Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю філософських систем і шкіл


Скачати 116.03 Kb.
НазваСвоєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю філософських систем і шкіл
Дата07.04.2013
Розмір116.03 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Філософія > Документи

Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм

Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю філософських систем і шкіл.

Всі вони в своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури. Ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов.

Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед.

Вони називались ортодоксальними (тобто такими, що дотримуються традицій, правовірними).

До них відносяться Філософські школи санкх'я, ньяя. вайшешика, йога, міманса, веданта. Неортодоксальні філософські системи, які відмовляються від духовного зв'язку з Ведами, - джайнізм, буддизм і чарвака.

Спадкоємцем і, разом з тим, критиком і реформатором цих традиційних уявлень став легендарний царевич Гаутама, перший Будда (тобто «просвітлений»).

Після шести років сумнівів та пошуків йому раптово відкривається істина життя, і він створює своє релігійно - філософське вчення, яке належить до числа трьох світових релігій (поряд із християнством та ісламом).

Виникає буддизм у VI ст. до н. є. Своє вчення Будда виклав у вигляді чотирьох тез, або чотирьох «благородних істин».

Основним літературним джерелом буддизму є збірка «Тіпітака» («Три корзини»).

Перша істина полягає у тому, що життя з усіма його проявами (народження і смерть, хвороба і старість, любов і ненависть, зустріч і розлука) сповнене стражданням.

Друга істина розкриває причину страждань. Невгамовна спрага життя, надмірні пристрасті, прагнення до щастя, до задоволень і насолоди, бажання, які неможливо здійснити остаточно, бо їх досягнення веде до нових бажань, - все це приводить до стану вічного незадоволення і тому - страждання.

Третя істина вказує на шлях спасіння, на спосіб звільнення від страждань. Позбавитись страждань можна, тільки перервавши ланцюг перероджень (оскільки нове життя веде до нових страждань), через зречення від пристрастей, ненависті, гордості, заздрості, жадоби влади тощо. Кінцевою метою на цьому шляху є досягнення стану нірвани.

Нірвана означала перехід людини у надбуття.

Нірвана - стан абсолютного спокою, стан повного розчинення свого «Я», його злиття з божественним Абсолютом.

Якщо для європейців велику цінність має збереження і збагачення себе як особистості, то для буддистів ідеалом і метою стає зречення від власної індивідуальності.

Четверта істина, буддизму - існування «восьмеричного шляху», восьми ступенів досягнення нірвани:

  • правильна віра,

  • правильна дія,

  • правильне споглядання,

  • правильна думка,

  • правильний спосіб життя тощо.

Усі філософські обґрунтування цієї релігії спрямовані на роз'яснення чотирьох «благородних істин». «Все в одному, і одне - у всьому» - такий основоположний принцип буддистського світорозуміння.

«Я» і «Ти», ворог і друг, добро і зло, життя і смерть - лише ілюзія протилежностей, бо все повернеться до вічного Єдиного.

Тому буддистській традиції у філософії й мистецтві притаманне прагнення осягнути вічне і абсолютне у неповторній миті життя.

Сутність божественної Єдності недоступна ні розумінню, ні опису, ні визначенню, її можна лише частково осягнути у процесі медитації (формою якої є і традиційне східне мистецтво), через раптове інтуїтивне прозріння.

Світ у буддизмі не є створеним, він є безкінечним і вічним, його не треба переробляти, у ньому не потрібні творчі зусилля ані Бога, ані людини.

Людині потрібно лише наслідувати природу, не втручаючись у світову гармонію. Буддизм орієнтує своїх прихильників не на активну діяльність, а на так звану «природну» дію, на непорушення природного ритму, на досягнення глибинного спокою.

Історичне значення буддизму полягає у тому, що він був першим вченням про звільнення людської особистості.

Щоб звільнитися від колеса перероджень, людина повинна відмовитись від «неприродних», надмірних бажань і пристрастей, очистити себе від зла, нагромадити чесноти, досягти духовної досконалості.

2. Філософія Стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості.

У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення.

Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю.

Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао».

Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одна одну.

Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок сину.

Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль.

Інь та Ян пронизують все суще - небо, землю і людину.

Від гармонії і рівноваги між ними залежить:

  • порядок у Піднебесній,

  • спокій, мир і злагода на землі,

  • успіх, благополуччя і здоров'я людини.

Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.

У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл:

  • даосизм,

  • школа «Інь-Ян» (натурфілософська школа),

  • конфуціанство,

  • моїзм,

  • легізм та

  • школа імен.

Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм.

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців.

У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою, як Інь-Ян.

Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю.

В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Конфуціанство виникає у VI ст. до н. є., його засновником став Конфуцій „(це латинська версія імені Кун Фу-цзи). Основним літературним джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).

Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому приділяється мистецтву управління і виховання людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей.

Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів людей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «ницої людини».

«Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина.

Основними рисами шляхетної людини є

  • вимогливість до себе,

  • прагнення до самовдосконалення,

  • вміння володіти собою,

  • поміркованість у словах і вчинках,

  • гуманність.

Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість.

У своїй етиці Конфуцій формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі».

В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип морального зразка, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої вольові якості.

Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав Конфуцій.

Спочатку людина повинна навести порядок у собі, потім - у своїй сім'ї і тільки після того -

у державі.

Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих інтересів людини інтересам держави.

Під контролем конфуціанства як державної ідеології був увесь спосіб життя китайців - від стилю поведінки і мови, смаків і звичок до одягу і зачіски.

Згідно з правилами конфуціанської етики, між старими і молодими, між вчителем і учнем, між чоловіком і жінкою повинна існувати субординація.

Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже. І навіть між рівними за станом людьми повинна зберігатися певна відстань, дистанція.

Саме тому у конфуціанстві велике значення мали формальні правила спілкування - церемонії, ритуали, етикет.

Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються школа моїстів і школа законників (лепетів).

Ці школи, в яких соціальна та етична проблематика теж посідала центральне місце, разом з конфуціанством значним чином вплинули на культуру Китаю.

Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення, ідею пріоритету інтересів народу над інтересами держави, зробили першу спробу постановки проблеми соціальної рівності людей. Лепети, або законники, на відміну від конфуціанців і моїстів, відмовились від гуманістичних цінностей, від культивування доброго початку в людині. Легісти висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби царств» (а історія Стародавнього Китаю була ареною такої боротьби) в державі повинні панувати не правила моралі, а закони. Але ці закони легісти розуміли як закони покарання. Якщо раніше, коли люди були прості, чесні та дурні, - висловлювалися вони, - ними можна було управляти мудрістю, але тепер, коли люди хитрі, нечесні і розумні, управляти ними можна тільки силою. На думку законників, гуманність лише ослаблює державу, а доброта є «матір'ю злочинів». Держава повинна ґрунтуватися на примусі і насиллі, на жорстокості, на стратах і війні, на взаємних наглядах і доносах у суспільстві. Така концепція наведення порядку у суспільстві була реалізована, як відомо, не тільки у Стародавньому Китаї.

Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів - не соціально-етичні і політичні проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою, космічним Цілим.

Основні положення даосизму були викладені у книзі «Дао де цзин» (буквально - «Книга про Дао і Де», або - «Книга про Шлях та Силу»). Цей твір - невеликий трактат з двох частин, що містить у собі суть вчення Лао-цзи.

Дао - центральний лаоський термін, за допомогою якого.можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао - «мати всіх речей», першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоряються і природа, і суспільство, і людина. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій. Тим самим Дао є не тільки першопричиною, але й кінцевою метою і завершенням буття. Вічним є тільки Дао, тільки небуття. Сутністю Дао є небуття, тому Дао недоступне чуттєвому пізнанню, його неможливо також осягнути розумом, неможливо дати йому визначення, виразити в словах. За словами Лао-цзи, «той, що знає, не розповідає, а той, що розповідає, не знає...», Проте завдання людини - пізнати Дао. Це можливо лише при такому способі життя, коли не порушується гармонія зі світом, з природою, коли людина дотримується принципу «недіяння» і зберігає в собі чистоту дитини.

Де є виразом життєвої сили, сили духу, певний образ життя людини. Це те, завдяки чому людина може сприймати світ і діяти в ньому. Тільки «людина Дао» спроможна досягнути «вищого Де», а способом такого досягнення є «принцип недіяння». «Справжній воїн - не войовничий, хто вміє битися - не жорстокий. Хто здатний здолати рівного - не протистоїть йому прямо, хто вміє перемагати ворога - не нападає. Хто вміє управляти іншими, завжди готовий поступитися. Ось що називається Де - не боротися з тим, що вище за тебе. Ось що називається Де - вміти використовувати тих, хто сильніший. Ось що називається Де - діяти згідно волі Неба, згідно вищому початку (Дао), яке існує одвічно».

Подібно до буддизму, даоські мудреці наполягають на ілюзорності всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця єдність є Дао. «Перетворення в протилежне є дія Дао, слабкість є властивістю Дао», - стверджується в «Дао де цзин». «М'яке і слабке перемагає тверде і сильне». «Людина при своєму народженні є ніжною і слабкою, а при появі смерті - твердою і міцною... Тверде і міцне - це те, що гине, а ніжне і слабке - це те, що починає жити». Побачити єдність протилежностей через стан досягнення просвітлення може тільки «досконаломудрий».

«Досконаломудрий» - ідеал людини у даосизмі, який суттєво відрізняється від ідеалу конфуціанців. Досконаломудра людина дотримується «природності», а основним принципом її життя є принцип недіяння (у-вей). «Природність» людини полягає у здатності звільнитися від зайвих, надмірних, а тому і неприродних бажань і пристрастей (від жадоби слави, багатства, влади, від злоби та заздрості тощо). Проте досягти цього можна не завдяки виконанню морального обов'язку, не шляхом приборкання природного начала в людині, а навпаки, через його вияв. Природне в людині є втіленням Дао, універсального космічного закону, тому це не зло, з яким потрібно боротися. Злом швидше є конфуціанські правила і норми моралі, ці штучні засоби впливу на людину. Досконаломудрий сповідує принцип недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у природно-космічні ритми. Дозволити всьому йти своїм власним, природним шляхом, бути споглядачем у житті, спокійно ставитись до вимог світу і до власних бажань - ось у чому полягала мудрість даосистів.

Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три основних мети:

  • здобути довголіття;

  • пережити стан просвітлення, або стан єднання з Дао;

  • стати безсмертною, опинитися серед небожителів.

Шлях до довголіття лежить у даосистів через наслідування природи. Уся даосистська методика підтримки життєвих сил організму (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна діста, традиційний масаж, прийоми мистецтва двобою тощо) побудована на цьому принципі, на гармонізації двох протилежних сил - Інь та Ян.

Містику та інтуїцію східної культури, її мистецтво і філософію Захід відкриває лише наприкінці XIX - на початку XX століття. У літературі, мистецтві, філософії з'являються мотиви, запозичені зі східної культури, що значною мірою збагатило досвід європейської людини. Вся історія XX століття переконливо довела, що без східної культури західна - неповноцінна, як і навпаки.



Схожі:

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ
Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,...
ФІЛОСОФІЯ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ
Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,...
Становлення китайської філософії
Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як...
1. Формування та розвиток філософської думки Стародавньої Індії
Перші ф-ські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку 6 ст до н е в Стародавній Індії, Стародавньому...
1. Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія. Предмет філософії
Наївний матеріалізм у філософії стародавньої Греції і Риму. Персоналізм М. О. Бердяєва
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст до н е в Стародавній Індії,...
Україні Л. В. Губерського
Криза класичної філософії в середині ХІХ ст. і становлення нових філософських напрямків
“ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ”
Деяка роль належить народним зборам які поступово трансформуються у збори знаті. Органи племенної організації перетворюються в державні...
У ДВОХ ЧАСТИНАХ
В. М. Вандишев – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Сумського державного університету
Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность
Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепці­ях другої половини XX століття...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка