну цінність для соціологів у відповіді на різні питання. З точки зору конфліктної парадигми основним аргументом проти функціоналістів є те, що вони не помічають ролі влади у формуванні та відтворенні системи стратифікації. Саме влада, а не функціональна необхідність формує відповіді на питання, хто виграє від стратифікації, хто займає вищі, а хто нижчі позиції, чому назріває конфлікт. Основним аргументом проти конфліктологічної парадигми є те, що всі суспільства стратифіковані. В кінці кінців, всі сучасні стратифікаційні системи індустріальних держав подібні, незалежно від того, на якій ідеологічній основі вони грунтуються. Влада може допомогти побудувати специфічну систему стратифікації, але відповідальність за неї в цілому несе все-таки система соціальних потреб (функціональна різноманітність).
У 70-80-х роках ХХ ст. набула розповсюдження тенденція синтезу функціоналістського та конфліктологічного підходів. Найповнішого вигляду вона набула у роботах американських вчених Герхарда та Джін Лєнскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони створили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранніх етапах розвитку ієрархія практично відсутня, у подальшому вона з'являється внаслідок природних потреб, частково грунтуючись на конфлікті, який виникає в результаті розподілу додаткового продукту. З одного боку, стратифікація може служити функціональним потребам, винагороджуючи таланти, а з іншого боку, вже існуюча форма стратифікації має тенденцію до консервації довше, ніж того потребує функціональна необхідність (так твердять конфліктологи). Д.Лєнскі також поєднав наголос функціоналістів на спільних цінностях та соціальній стабільності та наголос конфліктологів на розділених інтересах та нестабільності. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей можновладців і рядових членів суспільства. У зв'язку з цим винагорода буває і справедливою, і несправедливою, а стратифікація може сприяти або утруднювати розвиток залежно від конкретно-історичних умов і ситуацій. Ймовірно, що стратифікація одночасно спрощує певні аспекти суспільного функціонування, а деякі утруднює. Таким чином, всі розглянуті нами школи, аналізуючи феномен соціальної стратифікації та причини його виникнення із власних позицій, дають лише часткові знання, вони не є універсальними. Це означає, що при аналізі стратифікаційних явищ у кожному конкретному випадку слід враховувати як сильні, так і слабкі сторони цих методологічних підходів.
Суспільство не тільки допускає ієрархію статусного становища груп, окремих індивідів, що до них належать, але й сприймає її як джерело, імпульс для свого розвитку. Соціальна стратифікація вказує на нерівність в суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які мають неоднаковий вплив на суспільне життя. Якщо соціальна нерівність потрібна для раціоналізації суспільного устрою, то проблемою залишається вибір критеріїв нерівності, які б забезпечили, по-перше, стабільність суспільства, по-друге, його прогрес.
Найчастіше для складання загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства є достатнім виділення в ній трьох рівнів: вищого, середнього та нижчого. За цими рівнями можна поділити громадян будь-якого суспільства відповідно до виділених вище критеріїв матеріального забезпечення, влади, престижу.
Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні трьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, і зокрема тоталітарному радянському, визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. Багатство, влада, престиж і освіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі. Кожна привілейована страта об'єктивно прагне до закріплення і відтворення у спадкоємців, перш за все кровних, свого престижного статусу, до перетворення власного набутого статусу у приписний для нащадків, чи, принаймні, до полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. При тому, чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей, наприклад через передачу частини нагромаджених багатств у спадок, через створення умов для набуття кращої освіти тощо.
Якщо суспільство у побудові стратифікційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство високодинамічне, воно допускає вільний перехід людей вверх і вниз по соціальній драбині: сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства ( Японія,
Великобританія ).
Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство, у якому поділ на "верхи" та "низи" пом'якшується наявністю масового "середнього класу". До нього належать люди, переважно із набутим соціальним статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому представниками середнього класу і в суспільстві, яке переймає ідеологію, систему норм середнього класу, високо цінується освіта, цілеспрямованість. Відповідно, все суспільство одержує могутній стимул до прогресу, базується на принципі конкуренції. Окрім того, середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства: для того, щоб просунутись по соціальній драбині та зберегти свої набутки потрібен соціальний мир, відсутність антагоністичних суперечностей між стратифікаційними групами, завдяки яким і забезпечується стабільний розвиток суспільної системи в цілому. Соціологи по-різному підходять до тлумачення поняття "середній клас", використовуючи неодинакові параметри для його виділення. Як правило, такі параметри як "середній рівень доходів", "усвідомлення себе як представника саме середнього класу" є занадто нечіткими і однобокими. Очевидно, має сенс пошук інтегрального параметру оцінки приналежності до середнього класу. Ним, на наш погляд, могла б бути наявність у представників цієї верстви розвинутого почуття соціального оптимізму, тобто впевненості у своїй здатності забезпечити собі та своїй сім'ї належні життєві умови нині та у близькій перспективі, дати своїм дітям "стартовий капітал" перш за все у вигляді доброї освіти, яка забезпечить їм можливості для самореалізації та комфортне становище у соціумі.
Найістотніші соціальні суперечності виникають у "двополюсному суспільстві" (багаті - бідні), призводять до масштабних потрясінь, а навіть руйнування суспільної системи. "Суспільство середнього класу" ще називають плюралістичним. Сам середній клас складається з багатьох прошарків. Відмінності та суперечності між ними відносно слабкі, вони взаємно узгоджуються та нейтралізуються, вирішуються природнім шляхом. Інакше кажучи, наявність багатьох прошарків з відносно різними неантагоністичними інтересами становить соціальну базу взаємної терпимості у відносинах між ними, плюралізму.
Всі розглянуті соціальні групи є лише відносно стабільними. В силу різних обставин вони можуть збільшуватися, чи зменшуватися, а деякі з них повністю зникати із соціального простору. Кількісний склад, конфігурація соціальних спільнот, тип взаємин між ними істотно впливають на життєздатність суспільства, а отже, як вже зазначалося, вимагають і певного управління соціальними процесами. Воно полягає, зокрема, у стимулюванні, чи навпаки, уповільненні переміщення людей з одних груп в інші, коли це необхідно та можливо.
Такі переміщення означаються категорією "соціальна мобільність" і можуть викликатися як природними (зміни в життєвому циклі особистості: від народження до старіння), так і власне соціальними чинниками. Горизонтальні переміщення проходять в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, наприклад, переїзд з одного місця проживання на інше, чи перехід працівника на іншу роботу без просування по кар"єрній драбині. Вони самі по собі не означають "соціального росту" індивіда, хоча за певних обставин, можуть прискорювати або уповільнювати його. Вертикальні соціальні переміщення передбачають перехід індивіда з нижчої страти у вищу, чи навпаки.
В сучасному відкритому суспільстві оптимальним засобом для стратифікаційної мобільності, "соціальним ліфтом" вважається освіта. Набувши вищого рівня освіти, працівник підвищує і свою фахову кваліфікацію, може виконувати більш складну та відповідальну роботу, і це дає йому підстави для одержання вищої винагороди за вкладену працю, допускає до прийняття владних управлінських рішень, створює можливості для користування певними привілеями.
Хоча роль "соціального ліфту" можуть відігравати і інші чинники, наприклад, одержання спадку. Такий варіант соціальної мобільності, як правило, не лише не сприяє розвитку суспільства в цілому, але може і ускладнювати його, бо на верхні щаблі соціальної драбини потрапляють люди, які лише скористалися із здобутків інших, не давши нічого суспільству. До речі, відомий промисловець А. Нобель, вважаючи неморальним передачу у спадок великих багатств, заповів свої кошти фонду, що виплачує найпрестижніші у науковому світі премії тим, хто своєю працею прискорює прогрес науки, а отже і людства в цілому і на цій підставі заслуговує бути зачисленим до суспільної еліти, користуватися не лише повагою, але й більшими матеріальними ресурсами.
Відкрите суспільство передбачає, як вже зазначалось вище, високий рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних та вертикальних соціальних переміщень. Водночас воно є плюралістичним і терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як одну з передумов виділення в ньому ще однієї групи - маргіналів. Термін походить від латинського "аd marginem" - скраю, збоку. Ним позначають "нетипових" представників своєї соціальної спільноти, які, як правило, формують власне соціальне середовище, створють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви. Категорією "маргінали" ряд соціологів також позначає і людей, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв'язків не лише з тією стратою, з якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому. Це - декласовані елементи, люмпен - пролетаріат.
Наявність обмеженої кількості таких людей різні дослідники пояснюють по-своєму, трактуючи це як наслідок соціальної конкуренції ( аутсайдери, що "зійшли з дистанції"), або як "природне зло", що з'являється в суспільстві само собою, наприклад, із-за особливостей психологічного складу індивідів і яке необхідно контролювати та обмежувати. Небезпека присутності маргінальних елементів у суспільстві полягає у тому, що ця група часто стає "живильним середовищем" для розповсюдження асоціальних варіантів поведінки, зокрема злочинності. Особливо масово серед цих людей розповсюджуються небезпечні для суспільства форми поведінки, якщо вони поповнюються індивідами, котрих суспільство "виштовхує" з себе (безробітні) і не може налагодити з ними необхідних взаємоприйнятних контактів, системи соціального захисту та соціальної реабілітації.
Вивчення соціальної структури та соціальної стратифікації, тенденцій їх розвитку становить не тільки науковий, але й практичний інтерес, бо дозволяє визначити оптимальні для суспільства напрямки прогресу. Зокрема, нині в українському суспільстві актуалізується проблема запобігання його розвитку по шляху формування двополюсного закритого суспільства і переходу до відкритого суспільства з масовим та впливовим "середнім класом", яке розглядається як соціальна база плюралізму та демократії, створює передумови для самореалізації особистості у бажаних для суспільства галузях.
|