Міністерство освіти і науки України Національна академія внутрішніх справ України


Скачати 4.33 Mb.
Назва Міністерство освіти і науки України Національна академія внутрішніх справ України
Сторінка 5/28
Дата 14.03.2013
Розмір 4.33 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
§ 3. Філософська антропологія

як універсальна методологія правознавства

Виходячи з принципу методологічного плюра­лізму філософії права, розгляньмо тепер особ­ливості філософської антропології як методологічної ос­нови побудови курсу "філософія права". Як уже неоднора­зово згадувалося, предметом класичної філософії права є ідея права — поняття права та його втілення. Змістовно сутність ідеї права полягає в наявному бутті самостійної волі. Але ж свобода волі є природним станом людини, сут­ність якої складають одвічно притаманні їй як розумній істоті громадянські, політичні, економічні, суспільні, релі­гійні та культурні права. Якщо предметом філософії права є природне право, умови життєдіяльності особистості, що зумовлені сутністю та природою людини, що цілком зро­зуміло, що необхідно досконало знати таку природу. Не знаючи природи та властивостей людської особистості з притаманними їй індивідуальними ідеями, ідеалами, цін­ностями, афектами, пристрастями, інстинктами, ми не зро­зуміємо, що насправді є правом, де його першоджерела і сутність. Таке джерело тісно пов'язане з самою людською особистістю, її природою, властивостями та призначенням. Саме тому філософська антропологія і виступає найза-гальнішою методологічною базою філософії права. Прига­даймо з цього приводу думку Гегеля: "Розумні ті закони, державні устрої, які відповідають природі людини, понят­тю людини, свободі"1.

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу, сутність, призначення людини в природному і соціальному світі, про співвідно­шення раціональних і нераціональних, свідомих і несвідо­мих сутнісних сил людини, у вузькому — напрямок захід­ної філософії XX ст. (засновники М. Шелер, Г. Преснер). Особливістю сучасної європейської філософської антро­пології є її синтезуючий характер, тобто за змістом вона вбирає в себе філософські напрямки, як-то: філософію життя, екзистенціалізм, персоналізм, феноменологію, психоаналіз, герменевтику тощо, котрі доповнюють один одного.

1 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 385. 56

Ірраціоналістична, навіть міфологічна антитеза раціо­налістичній традиції постає з творів представників філосо­фії життя, яка об'єднала таких несхожих, а водночас — єдиних у своїх ірраціонально-міфологічних настановах на світ мислителів, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер, 3. Фрейд. їхня Ірраціоналістична демонстрація проти споглядального класичного раціона­лізму отримала красномовну назву — "бунт проти розу­му". На противагу класичній традиції, що розглядала дій­сність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, Богом тощо) систему, представники філософії життя оцінюють навколишній світ як "хаотичний потік життя", нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслю­вав Шопенгауер, основні життєво важливі процеси відбу­ваються без участі інтелекту. 3. Фрейд також відводив сві­домості лише підпорядковану роль "механізму захисту" від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом усіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошував не розум, а сферу несвідомих потягів — нестримних, алогічних, аморальних, антиправо-вих. Світовий життєвий універсум — нерозумний, алогіч­ний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотич­ному потоці життя якусь "упорядковуючу" функцію, — "світова воля" (Шопенгауер), "воля до влади", що підвищує "напруженість" життя (Ніцше) тощо.

Раціональне, "свідоме", за Фрейдом, — це лише "повер­хове" в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна "маска", яку ніби "надягають" внутрішні чинники нашої поведінки через їхню принципову несумісність із вимогами зовніш­нього (природного і соціального) середовища. Якщо уваж­но вдуматись у сенс того, що нас безпосередньо спонукав до того чи того вчинку, міркував Фрейд, і зіставити цей сенс із раціональним поясненням вчиненого, то бачимо, що перше з другим ніяк не збігаються. Тому людина може виходити за межі суспільного правового поля, скоювати акти антиправової поведінки, злочини, і при цьому не може раціонально, "розумно" розкрити мотиви та рушійні сили своєї поведінки. Наше пояснення завжди виявляється "вкладанням" у рамки встановлених і освячених існуючою системою моралі, релігії, права тощо правил і норм пове-

57

дінки, того, що спершу не мало до цих правил жодного стосунку.

Раціональна "маска" нашого вчинку — це завжди "ви­правдання". Справжній же зміст поведінки — досвідомий, або, як висловлювався 3. Фрейд, "несвідомий". Оскільки ж невідомі потяги аморальні, антиправові та алогічні, вони можуть реалізуватися, лише прибравши зовні прийнятну для середовища раціональну форму. Таку зміну форми несвідомих потягів- — їх раціоналізацію Фрейд називав сублімацією, маючи на увазі всі види людської діяльності, особливо творчої. Послідовник Фрейда К. Юнг розробляв на основі ідеї сублімації теорію вироблення кожною люди­ною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її "Я". Раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього сере­довища, не відображенням його, а скоріше своєрідним ме­ханізмом захисту від нього. Середовище проживання відіг­рає в концепції Фрейда суто негативну роль, являє собою "світ тіл", заряджених величезними руйнівними енергіями. Ось чому важливо виробити ефективні засоби захисту від середовища. Що ж до реальності, то вона, за Фрейдо'м, назавжди залишиться непізнаною.

Свідомість, отже, виконуючи функції механізму захис­ту, є чимось другорядним стосовно до "несвідомого", хоча, на перший погляд, провідна роль належить свідомості, а "несвідоме" є лише тим, що постійно приборкується. Проте насправді, міркував Фрейд, можна порівняти відносини між "Я" (свідомість) і "Воно" (несвідоме) з відносинами між вершником і його конем. Кінь дає рушійну енергію, а верш­ник має право на визначення мети і напрямку свого силь­ного коня до цієї мети. Та надто часто у відносинах між "Я" і "Воно" спостерігаємо картину менш ідеальної ситуа­ції, коли вершник буває змушений спрямовувати свого ко­ня в напрямку, в якому той сам хоче бігти.

У чому ж полягає методологічна роль філософської антропології для філософії права? Основне питання цього філософського напряму — питання про природу і сутність людини: Чи властива людині різних епох стійка, незмінна сутність? Чи наділена вона як біологічний вид деякими незмінюваними властивостями? А коли наділена, то чи можливо внутрішнє стійке ядро людської природи розко­лоти, порушити, а первісну природу перебудувати відпо-

58

відно до якоїсь суспільної програми? Усвідомлення сутнос­ті права, згідно з філософською антропологією, неможли­ве без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в потреби людини, її здібності, прагнення, ідеї, ідеали, цінності, тому визначення права має розпочи­натися з антропологічного моменту. Крім того, філософ­ська антропологія відповідає на питання про природу доб­ра і зла в світі, сенс людського існування, природу девіант-ної поведінки, тобто злочинності, та інших видів відхилен­ня від суспільних норм.

Філософська антропологія виходить із того, що людина є тілесно-духовною істотою, що зумовлює її властивості. Дуже добре сутність проблеми виражено в філософії Ф. Ніцше: "У людини тварне і творче злиті воєдино: в лю­дині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, безглуздя, хаос; але в людині є і творець, різьбяр, твердість молота — чи розумієте ви таке протиріччя? І чи розумієте ви, що ваша жалість стосується до "тваринного" в людині, до то­го, що повинно бути поламане, розірване, вичищене?"1

Застосування в пізнанні права методу філософської ан­тропології доповнює його філософсько-раціоналістичне усвідомлення. Якщо у філософському раціоналізмі розкута воля людини лише постулювалася, то філософсько-антро­пологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумо­ву. В основі права як форми суспільної свідомості знахо­диться свобода волі, вибору. Якщо свобода волі — природ­ний стан людини, тоді й право є її природною властивістю. Порушувати право як свободу волі означає порушувати справедливість від природи.

Представники філософської антропології вивчають людину такою, якою вона є в дійсності, в житті, тобто невигадану людину, не таку, якою їй слід бути згідно з ідеальними уявленнями. Людина має можливість стримува­ти свої несвідомі нахили, контролювати їх розумовою ді­яльністю. Це — перший акт свободи. Тобто людина повин­на бути вільною, незалежною не лише від зовнішнього ав­торитету і чужої волі, яку вона не визнає за свою, а й від власної, в собі суттєво-тілесної засади, сфери несвідомих інстинктів і потягів. Завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує

1 Нищие Ф. Сочинения. В 2 т. - М., 1990. - Т. 2. - С. 768.

59

у фізичному світі. Духовне життя людини — це життя у світі цінностей інтелектуальних, естетичних, етичних. Пе­ревага духовного життя над іншими способами буття по­лягає у здатності увійти в світ цінностей, насамперед етич­них, а отже, дозволяє жити життям, яке є цінністю. Харак­теристика цінностей відкриває шлях до розуміння сенсу людського життя, призначення людини у світі.

її призначення й мета — жити вищими цінностями, множити їх, охороняти, насолоджуватися ними, передава­ти нащадкам. Тільки таке життя, як суто людське, має цінність і сенс, тільки воно відповідає закладеним у людині духовним началам. Отже, духовне життя людини — це ви­хід у світ цінностей. І насамперед — забуття вітальності (людина має дух не тому, що вона біологічно недосконала, навпаки, вона позбавлена багатьох інстинктів тому, що має мислення та інші здатності. Якщо її вітальність може вдос­коналюватися без власного активного сприяння, то духов­ні здібності, дані людині природою у формі можливостей, без її активного сприяння залишаться можливостями. Ось чому реалізація духовного життя залежить од вільного ви­бору людини. Вона саме вирішує, чи піднятися до вершин духовного життя, чи уподібнитися тварині й жити лише у світі задоволення своїх фізичних потреб. Отже, людина сама вибирає мету свого життя, сама визначає стратегію життєдіяльності.

Отож, людина — вільна істота. Свобода волі (свобода вибору) зумовлена природним фактом об'єктивно існуючої двоїстої природи людини. Важливо додати, що і в христи­янській антропології свободу волі людини вважають од­нією з абсолютних істин стосовно природи людини.

За релігійним тлумаченням, людина складається з тіла, душі й духу. Потреби тіла зводяться до задоволення двох інстинктів: самозбереження і продовження роду. Все, що пов'язане з тілесною будовою людини, живиться, наповню­ється змістом завдячуючи душі. Вона є життєвою (віталіс­тичною) силою людини, щоб управляти тілом. Усі її порухи поділяються на думки, почуття, бажання. Взагалі, душевне життя складається з задоволення потреб розуму, почуттів і волі: душа прагне до здобуття знань і переживає ті чи ті почуття. Одначе життя людини не обмежується задоволен­ням потреб тіла й душі. Над тілом і душею панує дух, який часто-густо виконує роль судді душі й тіла, даючи загальну

оцінку з особливої, вищої позиції. Завдячуючи силі духу, сенс життя людини полягає в єднанні з Богом: спілкувати­ся з Богом, жити з волі Божої, перебувати в любові до Бога. Згідно з християнською доктриною людина — це єдина з-поміж усіх живих істота, свободу волі якій пода­рував Творець. Воля людини має свободу вибору тому, що воля підкоряється людській владі. Ми можемо на свій лад скерувати вибір вірним шляхом, а можемо й утриматися від нього.

До речі, саме завдяки такій істині християнська церква пояснює витоки зла у світі. Вони — в самій людині, в її спотвореній необмеженій волі. Господь наділив людину свободою волі, отже, вона мусить вибирати, як саме їй діяти: згідно з заповідями Господа чи всупереч їм. Отже, згідно з релігійною антропологією, гріх має своїм витоком тіло людини. Тому релігія розглядає людину як плотську істоту, котра містить у собі радикальне зло. А втім, хрис­тиянство все ж таки стверджує, що людина створена згідно з образом і подобою Божою. Вона несе на собі знак іншого покликання, бо на неї накладено відбиток абсолютної осо­би Творця. Людині, отже, доступна духовна велич, яка по­лягає в морально-релігійному перетворенні особистості, на відміну від її нікчемності, яка проявляється в рабській за­лежності від тіла і тілесних благ.

Мету життя вибирає сама людина, одначе вона підпо­рядкована внутрішньому голосу совісті, й у цьому розумін­ні є визначеною. Об'єктивною основою совісті є здатність оцінити індивідом його внутрішнє "Я" (самооцінка), оціни­ти інших індивідів, їхні дії, обставини, за яких здійснюєть­ся дія. Немає совісті поза оцінною діяльністю індивіда. "Совість є святим і недоторканним у людині, це — непо­хитна впевненість у самому собі... совість є знання про добро" (Г. Гегель). Оцінки, що їх виносить розум, "історич­ні", тобто їхній характер залежить від рівня соціального розвитку, культури того суспільства, в якому проживає людина (людина — сукупність усіх суспільних відносин). Совість — внутрішній регулятор людських вчинків. Це, на­самперед, вимоги, що їх людина висуває до самої себе. Совість — це наш внутрішній суддя (П. Гольбах), це закон, який живе в кожному з нас (І. Кант).

Духовно розвинена людина керується насамперед по­чуттям або розумінням свого обов'язку (морального, пра­ві

вового). Обов'язок людини — це вимога до неї суспільства, що сприймається людиною як особисте завдання. Власне, це розуміння того, що людина повинна робити, як діяти, як зобов'язана ставитися до інших і до самої себе.

Не можна уявити духовно розвиненої людини, для якої були б байдужими гідність і честь. Гідність визначається самоцінністю людини. Вже хоча б тому, що вона є унікаль­ною, неповторною, людина заслуговує на повагу інших лю­дей, і має право на різноманітні прояви своєї особистості, якщо вони не заважають жити і не завдають шкоди іншим людям.

Отже, духовно розвинена людина — це людина, яка глибоко усвідомила саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі, пра­ва й вимогам людяності.

Зрозуміти, що є справжнім правом, неможливо без піз­нання природи людини. Визначення сутності права мусить розпочинатися з антропологічних пошуків. Ось чому філо­софсько-антропологічна методологія конче потрібна для побудови теорії філософії права. Тому детальніше зупині­мося на аналізі екзистенціальної методології права (екзис­тенціалізм — найважливіший напрям в антропологічній фі­лософії XX ст.).

Засновниками екзистенціалізму вважаються російські філософи М. Бердяєв і Л. Шестов — представники київ­ської гуманістичної школи, а також німецький філософ М. Гайдеггер, який у книзі "Буття і час" сформував філо­софське вчення, центральним поняттям якого постала "ек­зистенція" — людське існування. У XX ст. екзистенціалізм швидко став популярним у багатьох країнах світу.

З тривогою спостерігаючи за процесом знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають ос­новне його джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об'єктивістськи спрямовану науку. Так, уже М. Гайдеггер категорично заперечував на цій підставі цінність раціонально-наукового об'єктивного ана­лізу реальності. На його думку, об'єктивне філософське дослідження дозволяє фіксувати лише "зовнішність" буття, зводити знання до "усередненої", вкрай збідненої, абст­рактної, мертвої схеми світу. Відкидаючи об'єктивний ана­ліз реальності, Гайдеггер пропонував звернутися до "ек­зистенціальної аналітики буття", яка єдина може розкрити

62

світ не як "суще" (повторне в речах і явищах), а як "існу­вання" речі та явища в їхній неповторності й цілісній "уні­кальності".

Прагнучи здолати відрив сутності від існування, загро­за якого народжується такою постановкою питання, Гай-деггер твердив, що людське існування завжди є "буття-в-світі" і водночас — "спів-буття ", тобто людина не відділена "китайською стіною" від навколишніх речей і процесів, а тим паче від інших людей. Але проголошувана "єдність" виявляється значною мірою чимось зовнішнім. "У-світі-буття" тлумачиться як "закинутість" у світі, а "спів-буття" — як формальний колектив. У процесі "спів-буття" окремі людські існування ніби взаємно "тлумлять" унікальність своїх індивідуальних прав, і люди перетворюються на "без­ликі" одиниці, " натовп". Взаємонівелювальний вплив люд­ських існувань призводить, зрештою, до виникнення ано­німної, безособової влади "іншого" над кожним (тап), яка "вирівнює будь-які відмінності" і спричиняє "втрату влас­ного існування". Панування тап призводить до того, що кожний уподібнюється кожному. Гайдеггер намагався вка­зати якийсь вихід з-під знелюднювальної влади тап. Для цього він пропонував абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої самості людини", який нібито є "покликом землі й крові", покли* ком самої "долі". Однак єдине, що може звільнити людину з-під влади тап, це смерть, яка виражає найпотаємнішу сутність людського існування.

Проте такий вихід багатьма екзистенціалістами розці­нювався як занадто песимістичний. Так, Ж.-П. Сартр ува­жав, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляв "речове буття", природу люд­ському буттю. Матеріальний світ розглядався Сартром як постійна загроза нашому життю. Людина вперто, хоч і марно, намагається подолати ворожість матеріального сві­ту, уподібнюючи своє буття "буттю речей", щоби "злитися" зі світом у стійку, "гармонійну" цілісність. Одначе такі спроби закінчуються трагічно для людини, оскільки при­зводять до втрати нею своєї специфічності й перетворення її на "річ серед інших речей". Вихід із лещат відчуження Сартр пропонував шукати в гуманізації "ситуації в світі".

Людина, стверджував Сартр, щодо своїх тілесних (при­родно-біологічних), соціально-рольових, класових, профе-

63

сійних та інших характеристик цілком подібна до інших людей. Специфічність же її розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосе­реднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр убачав у її постійній "націленості" на майбутнє. Але через те, що май­бутнє завжди багатозначне, репрезентоване множиною можливостей, людина постійно перебуває в ситуації вибо­ру, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір — "вибір не вибирати". Звідси Сартр робив висновок про сво­боду як універсальну характеристику людського існування. Внаслідок своєї універсальності така свобода мислилася ним як "тотальна свобода". Проте вона не замінює, а, нав­паки, посилює "чужість" людини і світу речей.

Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії — сучасна герменевтика (Г. Гадамер) заперечує традиційне розуміння "істинного буття" як позачасового. Справді, ре­альне пізнання завжди пов'язане з певним часом, замика­ється у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивча­ючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом з нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь-яких попередніх міркувань і наста­нов) початкових положень теорії є, за Гадамером, "раціо­налістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "пересуд". Людина — істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само конечний, історичний. Людина ніколи не підходить до предмета дос­лідження "байдуже", абсолютно "нейтрально". Тому про­цес пізнання ніколи не становить абстрактно-байдужої фіксації чи констатації всього того, що потрапляє до на­шого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо з ним "діалог". Унаслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, втя­гуючи в себе гравців. Ця концепція лежить в основі однієї з моделей права — ігрової.

Екзистенціальна філософія права виникла у XX ст. під впливом екзистенціалізму як філософії існування. Заснов­ники різних напрямків філософського екзистенціалізму спеціально не досліджували проблематику права і закону та не залишили відповідних концепцій екзистенціального

64

вчення про право. Одначе розроблені ними ідеї та поло­ження філософського екзистенціалізму стали основою для розвитку філософсько-правових концепцій екзистенціаль­ного спрямування.

З позицій такої філософії, основна мета філософії пра­ва — це розуміння і визначення права як екзистенціально­го явища в його співвідношенні з офіційним законом (по­зитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне пра­во виступає як справжнє право, що відповідає "справжньо­му існуванню", екзистенції), а закон (позитивне право) — як дещо недійсне, відчужене від людини і протилежне його екзистенціальній сутності, як об'єктивована форма вира­ження "неістотного існування".

Загальна ідея екзистенціального праворозуміння по-різному трактується і реалізується в різних філософсько-правових концепціях екзистенціалізму1.

Різноманітні аспекти екзистенціального підходу до права розроблено у працях німецького юриста В. Майго-фера. Буття людини у світі криє в собі два моменти: момент одиничності й неповторності буття людини та момент впливу на людське буття того світу, в якому існує це буття.

Таке розуміння екзистенції людини, яка відображає со­ціальне буття, Майгофер виражає за допомогою поняття "буття-в-якісті". В різноманітних конкретних ситуаціях своєї екзистенції, згідно з цією концепцією, виступає в різних екзистенціальне обумовлених соціальних ролях (батька чи сина, чоловіка чи жінки, покупця або продавця і под.). У рольових проявах людської екзистенції "самобут-тя" одного індивіда реалізується у відносинах із "самобут-тям" інших індивідів у загальному контексті соціального "співбуття" людей.

Рольові прояви людської екзистенції вивчаються в ме­жах "конкретного природного права", під яким Майгофер розуміє екзистенціальну інтерпретацію природно-правової категорії "природа речей". При цьому сенс такого "кон­кретного природного права" розкривається як конкретиза­ція "золотого правила" ("Поводь себе таким чином, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі до всякого

ит.-.Желтова В. П Философия й буржуазнеє правосознание. — М., 1977 —

С.46. З 0-58

65

іншого також, як до мети та ніколи б не ставився до нього лише як до засобу". І. Кант).

Предметом екзистенціальної філософії права є ідея права, його поняття, а також самостійна воля як природ­ний стан людини.

Самостійна воля людини — буттєва (онтологічна) пере­думова її прав. Такі права — природні, тобто одвічно при­таманні людям як загальнолюдське явище, і зумовлюють таку ж загальнолюдську цінність права.

Звідси й поняття природного права — під ним розумі­ють правила належності поведінки (норми, заходи), що випливають єдино з природи людини і повинні служити мірилом і методологічною базою для позитивного законо­давства. Недотримання цих імперативів є спотворенням ви­щих розумових і моральних засад людського життя, спра­ведливості від природи. Природне право — це теж певною мірою примус, але примус до свободи і справедливості.

Екзистенціальний підхід характеризується тим, що со­ціальна природа і функції права розглядаються з позицій індивідуальної сутності людини, як вираження специфіч­них умов її конкретного буття. Існування ж елементів са­морегуляції у структурі поведінки особи екзистенціалізм пояснює існуванням у кожному індивіді особливого духов­ного світу, що визначає його мотиваційну структуру і лінію поведінки в кожній зі сфер правовідносин.

Прибічники цього підходу вивчають право і правові ін­ститути як форми індивідуальної та колективної життєді­яльності, як засоби співіснування людей. Ось чому в мето­дологічній площині вирішальна роль відводиться психоло­гічному (екзистенціальному аналізові сприйняття права і суб'єктивної оцінки правових процесів на всіх рівнях соці­альної структури).

Екзистенціалізм робить акцент на вивченні онтологіч­ної структури права, абсолютизуючи при цьому значення зворотних зв'язків буття до праворозуміння і процесу творення нових норм. З погляду екзистенціалістів, онтоло­гічне буття права не стільки детермінує людську поведінку як фактор зовнішнього впливу, скільки являє собою форму самовираження особистостей, рис людського характеру. Отож, світ справді людського існування є суб'єктивним; він протистоїть зовнішньому світові з його соціальними проблемами.

66

Завдання екзистенціальної правової філософії, на дум­ку А. Кауфмана і М. Мюллера, полягає в тому, щоб знайти субстанцію історичної зміни права, його "історичне буття".

Основна вимога "природного права як права екзистен­ції" полягає в тому, що необхідно виробити відповідний до гідності людини і цінностей людського життя взірець існу­вання індивідів та їхніх взаємовідносин. При цьому тради­ційне положення природного права про людську гідність трактується як вимоги порядку максимально можливої свободи всіх людей за дотримання їхньої безпеки, задово­лення їхніх потреб і розвитку їхніх здібностей.

Представники екзистенціальної правової філософії критикують юридичний позитивізм, який визнає лише "ем­піричні", "реальні" факти та ігнорує "ідеальні", "метафізич­ні" чинники, що призводить до трактування права як "од­нобічного соціологізму", "біологізму".

Отже, філософсько-правова антропологія вивчає при­родні джерела права. Сфера права при цьому не вичерпу­ється позитивним законодавством. Останнім окреслюють­ся ті юридичні норми, котрі діють у певний час і в певному місці. Але ж юридичні закони не залишаються вічними й незмінними, як закони природи, що їх треба вивчати і яких завжди слід дотримуватися.

Значить, основою методологічної парадигми філософії права є філософський раціоналізм, позитивізм, філософ­сько-антропологічні напрямки, з допомогою яких пізнаєть­ся ідея (сутність) права.

Істинне в праві, отже, є узгодженістю юридичного бут­тя зі своєю сутністю, тобто ідеєю, поняттям права. Юри­дичне буття, про яке йде мова, є саме тим юридичним еле­ментом змісту методології філософії права, щодо необхід­ності розкриття якого було зауважено вище.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Марчук А. І. МЗО Судова психіатрія. Навчальний посібник
Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ України
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
М.І. Козюбра (Конституційний суд України); д-р іст наук, проф. О. В. Кузьминець (Національна академія внутрішніх справ України);...
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ...
Анотація навчальної дисципліни зі структурно-логічною схемою (міждисциплінарними зв’язками )
Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх...
«Диференційна психологія» перезатверджені на засіданні кафедри психологічних дисциплін (протокол № від 2013 року) для студентів третього...
Наукові напрями роботи конференції
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
Міністерство освіти і науки України       Національна академія наук України
Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента України від 07. 06. 2000 N 773 (773/2000),...
ГОСПОДАРСТВА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО
Конспект лекцій з дисциплін «Цивільна оборона» та
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та семінарських...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка