ВСТУП


НазваВСТУП
Сторінка5/10
Дата14.03.2013
Розмір0.97 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра, вважали середньовічні філософи.


Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна х них – це біблійне визначення сутності людини як “образу і подоби “ Божої. Існували й інші визначення: людина – це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині – розумне чи тваринне?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за “образом і подобою” Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.

Двоїстість становища людини – найважливіша риса середньовічної антропології.

Таким чином, середньовічна філософія дійсно християнська філософія.

VІ. Характеризуючи філософію ХVІІ – ХVІІІ ст. необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот – історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу – буржуазії.

Матеріалізм цього часу – це стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природних наук. Новий лад вимагає нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук.

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання. Тому ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання - емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpirio – досвід) – це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Матеріалістичний емпіризм стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ.

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Основоположником є Декарт.

Видатні філософи цього часу:

Бекон – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей.

Він обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання-сила” виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну корисність.

Декарт – видатний французький філософ. Він творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.

Єдино правильним методом пізнання він вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загального. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ.

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Спіноза. З його точки зору – світ – це нескінченна природа, матеріальна субстанція, яку він також називає Богом. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна. Велике значення для подальшого розвитку філософії має вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу.

Локк - його вклад пов’язаний з розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Він заперечував думку Декарта про “вроджені ідеї” і доводив, що людський розум від народження є чиста дошка. “Все, що ми знаємо, – говорить Локк, - це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти”.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній - це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній – це джерело постачання інформації про об’єктивний світ.

Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілом світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.

За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм – ці якості він називав первинними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки – вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.

До когорти англійських філософів Нового часу належить Гоббс – представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття – це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один – це результат сприйняття, другий – це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальність загальних понять.

VІІ. Наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІІ ст. бурхливий розвиток філософії відбувався в Німеччині.

Фундатором німецької класичної філософії був І.Кант. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.

Перший період закінчується 60-ми роками ХVІІІ ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий “критичний період”, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм і агностицизм, ідеалізм.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять “людина” і “особистість”. Відомий Кант і як творець вчення про над історичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого закону надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Гегель – найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який в рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія історії” та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, логіка, право, закономірності суспільного життя.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але Гегель цей процес відобразив своєрідно - ідеалістично. Він вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, “відпускає з себе своє інше” – природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує “суб’єктивний” Дух-людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього руху – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом.

Розробляючи філософію історії, Гегель перший перекреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин.

Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина, у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії – його власна філософська система.

Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її “кінцем німецької класичної філософії”.

Критиком ідеалістичної системи Гегеля став Фейєрбах, який писав, що у світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили його попередники, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах – матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст.

Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, він намагався створити свою нову релігію, в якій замість культа Бога буде панувати культ людини і любові. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, “панує” над природою “шляхом покорити її”, в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

VІІ. Основні напрями сучасної філософії:

Герменевтикою (фундатор – В. Дільтей) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці – розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:

  • семантичного;

  • логічного;

  • психологічного;

  • гносеологічного;

  • соціологічного;

  • математичної теорії прийняття рішень.

Герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є “об’єктивною самостійністю” стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Текст піднімається до рангу герменевтичної автономії.

Структуралізм як напрям виник у зв’язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого:

1) Виділення певної множини об’єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури.

2) Розкладання текстів на елементарні частини, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів.

3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.

4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірки їх на практиці.

Екзистенціалізм виник на початку ХХ ст., набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Основною категорією цього направлення є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі - значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

Неотомізм відроджує реалізм, відстоюючи незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продукти творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум перебувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Фрейдизм та неофрейдизм – розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі.

Основоположниками є Фрейд та Фромм.

Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Фромм аналізує факт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні, а саме всезагальна любов.

Структура психіки особи за Фрейдом, складається з 3-х елементів. “Воно” – безособова частина психіки, “Над – Я” – установка суспільства і “Я”. Свідоме “Я” виступає як поле боротьби між “Воно” і “Над-я”, яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу підсвідомого.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

КУРСОВА РОБОТА Транспортні договори, їх система та правове регулювання ЗМІСТ Вступ
Вступ с. 3-5
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З дисципліни: Принципи і методи аналізу художнього твору Спеціальність
Враховується знання студентів, набуті при вивченні курсів "Вступ до літературознавства", "Вступ до мовознавства" та ін. Безсумнівний...
Модуль Олени Горошко і Джулі Снайдер-Юлі Вступ до ґендерних аспектів...
Вступ: Мета цього модуля – ознайомити студентів із тим, як ґендерні відмінності конструюються за допомогою дискурсу електронної комунікації...
Взаємодія школи та родини – один з вирішальних факторів успішного виховання дітей
Школа. Як багато чекань, надій, хвилювань пов'язують діти, батьки, учителі з цим словом. Вступ до школи – це початок нового етапу...
ЗМІСТ Вступ 3 Змістовна програма вступних випробувань 3 Критерії оцінювання 7 Література 9 Вступ
Методичні матеріали до вступних випробувань з Історії України на навчання до Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля...
ЗМІСТ Вступ 3 Змістовна програма вступних випробувань 3 Критерії оцінювання 7 Література 9 Вступ
Методичні матеріали до вступних випробувань з Історії України на навчання до Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля...
ЗМІСТ Вступ 3 Змістовна програма вступних випробувань 3 Критерії оцінювання 7 Література 9 Вступ
Методичні матеріали до вступних випробувань з Історії України на навчання до Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля...
План Вступ Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення...
У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для...
З УЧНЯМИ
ВСТУП
1 Вступ ( 1 година)

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка