4. Метод інструмент побудови "нового світу" "Під методом, пише Декарт, я розумію точні і прості правила, суворе дотримання яких завжди перешкоджає


Скачати 146.52 Kb.
Назва4. Метод інструмент побудови "нового світу" "Під методом, пише Декарт, я розумію точні і прості правила, суворе дотримання яких завжди перешкоджає
Дата07.04.2013
Розмір146.52 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
4. Метод - інструмент побудови "нового світу"
"Під методом, - пише Декарт, - я розумію точні і прості правила, суворе дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю помилкового за щире і, без зайвої трати розумових сил, але поступово і безперервно збільшуючи знання, сприяє тому, що розум досягає істинного пізнання того, що йому недоступно ". Метод, як його розуміє Декарт, має перетворити пізнання в організовану діяльність, звільнивши його від випадковості, від таких суб'єктивних факторів, як спостережливість і гострий розум, з одного боку, удача і щасливий збіг обставин - з іншого. Образно кажучи, метод перетворює наукове пізнання із спорадичного і випадкового виявлення істин - в систематичне і планомірне їх виробництво. Метод дозволяє науці йти, так би мовити, "суцільним фронтом", не залишаючи лакун чи пропущених ланок. Наукове знання, як його передбачає Декарт, - це не окремі відкриття, що з'єднуються поступово в деяку загальну картину природи, а створення загальної понятійної сітки, в якій вже не представляє жодних труднощів заповнити окремі осередки, тобто виявити окрему істину. Процес пізнання перетворюється в свого роду поточну лінію, а тоді в - безперервність. Ось чому безперервність - один з найважливіших принципів метода. Ось як формулює Декарт основні правила методу: 1) починати з простого і очевидного; 2) з нього шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання, 3) діючи при цьому так, щоб не було упущено жодної ланки, тобто зберігаючи безперервність. Для виконання цих дій необхідні дві здібності розуму: інтуїція і дедукція. З допомогою інтуїції розум вбачає перші початки, найпростіші й очевидні, які "можна інтуїтивно осягнути з першого погляду і через самих себе безпосередньо. Ці початки (начала) є найпростішими і складають відправний пункт певної галузі знання. З цих простих початків дедуктивно виводяться всі інші твердження, що становлять зміст знання. Зразком тут для Декарта є математика. Саме до неї звертається Декарт, щоб продемонструвати, як повинен працювати метод: "Наприклад, помітивши, що число 6 є подвоєне 3, я буду потім шукати подвоєне 6, тобто 12, і далі, якщо це мені виявиться потрібним, подвоєне 12, то є 24, потім подвоєне 24, тобто 48 і т.д. і т.д. З цього я без праці зроблю висновок, що між числами 3 і 6 існує те ж відношення, що й між 6 і 12, між 12 і 24 і т.д., і, отже, числа 3, 6, 12, 24, 48 та ін послідовно пропорційні. Звідси, хоча б це було настільки просто, що здавалося б дитячою забавкою, ретельно обміркувавши, в чому полягають всі питання, що стосуються зв'язків або співвідношень речей, і в якому порядку їх треба досліджувати ". Не випадково математика лежить в основі методу Декарта і є для нього зразком: адже в понятті природи Декарт залишив тільки ті визначення - протяг (величину), фігуру і рух, які складають предмет математичного дослідження. Математика вивчає співвідношення цих елементів, але перш ніж їх встановити, необхідно ввести вимір і одиницю виміру. Декарт підкреслює - і це дуже суттєво для нього, - що підстава для виміру не обов'язково повинно мати місце в самому об'єкті, воно може бути тільки мислячим, тобто встановлюватися довільно, обидві ці підстави - реальне і мисляче, по Декарту, рівноцінні. Одиницю виміру Декарт визначає як "та загальна властивість, до якої мають бути залучені всі речі, порівнювані між собою", - і така властивість теж може приписуватися речам довільно. "Всі ті виміри, які не мають підстави в речах, є створіннями інтелекту ..." Сюди Декарт відносить також і визначення геометричних понять, трактуючи, таким чином, інтелект цілком номіналістичний - як здатність конструювати поняття у відриві від реальності. Крім вимірювання, метод включає в себе порядок. Декарт навіть визначає метод як "постійне дотримання порядку". Цікавий приклад, який наводить Декарт для пояснення того, що таке порядок. Прикладом порядку може служити "мистецтво ткачів і шпалерників, мистецтво жінок в'язати спицями або переплітати нитки тканин в нескінченно різноманітні візерунки". Арифметика, говорить Декарт, споріднена саме цьому мистецтву "переплетення візерунків". Часто проводиться істориками філософії порівняння Декарта з Платоном на тій підставі, що обидва бачили в математиці найбільш достовірну з наук і вважали, що тільки вона може забезпечити базу для фізики, випускає з уваги відмінності між цими мислителями в розумінні як самої математики , так і її ролі в пізнанні. По-перше, Платон бачив в математиці насамперед засіб до підготовки розуму для осягнення якоїсь реальності, тоді як Декарт розглядає її як засіб пізнання емпіричного світу. По-друге, Платон різко протиставляє математику як теоретичну науку логістиці як техніці обчислення, тоді як Декарт, навпаки, зближує ці дві сфери, порівнюючи діяльність математика з роботою ткача. І, нарешті, Платон вважає математику змістовної наукою, оскільки вона має свій особливий предмет дослідження: арифметика - числа і їх відносини, а геометрія - співвідношення фігур. Декарт, на відміну від нього, переконаний, що математика є наука формальна, що її правила і поняття - це створення інтелекту, що не мають ніякої реальності. Як бачимо, номіналістічне тлумачення інтелекту грає у філософії Декарта дуже велику роль. Декарт бачить у математиці теоретичну та методологічну базу для всіх наук про природу.
2. Методологічні проблеми історії філософії.

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філософія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії. Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427—347 до н.е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354—430), Декарт (1596—1650), Фрідріх Ніцше (1844—1900) були філософами, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії. Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, кожна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним процесом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу на передньому плані фігурує особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за другого — ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Як правило,історики філософії обирають середній шлях, поєднуючи вивчення розвитку ідей з аналізом вчень окремих філософів. Філософський процес відбувається в реальних умовах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже — соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за законами логіки. Залежно від розуміння того, наскільки розвиток філософії детермінується суспільством, а наскільки внутрішньою логікою розвитку ідей, окреслилися два крайні концептуальні підходи. Перший, представником якого був Гегель, розглядав історію філософії як логічне розгортання ідеї. На його думку, одна стадія розвитку ідеї породжує іншу подібно до того, як зерно породжує паросток, паросток — стебло, стебло — колосок. Така концепція отримала назву філіації ідей (лат. filius — син, зв’язок, наступність). За цією концепцією, філософські ідеї розвиваються завдяки своїй внутрішній логіці незалежно від зовнішніх чинників. А історія є зовнішнім середовищем, у якому розгортаються ідеї. Ця концепція є ідеалістичною, розглядає ідеї як щось абсолютне і самосуще. Інший підхід пояснює розвиток і зміст філософських ідей через детермінацію їх соціальним середовищем. Він позбавляє ідеї будь-якої самостійності. Ця концепція називається вульгарним соціологізмом. Він певною мірою притаманний марксизму і деяким представникам соціології знання (К. Маннгейму та ін.). Прихильники цієї концепції розглядають філософію як складову надбудови, зміст якої визначається базисом —суспільно-економічним життям. Філософські ідеї, вважають вони, не є чимось незалежним від життя, вони позбавлені власної історії, відтворюють соціальні відносини. Так, теоретичні суперечки матеріалізму й ідеалізму в історії філософії інтерпретуються ними як вияв класової боротьби в суспільстві. Цей підхід у його крайніх виявах позбавляє філософські ідеї самостійності та самоцінності, зводить філософію до знаряддя боротьбикласів або, в кращому разі, намагається розгледіти за філософськими ідеями соціальні відносини.

Виважена концепція історії філософії заперечує як філіацію ідей, так і вульгарний соціологізм. Можна визнавати соціальну зумовленість ідей, не заперечуючи їх логічної сутності, тобто їх претензій на істину, незалежну від класових інтересів, соціального буття загалом. Зрештою, є багато способів

соціальної детермінації ідей, які не обов’язково знецінюють їх самодостатність, не впливають на їх істинність. Соціальні умови, наприклад, можуть визначати коло проблем, яке досліджує філософ, але вони не обов’язково зумовлюватимуть спосіб їх розв’язання. Філософ передусім займається змістом, логікою проблеми.
1.Життєво-практичні мотиви (вплив почуттів, практичний інтерес, псевдофілософування тощо) – перший чинник, що стоїть на заваді історика філософії та “забруднює” розуміння філософсько-значущих ідей в історії думки. Психологічний аспект і дозволяє виокремити їх як тенденції гальмування філософських успіхів. Дійсно, важко знайти людей, що були б схожі один на одного або позбавлені почуттів та прагматичних інтересів, таких собі “машин для продукування чистих і істинних ідей”. Філософські ідеї знаходяться у тісному і складному зв’язку з внутрішнім світом та громадянською позицією  “митця”. Робота історика філософії “над самим собою” і полягає у “коригуванні” сприйняття логіко-ідейного розгортання історико-філософського процесу.
2. Вплив наївного світогляду (здорового глузду) та “тиранія мови”.   П.Тихомиров зазначає, що світогляд формується раніше ніж починається філософування. Утверджуються ті примітивні переконання, в які людина вірить упродовж всього свого життя. Філософування – вхід у спеціальне середовище, умови якого приймає той, хто здійснює цей “вчинок”. І в більшості випадків саме “на вході”, вважає український вчений, мислителем не проводиться щось на кшталт декартівської процедури методологічного сумніву, деякі пересуди залишають “чорні плями” у сприйнятті творчості філософа. Зокрема, це знаходить своє відображення в мові, якою викладає (усно чи письмово) свої погляди актор філософської дії. “Єдиним надійним засобом є створення власної спеціальної термінології, і філософи досить часто вдаються до цього. Однак прагнення бути зрозумілим для більшості літературно освічених людей і бажання розповсюджувати своє вчення (філософам, як ви знаєте, і без того дорікають у темноті і незрозумілості для публіки) заважають широкому застосуванню цього засобу” [6, №2, 233].
3. Догматичне прийняття багатьох положень попередніх систем. “В нашому науковому мисленні  – величезна кількість неперевірених понять, які запозичені без критики з минулої філософії, що уберегтися від їхніх впливів настільки важко, як і від впливу природного світогляду у звичайному розумінні”[6, №2, 234 ]. Український вчений твердить, що кожна нова філософська система зустрічає опір з боку раніше засвоєних філософських доктрин, відповідно, їй слід пройти шлях довгої боротьби, перш ніж вона отримає загальне визнання. Розумова короткозорість попередніх філософських учень перетворюється на опозицію до будь-яких  нових (відмінних) порухів думки. “Не було ще жодної  філософської системи, яка б під час своєї появи зустріла загальне визнання у філософському світі. Завжди починалась боротьба за існування, яка зазвичай поставала як результат переваги найсильнішого, а саме таких елементів у зустрічних філософіях, які виявилися найбільш цінними і плідними у розумінні наближення до істини. Таким чином, суддею виявляється знову історія. “Абсолютна істина” як ідеал постала “рушійною силою” цього історичного процесу, однак в жодному з його моментів не  досягала результатів” [6, №2, 236]. У контексті згаданого догматизму П.Тихомиров наголошує, що  засвоєння філософських учень не лише перешкоджає розумінню вчення, але й відношенню до нього (вчення) його прихильників: якщо супротивники бувають сліпими до переваг вчення, то і прихильники не помічають  його недоліків.

Операціональний аспект вказує на залежність методу вже не стільки від об'єкта, скільки від суб'єкта. На формування правил оперування методом здійснює суттєвий вплив рівень наукової підготовки спеціаліста, його вміння перевести уявлення про об'єктивні закони в пізнавальні прийоми, його досвід застосування в пізнанні тих або інших прийомів, здатність їх вдосконалювати, впливати на вибір або розробку правил більш зручного застосування, «економії мислення». Часто на основі однієї і тієї самої теорії виникають модифікації методу, які залежать лише від суб'єктивних моментів, від пристрастей дослідника. Праксеологічний аспект полягає в осмисленні мотивів діяльності, основних засобів досягнення результату, прагматичного співвіднесення мети та засобів, у виявленні прийомів активізації суб'єкта діяльності, дослідженні умов ефективної та раціональної людської діяльності. Філософія в цьому плані досліджує граничні засади практичної діяльності людини, виробляючи на основі пізнання істини в її узгодженні з загальнолюдськими цінностями та інтересами певну загальну систему норм діяльності, її параметри та обмеження. Для кожного рівня філософії характерною є певна філософська дисципліна: логіка, філософська антропологія, етика, естетика, соціальна філософія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, філософія науки (епістемологія) та філософія техніки та інші. Етика досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей. Естетика пропонує загальні визначення прекрасного і досліджує форми його виявлення в природі та мистецтві, висуває деякі критерії прекрасного. Соціальна філософія пов'язана з виясненням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до соціальних явищ, як реалізують себе в соціальному бутті соціальні закономірності. Важливим розділом соціальної філософії є філософія історії, яка досліджує сутність, сенс і хід історії людства та людину, як суб'єкта історичного процесу. Філософія мови розглядає виникнення, розвиток та функції мови, а також її значення в житті людини і суспільства. Філософія релігії ставить питання про сутність феномену релігійної віри та релігійної свідомості, про специфіку їх функціонування в суспільстві, про значення релігії для людини. Філософія права вирішує питання обгрунтування права і правових відносин. Політична філософія розглядає будову, функції та смисл держави, закономірності її розвитку і особливості управління, аналізує основні рушійні сили (соціальні групи, партії), що впливають на її існування. Науковий та технічний прогрес призвів до формування таких галузей філософського знання, як філософія науки (або епістемологія та філософія техніки).

Емпіричні та теоретичні методи пізнання.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються систем­ністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи нау­кового дослідження. На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо.Спостереження – це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується.Основні функції спостереження такі:– фіксація та реєстрація фактів;– попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;– порівнювання зафіксованих фактів.З ускладненням наукового пізнання дедалі більшої ваги набувають мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів. Внаслідок цього зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де його результати значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до об'єкта.Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є основою для експерименту.Експеримент – це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об'єкт, експеримент – це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент – це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки.Значення експерименту полягає не лише в тому, що за його допомогою наука пояснює явища матеріального світу, а й у тому, що наука, спираючись на експеримент, безпосередньо оволодіває тими чи іншими досліджуваними явищами. Тому експеримент служить одним із головних засобів зв'язку науки з виробництвом. Адже він дає змогу здійснити перевірку правильності наукових висновків і відкриттів, нових закономірностей. Експеримент служить засобом дослідження та винаходу нових приладів, машин, матеріалів і процесів у промисловому виробництві, необхідним етапом практичного випробування нових науково-технічних відкриттів.Експеримент широко застосовується не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє важливу роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:– експеримент дає можливість досліджувати об'єкти в так званому чистому вигляді;– експеримент дає змогу досліджувати властивості об'єктів в екстремальних умовах, що сприяє більшглибокому проникненню в їх сутність;– важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності.Опис – це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про об'єкт.Вимірювання – це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик об'єкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується.Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Розрізняють два основних види моделювання: фізичне і математичне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини.Методи теоретичного рівня пізнання Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання.Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета "в чистому вигляді". А отже, і проникнути у їхню сутність.Узагальнення – це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації – не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретацію їх, виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

Схожі:

Декарт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Избранные произведения: В 2 т
Декарт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Избранные произведения: В 2 т. М.: Мысль-, 1989. Т. 1
ТЕМАТИКА БЕСІД З ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ з учнями Гадяцької гімназії імені Олени Пчілки
...
Тема: Предмет, структура, завдання й методи досліджень в юридичній психології
Юридична психологія, метод спостереження (інтроспекція), метод бесіди, метод експерименту (законодавчий, природний, лабораторний,...
Встановлення нового світового порядку під впливом глобалізації
Основним призначенням глобальної кризи є встановлення «нового світового порядку». Під «новим світовим порядком» розуміється встановлення...
Реферат Наукова картина світу, поняття, структура, функції
Картини світу окремих наук, своєю чергою, містять у собі відповідні численні концепції — певні способи розуміння і трактування будь-яких...
Урок розвитку мовлення в 11 класі Підготовка до написання твору роздуму...
Методи: метод випереджального навчання, метод наукового дослідження, метод дискусії, активний метод навчання — робота в малих групах,...
Природні пам’ятки Долинщини Інформаційна довідка
«три кити», на яких тримається, за рахунок яких живе і завжди житиме людина. Завдяки їм підтримується екологічна рівновага на планеті...
Чому алгоритму завжди потрібна математична модель ?
В своїй книзі "Про індійський рахунок" він висловив правила запису натуральних чисел за допомогою арабських цифр і правила дій над...
ВПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМНО-ДІЯЛЬНІСНОГО ПІДХОДУ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ
Метод навчання, при якому дитина не отримує знання в готовому вигляді, а здобуває їх сама у процесі власної навчально-пізнавальної...
План Які є правила оформлення ділової кореспонденції. Що входить...
З роками склалися узвичаєні правила оформлення службової, урядової, приватної кореспонденції. Це і сувора нормативність і дотримання...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка