22.Гносеологія Т.Гоббса.
У філ.-кій свідомості тієї епохи існує взаємний зв язок,поєднання і переплетення 2х концепцій-сенсуалістичної і раціоналістичної.Вони виступають як антиподи схоластичної ф.Гоббсом була зроблена спроба здійснити синтез цих концепцій.Гоббс стверджував,що джерелом пізнання служать чуттєві сприйняття,з яких ми черпаємо всі наші знання. «Перший закон усякого знання-образи сприйняття і уяви». «Досвід є основа будь-якого знання».Гоббс говорив,що немає жодного поняття в людському розумі,яке б не було породжено первісно,цілком або частково,в органах відчуття.У його поглядах суб єктивний х-тер відчуттів виступав зовсім чітко: об єкт є одне,а уявний образ чи примара-щось інше.Але Гоббс використовував терміни «примари», «фантоми» для позначення не якихось ілюзій,а повноцінної чуттєвої інформації.Чуттєвий досвід,зазначає філософ завжди неповний,незакінчений і тому не дозволяє прийти до встановлення «загальних положень»,що відкриваються лише науково-філософським пізнанням.У зв язку з цим Гоббс розрізняє 2 види знання: 1)первинне(засноване на сприйнятті і пам яті,на чуттєвому досвіді),2)вторинне(має своїм джерелом розум).Одним з найбільш важливих компонентів всієї його філософії-вчення про мову.Розвинена Гоббсом теорія мови виходить з того,що людська мова являє собою особливу знакову систему,в завдання якої входить реєстрація та закріплення в пам яті думок які пізнає суб єкт,і по друге,вираз і передача цих думок іншим людям.Створення Гоббсом вчення про мову включає ряд специфічних понять і термінів.Найважливіші з них це-мітка,знак,ім. я.Гоббс розрізняв 2 методи пізнання:1)логічну дедукцію раціоналістичної механіки.2)індукцію емпіричної фізики.
23.Філософія людини Томаса Гоббса.
Для Томаса Гоббса головним предметом філософії є людина. Але на відміну від інших філософів,він звертає увагу переважно на соціально-політичний і моральний аспекти людського буття. Правда, Томас Гоббс, будучи деїстом, визнає існування Бога-творця, але, як зауважував Карл Маркс, деїзм - зручний і легкий спосіб позбутися релігії. Людина, на думку Томаса Гоббса, житель двох світів - природи і суспільства. Людська природа така, що люди в суспільстві приблизно рівні за своїми фізичними і розумовими здібностями: якщо одна людина в чомусь перевершує іншу, то в іншому поступається. Через рівність здібностей і надій на досягнення мети, люди намагаються підпорядкувати або підкорити одне одного і вступають у стосунки, відносини загальної війни. Такий стан, на думку Томаса Гоббса, і є «природний стан людей». людина від природи зла істота і її порятунок у розумі, який підказує вихід: необхідно шукати миру і дотримуватися його._3_усвідомленням ідеї миру здійснюється перехід від «природного стану» до суспільних відносин, тобто до укладення суспільного договору. Суспільне становище допускає відмову від права на всі речі в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту. Людина повинна задовольнятися таким ступенем волі у ставленні до інших людей, який допускає у ставленні до себе з боку інших людей. Саме такий закон проголошує Євангеліє: поводься з іншими так, як ти б хотів, щоб інші поводилися з тобою. На думку Томаса Гоббса, такий закон розумного егоїзму - основне моральне кредо людини, до такого закону, по суті, зводяться всі інші соціальні закони. Але хто повинен стояти на сторожі такого закону і бути гарантом його використання? Таким посередником між людьми, що знаходяться в стані війни одне з одним, має стати штучний, тобто створений самими людьми суб'єкт - Левіафан. Левіафан - це земний Бог, втілення влади і порядку в суспільстві, символізує державу як гарант людської свободи. Томас Гоббс фізіологічно інтерпретує функції такої штучної людини, соціального володаря: влада - душа, посадові особи - суглоби, нагорода і кара - нерви, багатство - сила, радники - пам'ять, закон - воля, громадянський мир - здоров'я, смута -хвороба, громадянська війна - смерть.
24.Вчення про суспільство і державу Томаса Гоббса
Для Гоббса, навідміну від більшості теоретиків 17-18 ст., «природний стан» людського роду не тільки деяка історична гіпотеза про стародавність держави. Гоббс визнає стан війни всіх проти всіх природнім станом людей завжди і всюди, нормальним виявленням людської сутності. Держава лише накидає вуздечка на людські пристрасті.
«Війна всіх проти всіх» - це «природний» закон буржуазного суспільства, закон, увічнений Гоббсом. Цю форму проявлення відносин між людьми класового, антагоністичного суспільства Гоббс перетворює в «природну» форму для всіх часів і всіх народів.Що ж стосується самого Гоббса то його філософська система «війна всіх проти всіх» мала цілком визначений зміст. Ця формула служила у нього трампліном для його вчення про абсолютну владу держави, єдино здатній врятувати людство від жахів природного стану.Влада, по Гоббсу, видає громадянські закони, зобов’язує людей до виконання за допомогою сили. Якщо природні закони продиктовані розумом, то основа громадянського права полягає у силі. Гоббс визначає державу як «одну особу…». При цьому під «особою» Гоббс розуміє не тільки одну людину (монарха), але і яке-небудь зібрання, раду уповноважених і т.д. Цей або ці, хто є носієм цієї (особи), володіє верховною владою в державі і одержує назву (суверена). Всі інші являють «підлеглими».
Держава є деяке штучне тіло, механізм, який живе штучним життям. Гоббс порівнює державу з фантастичним чудовиськом - гігантом Левіафаном. Хоча держава, по Гоббсу, має договірне походження, Гоббс не визнає договору між народом та володарем.
Головна мета держави, по Гоббсу, не просто забезпечення «безпеки існування», але також забезпечення за кожною людиною усього добробуту життя, набутого ним «чесною працею», турбота про «добробут громадян», правда, не всіх громадян, добавляє Гоббс інакше це майже неможливо досягнути, але «як можна більшого числа громадян».
Звідси одержуємо три основних обов’язки суверена:захист від зовнішніхворогів;збереження внутрішнього миру;збагачення громадян.
25.Вчення про субстанцію Б.Спінози.
Вчення про субстанцію є серцевиною філософії Спінози.На відміну від дуалізму Декарта,який стверджує про існування двох субстанцій-мислячої та тілесної,Спіноза захищає існування єдиної субстанції.Під субстанцією він розумів те,що існує саме в собі і репрезентується через себе…Єдиною субстанцією,яка поєднує в собі як Декартову мислячу річ,так і річ тілесну,є Бог як субстанція,що вміщує в собі нескінченне число атрибутів,із яких кожний є виразом вічної і нескінченної істотності. «Бог або субстанція-доконечно існує».Для розуміння і пояснення світу речей і процесів Спіноза вводить поняття модуса(спосіб існування).Субстанція як causasui мусить існувати конечно і вічно.Вона мусить бути одинична і неподільна,вон-Бог.Усе,що є на світі,існує у субстанції Бога і є лише способом існування.Бог є іманентною причиною світу.Світ це пояснення божої есенції.Усе на світі діється необхідно,усе здетермінізоване(зумовлене).Свобідна причина-це Бог.Оскільки субстанція є за своєю сутністю нескінченною,і її модуси-скінченні,то між скінченністю модусів і нескінченністю субстанції мусить бути перехідна ланка.Цю ланку Спіноза означує Як «нескінченний» модус.Нескінченними модусами є нескінченність і незмінність.За Спінозою існують як прості так і складні модуси.Людина-одна із складних модусів,бо в ній поєднане вічне і перебутнє,скінченне і нескінченне.Нескінченна ідея-Бог.По смерті людська душа відходить у стан субстанційної вічності.
26.Раціоналістична гносеологія Спінози
Спіноза звертає увага на чотири Метод (способи) пізнання. 1. Першим з них він називаєпізнанням з чуток чи за якоюсь довільною і другорядною ознакою. 2. З безпорадного випадкового досвіду. 3. За неадекватним умовиводом, - від сутності одної речі/явища про сутність зовсім іншої речі/явища, чи за судженнями по наслідку, оскільки один і той же наслідок може випливати з зовсім різних причин. 4. Сприйняття єдності через сутність.
Перший метод/спосіб є єдиним методом в релігії.Спіноза називає цей метод пізнання в корні помилковим і рішуче відкидає його.Другий спосіб, метод безпорадного досвіду, обмежений життєвим побутом. Він має чисто практичне значення, але ніяк не розкриває сутності речей та явищ, що пізнаються.Третій шлях пізнання причин з наслідків чи виведення сутності речі з деякого загального поняття, хоча і здається науковим, проте він не дає нам цілком адекватне знання, щоо відповідне самій сутності речі/явища.
Лише четвертий спосіб пізнання, який Спінозою називається інтуїтивним, дає нам безпомилкове, адекватне знання, що повністю відповідне самій сутності речі/явища. Це знання має внутрішню істинність, внутрішню достовірність, що адекватна самій речі. Спіноза не ототожнює знання людини про річ з самою річчю. Знання для нього – це лише ідея. Але адекватна ідея відрізняється від ідеї істинної тим, що перша самодостатня, тримає в собі ознаку істинності в самій собі і перевірки не потребує. Навпаки, інтуїтивним шляхом встановлена істина може служити еталоном відмінності істини від лжі.У вченні Спінози інтуїція нічого містичного в собі не криє. Це раціональне, чисто умоглядне осягнення істини на підставі судження про сутність субстанції. Філософ, звичайно, не заперечував значення досвіду та експерименту в науковому дослідженні тих чи інших сторін модальнихсторін дійсності. Але осягнення сутності Природи\Бога атрибутивно (з необхідністю) присутніх їй особливостей, можна лише раціональним, філософським чи, що для Спінози одне і те ж – інтуїтивним шляхом.
27.Етичні погляди Спінози.Вчення про афекти і проблема свободи.
Спіноза розрізняв позитивні і негативні афекти, які подовжують або скорочують життя людини.Розуміння добра і зла філософ теж пов'язував із вченням про афекти. Добром, на його погляд, є те, що збільшує життєздатність людини, що корисне, а злом — те, що зменшує життєздатність, що шкідливе.Вважаючи афекти причиною інтелектуальної і моральної обмеженості людини, він спрямовував вістря своєї етичної концепції на їх приборкання.Його етична теорія опирається на вчення про вічну і нескінченну природу, яку він ототожнював з Богом. У ній поєднуються принципи раціоналізму з пантеїзмом. Розумність, а тому й моральність, тлумачив як вищий шар світового цілого, розумну поведінку, як момент всезагального взаємозв'язку світу. Спіноза дотримувався думки про вторинність духу, вважаючи його доступним об'єктивному пізнанню атрибутом Бога-Природи.Не розуміючи суспільно-історичної сутності людини та її моралі, прагнучи перебороти етичний індивідуалізм, Спіноза визнавав родову природу людини як суб'єкта моральних відносин. Тому обґрунтував ідею інтелектуальної любові, стверджуючи, що розум, будучи спрямованим на пізнання природи як цілого, а також її атрибутів, стає практичною позицією людини, з огляду на це його слід називати не знанням, а любов'ю. Інтелектуальна любов виявляє сутність людини, поєднує її з природою, включає у всезагальний взаємозв'язок світу. Інтелектуальна любов освіченого громадянина — це насамперед любов Бога-Природи до себе.Егоїзм, на думку Спінози, є елементарним способом існування, який ґрунтується на буденному рівні пізнання, суб'єктивній думці. У моралі цьому рівню пізнання відповідає мотивована індивідуальним почуттям дія. Людині, яка живе афектами, природа як ціле недоступна. Моральність є пізнанням, що приборкує афекти, а свобода душі — пануванням розуму над ними. Щоправда, на його думку, розум не перебуває в постійному конфлікті з афектами.Однак, попри безперечні глибину й оригінальність, етичній концепції Спінози властива певна наївність. Зокрема, він стверджував, що егоїстичний суб'єкт в егоїстичному світі може перебороти егоїзм завдяки інтелектуальній любові до світу, Бога-Природи, піднявшись з її допомогою до свідомого синтезу індивідуального начала з родом. Спіноза вважав, що в Природі немає нічого безпричинного, що в ній все без винятку має свою причину. В цьому відношенні він був послідовним і строгим детерміністом. Торкаючись проблем свободи волі, він доводив, що Свобода – це усвідомлена необхідність. Він вважав, що вільно діє лише той, хто знає увесь ланцюг причинно-наслідкових зв’язків. Людина не може діяти чи поступати свободно, якщо не знає умов, причин і наслідків свої поведінки. Необхідність, говорив він, веде того, хто йде, і волочить того, хто впирається.
41.Соціальна філософія Юма і проблема релігії
Давид Юм народився і виріс в пресвітеріанській Шотландії, яка славилася особливим релігійним ригоризмом. Публічне порушення релігійних установ там до цього часу вважається ганебним і таврується ганьбою. До недавнього часу з вечора суботи до ранку понеділка шотландці змушені були віддавати Богу. В цей час магазини не торгують; кінотеатри, данцінги, театри закриті… У всіх має бути молитовний настрій. Сім’я Давида дотримувалась загальних правил поведінки, в школі їх сина виховували в релігійному дусі. Десь у віці 13-14 років Давид Юм став вчитуватися в сутність релігійного вчення, вивчати релігію і в наслідок – став вільнодумцем і перестав вірити в Бога.
Вже зрілим вченим Давид Юм зробив декілька досліджень з проблем релігії і цим поклав початок науковому вивченню релігії, написав ряд творів з цих проблем і став основоположником такої науки як «Філософія релігії». В своїх творах він піддає критиці раціоналістичні докази існування Бога, відкидає чудеса і каже про те, що релігія завжди була і є причиною розбрату між людьми. Розглянувши питання про походження релігії, він приходить до висновку, що джерело її - фантазія, що збуджується почуттями страху та надії. Французькі матеріалісти і атеїсти 18-го століття захоплено сприйняли релігієзнавчі твори Юма і були дуже розчаровані, коли він не продовжив своїх науково-атеїстичних досліджень релігії.Будучи переконаним атеїстом, Юм все ж таки вважав виправданим і корисним використовувати релігію в інтересах моралі та спокою громадянського життя.
Про державу та роль середнього класу в ній.Юм був лояльним до свого державного керівництва людиною: конформіст і консерватор. Він не поділяв поглядів Гоббса і Локка про договірне походження держави, заперечував право народу на революційне зміщення державної влади. Юм стверджував, що держава виникла завдяки розвитку та розширенню родинних зв’язків між людьми, від почуття симпатій людей один до одного і усвідомлення ними спільних інтересів. Як ідеолог буржуазних класів, філософ гарантією миру і прогресу в суспільстві вважав середній клас – ремісників, торгівців, булочників, кравців та подібних їм.
СОЦІАЛЬНА УТОПІЯ Ф. БЕКОНА
У 1627 р. виходить «Нова Атлантида» - у цій роботі проявляється найважливіша риса його філософської позиції. "Нова Атлантида" є соціальною утопією, в якій Бекон висловлює свої уявлення про оптимальний устрій суспільства.
За жанром книга нагадує «Утопію» Т. Мора. Але якщо Мор і Кампанелла приділяють увагу питанню, що буде, якщо не буде приватної власності, то Бекона це питання не цікавить зовсім. Його ідеальне суспільство на легендарному острові Бенсалеме є, по суті, ідеалізація тодішнього англійського суспільства. У ньому існує поділ на багатих і бідних, значну роль в житті людей на острові грає християнська релігія. І хоча Бекон у своїй утопії засуджує певні негативні явища, типові для Англії того часу, він не зачіпає сутності суспільних відносин, а в більшості випадків засуджує порушення моральних норм, визнаних суспільством. Так, в Бенсалеме, наприклад, засуджується легковажна життя, суворо переслідуються злодійство і будь-які проступки, що призводять до порушення закону, не існує підкупу чиновників і т.д. Центральний момент книги - опис Будинку Соломона. Це своєрідний музей науки і техніки. Там остров'яни вивчають природу, щоб поставити її на службу людині. Технічна фантазія Бекона виявилася досить нетривіальною - штучний сніг, штучно викликаний дощ, блискавки. Там демонструється синтез живих істот, вирощування органів людини. Майбутній мікроскоп і інші технічні пристрої. Бекон мав достатньо політичного та юридичного досвіду, щоб прийти до переконання в необхідності згоди науки і влади. Тому в "Новій Атлантиді" "будинок Соломона" як осередок розвитку науки має таке виняткове становище. порали і вказівки, які він видає, є для громадян цієї утопічної держави обов'язковими і приймаються серйозно і з повагою. У зв'язку з високою оцінкою науки в утопічному Бенсалеме Бекон показує, наскільки наука, що розвивається "будинком Соломона", відрізняється (як за своїм змістом, так і щодо методів) від європейської науки його часу. Таким чином, у цій утопії затверджується погляд Бекона на науку як найважливішу форму людської діяльності. Критичність його соціальної утопії не звернена проти панівних суспільних відносин, але спрямована на їх "оздоровлення", очищення від негативних явищ, які супроводжували розвиток капіталістичних виробничих відносин. Значення філософії Бекона не визначається його соціальними поглядами, які, незважаючи на відносну прогресивність, не переступають рамок епохи; воно полягає насамперед у критиці спекулятивного споглядального підходу до світу, характер для пізньої середньовічної філософії.
|