ЧАСТИНА ПЕРША


НазваЧАСТИНА ПЕРША
Сторінка1/35
Дата18.04.2013
Розмір3.5 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
Українські письменники ©

Люко Дашвар

Биті є. Макс. Книга 2

ЧАСТИНА ПЕРША

Прекрасна людина

…Амінь! Під тою тополею хтось дуба дав. Не помер. Не почив у Бозі. Убили, суки, тільки тополя бачила. Не свідчила. Трусилася, хитала гілками - а я до чого?! Чужа рука не чула, прикрутила до живого стовбура жалобне ярмо мертвих квітів. Скручені вінком - буйні-червоні - звеселяють похоронну листопадову чорноту тополиної алеї на бульварі Шевченка. Амінь.

Макс би нізащо не звернув уваги на траурний знак - сотні по всьому Києву. Мчав повз ту тополю на таксі планиду справами підправляти, хоч діла ніяк не вигорало - тільки метушня і прикрощі… Кинув оком ліворуч: за чавунною огорожею під деревиною, під вінком-німбом малою віхою скніла руда, як щира радість, тендітна дівчина у чорному до п’ят. Тримала в руках картонку, що на ній три слова.

Не встиг прочитати. Таксист - на праву смугу. Швидкість штрафна… Озирнувся, хоч і розумів: побачить тільки спину дівчини. Та вона раптом повернулася вслід таксі з тою картонкою, наче б ті три слова не всім - тільки Максові. А далеченько від’їхали… Не розібрати…

- Повертаємо, прошу! - чемний, хоч убий.

- Куди? - здивувався таксист.

А Макс і сам у першу мить не усвідомив, чого сіпнувся.

- До Бессарабки і знову на бульвар Шевченка! - поспіхом. Голову викрутив.

І паніка… А раптом то Люба? Адже ж… Коси руді… І оце все б їй до п’ят, хоч чорне, хоч біле… Серце сполошилося, заквоктало перелякано, наче від тих кіс ромашкою війнуло і голова обертом. Та як же він одразу не втямив - то Люба!

Перед очима, хоч кулаком їх три, куций контент короткого яскравого кохання: дурнувате знайомство, трепетні зустрічі, “ти у мене перший… і єдиний”, червнева чорна ніч - мчали набережною у бік Печерських пагорбів, зупинилися біля пішохідного мосту, Люба гайнула на міст, подерлася на огорожу і раптом упала у Дніпро.

…Все! Більше не бачив Люби.

Жива? Потонула? Щезла. Залишила порожнечу в Максовому серці. І за мить її вщент заполонили шалені несамовиті чутки і домисли. Хтось бачив Любу під ранок, хтось клявся, що рухалася човном у бік Десни, хтось дорікав тяжкими звинуваченнями: чому не кинувся за дівчиною в річку?! Хтось переказував - чекай, повернеться…

А пропадіть ви… П’ять місяців спливло, а жах і досі виїдав до кісток: де ти є, Любо?..

А вона… Отак просто?! Стоїть собі під голою тополею, і діла їй нема, що змордувався геть… Та що ж це?!

Таксі зробило дурне коло і знову вилетіло на бульвар…

- Тихо їдьмо. По лівій…

Витягнув шию, вдивлявся у тополю - ще здалеку майоріла квітковим горем на стовбурі. А Люба де? Зникла. Тільки німб…

- Та що ж ти знову…

Вискочив із автівки, роззирнувся. Неподалік дебела тітка у помаранчевій безрукавці довгим дрючком із металевим гострячком на кінці методично збирає недопалки у чорний целофановий мішок.

- Перепрошую… Дівчина щойно тут була… Де ділася?

- Певно, пішла…

- А чому вона тут… стояла?

- Не знаю… Мене на цю ділянку тиждень тому перевели. Оце тиждень її тут і бачу. Постоїть-постоїть собі і йде.

- А картонку тримає… Що на ній написано?

- Хтозна! Я біля неї не крутилася. Я отаких дурнуватих не люблю… Чого ото тирлуватися день у день? Діла нема, чи що?..

Яке паскудство!

Зиркнув на тітку дикувато, як божевільний, що йому лікарі лоботоміею пригрозили, на автопілоті - геть. Косував на перехожих: голий! Усі бачать] Тополиною алеєю - до Леніна. Під монументом зграйка пенсіонерів у шахи під “Марш слов’янки” рубається. Вони з Любою теж… у шахи грали.

Спустився у підземний перехід, вискочив біля Бессарабки і не згадав, що за десять кроків власна розкішна квартира у пафосній новобудові.

Куди там - до Майдану. На Європейську… Звідти до Поштової, і тільки коли на Сагайдачного наштовхнувся на сивого дідуся - “Юначе! Це я сліпий, а у вас же очі є?!” - врешті отямився. Зупинився. Застиг при стіні. Дощ…

- Яке паскудство… - прошепотів спустошено.

Підняв комір куртки. До Контрактової повільно…

Тоненький дівочий силует під чорною тополею. Так ти жива, Любо! А я п’ять місяців - ні сном ні духом! Чекаю, як той йолоп. Усе покинув, поселився у злиденній орендованій норі на Костян- тинівській, де ти жила… Де всі твої речі, книжки і досі… А поряд не ти - твій товариш Гоцик, що у нього й імені немає! А ти жива… Чому ж не прийшла? Не відпустила… Чекати важко, Любо. Тижні збиваються у місяці - другий, третій… Наївний оптимізм задихається під тушею важкого роздратування: допоки ще?! Після безглуздих днів провалений диван розкриває обійми з байдужістю старої шльондри, та засинати страшно. Бо щоночі ти припливаєш у мої сни, Любо. З водою. Вона ллється сльозами з твоїх очей, дощем з неба чи просто з крана, заповнює увесь простір, лишає острівець суходолу під моїми ногами… Ти безпорадно борсаєшся у хвилях, Любо, ковтаєш воду, і сотні невидимих заповзятих спостерігачів горлають мені, оглухнути можна: “Стрибай! Стрибай же…” А я… Я не можу! Прошу себе щовечора, перш ніж заплющити очі: “Ну, хоч сьогодні, Максе!” Та ранок вмикає свідомість, і я розумію - знову… не зміг!

Дощ - за комір: шукай даху. Макс повернув до Флорівсько- го монастиря, щоби не йти на Костянтинівську. Стояв навпроти храму, хитав хрести поглядом: ну? І що?! Бог не виказав оперативних рятівних дій. Не розкрив парасолі над змоклим Максом, не зігрів задубілі долоні. І щоби холодний відчай не учепився у горло, Макс посунув до “Кофе-хаусу”…

Чорнява дівчинка-офіціантка зазирнула в очі.

- Як завжди?.. — усміхнулася переможно. Вона тільки-но виматюкала двох колег, що спробували поперед неї обслужити симпатичного сумного хлопця з такими пронизливими очима, що хоч на сповідь до нього, та чорнява ще пам’ятала, як влітку хлопець приходив сюди з рудою дівчиною і завжди залишав на “чай” набагато більше за інших відвідувачів. І такого віддати?

- Пам’ятаєте мене?

- Чорний чай. І “Парламент”…

- Так. ГІрошу… - Макс проводжав очима чорняву офіціантку. На барній стійці - шахівниця. Мат? “Чому тут не працюють цілодобово?..” - подумав тоскно.

На Костянтинівську під ніч приваландався. Гоцик уже встиг скачати курсову з Інтернету, зжерти останні гри сосиски і залишки вчорашньої холодної гречки і тепер рубався у компі в останню версію “Сталевого Алхіміка”. Класна гра…

Ні “привіт”, ні “як воно?”. Зиркнув на Макса, кивнув, втупився у монітор.

Макс почервонів: відсутність елі в скидалася на ляпас. Пішов до вікна, глянув на чорну-мокру вулицю, наче не звідти припхався. І так стояв, поки за спиною не почув матюки роздратованого Гоцика. “Знову Алхіміку програв…” - подумав.

- Бачив її сьогодні, - видушив глухо. - Мітингувала на бульварі Шевченка… З якимось плакатиком у руках…

Розмова давно назріла. Проривалася випадковими фразами, несподіваним роздратуванням, невтішним спогадами. Хлопці старанно гасили раптові спалахи вимученої відвертості, притишували серця до ледь помітного вночі останнього дихаючого вуглика давно покинутого вогнища, ніби отут, у прихистку на

Костянтинівській, де ще так недавно сміялася і плакала Люба, говорити про неї - суцільне жалюгідне соромисько, що гіршого й уявити неможливо… І ото вони б тут один перед одним ганьбилися?..

Та розмова рвалася назовні.

Гоцик зиркнув на Макса похмуро.

- То не Люба, - сказав.

Замовк. Скривився, наче жили тягнуть.

- Потонула… - додав немилосердно.

Макс вишкірився люто, обернувся до Гоцика… Вигукнув, наче усі навкруги поглухли.

- Бачив її!

- Помилився…

- Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від’їжджала! І повертатися не збирається! - задихнувся, замовк, опустив голову. - Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам - чекайте…

Гоцик зітхнув із прикрістю.

- Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…

Упав на диван. Пику скривив.

- Йди вже геть, Максе… - буркнув врешті. - Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… - замовк, запалив “Прилуки”, очі у стелю. - Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…

Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…

- За цю діру, до речі, я плачу! - мовив зверхньо.

- Точно, чувак… - Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу - вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футбол- ки, пішов до дверей. - Прощавай…

Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.

- Ти здурів? Ніч…

- А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…

- Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…

Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика - і стільки думок… Годин на п’ять вдумливого моноло- іу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе - геть усе! - обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?.. А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок - наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції - ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту - нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…

- Я ж тобі довірився… - тільки й зумів.

Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.

- Матінці поплачешся, - кинув байдужо.

І гайда. Отаке падло.

Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі - хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне - аж зігнувся.

Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.

- Дідько, що я тут роблю?!

Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок - на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, “мазераті”, батьківських грошей і карколомних перспектив - логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести

Любу у свій світ” відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд- хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався - та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі “мазераті” купить. Метушився - проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину - на коліна, на коліна, мать твою! - тільки одне:

- Дідько, що я тут роблю?!

Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту.,. Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?..

- Досить божевілля, - прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило - лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий - вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому - вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати - звичайна воля красивої обгортки не має.

Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!

- І я без тебе… обійдуся!

Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, - усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! - пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…

Макс Сердюк завжди знав: він - прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці - різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила - оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала, віддав льодяника Тьомці Фантомасу, якого боялися чіпати не тільки геть усі діти, але й вихователі дитсадка. Фантомас навіть не подякував - гайнув за кущі зайця доїдати.

- Я добрий, а діти - злі. Вони з’їли мого зайця, - зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.

- А не носи своє туди, де очі завидющі, - порадила пані Женя.

Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед “Scott”. Максим крутив педалі - печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях - дай про- їхатися! - покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось - з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав “Scott”, та крутнути педаль- ки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого - чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо…. “Scott” рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.

- Я - добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? - запитав маму.

Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар’єрою займався, а мама - так та із сином залюбки теревенила.

Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт “цурайся босоти”. І не тому, що саме несла до звалища понівеченого “Scott’a” і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні - Максові і умніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жсні.

Максимка за кордон навчатися відправимо, - того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бу- і ром шукати.

(лірава непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій. з’ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо именувалася “Інститут ауф дем Розенберг”. ї хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.

- Може, хоч навчиться козлів давити, - понадіялася.

У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкг-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.

Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам’яталося за п’ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці ;і англійської.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Схожі:

Тестова частина
Оцінювання: за кожну правильну відповідь нараховується 1 бал; отримана сума множиться на коефіцієнт 1/3 і маємо певний бал (максимум...
ЧАСТИНА ПЕРША 1

ЧАСТИНА ПЕРША
Правда серед усіх змінностей світу і для дітей, і для жінок, і для націй, і для цілих рас
Методичні рекомендації щодо проведення семінарських занять та самостійної роботи
Крім того, перша частина присвячена висвітленню проблем, що стосуються фізичних і юридичних осіб, інтелектуальної власності, позовної...
«Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо надання...
Частина перша статті 38 в редакції Закону N 1760-VI (1760-17) від 15. 12. 2009 }
Частина перша ПРАКТИЧНІ ЗАДАЧІ
Визначення та аналіз видової структури матеріальних активів підприємства. Користуючись вихідними даними, наведеними в табл. 1, необхідно...
8-9 класи Перша частина завдань
У деякій державі 121 місто. Із кожного з них виходить однакова кількість доріг, що з'єднують його з деякими іншими містами. Кількість...
Згідно з ЗУ про сільсьскогосподарську коопераціюЗгідно зі ст 1 сільськогосподарський...
До статуту можуть включатися й інші положення, пов'язані з особливостями діяльності кооперативу, що не суперечать законодавству України....
Частина перша. Актуальність концепції Трудової монархії В’ячеслава Липинського
Відмова від монархізму, навіть якби вона мала сенс, приречена стати для українського консерватизму болісною ідеологічною операцією....
Переклад Михайла Литвинця Зміст Дійові особи Хорнада перша Сцена перша Сцена друга Сцена третя
З одного боку заросла лісом гора, з іншого вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, прочинені....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка