50 ХВИЛИН ТРАВИ (КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)


Назва50 ХВИЛИН ТРАВИ (КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)
Сторінка1/7
Дата08.04.2013
Розмір0.7 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
  1   2   3   4   5   6   7
Українські письменники ©

50 ХВИЛИН ТРАВИ (КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)


  • Мені так страшно… – Євка нервово потяглася за цигаркою. Та миттю впала їй з рук. Коханий байдуже дивився в інший бік.

  • От ти знаєш, що вони з нас зроблять? – провадила вона далі. – Е ні, ти не знаєш, ти просто не хочеш знати… Бо тобі страшно, так?! – Євка рвучко обернулась до коханого. – Ти боїшся так, як не боявся ніхто з нас. Ти ВМІЄШ боятися, правда, Даню?

Він, здавалось, з неприємністю помітив її присутність, але заговорити не спробував.

  • Та ти хоч бачиш, де ми?! – не вгавала дівчина. – Ти хоч мене бачиш?!

Він, швидше, чув її надривний голос і відчував гарячковий запах знервованого тіла. Як все обридло…

Коли помре твоя краса-а…- озвалося в смердючих стінах. Ця клята пісенька переслідувала з усіх радіоефірів і поволі починала доводити до сказу. Принаймні, Євку з Даньою, котрі от вже три місяці поспіль шукали порятунку. Притулку. Бодай чогось схожого.

Євка мала 19 років, руде фарбоване волосся і повну зневіру в себе.

Даня мав стільки ж, був справжнім чорнявим красенем в порівнянні з Євкою, дуже рідко усвідомлював свою вроду і те, що з ним відбувається.

Їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло. Їм не було сили відвернутись від того смороду.

Довкола були самі райдуги. Чорт би їх забрав.

Євка сіла на ящик. Старий будівельний мотлох вже три дні правив їм за меблі в цьому “помешканні”. Вони ховалися тут, боячись навіть вийти посцяти на вулицю, від чого це життя смерділо ще більше. Смерділо страхом двох гидких створінь, які казна-чого бояться смерті.

Даня підійшов до вікна і став коло нього трохи боком: щоб знадвору не побачили. Щодня о цій порі він дивився вечір. Це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів. То й був маленький Данин секрет: боротись зі сподіваннями й спогадами. Так, особливо зі спогадами – цими потворами, що нагадують, яким ти ВЖЕ міг бути, ЯКБИ НЕ…


To be a GOOD looser. Нічогеньке гасло, правда? Від вас, отже, вимагається одне:

Посміхатись,

Посміхатись,

Посміхатись.

Ввесь час у трикратному розмірі. А головне в житті – щирість!

Євка підійшла до Дані й брудними пальцями спробувала розкрити йому повіки. Він щось сонно проказав і ще дужче замружився.

- Вони ж у тебе були зеленими, правда? – зітхнула дівчина. Свого власного лиця вона не бачила так довго, що вже й не намагалася згадати його. Просто спершу люстерко загубилось, а потім годі було думати про такі дурниці, як власна мармиза. Окрім того, не було жодного бажання заглядати собі в вічі. Все, геть усе байдуже. Навіть страх не позбавляв цієї жахливої нудьги. Здавалося, весь світ нею дуситься. І ніхто-ніхто не хоче її викашляти чи виблювати. Отак-то. Дбаєм за своє.
* * *

Сумні різдвяні свята у тридцять сьомім році…” М-да. Залишся там, дитинко, залишся. Забудь, що я тебе чекаю (та чи й знаєш ти про це?), залишся там. І я легко збожеволію. Зовсім просто. Я ніколи не вийду за межі своєї божевільні. Ти любиш це слово, я знаю. Не приїзди до мене…”

Це був найпростіший спосіб пожаліти себе, помочити слізьми паплюжу долю. Даня просто УЯВЛЯВ собі, що його покинуто. Звісно ж, Євка повернеться за якийсь місяць, бо кому вона ТАМ потрібна? Коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цей притор до кінця. Не спокуситися ласими пропозиціями зостатися за кордоном (ха-ха!) так само легко, як не розтулити пельки на іспиті з коханого предмету, коли знаєш геть усе…Просто мовчиш, як пень, і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. Ти запустив у себе невдаху й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.

Даня відкинувся на подушку й судомно (блаженно?) зітхнув. За півтора тижні йому слід забратися з помешкання: гроші скінчились давно. Не було навіть смішної щомісячної стипендії – Академія теж бовталася в каламутті минулого. А, пес із нею…

Даня спробував було згадати Євчині груди, але раптом збагнув, що достеменно й не знає, якої вона статі. Йому стало смішно. Часто стає смішно, коли залишаєшся на самоті. Майже ЗАВЖДИ стає смішно…

Євка встала з купи шмаття й вигнула спину. Боже, як все затекло. Хоча, поступове відмирання всіх органів за цих обставин здавалося цілком природнім явищем… Даня спав. Спав так тихо, що здавалося, помер. Євка чомусь спинилася на цій думці. Смерть і кохання завжди здавалися їй нерозривними, як Шіва і Вішну. Вічний коїтус.

Євка копнула ногою свого рюкзака. А тоді, подумавши, витягла з нього жовто-червоний нотатник – єдине, що лишилося з колишнього життя. В тім нотатнику було доста різноманітного лайна. В основному, оповідки чи роздуми про колишніх коханців, кілька (переважно прикрих) пригод із Даньою, просто депреснякові плювки на папір… Євка відкрила посередині.
Він схожий на сфінкса. Чи на троля. Так чи так у нього прекрасне тіло. Зелено-сині неправильні очі. Посмішка Мефистофеля. Егоїзм гарненької гімназистки.

Він прийшов і зник, не залишивши й подряпки на ствердлій душі. Пішов, хоч трохи вгамувавши моє кляте лібідо. Ні, то пішла я. Поїхала геть від нездійсненої ночі, від скаженої спеки, в якій він житиме до неділі, від дурнувато зацикленої пісеньки, яка, о горе, зрештою почала мені подобатись. За автомобілем, в якому я покинула своє “з ним”, потяглися реп‘яхами спогади. Не знаю, може, розволочаться по дорозі додому. Все, забудь, забуваю, забуду. До біса всі парадигми – його більше не існує. Світ живе без його шаленого тіла, прекрасного в своїй засмаглій байдужості, без дивної посмішки, що так мене непокоїть і без лукавого подиву в очах. Дійсно, звідки я взялася зранку в його ліжку? Зате мені все було зрозуміло, мною все було прораховано. В дупу нещасливе кохання. Плювала я на шмаркаті страждання, я ЖИВУ…

“Я знаю”, - всміхався він на моє варнякання про його вроду чи незвичайність. Пам‘ятаю, щось торочила йому про те, що змогла б годинами спостерігати його рухи, гру світла на обличчі, чорт зна що іще…Певно, йому це вже сказали всі. Your turn, baby!

Ненавиджу красивих чоловіків. Псячі красунчики, як із вами поводитись? Бути чоловіком, коли наказуєте: “Ну скажи, скажи, який я класний зранку!” і перекидатись на жінку, коли ви раптом зацікавитесь моїми нігтями чи маркою косметики…

Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж, за мого бажання. Звісно ж, на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися в вікно…

Певно, за цими рядками проглядається 40-річна стерва з кризою середини життя й передменструальним синдромом водночас. Нє, мені – 20, у мене добра статура й з біса гарні груди, в мене глибокі зелені очі й великий, як у порнозірки, рот. М-да, гарненьке вийшло шлюбне оголошення… А я ненавиджу секс. Я ненавиджу? СЕКС?

Мені швидко набридають красені. Просто вони дійсно розпещені. Скачуть з одних обіймів у інші, від більших цицьок до менших. Їм плювати. В них іще повні кишені молодості й самовпевненості, і десь там позаду в модних штанцях прихована дрібка благородного страждання. Кожен прагне драми в житті. Хоча б кишенькової. Щоб з‘явилося трохи сивого волосся. Зморшка біля ока, що прикрасить хтивий чи нещирий погляд. Чи, може, хіть красунчики зневажають? Тут уже плювати мені: красунчики на те і є, щоб ними втішатися.
Євка неквапом зішкребла недосмажену яєчню з немитої сковороди. Десь хтось змінив музику. На індійську.

-Індуси такі ж брудні, як наше життя. Тільки нам, на відміну від них, насрати на наші душі. Хай жиє сансара…

Нічого не мінялося. В місті була ніч. Чи день. Люди, певно, однаково фіранили свої нікчемні вікна.
Даня вже з добру годину вдавав, що спить. Вдавав, що не почуває ревнощів до Євчиних нотатників, що в нього вдоста цинізму. А тоді збагнув, що в нього (в них?) є лише кілька розчавлених полуниць, так само скваснілий страх, бродячі пси за вікнами і нудотний біль в голові. Собаки гавкали, лежачи на спині. Даня дихав, лежачи бознаяк. “Чому вона ніколи не спить?” – подумав він, жалкуючи, що не може відчути Євчиного тіла поряд зі своїм. Він кохав Євку і кохався з нею в своїх спогадах. Він, проте, доволі прохолодно реагував на її “домагання”, як то називала Євка. Він не знав, чому так. А може, просто не хотів казати Євці. Чи собі.

Кілька років тому він сказав їй:

  • Знаєш, мені здається, що нормально спілкуватися ми можем тільки в ліжку.

Євка навіть не образилась на таку банальність. Просто якийсь час це було правдою: йдучи вулицею, споживаючи сніданок, витрачаючи гроші, відвідуючи заняття кожен з них ПАРИВСЯ. Кожен говорив лише про свої відчуття чи міркування, кожен аж до тріску судин прислухався до свого нутра – душі, мозку, яка різниця. А в ліжку промовляло тіло. Воно відкидало всяку диструкцію, воно сповнювалось жагою, воно розчиняло Євці рота, щоб сказати: “Я – самка”. Свічки, купа дзеркал довкола, щоб інстинкт зміг якнайкраще роздивитися своє лице. Чому воно раптом здалося Дані потворною пащекою? Чому за кілька років вони обоє, Даня і Євка, змучено лизали гаряче дно збуджених архетипів? Чому це стало потрібно і чому це призвело сюди – в цю темну задушливу шафу, де навіть клаустрофобія здається ліпшим другом?
I‘m thoughtless,

You‘re strenthless – написано кимсь на стіні. Євці пасували ці слова, й вона обвела довкола них рамку. Потім відступила два кроки назад і примружилась, оцінюючи зроблене. Аматорська звичка – залишок із часів, де вона займалась концептуальним живописом. Принаймні, один провінційний журналіст охрестив так колись Євчині мальовидла. Дивно, але не збереглося жодного ескізу чи хоч кількох штрихів – Євка вже й не певна була, що вона щось малювала. Даня, звісно ж, робив це краще за неї, але, як і в усьому іншому, маніакально приховував свої здібності. Він немовби плекав свій НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР, коханого синка-імбецила Невизначеності.

В будинку навпроти загорлала дитина. Євці був нестерпний цей репет – у ньому годі було дошукатися змісту. Як і в дітях взагалі. Євка не хотіла мати їх, вона вже наперед ненавиділа все, що могло вилізти з її паскудного нутра. Це не був безмежний егоїзм. Це була безмежна нелюбов.

  • Коли помре твоя краса- а… - позіхнув Даня. Євку пересмикнуло.

  • Заткайся… - якось невпевнено сказала вона. Даня зобразив подив, але за мить знову збайдужів. Нічого ж НЕ МІНЯЄТЬСЯ.


Ніколи тут нічого не станеться! – казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що ж робити, коли маєш провінційне єство? Коли тебе вже наперед відкинуто, ще задовго до твого безглуздого народження? Євка мала якусь думку з цього приводу, але Дані завше бракло уваги дослухати її до кінця. Інколи він починав кволу дискусію, що не рідко скінчалася Євчиними сльозами. Вона була для нього істотою апріорі щасливою: донька заможних батьків, сама (інколи й щира) до всіх приязнь, зрештою, просто спритна в усьому амбітна крихітка.

You‘re so fucking special, I wish I were special…

Але ж як те все далеко… Наче крізь роки і купу вікон – не знаєш, дивлячись, яка там точно відстань.

What the hell am I doing here, I don‘t belong here…
* * *

...і посміхались вони один одному по-різному, бо ж кожен по-різному кохався у цій мовчанці. Бувало, Той забував про посмішку. Це тоді, коли зачудовано спостерігав якусь квітку, колесо, воду, пляму, звіра чи цегляний мур. Тоді Той промовляв ледь чутно: "Та ні, це надто фантастично". А Він лишень посміхався.

Він зацікавлено споглядав Тоя, коли Той спав. Тоді час близився до нуля. В ритмі таємних місяцевих годинників вони зливалися докупи, їхній подих співпадав у чотирьох чвертях, і Він поринав у м'якість міжсвідомості. Точніше, вони з Тоєм мандрували туди разом.

Однак траплялись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…

Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…

Так було до того випадку, КОЛИ…

(Євка скривилась і на мить відсунула листа – вона терпіти не могла ні кульмінацій, ні розв'язок. Все так закон-но… Проте вона вже читала колись цього листа, тому знову взяла його до рук).

випадково,

незбагненно,

неочікувано Той пропав.

Самовільно,

стихійно,

нахабно.

Щез тоді, коли напередодні вони незвично довго дивились у глибоке запівнічне небо, ловили зоряні відблиски в зіницях один одного, пірнувши у духмяне срібло трав. Той щез тоді, коли напередодні вони мовчали злагоджено, як ніколи… Він задрімав чомусь раніше за Тоя. А Той щез.

Один із них боязко не прокидався зранку. Один із них сонно кліпав очицями і мружився від яскравого світла. Потім, рвучко підвівшись, роззирався довкола, і зрештою, помітив безглузду ляльку, що лежала поряд у траві…

Ще пізніше його вуста безліч разів шепотіли просте ім'я, його очі дивились на безглузду ляльку. А Він Один падав зі скель, розчинявся в дощі, топився на сонці, витікав зі снів того часу, де вони були одним… якщо не зважати на палкі почуття між ними.

Згодом його очі дивилися на безглузду ляльку.

Його очі дивилися на безглузду ляльку.

Очі дивилися на безглузду ляльку, яка лежала поряд у ледь прим'ятій траві.

Н а р е ш т і п р и й ш о в б і л ь.
Він брів мовчки. Навпроти хатинки Він уверг кам'яну брилу, викарбувавши на ній власноруч:
ГЕЛІАЙНЕ! ТОН ЕОН!
Довкола каменя Він насадив кущі чудових асфоделій.

А коли бувало сонячно і променисто, там завше сиділо щось однооке, однобоке, одноруке, одноноге і шістнадцятизубе.
"Привіт. Це Той. Інший.", - сказала тоді Євка, подзвонивши Дані. Вона, здається, тоді ще радісно повідомила йому про свою чергову подорож. Це значило, що Дані доведеться зайвих десять днів киснути в холодних дощах, чекаючи на Євку. "Що, шум? А голосів ти не чуєш?" – шпинила вона. "Ага, шиза активізується", - не упіймався Даня. "Ну дивись…"
І вервиця прожитих спільно днів за якийсь місяць по цій розмові. Все ковзнуло до залізничної банальності: спогади вкупі з чужими оповідями в журналі… все-все через запацяне скло псевдокупейного вагону. Бруківка чужого міста, бані сірого костьолу, мужик, що сцяє на стіну, згадка про Андруховича, станція Підзамче, станція нотаріус, все швидше і потворніше міняється місто, все кволіше ялозиться по вікні… І венозно-ліловим тлом тому всьому – думка про Даню. Чуттєвий спогад, що за якесь століття скінчиться фатальної сили оргазмом. Fatality. Даня любив це слово. Боже, які дурні діалоги веде якась маман з дитиною: "Ряську кушают кури, уткі", - "А гріби вабщє палєзни?", - "Вся єда палєзна!", - "Даже мухамори?!", - "Для животних – да…"

Самі ви животні. "Покуштуй з нами мухоморів". Фраза була взята з хорошої пісні хороших хлопців, і ніхто їй не здивувався в житті. так як не здивувався й карпатському шаманові, що його Євка вигадала торік, наслухавшись етнічного психоделу. Все-привсе мало існувати. І шаман (чи, точніше, відьмак), що гостив їх мухоморами, і бозна-що за істота в кущах з достеменною вагою смерті, і нескінченні хащі з голосами забутих людей…

- Е, кінчайте гнати, ви, придурки. Вас гребе, а нас це вже дістало! – Євка шукала в рюкзаку ароматичні палички, намагаючись не виказати свого страху і молячись усім богам на раз. Ні, нічого ж не станеться – вона бачила уривки з елевсинських містерій, свого сну напередодні… Вона намагалась його аналізувати і знайти проблему… Вона збагнула себе дитиною язичницької землі з усіма її духами… Вона бачила Божий собі захист із Духом святим… Не бійся. Тринадцята заповідь.

- Це – священні палички. Чувак з Тибету привіз. Відганяти духів… - в такі наївні побрехеньки діти перестають вірити ще в початковій школі, а потім років у сімнадцять-вісімнадцять починають в них фанатично кохатися. Євка вже й те переросла, але, заспокоюючи інших вішанням часнику при вході і малюючи димові хрести по кутках намету, ледь не почала співати ритуальних пісень. Яких, до речі, не знала. Просто, вигадуючи, долучалась до

великої

лісової

духовної

галюцинативної

(автентичної? гротескної?), (Боже, перегруз!)

е-лев-since- KOI

міcтерії, ім'я Якій. [… .. ….. . ]

А зранку всі були хворі від почутих вночі "ну, наче людських" голосів і рухів довкола намету. Вранці трохи довелося шукати сокиру і знімати з дерев порозвішуване кимсь (а чи не Євкою?) шмаття… Вирішили покинути ту стоянку, вирішили покинути Карпати. "А, однаково моя дримба була нечутною в гірському потоці…", - подумала Євка.
Ой як я була сім літ удовою

То й не чула землі под собою

Де на мене вороги взялиси

Піди замуж або й утописи…


Ми одружимося в церкві святого Етьєна, - написала Євка Дані із Іншої країни, сидячи на іншокраїнному ліжку. І відразу помітила сумну рибу на чужоземному дозволі рибалити карпів. Еге ж, схожа рибина була й на католицькому молитовнику, що його Євка поцупила у церкві святого Етьєна… Євка колупнула в носі й задумалась, яке сьогодні число. Каша у хворій ("больній") голові й таке ж гівно у шлунку, набитому незвичною дорогою їжею. Навть шара не радує. Фе, яка прилизана нудьга…Останній раз нефігово блювалося під традиційну музику з традиційним жиром і вином… "Боже, я ж кохаю його", - лізла в ніс думка зі спекотних провулків. "ну от вона, твоя річка Лу... Я тут, куди збиралася дістатись автостопом. А ні фіга – все відбулося суперцивільно. On fait ce qu`on veut, mais on dépasse pas les règles…

Плювати, Євка таки провезе через митницю здоровенного ножа Дані в подарунок. І хрін він там що обріже, той ніж (il coupe l`amitié, чи як там та срака сказала? Ще вона сказала: "Странная какая-та дєвачька". Про Євку. А Євка так мріяла хоч із місяць не чути цього дикого юкрейніан рашена в селопристоличеному виконанні несимпатичних дибілів…
…Євка існувала в маленькому сільському будиночку, смакуючи дисципліну вкупі з равликами (ес-кар-го). Вона втішалася трохи замалим ровером, Еллою Фіцджеральд і грою в карти з дівчинкою на ім’я Мелані. Вона запихала гарячкові записки в конверти швидкісної пошти, потім їх відсилали татові в Україну. Потім тато (в Україні) передавав частину тих папірців Дані.
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Вона на­родилася разом із літературою і помре разом із нею. Основна...
Хвороба графоманії зачепила ко­лись і франка, коли він став вірша­ми переповідати історію Риму, та Сосюру з його „Розстріляним без­смертям...
Година спілкування: Точність – ввічливість королів
Годинник на моєму телефоні переставлено на п’ять хвилин вперед – саме тих кількох хвилин хронічно не вистачає, навіть якщо встаю...
Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси і трави, що ній...
И хочемо показати саме для того, аби відкрити Вам красу і багатство одного із куточків України. На мальовничій землі, про яку велика...
Як відміряти цей час з допомогою годинників?
Поставити два годинники одночасно. Через 7 хвилин починати ввари­ти яйце. У другому годиннику пісок ще буде сипатись 4 хвилини. Після...
Тема. Прикметник: загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль
Ось так швидко плине час. На зміну одній порі року приходить інша, одне покоління людей змінює наступне. Але ніколи не зникне, не...
Л. Костенко «Маруся Чурай» Що сьогодні?
Маруся Чурай, коли історія нашої України закарбовувалась не на папері, а в пам`яті народу, коли моральні цінності були вищі за матеріальні,...
Додаток 6 до ст. 42 Тимчасового порядку організації внутрішньої,...
...
Методичні рекомендації для проведення уроку на дану тему
Особливо вони губляться, коли автор не один, а декілька, коли стаття взята з журналу чи Інтернету, коли доводиться обробляти іншомовне...
Cценарій до свята 8 березня
ВЕДУЧИЙ: ( звертаючись до глядача ). Чарівність, аромат, краса, ніжність – усе це
Олеся Гончара «Романові яблука»
Обладнання: портрет Олеся Гончара, виставка творів письменника, роман «Твоя зоря»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка