Самостійної філософською дисципліною філософія науки стала лише в другій половині 20 століття


Скачати 1.31 Mb.
Назва Самостійної філософською дисципліною філософія науки стала лише в другій половині 20 століття
Сторінка 9/12
Дата 13.03.2013
Розмір 1.31 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

42. Неопозитивістська філософія науки Віденського гуртка.

«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А. Вітгенштейн (1889-1951 рр.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 рр.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Аукасевич.

Спочатку він проявив себе у 20-х рр.. XX ст. в рамках філософського семінару у Віденському університеті («Віденський гурток»), який об'єднав групу філософів і представників спеціальних наук.

Керував семінаром наступник Маха по кафедрі філософії індуктивних наук австрійський філософ і фізик М. Шлік (1882 - 1936). До гуртка входили: філософ і логік Р. Карнапа (1891 - 1870), соціолог О. Нейрат (1882 - 1945), логік і математик К. Гедель (1906 - 1978), фінський психолог і логік Е. Кайла (1890 - 1958) та інші. З цим гуртком співпрацювали: група філософа і логіка X. Рейхенбаха (1891 - 1953) в Берліні, філософ і фізик Ф. Франк (1884 - 1966), викладав тоді в Празькому університеті, і англійський філософ А. Айер (нар. 1910 р.).

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30—40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. conventio -згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.
43. Неопозитивістська філософія науки Львівсько-Варшавської школи.

Школа логічного позитивізму. Ідейним і організаційним ядром її став «Віденський гурток», до якого потім долучилася подібна за поглядами Львівсько-варшавська школа в логіці, очолювана К. Айдукевич (1890 - 1963) і А. Тарський (1902 - 1983). (див. 42).

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи.

Львівсько-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890- 1963), Я.Лукасєвич (1878-1956), А.Тарський (1902-1984), Т.Котарбиньський (1886—1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу.

Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму.

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т. Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівсько-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.
44. Наука й науково-пізнавальний процес у тлумаченні позитивізму.

Позитивізм (фр. positivisme, від лат. Positivus - позитивний) - філософське вчення і напрям у методології науки, що визначає єдиним джерелом істинного, дійсного знання емпіричні дослідження і заперечує пізнавальну цінність філософського дослідження. Позитивізм - основна теза: все справжнє (позитивне) знання - сукупний результат спеціальних наук.

Позитивізм критикував натурфілософські побудови, які нав'язували науці неадекватні умоглядні образи досліджуваних нею об'єктів і процесів. Однак цю критику позитивісти перенесли на всю філософію в цілому. Так виникла ідея очищення науки від метафізики. Сутність позитивістської концепції співвідношення філософії і науки відбивається у фразі О. Конта: «Наука - сама собі філософія». Проте багато позитивісти вірили в можливість побудови «хорошою», наукової філософії. Така філософія повинна була стати особливою сферою конкретно-наукового знання, вона не повинна відрізнятися від інших наук за своїм методом. У ході розвитку позитивізму на роль наукової філософії висувалися різні теорії: методологія науки (Конт, Мілль), наукова картина світу (Спенсер), психологія наукової творчості та наукового мислення (Мах, Дюем), логічний аналіз мови науки (Шлік, Рассел, Карнап) , лінгвістичний аналіз мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн), логіко-емпірична реконструкція динаміки науки (Поппер, Лакатоса). Проте всі зазначені вище варіанти позитивної філософії були розкритиковані насамперед самими позитивістами, тому що, по-перше, як виявилось, вони не задовольняли проголошеним самою позитивістами критеріям науковості, а, по-друге, спиралися на явно (а частіше - неявно) певні « метафізичні »передумови.

Створити за допомогою правильного узагальнення фактів («об'єктивний метод») з приватних наук одну позитивну філософію, а потім, через застосування «суб'єктивного методу», перетворити її в позитивну релігію - так визначав сам Конт свою подвійне завдання, дозволяємо в його двох головних творах. Ця формула в своєму цілому висловлює лише його пізнішу точку зору. Коли він задумував, обробляв і видавав «Курс філософії позитивізму», він зовсім не думав про перетворення або хоча б про цей додаток філософії релігією. Навпаки, головною причиною його розриву з Сен-Симоном було прагнення останнього до відродження релігійних ідей установ. Для самого Конта основне спонукання (у перший період його діяльності) полягало в тому, щоб об'єднати розумовий світ людства на твердому грунті позитивних наук, через досконале вилучення (élimination) всяких спірних теологічних і метафізичних ідей. Сучасне Конту утворене людство знаходилося, на його погляд, у критичному стані розумової анархії і дезорганізації, після того як теологічні і метафізичні спроби духовного об'єднання зазнали безповоротне крах. З такого тяжкого стану людство не могло бути виведено окремими науками, кожна з них, маючи свій спеціальний предмет, не могла братися за спільне завдання духовної реорганізації. Дозволити з успіхом це завдання була б в змозі лише така система, яка з всеосяжним характером колишньої теології і метафізики з'єднувала достовірність точної науки. Така система і є позитивна філософія, тобто заснована не на фантазії і відверненому мисленні, як теологія і метафізика, а на безспірному фактичному матеріалі наук, як останнє узагальнення їх даних. Кожна наука у своїй приватній області пояснює невизначений безліч спостережуваних фактів, зводячи їх до відомих однаковості, званим законами і виражає постійний зв'язок явищ, в їх спільності або співіснування та в їх послідовності. Поширюючи той же пізнавальний процес на всю область наукового ведення, філософія повинна встановити зв'язок між предметами окремих наук і, отже, між самими науками. Філософія не має свого особливого змісту; вона тільки призводить до загального систематичний порядок утримання всіх наук. Підстава позитивної філософії є, таким чином, класифікація або «ієрархія» наук. Починаючи від самої загальної або широкою за обсягом і простий за змістом науки - математики, - Конт своєму розпорядженні всі інші галузі знання в порядку спадання спільності і простоти, або зростаючої специфікації і складності. У цьому порядку Конт зазначає шість головних ступенів, яким відповідають шість основних наук: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і соціологія. При подальшому розчленуванні цих наук Конт керується ще двома відносними точками зору: протиставлення 1) між абстрактним і конкретним і 2) між перебуванням і зміною, або статичної та динамічної сторонами явищ.

Наукове знання, на думку Конта - найвищий ступінь розвитку знання. Найціннішим видом знання є наукове (позитивне) - достовірне, точне, корисне. Метафізика - навпаки неточне, недостовірне, марна. Порівнюючи численні утопічні проекти створення ідеального суспільства з точними прогнозами фізики, він прийшов до висновку, що необхідно і в суспільних науках відмовитися від утопій і почати вивчення конкретних фактів соціального життя, ретельно їх описувати, систематизувати й узагальнювати. Відкидав філософію як нав'язує свої принципи. Тому завданням позитивної філософії вважав опис, систематизацію та класифікацію конкретних результатів та висновків наукового пізнання. Наука не повинна задаватися питанням чому відбувається явище, а тільки обмежуватися описом того, як воно відбувається. Така відмова від дослідження кінцевих причин і сутностей явищ у подальшому став одним з найважливіших постулатів позитивізму.
45. Наука й науково-пізнавальний процес у тлумаченні постпозитивізму.

Постпозитивізм - загальна назва для декількох шкіл філософії науки, об'єднаних критичним ставленням до епістемологічних навчань, які були розвинені в рамках неопозитивізму і обгрунтовували отримання об'єктивного знання з досвіду.

Основні представники: Карл Поппер, Томас Кун, Імре Лакатоса, Пол Фейєрабенд, Майкл Полані, Стівен Тулмін.

Карл Поппер вніс великий внесок у розробку принципів наукового пізнання. Зокрема, саме він ввів поняття фальсифікації (лат. falsus - помилковий) - необхідної умови визнання теорії або гіпотези наукової (критерій Поппера). Представники логічного позитивізму як критерію демаркації науки і не-науки висунули принцип верифікації. Поппер показав необхідність, але не достатність цього принципу, і запропонував в якості додаткового критерію демаркації метод фальсифікації: тільки та теорія наукова, яка може бути принципово спростована досвідом. «Догма значення або сенсу і породжувані нею Псевдопроблема можна усунути, якщо в якості критерію демаркації прийняти Критерії фальсифікації, тобто принаймні, асиметричною або односторонньої розв'язності. Згідно з цим критерієм, висловлювання або системи висловлювань містять інформацію про емпіричному світі тільки в тому випадку, якщо вони мають здатність прийти в зіткнення з досвідом, або більш точно - якщо їх можна систематично перевіряти, тобто піддати (відповідно з деяким "методологічним рішенням" ) перевірок, результатом яких може бути їх спростування ». Карл Поппер вивчав відносини між конкуруючими і змінюють один одного науковими теоріями:

У процесі розвитку знання зростає глибина і складність розв'язуваних проблем, але ця складність залежить від самого рівня науки на певному часовому етапі її розвитку.

Перехід від однієї теорії до іншої не висловлює ніякого накопичення знання (нова теорія складається з нових проблем, породжуваних нею).

Метою науки є досягнення високоінформативного змісту.

Концепція Поппера про змагаються теоріях порівнянна з «дарвіністській теорією еволюції», коли в ході селекції вибирається найбільш пристосований представник роду («збройна боротьба за виживання найбільш гідною теорії»). Ряд вчених, не згодних з ідеями Поппера, спробували довести той факт, що окрема теорія не може бути основною методологічною одиницею при обговоренні питань підтвердження, перевірки та спростування теорій.

Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чином, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особливу роль відіграє діяльність наукового співтовариства.
46. Сцієнтизм і анти сцієнтизм як світоглядні орієнтації 20-21 століть.

Сцієнтизм - концепція, яка полягає в абсолютизації ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства. В якості зразка науки Сцієнтизм зазвичай розглядає природні і точні науки.

Сцієнтизм не є строго оформленої системою поглядів, він представляє собою ідейну орієнтацію і проявляється по різному: від наслідування точних наук (застосування штучно математичного символізму, аксіоматична побудова в аналізі філософсько-світоглядних або соціально-гуманітарних проблем, система дефініцій, логічна формалізація) - до абсолютизації природничих наук як єдиного знання і заперечення філософсько-світоглядної проблематики як позбавленої пізнавального змісту і значення (неопозитивізм).

Характеристики сцієнтизму:

  1. Культ науки, як найвищої цінності суспільства;

  2. Наука виступає, як культурно-світоглядний зразок;

  3. Основний метод пізнання математико-природничий;

4.Рішення всіх проблем людства (у тому числі і морально-етичних, метафізичних) полягають в науці;

5. Єдиними вірними науковими методами є методи наук і що вони повинні бути застосовні в гуманітарних і соціальних науках.

6. "Для сцієнтизму характерно перебільшення ролі науки в пізнанні навколишнього світу і людини, оголошення її вершиною розвитку культури, переконання в непотрібності інших сфер культури" (О. Конт).

Антисциентизм вважає можливості науки обмеженими у вирішенні проблем людського існування, в крайніх проявах оцінює науку ворожої людському существованию. Антисциентизм як альтернатива сцієнтизму піддає науку і техніку критиці і скептично оцінює їх можливості вирішити фундаментальні проблеми людини і соціуму. Він отримав вираз в екзистенціалізмі, теоріях Франкфуртської школи, в різних концепціях контркультури і в екологічних рухах

Характеристики антісцієнтізму:

засудження науково технічної революції;

вісвітлення негативних наслідків Наукової діяльності людства;

повернення до традіційного аграрного цівілізаційного типу;

загроза "людського фактору", Як основної причини руйнівніх процесів
47. Інтерналістські й екстерналістські концепції філософії науки.

Напрямки в історіографії та філософії науки 20 ст., Різним чином пояснюють виникнення і розвиток наукових ідей і теорій.

Представники інтерналізм (І.) (А. койра, А. Р. Холл, П. Россі, Г. Герлак та ін) вважають, що наука розвивається лише завдяки внутрішньонауковим чинникам: в силу об'єктивної логіки виникнення і вирішення наукових проблем, завдяки еволюції наукових традицій, коротше кажучи, внаслідок внутрішньої потреби самої науки ставити експерименти, створювати нові поняття, вирішувати проблеми і т.д. Тому в роботах істориків-інтерналістов історія науки постає у вигляді чисто інтелектуальної історії - історії взаємного породження ідей, що нагадує саморозвиток абсолютного духу Г.В.Ф. Гегеля. Так, напр., Аналізуючи наукову революцію 16-17 ст., Койре прагне показати, що глибинною причиною цієї революції була відмова від поняття упорядкованого антич. Космосу і заміна його поняттям гомогенного, ізотропного і нескінченного простору. Ця заміна була обумовлена філософсько-релігійними уявленнями кінця Середньовіччя. Соціально-економічні, культурні, особистісні аспекти, що впливають на розвиток науки, здатні лише загальмувати або прискорити іманентне розвиток пізнання.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Тема. Запорозька Січ у другій половині Х
Запорозької Січі у другій половині ХVІІІ ст територіальний, політичний, економічний, військовий устрій; визначити причини її ліквідації...
4: Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ
Тема 4: Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ – середині ХVІІ ст. Держава Богдана Хмельницького 4 Тема 5: Козацьке державотворення...
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії...
України, членів Кирило-Мефодіївського братства, М. Драгоманова, Українська правова і політична думка в другій половині ХVIII – першій...
Урок з історії України у 8 класі за темою: «Запорізька Січ у другій половині 17 ст.»

ТЕМА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИСТЕМА ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ
Філософія та буденність. Філософія як любов до мудрості. Філософія та мудрість: суперечливість їх буття. Філософія як проблема для...
Позитивні зрушення системи освіти Великобританії в другій половині...
Резюме: аналізується шлях розвитку британського освітнього процесу в XX-му столітті від елітарного до масового, потокового; підкреслюється...
Лівобережна Гетьманщина та Слобідська Україна в другій половині XVII...
Лівобережна Гетьманщина та Слобідська Україна в другій половині XVII ст. Урок з історії України для 8 класу із використанням ІКТ
ТЕМА 6
У другій половині вагітності жінка приймала транквілізатори групи бензодіазепинів. Пологи наступили в строк, протікали нормально,...
«Зима прийшла і празники привела»
«бібліографія» надовго щезло із вжитку. Його згадали лише коли винайшли книгодрукування. Бібліографами називали топографів. І лише...
Золотарство
У другій половині XVII—XVIII ст золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками З. були здебільшого...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка