1. Формування та розвиток філософської думки Стародавньої Індії


Скачати 1.98 Mb.
Назва 1. Формування та розвиток філософської думки Стародавньої Індії
Сторінка 2/18
Дата 03.04.2013
Розмір 1.98 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

7. Мілетська школа філософії та її основні представники.

Мілетська школа — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

юдина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

8. Філософія Геракліта Ефеського.

Геракліт 544-483 до н.е.У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака муд­рості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність вияв­ляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності.

9. Елейська школа в античній філософії.

Представників цієї школи називали елеатами. Це Ксенофан /565-473 рр. до н.е./, Парменід /кін. УІ-У ст. до н.е./, Зенон Блейський /490-430 рр. до н.е./.
Ксенофан поставив питання про початок буття як про "єдине" І єдине він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером в тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів, було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать 1. конкретні міркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенсфан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього, Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне має форму кулі. вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу для розвитку метафізичного світогляду. Послідовник і учень Парменіда - Зенон Елейський /бл.490-430р. до н.е./ намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множити і інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії /нерозв'язана суперечність/.
Апорії Зегона Елейського такі:
"Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, дні в тому, де його немає". "Ахілл і черепаха" формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
"Стріла, що летить" формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце, йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

10. Філософія Демокріта.

Головне філософії Демокріта – це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується.

Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:

- усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням;

- атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково.

Атомізм Демокріта (і він сам це визначав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів

Людина – також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа – це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогняні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, складається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.

Пізнання, вважав Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Центральні поняття вчення Демокрита – це умоглядні конструкції. Адже атоми і пустота – не матеріальні структури, з яких складається весь світ, не природні стихії, не фізичні частинки, а поняття, рівноцінні елеатському розумінню буття або сущого.

11. Філософія Сократа.

Сократ (470 – 399 рр. до н.е.) спочатку був учнем, а згодом – непримиренним опонентом софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб’єктивно-випадкова одиночна людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об’єктивне значення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов’язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа – маєвтика (повивальне мистецтво). Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах. («Я знаю, що я нічого не знаю», - заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою. Для Сократа важливо не тільки констатувати значення ідей, - він прагне пізнати їх субординацію. Звідси переконання, що найголовніша ідея – це ідея блага, нею обумовлюється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

Таким чином, Сократ – не володар істини, не її жрець, він шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм обов’язком виправляти пихаті помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Він виходить з настанови, що людина володіє повнотою знання і всебічне розуміння істини бере з глибини своєї свідомості; і лише звідси вона черпає це розуміння. Завдання філософа – допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм.

12. Вчення про ідеї та теорія пізнання Платона.

Платон (427-347рр. до н.е.) древньо-грецький філософ, родоначальник платонізму. Навчався у Кратіла і Сократа). Він виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву – лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Ним були розглянуті слідуючі проблеми: вчення про буття; теорія пізнання; людина та суспільство…

Вчення про буття. Основа розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв”язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона собою являє “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідеї та матерія активно співіснують і взаємодіють.

Теорія пізнання. Процес пізнання являє собою пригадування душі. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідеї.

Людина та суспільство. Існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійсність і суспільна справедли-вість – це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.

Цінним для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). (“Софіст”, “Політик”, “Мінос”).

13. Вчення Платона про ідеальну державу.

основний закон існування "ідеальної" держави полягає в тому, що кожен член суспільства зобов'язаний виконувати тільки ту справу, до якої вінпридатний. Усіх жителів "ідеальної" держави автор розділяє на три класи.Нижчий клас поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі чи сприяють цьому; у неї входять самі різні люди, пов'язані з ремеслом,

землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем - це хлібороби, ремісники, торговці. Всередині цього нижчого класу також існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а торговець за власною примхою не може стати хліборобом. Приналежність людини до другого і третього класів, а це класи воїнів-стражів і правителів-філософів, визначається вже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей першого класу. У трактаті "Держава" Платон пише про те, що "ідеальна" держава

повинна володіти, щонайменше, чотирма головними чеснотами:мудрістю; мужністю; розважливістю; справедливістю. Мудрістю не можуть володіти всі жителі держави, проте правителі-філософи, обрані люди, безумовно, мудрі і приймають мудрі рішення. Мужністю володіє більша частина людей, і це не тільки правителі-філософи, але і воїни-охоронці. розважливість повинна бути притаманна всім жителям, вона "подібна гармонії". Під четвертою чеснотою - справедливістю - автор розуміє вже розглянутий розподіл людей на розряди, касти: "...займатися своєю справою і не втручатися в інші - це є справедливість". Отже, поділ людей на класи має для Платона величезне значення, визначає існування "ідеальної" держави (адже вона не може бути несправедливою), і тоді не дивно, що порушення кастового ладу вважається найтяжчим злочином. єдність

людей Платон вважає основою такої держави. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його по­ліс - це "правління кращих" /аристократія/.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль­стві та її морально-професійний склад.

Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди

14. Філософія Аристотеля.

Арістотель/384- 322рр.до н.е./, - провідний філософ класич­ного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчи­теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єд­ність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арісто­тель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіч­чя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, - значить зиати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на еле­менти і роблять її пізнаною. Арістотель визначає 10 основних кате­горій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.

Арістотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки-

І. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон -вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тім, що він узагальнив - сис­тематизував класичну філософську спадщину. -Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систе-матизовано близько 200 наявших на той час державних об'єднань- грецьких полісів. Узага-ль­нення науковоприродничих знань дано Аріс-тотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук /метафізика - це філо­софія , яка існує понад фізикою/. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель – фун-датор етики евдемо­нізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя . Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів.Арістотель вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

15. Епікуреїзм в античній філософії.

Епікур (341-270 pp. до н.е.) заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта (вчителем Епікура був послідовник Демокріта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі виключно за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість "самочинного відхилення" від "лінії необхідності".

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей "соціальний атом"—набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про "відхилення" від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про "перший двигун" Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не на-Думаних бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

16. Стоїцизм в античній філософії.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле, де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Стародавня Стоя: III—II століття до н.е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336 - 264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.) та Хрісіпп (бл. 281 - 208 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II—I століття до н.е. Основні представники цього періоду - Панетій (бл. 180 - 110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 - 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: III століття н.е. Основні представники періоду - Сенека (4 р. н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50 - 138), Марк Аврелій (121 - 180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони увляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали,що якщо їх увага не буде спрямована на богів то вони самі зможуть наблизить до них і в певному значенні самі ними стати

17. Скептицизм в античній філософії.

Як і всякезначне явище філософської життя і думки, скептицизм виник не напорожньому місці: він склався на основі ідей. які були виробленіпопереднім йому розвитком філософії. Вже наївна діалектика першимранніх шкіл грецьких фізиків і матеріалістів виявила постійну плинністьвсіх речей і явищ, виявила ряд протиріч між чуттєвимивраженнями та поняттями. Були відкриті не тільки відносність всіхявищ, що сприймаються за допомогою почуттів, але також і відсутністьпідстав, які зробили б виправданим вибір між двома такими, що суперечатьодин одному твердженнями, оскільки вони спираються на свідчення і даніпочуттів і чуттєвих сприймань. Елейська школа встановили протиріччя міжосягаються за допомогою почуттів зміною, рухом і засвідчуваних розумомнезмінністю буття. Демокріт стверджував, що, наприклад, мед нітрохи не солодший, ніж гіркий, і т. д. Ще більший розвиток ці ідеї отримали в розробленомусофістами вченні про відносність і плинності всіх речей і їх якостей.
Навіть який виступив проти софістів Платон, що вчив про істинно-сущих «види»
( «Ейдос»), або про «ідеї» як про предмет істинного - розумного - знання,зберіг за речами чуттєвого світу характеристику відносності,плинності і суперечливість їх властивостей. Але як би не було велике значення всіх цих ідей для підготовкиантичного скептицизму, жодне з цих навчань не може бутиохарактеризовано як скептичне в істинному і повному розумінні поняття.
Античний скептицизм - оригінальне вчення, якщо мати на увазі розуміннязавдання філософії та її зміст. Засновником скептицизму був Піррон родом з Еліди на Пелопоннесі. Історичні причини, що породили античний скептицизм і сприялийого подальшому відновленню через сто років після його виникнення,визначаються тим же соціально-політичним та культурним занепадом Греції,який був характерний для 4 і 3 ст. до н. е.. Перші античні скептики: Піррон, Тимон, Енесідем, Агріпп.

18. Неоплатонізм в античній філософії.

Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в перші роки імперії закономірно відображається й у філософії. Посилення впливу християнства дедалі більше зміцнює позиції містицизму та ірраціоналізму. Філософські течії цієї епохи по-різному намагаються пристосуватись до філософії, роль якої змінюється. Неопіфагорійська філософія намагається ствердитись, повернувшись до містики чисел; філософія Філона Олександрійського (30-ті рр. до н. е. - 50-ті рр. н. е.) прагне поєднати грецьку філософію з іудейською релігією.

Найцікавішим бачиться неоплатонізм, який розвивається в III—V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спільній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відносин Римської імперії.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл 205 - бл 270 рр. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино істинного буття.

Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть божественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від божественного до матеріального. Душа - це щось чуже матеріальному, тілесному і зовнішнє щодо них Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне - це прив'язок душі, воно варте лише переборення. Акцент на «духовному» (воно - благо) веде до повного пригнічування всього тілесного і матеріального (зла), що виливається в проповідь аскетизму. Коли Плотін говорить про матеріальний і чуттєвий світ, він характеризує його як недійсне буття, що має в собі образ дійсного. За своїм характером недійсне суттєве не має форми, властивостей і будь-яких ознак.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим - з божественним розумом або душею, а протилежність добра - зло - ототожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто божественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Єдиний шлях наближення до божественного принципу - екстаз, який досягається лише духовним зусиллям — душевним зосередженням і приглушенням усього тілесного.

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сирійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл 280 - бл. 330 рр.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 рр.), творчість якого в певному розумінні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філософії. Повністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження і висновки. Прокл дає найбільш чітке пояснення і виклад принципу діалектичної тріади, в якій він розрізняє три основних моменти розвитку:
• утримання створеного в творці;

• виділення уже створеного із творця;

• повернення створеного до творця.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «переливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio -витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який породжує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття найменшого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздробленні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли.

Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в структурній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз (останній містить у собі багатство інтелектуального і почуття свого). Єдине — Благо відповідальне за гармонію і красу (навіть хаос гармонійний). Життя людей у принципі не може суперечити загальній гармонії.

Пізніше ідеї неоплатонізму було активно використано у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

Понятійна діалектика античного неоплатонізму характеризується містикою, що досягла вершини в цій концепції. У цілому філософія неоплатонізму своїм ірраціоналізмом, зневагою до всього тілесного, акцентом на аскетизмі та вченням про екстаз значно вплинула не тільки на ранню християнську філософію, але й на середньовічне теологічне мислення.

Елліністична філософія, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона знаменувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, посіли значне місце у формуванні нової духовної парадигми - християнського світогляду.

19. Апатія, атараксія, евдемонія в елліністичній філософії.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

1-Зародження філософської думки у Стародавній Індії. 2

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст до н е в Стародавній Індії,...
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ
Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,...
ФІЛОСОФІЯ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ
Філософія стародавньої Індії. Ортодоксальні (санкхья, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта) й неортодоксальні (локаята-чарвака,...
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ
Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні
“ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ”
Деяка роль належить народним зборам які поступово трансформуються у збори знаті. Органи племенної організації перетворюються в державні...
Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича...
Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки...
Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм Філософська думка...
Всі вони в своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури. Ведична література містила в собі стародавні...
Тема Вступ. Предмет і метод історії економіки та економічної думки...
Розвиток історії економіки та економічної думки як науки та навчальної дисципліни. Місце історії економіки та економічної думки в...
VІ Міжнародні філософсько-економічні читання
Координація досліджень провідних представників вітчизняної філософської думки та економічної науки у галузі проблем, що перебувають...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка