|
|
Скачати 1.98 Mb.
|
В кінці IV ст до н.е. в Афінах виникла філософська школа, засновником якої був Зенон.Стоїки цікавилися проблемами фізики, логіки, космології. Але головна їх заслуга все-таки в тому, що вони створили своєрідне на морально-етичне вчення. Стоїки ввели в ряд філософських категорій поняття "апатія" - безстрашність, безпристрасно. Апатія - це шлях до досягнення щастя, коли людина безстрашно і безпристрасно сприймає життя в усіх його проявах, і в цьому знаходить повне вираження своєї сутності. Атараксія (грец. ἀταραξία — спокій) — термін старогрецької філософії, яким Піррон та Епікур описували блаженний безтурботний стан.Епікур вважав атараксію єдиним насправді щасливим станом людини. Це стан спокою, що виникає тоді, коли людина відкидає віру в загробне життя, не боїться богів, бо вони далеко і байдужі до людей, уникає політики й чварливої компанії, оточує себе тільки вірними друзями, і, найважливіше, стає відкритою чесною особою, гідною довіри. На думку Піррона людина не може відрізнити істинні й фальшиві відчуття, тому атараксія є спокоєм, що виникає при відмові від судження щодо догм і будь-чого неочевидного, не припинаючи водночас допитуватися до істини. Як художник Апеллес, розлютившись від невдалих спроб намалювати спіненого коня, жбурнув на полотно губку, коли чистив пензлі, що створило необхідний ефект[1]. Стоїки теж часто використовували термін атараксія, оскільки прагнули до спокою в думках, але все ж віддавали перевагу слову апатія — відсутність пристрастей. Епікур вважав, що головне – правильне тлумачення щастя. Щасливі люди, на його думку, завжди доброзичливі і щирі, у них нема потреби сваритися між собою, вони більш схильні до добрих справ. Евдемонія ( щастя) розумілась як самодостатність індивіда. До щастя наближує незалежність від усього, що спричиняє хвилювання. 20. Основні риси й етапи розвитку філософії Середніх віків. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин. На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія - наймичка богослов'я". Середньовічна філософія включає три етапи : - апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./. - патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./. - схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики - захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії. Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії? Коротко, ці риси можна звести до наступних: 1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування; 3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль). 4. Геоцентризм; 5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії; 6. Слабкі паростки матеріалізму. 21. Апологетика: примат віри у пізнанні істини. Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму. Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько). 22. Патристика: віра для розуміння. Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. 23. Схоластика та проблема універсалій (номіналізм і реалізм). Схоластика— це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом. Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви. 24. Томізм і проблема гармонії віри з розумом. Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”. За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”. Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні". Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології: 1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати “остання” і головна ціль – Бог. 25. Основні риси філософії Відродження. Філософія Відродження ./15-16 ст. н.е../ - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження. У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний). У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським. На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:1. Гуманізм;2. Геліоцентризм;3. Критика схоластики;4. Відродження античної діалектики;5. Пантеїзм;6. Повернення до матеріалізму;7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин. |
| 1-Зародження філософської думки у Стародавній Індії. 2 |
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст до н е в Стародавній Індії,... |
| КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,... |
ФІЛОСОФІЯ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,... |
| ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
“ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ” Деяка роль належить народним зборам які поступово трансформуються у збори знаті. Органи племенної організації перетворюються в державні... |
| Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича... Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки... |
Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм Філософська думка... Всі вони в своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури. Ведична література містила в собі стародавні... |
| Тема Вступ. Предмет і метод історії економіки та економічної думки... Розвиток історії економіки та економічної думки як науки та навчальної дисципліни. Місце історії економіки та економічної думки в... |
VІ Міжнародні філософсько-економічні читання Координація досліджень провідних представників вітчизняної філософської думки та економічної науки у галузі проблем, що перебувають... |